Історична наука про цілісність української культури

Історико-культурні дослідження України мають багатовікову історію, написану як вітчизняними, так і зарубіжними авторами. Серед найвизначніших першоджерел можна назвати твір "Влесова книга", яка поступово входить у науковий обіг. Багато уваги вивченню історії почали приділяти з Х ст. Укладаються історичні хроніки, пов'язані з тогочасним політичним життям.

У Києво-Печерському монастирі в 1037—1039 pp. було зроблено перший звід історичних хронік. Його продовжив літопис, автором зведеної редакції якого вважають Никона Великого. Третю редакцію, Начальний літопис, укладено в 1093—1095 pp.; у ньому активно проводиться ідея єдності Русі, а в 1113 p. чернець Нестор уклав четверту редакцію — "Повість минулих літ". Він зробив спробу пов'язати історію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походження держави. "Повість..." редагувалася і доповнювалася багато разів. Один із кращих варіантів знаходимо у списках Лаврентїївському (1376) та Іпатіївському (початок XV ст.). Заслуговує на увагу Київський літопис, доведений до 1200 p.

Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих князівств у них також уводиться система літописання. Найважливіший з літописів цієї доби є Галицько-Волинський 1202—1292 pp. Українські літописи засвідчують високий рівень культури, глибоке розуміння історичного процесу, ерудицію авторів, їхню національну свідомість, що було унікальним явищем у тогочасній Європі.

Літописання продовжувалось і в період, коли Україна входила до Великого князівства Литовського. Варто відзначити Супрасльський список 1520 p., куди було включено Київський літопис, літопис Авраама 1495 p., Баркулабовський кінця XVI — початку XVII ст., літопис Биховця кінця XVI ст. Вони дають цілісне уявлення про події, які відбувалися в Україні у XVI—XVII ст.

З XVII ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із вузьких літописних рамок. Щоправда, у цю добу вона дещо прагматична, але зігріта українським патріотизмом. Робиться спроба визначити місце свого народу в європейській історії. Зокрема, це літописи Густинський, доведений до 1597 p., Межигірський 1393—1649 pp.. Хмільницький 1636—1650 pp., а також літописи багатьох монастирів. У них знаходимо багатий матеріал з історії українського народу.

Починаючи з другої половини XVII ст. популярними стають хроніки. Це здебільшого компіляції з різних джерел. "Хроніка з літописців стародавніх" визначного культурного діяча XVII ст. Феодосія Сафоновича — одна з перших узагальнюючих праць з історії України від найдавніших часів до 1673 p. та "Синопсис" Інокентія Гізеля, що видавався з 1674 p. до початку XIX ст. і був основним підручником з історії Русі, обов'язковим для всіх загальноосвітніх шкіл.

Окреме місце займають козацькі літописи: "Самовидця", Самійла Величка, Григорія Граб'янки, "Історія Русів" та ін., Вони доносять до нас інформацію про буремні роки козаччини.

Протягом XVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться спроба генетичне пов'язати історію княжої доби з гетьманщиною. Це, зокрема, "Краткое описание Малороссии" (1730), "Описание о Малой России" Г. Покаса (1751), "Краткое описание о козацком малороссийском народе" П. Симоновського (1765), "Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще" О. Рігельмана (1786). "Записки о Малороссии" Я. Маркевича (1798) та багато інших. У своїх творах найбільш свідомі представники свого народу намагалися розбудити національну гідність українців, стверджуючи, що пригноблення їх у давні часи — явище тимчасове.

Упродовж XIX—XX ст. формується українська історична школа, яку започаткували Д. Бантиш-Каменський (він видав 1822 p. "Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче" у 4-х томах) і М. Маркевич, який написав глибоко патріотичний твір — "Историю Малороссии" у 5-ти томах (1842—1843). Значний внесок у вивчення історії культури зробили етнографи. Г. Калиновський 1777 p. видав "Описание свадебных простонародних обрядов в Малой России и Слободской украинской губернии", а 1819 p. у Харкові вийшов його "Опыт собрания старинных малороссийских песней", що став першою суто науковою розвідкою з етнографії в Україні. Цю справу продовжили М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський та ін.

Особливе значення у вивченні історії України належить В. Антоновичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливістю якої стала робота над першоджерелами та документами. Гідно продовжили його справу Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Данилович, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Грушевський та ін.

Велику увагу вивченню історії України та її культури приділяли наукові товариства, зокрема одеське "Общество истории древностей", засноване 1838 p., "Временная комиссия для разбора древних актов" (1843), "Историческое общество Нестора Летописца" (1873), харківське "Историко-филологическое общество" (1880), "Вчені губернські архівні комісії" у Катеринославі, Полтаві, Чернігові та інших містах. Усі вони зробили істотний внесок в об'єднання місцевих наукових сил та фіксацію пам'яток історії культури.

Нині у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів, козацьких літописів, історичних хронік, які доносять до широкого загалу читачів справжню історію українського народу.