Загальна характеристика соціологічного натуралізму

У XIX ст. в науці відбувається різкий перехід до соці­альної проблематики. Соціологія О. Конта значно приско­рила цей процес. Наукове пізнання пройшло довгий і склад­ний шлях до усвідомлення того, що всесвіт, земля, світ не­живої і живої природи цікавлять суспільство і збуджують науковий пошук саме тому, що все це потрібно людині для забезпечення її фізичного та духовного існування.

З людини починається наука, а сенс науки — у пізнанні природних і соціальних факторів її буття. К. Маркс тонко підмітив, що людина вдивляється в іншу людину, як у дзер­кало, що дає змогу їй зрозуміти себе. Таким «дзеркалом» людства були природа, навколишній світ. Спочатку людина власні якості переносила на світ природи (анімалізм, антро­поморфізм), а пізніше навпаки — природні властивості й закономірності почала редукувати на себе і власний світ (гомункулус, «людина — рослина», «людина — машина» то­що). Методом проб і помилок соціальне пізнання прямува­ло до розуміння людиною власної унікальності і якісної від­мінності свого способу існування.

Таким чином, розвиток соціології XIX ст. сприяв усві­домленню соціальним знанням специфіки соціальної при­роди суспільства і людини, а також суспільством факту власної унікальності як природно-історичного феномена.

Органіцизм, соціальний дарвінізм, расово-антропологіч­на та географічна школи в соціології можна порівняти з мі­фологічними кентаврами чи сфінксами (тваринами з люд­ським обличчям). Так і тут — при всій орієнтації їх на біологічне чи природниче все ж тут у центрі уваги — суспіль­ство, людина, соціальні інститути, соціальні проблеми. Це не були наукові теорії; вони не розкривали об'єктивних за­кономірностей розвитку суспільства, оскільки орієнтувалися на біологію, природознавство. Але суспільній науці потріб­но було «перехворіти» на аналогії, редукціонізм, щоб пере­конатись у науковій безплідності подібних спроб, бо в нау­ковому пізнанні доведення неможливості того чи іншого пошуку теж є науковим досягненням, оскільки воно показує, як не слід іти далі.

Установки О. Конта на розуміння соціології як «соці­альної фізики», орієнтованої на методи біології, фізики то­що, виявилися живучими. Переважна більшість соціологіч­них шкіл XIX ст. намагалися зрозуміти соціальне через біо­логічне чи природниче, а тому одержали в історії соціології назву натуралістичної соціології. В межах соціологічного натуралізму розвивалися такі напрями, як органіцизм, со-ціал-дарвінізм, расово-антропологічний та географічний., У зарубіжних джерелах трапляються й інші назви (біоло­гізм, фізикалізм, екологізм тощо). Та справа не в назвах.

У межах натуралістичного напряму в соціології одним з перших виникає біологічний напрям, початок якого пов'я­заний з органістичною школою. Загальною рисою біологіч­ного напряму є принцип редукціонізму, тобто зведення соціального до біологічного, пояснення більш складної си­стеми через простішу, що в даному випадку не дає змоги розкрити сутність власне соціального.

Біологічна наука у першій половині XIX ст. досягає знач­них успіхів. Вони пов'язані з теоріями Шлейдена і Шванна про клітину як елементарну живу частину організму та дар-вінівським ученням про еволюційне походження видів шля­хом природного відбору та виживання найпристосованіших організмів завдяки закону боротьби за існування.

Ці новітні відкриття не пройшли повз увагу соціологів; вони, як і у випадку з розвитком механіки, спробували за­позичити нові наукові досягнення і поставити їх на службу соціології. Вихідними принципами для частини соціологів стали залежно від загальної орієнтації аналогія, редукціо-яізм, еволюціонізм.

В основу ряду соціологічних шкіл натуралістичного на­пряму була покладена аналогія, тобто принцип подібності чи тотожності організму та суспільства. Але аналогія є ло­гічною формою, умовиводом, коли за схожістю одних ознак робиться висновок про можливу схожість інших. Проте це яе значить, що такий умовивід завжди буде правильним, а тим більше істинним. Адже умовиводи за аналогією віднос­но двох об'єктів є гіпотетичними, тобто вони дають лише ймовірне знання.

З розвитком науки аналогія втратила функцію пояснен­ня, і сьогодні вона відіграє свою роль лише як засіб гіпо­тетичного знання для з'ясування проблеми і напрямів її вирішення. Тому неправомірно розглядати аналогію як ос­новний засіб соціології. Це—анахронізм. Щоправда, в су­часній науці є теорія подібності, що широко використову­ється в моделюванні, але тут діють інші принципи — від­творення особливостей, характеристик одного об'єкта на

іншому, створеному як модель. Та це вже інша сфера, інші проблеми і правила.

Аналогія між організмом і суспільством не є винаходом соціологічного натуралізму XIX ст. Подібні випадки порів­няння суспільства з організмом трапляються у сивій дав­нині. Так, міфологія Стародавньої Індії оповідає про ство­рення богом касти брахманів з його голови, воїнів — з рук, землеробів — з ніг, а «недоторканних» — зі ступні божества. Т. Гоббс уподібнював державу чудовиську Левіафану. Дав­но ввійшли до широкого вжитку вирази «дипломатичний», «депутатський корпус» (від лат. согриз — тіло), «капіто-лій», «капітальний», «капітал» (від фр., англ. сарііаі — го­ловний та лат. сариі — голова), «члени уряду», «члени пар­тії», «органи влади», «мозковий центр» тощо. Але все це скоріше метафора, художній засіб перенесення значення, образний вислів, що несе психологічне, а не логічне наван­таження. Ми вже згадували про тотожність законів логосу та суспільства в античних філософів, про механістичні спро­би виведення аналогій між законами механіки й законами людського організму тощо. Проте аналогія не могла забез­печити глибокого наукового проникнення в причини і сут­ність суспільних процесів і явищ, оскільки суспільство — якісно вища система, що розвивається на основі не стільки природних, скільки власне соціальних закономірностей, за­конів.

Кантівська теза про необхідність використання в соціо­логії порівняльного методу також була сприйнята натура­лістичним напрямом. Його прихильники приймали ряд до­слідницьких принципів за очевидні аксіоми і не утруднюва­ли себе обгрунтуванням їх правомірності чи детальним ана­лізом. Тому дуже часті випадки, коли констатується певний процес або явище без пояснення, чому саме так вони від­буваються. Тут часто перебільшується значення спостере­ження, а позитивістська методологія не ставила питання про причини (чому) спостережуваних явищ.

Іншим важливим принципом зазначеного напряму був еволюціонізм — визнання поступального розвитку неорга­нічного й органічного світу та його безпосереднє поширен­ня на суспільство. Але, як не парадоксально, чимало його представників стояли на засадах антиісторизму. Вони роз­глядали історію суспільства без аналізу безпосередніх істо­ричних явищ і шукали закони загального розвитку суспіль­ства не в історії, а в законах еволюції природи та її елемен­тів, виходячи з установок тотожності природного та соціаль­ного. Подібне зведення соціального до біологічного уне­можливлювало пошуки суто соціальних закономірностей.

6 828

Сприйняття аналогії між природним та соціальним спо­чатку розглядалось як умовне порівняння, але внутрішня логіка розвитку органіцизму, наприклад, призводила деко­го з'його прихильників до повного їх ототожнення. Це за­гальна характеристика даного напрямку, і, зрозуміло, вона не поширюється на всі окремі випадки.

Одним із напрямів натуралістичної орієнтації став ор-ганіцизм, що передував іншим течіям.