Тема 7.:СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

Сфера політики є найважливішим структурним елементом суспільного життя, одним із головних регуляторів соціальних відносин, що пронизує усе суспільство. Політичні аспекти присутні практично в усіх видах діяльності людей. У науковій лексиці постійно використовуються такі поняття як «економічна політика», «соціальна політика», «національна політика», «міжнародна політика», «культурна політика» тощо. Слово «політика» відображає ідеї, цілеспрямовані дії певних структур, відповідальних за здійснення комплексу скоординованих заходів. Саме в такому сенсі вживається воно у словосполученнях «аграрна політика», «науково-технічна політика». Асоціюється воно з поняттям «ідеологія», яка безпосередньо пов’язана із здійсненням акцій, наприклад, у сфері демографії, виховання, діяльності засобів масової інформації.

Політика-галузь відносин між соціальними суб’єктами(класами, соціальними групами, політичними партіями,окремими особами, національними спільностями, державами) щодо здійснення (використання, розподілу, завоювання) політичної влади.

Політика як об’єкт наукового аналізу має багато вимірів і площин. Вона привертає увагу представників усіх суспільних наук, що розглядають політичні об’єкти і феномени під різними кутами зору.

Соціологія політики-галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві,закономірності впливу соціальних спільнот та інститутів на політичний процес, соціальні засади політичних і державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.

Предмет соціології політики охоплює соціальні аспекти функціонування політичної сфери (інституалізацію,соціалізацію) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і соціальних інститутів, організацій та в механізмах їх впливу на процес функціонування влади.

Проблематика соціології політики – це передовсім відносини між політикою та суспільством: соціальними і політичними інститутами; соціальною і політичною поведінкою різних соціальних груп;

представленість інтересів, потреб соціальних груп у політиці державної влади, їх ставлення до неї, яке виявляється у суспільній думці та в залучені людей до діяльності суспільно-політичних організацій, процесів тощо.

Відповідно соціологія політики досліджує виникнення політичного феномену в середині соціального контексту. Тобто, якщо соціологія досліджує людину в соціальному середовищі, то соціологія політики аналізує політичне життя з точки зору людини як суб’єкта суспільства.

Будучи елементом соціальної групи чи етнічної спільноти, особистість водночас є самостійним феноменом, який,залежно від конкретних обставин, «включається» в політичну діяльність, уособлюючи певний ступінь втілення політичної волі суспільства.

Предметом електоральної соціології є електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Обєктом електоральної соціології є процес обрання представників законодавчої влади, який ґрунтується на вільному вияві політичної свідомості всіх громадян та системі прямих виборів.

Електоральні опитування, як і вивчення виборчої поведінки різних суспільних груп та верств, зявилися порівняно недавно. Аматорські спроби прогнозування виборчих результатів на основі опитування пересічних громадян щодо їх політичних уподобань були започатковані в країнах із традиційно демократичним політичним устроєм в перші десятиріччя ХХ ст. Предствницьке прогнозування результатів політичних виборів з використанням професійних методик і технологій в електоральних дослідженнях розпочалося в 30-і роки ХХст. Так, в 1935 р.у США регулярно стали публікувати результати досліджень громадської думки (в тому числі й електоральних опитувань), які проводила фірма Е. Роупера та Американський інститут громадської думки Дж. Геллапа.

Одночасно з появою перших професійних центрів вивчення електоральних уподобань громадян постала так звана проблема вибору «останнього моменту», яка засвідчила стійку невизначеність уподобань значної кількості виборців напередодні виборів, а відповідно і складність передбачування остаточного результату електоральної активності громадян.

У 50-і роки ХХ ст. дослідження електоральної поведінки цікавило не лише науковців, але й кандидатів в депутати (президенти) та їх штаби.Останні почали активно звертатися за послугами до професійних фірм, опитування яких сприяли оптимізації стратегії і тактики виборчої кампанії.

Поряд із цим розвивалися теоретичні концепції, що намагалися виробити цілісне бачення характеру електоральної поведінки виборців. Першою вдалася до них чикагська школа соціологічних досліджень політичної поведінки, представники якої поставили питання про вплив на результати виборчої боротьби та агітації в засобах масової інформації. Було проведене масштабне дослідження з використанням експериментальних і контрольних груп виборців, результати якого(дослідження проводилося під керівництвом Г. Ласуелла) відіграли помітну роль у становленні електоральної соціології. Саме у 30-50-і роки сформувалися дві найбільші представницькі концепції вивчення виборчої активності громадян- соціологічна (класова, статусна) та соціально-психологічна. Пошириними є також теорії «раціонального вибору» та «політичного поля».

Соціологічна концепція наголошує на безпосередній залежності електоральної поведінки виборців не від переваги політичних чи ідеологічних програм, платформ,а, насамперед, належності виборців до певних великих соціальних груп (класових, етнічних, конфесійних, поселенських тощо) На думку авторів цієї теорії (найвідоміший серед них П. Лазерфельд) голосування залишається не стільки вільним вибором конкретної особи, скільки демонстрацією її зв’язку з певною соціальною групою. Самі ці групи й забезпечують конкретній партії більш-менш стійку електоральну базу.

Соціологія війни, або політики, яка проводиться іншими методами.

Потрібно не забувати, що фактор війни в міжнародних відносинах розглядається як базовий. Будь-який мир потрібно розглядати з точки зору війни. Відомий німецький стратег Клаузевіц вважав: 1) війна є нічим іншим як актом насилля, який застосовується з тією метою, щоб примусити нашого супротивника прийняти нашу волю. Для того, щоб була війна потрібна воля, яка здатна на примус. Для того, щоб використати примус, потрібно мати необхідний ресурс (диспозитив могутності); 2) політика є виконання нашої волі. Війна є продовженням політики іншими засобами, тобто з допомогою насилля. Немає політики без війни і війни без політики. Там, де є політика, там є і війна. Держава – це єдина інституція, яка має право на легітимне насилля; 3) для того, щоб була війна потрібні політичні одиниці.

Т. Гобс вважав, що стан війни є природнім станом і подолати його неможливо.

Реалістична школа в міжнародних відносинах розглядає причини виникнення війни, вказуючи на те, що війна не розпочинається тільки тоді, коли її учасники не можуть визначити втрати в ході збройних зіткнень. Для того, щоб це пояснити вводитяться поняття «загроза» і «безпека». Все зводиться до моделі «загроза – безпека».

Неореалізм. Уолс вказує на те, що міжнародна система загроз і безпеки тяжіє до балансу сил.

Джілпен вважає, що не баланс сил, а наявність одного гегемона забезпечує мир і стабільність.

Моргентау наполягає на тезі стосовно того, що війна є раціональним явищем. Держава реалізує свої цілі через війну.

Ліберальна школа міжнародних відносин.

Ліберали будують свою концепцію на заперечені війни.Вони вважають, що війна –це зло,з яким потрібно боротися. Лібералізм виходить з імперативу пацифізму.

Теоретики лібералізму звертаються, у своїх твердженнях, до І. Канта з його теорією громадянського суспільства. Мирне співіснування забезпечує демократія. Вона буває трьох типів: 1) ліберальна демократія (свобода); 2) народна демократія (солідарність-соціалізм); 3) органічна демократія (культурна єдність – фашизм). Сьогодні існує тільки ліберально- демократична модель. Інших немає. Звідси виникає теорія демократичного світу (ліберально-демократично). Вперше її виклав в 1960 р. Дін Бабс. Він стверджував, що демократії одна з одною не воюють, а не з демократіями воюють причому досить жорстоко.