Основні підходи до вивчення етнічних спільнот

Поняття «етнос» є центральною категорією в етносоціології, але його тлумачення й досі залишається неоднозначним. За визначенням академіка Ю. Бромлея, етнос – це стала сукупність людей, що склалася на певній території та характеризується спільними, відносно стабільними особливостями мови, культури і психіки, а також усвідомленням своєї єдності, зафіксованим у самоназві.

Поширеним є розуміння етносу як загального поняття, різновидами котрого виступають рід, плем’я, народність та нація. Рід розуміється як спільнота, що має свою мову, самоназву (що, як правило, походить від імені жінки-родоначальниці у період матріархату), звичаї, вірування й деякі інші елементи первісної культури. Плем’я, що формується із сукупності родів, характеризується, по суті, тими ж ознаками і є лише більш соціально зрілим утворенням, де вже існували зародки патріархального управління. Спільною ознакою родів і племен є кровноспоріднені зв’язки, що спрацьовують як базові у первинній соціальній солідарності. Територіальні зв’язки слугують базовими для народності – спільноти, котра формується із племен у добу розповсюдження землеробства, торгівлі, приватної власності та державності. Мови племен можуть зберігатися як діалекти нової єдиної мови. Звичаї, вірування, традиції, котрі теж зазнають відповідних змін, характеризують самобутність кожної народності як етносоціальної спільноти. Нація – якісно нова етносоціальна спільнота, яка формується у добу індустріалізації та поширення капіталістичного способу виробництва і визначальними для якої стають економічні зв’язки.

У західній етносоціології використовують переважно два терміни: етнос і нація. Націю розуміють як спільноту, котра формується у період капіталізму, а етносом називають спільноту будь-якого доіндустріального суспільства.

Щодо шляхів формування етнічних спільнот теж існують різноманітні підходи. Є теорії, що вважають етноси продуктом природно-історичного розвитку, і є такі, що вважають етноси штучно сконструйованими спільнотами.

Прикладом теорій, які розглядають етноси з боку природних чинників, є теорія етногенезу Л. Гумільова. Гумільов вважає етноси живими системами, подібними до інших живих систем у біосфері. Він спирається на ефект, відкритий В. Вернадським, про те, що всі живі системи працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Система перебуває у гармонійному стані, коли абсорбує рівно стільки енергії, скільки потрібно для її функціонування та життєзабезпечення. Надлишок енергії при зводить до активізації системи, а дефіцит – до згасання її життєвих функцій і розпаду.

Етноси, за Гумільовим, невічні. Як живі системи вони існують від 1200 до 1500 років, бо утворюються і розвиваються завдяки накопиченню певної кількості пасіонаріїв. Пасіонарії (від лат. рassio – пристрасть) – це люди, які здатні йти до поставленої мети, незважаючи ні на що, навіть усупереч інстинкту самозбереження. Метою можуть бути влада, гроші, перемога над ворогом, наукова істина, відкриття нових земель тощо. Пасіонарність не залежить від самих людей, а є наслідком мутацій, що відбуваються під впливом різноманітних процесів у біосфері (сонячної радіації, магнітного поля, тектонічних зрушень). Чим більше народжується пасіонаріїв, тим швидше зміцнюється етнос, тим інтенсивніше відбувається його культурне, соціально-економічне і політичне піднесення. Але згодом настає період стабільності, потім – стан конфліктності й депресії та, нарешті, – занепаду і руйнації етнічної системи. Так зникли римляни, готи, гуни, монголо-татари та багато інших етносів, які, однак, дали початок (як природний матеріал) новим етносам.

Природній версії походження етносів протистоять конструктивістські концепції. На думку Ф. Геккманна і Е. Ґеллнера, етнічні спільноти є продуктом діяльності інтелектуальної еліти (жерців, філософів, письменників, науковців, журналістів), які постійно нагадують усім про спільні ключові символи культури – богів, героїв, видатні події, громадські цінності, суспільні ідеї тощо. Завдяки такому «нагадуванню» формується етнічна свідомість та уявлення етнічної приналежності. Етнос виникає на базі спільної історичної пам’яті, яка відновлюється й підтримується інтелектуалами.

Те, що етнічні спільноти базуються на людській свідомості, а не існують реально, породило в сучасній етносоціології термін «уявлені спільноти». Так, на думку Б. Андерсона, будь-яка спільнота, більша за село, завжди буде уявною, тому що люди можуть лише уявляти свою приналежність до великих спільнот, а насправді не мають шансів навіть побачитися хоча б з одним відсотком людей, приналежних до них.

Етносоціальні процеси

Будь-які концепції походження етносів не заперечують самого факту їхнього існування. За даними ООН, у світі зараз налічується щонайменше три тисячі етнічних спільнот, які входять до більше ніж 220 держав світу. Отже, немає у світі моноетнічних країн, тобто таких, у яких жив би лише один етнос. Більше того, всі етноси «приречені» на взаємовплив. Цей взаємовплив може набувати різних конкретних форм: від прямої агресії та завоювання до культурних запозичень і співробітництва. Взаємодії етносів завжди приводять до певних змін, які за своєю суттю є етносоціальними процесами.

Етносоціальні процеси умовно поділяють на еволюційній трансформаційні. Еволюційні процеси відображують зміни, що відбуваються всередині етносу або пов’язані із перетворенням будь-яких елементів етносу (статевовікового складу, професійно-класової структури, мови, рівня освіченості людей тощо). Трансформаційні процеси характеризують зміни, що відбуваються між етносами. Серед них виділяють роздільні та об’єднуючі. До останніх відносять консолідацію, інтеграцію й асиміляцію. Консолідація – це злиття кількох споріднених за мовою та культурою етносів в один новий, значно більший етнос. Інтеграція – це зближення етносів в межах одного державного утворення, географічного сусідства або релігійної конфесії. Асиміляція – це розчинення одного етносу чи його частини в іншому, як правило, більш численному етносі.