Проблемно-пошукові завдання. 1. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлено розмаїття моделей людини в історії філософії?

1. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлено розмаїття моделей людини в історії філософії? Аргументуйте свою відповідь.

2.Охарактеризувати образ людини в античній філософії.

3.Дайте характеристику моделі людини в середньовічній філософії.

4.Співставити образ людини в античній та середньовічній філософії.

5.Співставити середньовічну модель людини та образ людини в епоху Відродження.

6.Охарактеризуйте основні напрямки розробки проблеми людини в сучасній філософії.

7.Охарактеризувати проблему взаємодії біологічного та соціального в людині.

8.Розкрити співвідношення понять: “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

9.Проаналізуйте суперечливий характер свободи, спираючись на роботу Е.Фромма “Втеча від свободи”. Розкрийте психологічні механізми втечи від свободи.

10.Проаналізуйте зміст і співвідношення понять “соціальна роль” та “соціальний статус”.

11.Поясність, що таке соціалізація особистості, які її етапи та механізми реалізації.

12.Дайте характеристику психологічних типів, що їх виділяє К.Юнг (за роботою К.Юнга “Психологические типы»)

 

Тематика доповідей та рефератів

1.Антропосоціогенез як філософська проблема.

2.Проблема людини в історії філософії.

3.Образ людини в древньокитайській філософії

4.Образ людини в давньоіндійській філософії.

5.Античний образ людини.

6.Поняття людини в філософії Відродження.

7.Поняття про людину в німецькій класичній філософії

8.Марксистська теорія людини.

9.Проблема людини в неофрейдизмі.

10.Проблема співвідношення біологічного і соціального в людині.

11.Біологізаторські концепції людини.

12.Смисложиттєві цінності особистості. Проблема сенсу життя.

13.Біологічне і соціальне в людині.

14.Смерть та безсмертя як філософська проблема.

15.Особистість та її соціальні ролі.

16.Соціалізація особистості: етапи, механізми, форми.

17.Е.Фромм: типи соціального характеру.

18.К.Юнг про типи особистості.

 

Література

Введение в философию. М.: 2004.

Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словарь. М., 1999.

Гуревич П.С. Человек. М.: 1999.

Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. К.: 1995.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. – М.: 2000-2001.

Проблема человека в западной философии. М., 1988.

Табачковський В.Г. Людина – Екзистенція – Історія. К., 1996.

Філософія. Навчальний посібник. Під ред. Надольного І.Ф. К.: 1997.

Філософія. Підручник. Бичко І.В. та ін. К., 2001.

Філософський енциклопедичний словник. К., 2002.

Філософія: світ людини. К., 2003.

Человек. Мислители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. Кн.1,2. М.: 1991,1994.

Это человек. Антология. М.: 1995.

 

 

тема 14. Етичні виміри буття особистості

 

Зміст теми: 1. Моральна мотивація та ціннісні орієнтації. 2. Проблема морального вибору: структура вчинку. 6. Співвідношення моральної мети і засобів. 7. Основні категорії етики.

 

Моральна мотивація та ціннісні орієнтації

Для реалізації вимог моралі потрібні внутрішні, суб`єктивно визначені спонукання до дії, своєрідні рушійні сили, котрі в етиці розглядаються як мотиви (від лат. moteo – приводити в дію, зрушувати, штовхати). Мотив є головною ознакою зацікавленості людини у здійсненні певного вчинку і одночасно слугує відповіддю на питання: чому, власне, вона його вчинила? Сутність мотивації розкривається через встановлення відповідності моральної вартості вчинку - моральній вартості мотиву. Істотна проблема, яка може виникнути тут, обумовлена тим, що вчинки, котрі за своїм об`єктивним змістом здатні реалізувати певні моральні цінності, нерідко спираються на суб`єктивні мотиви, котрі з мораллю нічого спільного не мають і по суті ґрунтуються на позаморальній чи аморальній системі мотивів (такий тип поведінки етика визначає як легальну поведінку, або легалізм). Наприклад, людина, котра робить анонімний внесок на користь церковного притулку, може робити це не з любові та співчуття до знедолених дітей, а має намір таким чином замолити свої гріхи перед Богом. З іншого боку, і цілком моральні мотиви вчинків, котрі люди здійснюють, керуючись щирим бажанням допомогти іншим, нерідко призводять до зовсім протилежних наслідків. Скажімо, вислів про добрі наміри, котрими вистелено шлях до пекла, відомий усім народам світу, так само як і феномен “ведмежої послуги”. Мораль, однак, менш критично оцінює ті негативні за своїми наслідками вчинки, в основі котрих лежить невірне витлумачення обов`язку, щиросердечна помилка, бажання добра тощо.

Отже, для того, щоб дати моральну оцінку людського вчинку, як бачимо, важливо враховувати не тільки і не стільки мотиви його, скільки його результат. Таким важливим елементом моральної свідомості, котрий остаточно узгоджує мотиви та результати вчинків, є ціннісні орієнтації. Якщо мотивація відповідає на питання чому, з якою метою ми діємо певним чином, то ціннісна орієнтація дає відповідь на питання заради чого, чому ми присвячуємо свою діяльність.

В гуманітарних науках поняття цінності, як вже зазначалось в курсі “Культурологія”, дістало настільки солідну розробку, що була сформована навіть спеціальна галузь філософського знання – теорія цінностей – аксіологія (від гр. аxios – цінність). Морально-етичний аспект проблеми цінностей проявляється лише там, де людина приймає на себе певні самообмеження, демонструє здатність ставитись до інших як до подібних собі, в якості головного орієнтира нашої свідомої життєдіяльності обирає, насамперед, вищу цінність – ідею Добра.

 

Проблема морального вибору: структура вчинку

Проблема вибору є проблемою, з якої власне й починається етика як теорія моральної діяльності. Адже людський вчинок набуває морального виміру лише тоді, коли він ґрунтується на виборі у полі протистояння Добра і Зла. В моральному розумінні моральна оцінка вчинку стає можливою і коректною у тому разі, коли його суб`єкт міг би його й не здійснити, обравши якийсь інший варіант поведінки. Саме тому вимушене добро не знаходить моральної оцінки, більше того – його просто не цінують, а вимушене зло прощають.

Раніше ми вже зазначали, що німецький філософ кінця ХVІІІ - початку XIX ст. Іммануїл Кант першим здійснив теоретичний аналіз моралі. Мораль Кант виводив із автономії волі, яка визначається не зовніш­німи причинами – чи то природною необхідністю, чи навіть божественною волею, а тим законом, який вона сама ставить над собою, визнаючи його вищим і єдино можливим. Цей закон, підкреслимо ще раз, Кант назвав “ категоричним (безумовним) імперативом ”. Отже, суто моральна проблематика починається там, де йдеться про вибір людиною тих чи інших намірів, цінностей, варіантів поведінки, цілей тощо. Свобода волі, як здатність людини вільно визначати свою власну життєво-практичну спрямованість, стає з усіх різновидів свободи найбільш істотною. Не випадково традиційне розуміння сутності вибору в усіх його формах - від політики до моралі - в першу чергу зводилось до проблеми самовизначення людини.

Моральна діяльність - найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Вчинок, чи сукупність вчинків, що характеризує поведінку особистості, дає уявлення про її справжню моральність. Можна бути порядною, чесною людиною, узгоджувати свою діяльність з вимогами моралі і разом з тим нездатною до морального вчинку, оскільки останній стає можливим лише в ситуації власної відповідальної дії та вибору, пов’язаного з боротьбою мотивів, дискусійністю, проблематичністю ціннісних засад нашого буття. Отже, вчинок можна визначити як акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де вони ставляться під сумнів або заперечуються. Ознакою морального вчинку є обов`язкова відповідність його загальноприйнятим моральним нормам та цінностям, котрі в конкретній ситуації перестають бути абстрактними закономірностями моральної сфери і дотримання їх потребує від суб`єкта граничних зусиль його єства, дії на власний страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення його власних моральних мотивів.

Вчинок містить три компоненти:

- мотив - морально усвідомлене спонукання здійснити вчинок, або ж мотивація - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі індивіда, що здійснює вчинок;

- результат - матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають певне значення;

- оцінка оточуючими як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка вчинку здійснюється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства тощо.

Оскільки кінцеві результати людських вчинків далеко не завжди збігаються з мотивами, то звідси випливає така етична проблема: як ми повинні оцінювати людські вчинки – за їхніми мотивами чи результатами, котрі вони спричиняють. В етичній теорії, зокрема, давно вже існує так звана теорія моральної доброти, в котрій наголошується на виключному значенні мотиву у моральній оцінці людської діяльності. До її найбільш відомих прихильників можна віднести М. Лютера (1483-1546), І. Канта (1724-1804), Ж.-П. Сартра (1905-1980). Теорія моральної доброти акцентує увагу на моральному контролі над внутрішнім станом людини в найбільш безпосередніх її проявах, коли в якості головного критерію оцінки вчинків виступає чистота моральних намірів. Так, І. Кант наполягав на тому, що при виконанні морального обов`язку важливим є не конкретний зміст і результати вчинку, а, в першу чергу, наміри людини, котрі повинні витікати із почуття безкорисливої поваги до обов`язку та готовності беззастережно підкорятись йому. В теорії моральної доброти така беззастережність набуває особливої гостроти, оскільки вона звернена безпосередньо до душі й найбільш глибинних переживань особистості.

Інша, протилежна точка зору, котра в етичній теорії набула назви етичного консеквенціалізму (від лат. consequentia – наслідки), виходить з пріоритету при встановленні морального значення вчинку результатів, наслідків і репрезентована такими напрямками в етичній науці, як гедонізм та утилітаризм. Можна сказати, що консеквенціалістськими є всі матеріалістичні концепції моралі, де першочергова увага звертається на задоволення певних потреб людини, виконання нею певних соціальних функцій, котрі складають смисложиттєву основу її особистісного буття. Консеквенціалістська етика, в порівнянні з теорією моральної доброти, є більш поміркованою і схильною до врахування людських недоліків та слабких сторін – мінливості вдачі, слабкості волі, тиску зовнішніх обставин тощо. Натомість, вона вимагає від людини не просто доброго наміру, “внутрішнього благочестя” (М. Лютер), а чіткої відповідності намірів результату, обов`язкового доведення започаткованої справи до кінця, що, в свою чергу, потребує довготерпіння, розсудливості, наполегливості, методичності та безпристрасності у досягненні мети. Не випадково Ф. Ніцше людину, котра приймає для себе дану етичну позицію, називав людиною “довгої волі”.

Слід сказати, що очевидні позитивні та негативні сторони обох зазначених точок зору на вирішення проблеми співвідношення мотиву та результату дії тісно пов`язані між собою, випливають навіть одна із одної. Однак і будь-які спроби позбавитись негативу, створивши третю точку зору, приречені на неуспіх самою практикою та досвідом спілкування, де ми вдаємось, в залежності від ситуації, або до першого, або до другого підходу. Нерідко людину ми оцінюємо за її мотивами і намірами, усвідомлюючи при цьому, що самі ці наміри та мотиви не будуть етично досконалими, якщо вони не втіляться у конкретній дії, не будуть відповідати об`єктивному результату. Лише тоді наміри та мотиви зможуть набути реального значення. З другого боку, моральна вагомість позитивного результату людської дії набагато зросте, якщо вона буде здійснена не навмання, імпульсивно, а як результат втілення добре осмисленого задуму, спрямованого на послідовне та реальне утвердження добра.

 

Співвідношення моральної мети і засобів

Людина у своїй діяльності виконує двоєдину задачу: покладання мети та пошуку засобів її реалізації. Проблема співвідношення мети та засобів її досягнення набуває важливого етичного виміру, котрий був предметом розгляду на усієї історії етичної та філософської думки. Всі можливі шляхи вирішення даної проблеми зводяться до трьох основних точок зору, котрі принципово різняться між собою.

Сутність першої, котра є, по суті, виявом імморалізму, стисло можна розкрити в гаслі: “ Мета виправдовує засоби ”, котре приписують Іньїго Лойолі (1491-1556) - засновнику католицького ордену єзуїтів, діяльність якого є класичною ілюстрацією втілення цього принципу. Доктрина, що ґрунтується на даному принципі, головним чином в політиці, однак, більш відома як “ макіавелізм ” за ім`ям історика та політичного діяча епохи Відродження Ніколо Макіавеллі (1469-1527), котрий розглядав політичний прагматизм у якості взірця для державних діячів того часу і закликав не нехтувати ніякими засобами в ім`я досягнення “високої та благородної” мети.

Альтернативну точку зору - моралістичну, у котрій принципово відкидається можливість використання сумнівних у моральному відношенні засобів досягнення мети, представляють американський філософ та письменник Г. Торо (1817-1862) - фундатор принципу “неучасті” й “громадянської непокори” та Л. Толстой (1828-1910) – автор концепції “непротивлення злу насильством”. Започатковані ними ідеї вже в ХХ столітті розвинули в цілісну ідеологічну систему Махатма Ганді та М.Л. Кінг.

І, нарешті, якісна визначеність третьої точки зору пов`язана з усвідомленням чіткої діалектичної взаємообумовленості цілей та засобів. Теоретично обґрунтував її у своїй філософії німецький філософ Г. Гегель (1770-1831), поклавши на мету функцію визначення засобів, а не їх виправдання. В залежності від мети потрібно обирати і засоби. Це означає, що для досягнення “ високих “ та “світлих” цілей обов`язково потрібно вдаватись до відповідних їм засобів. В свою чергу, застосування аморальних вчинків, обману, жорстокості неминуче веде до викривлення, деформації мети, підміни її чимось принципово іншим, навіть протилежним.

Так чи інакше, потрібно зазначити, що усі окреслені вище основні позиції у розумінні співвідношення цілей та засобів в діяльності людини мають певні недоліки, хоча й кожна з них на сьогоднішній день залишається актуальною. В свою чергу, актуальність, дискусійний характер та неповнота аргументації “за” чи “проти” однієї з них повинні засвідчувати неможливість знаходження “єдино вірної” і всеохоплюючої точки зору, врахувати одночасно всі ті чинники, котрі формують людську поведінку. Очевидно, і в цьому випадку доцільність їх застосування повинна визначатись конкретною ситуацією, в першу чергу, ступенем культурного розвитку суспільства, в котрому породжуються та вирішуються подібні конфліктні та проблемні ситуації.

 

Основні категорії етики

Добро і зло

Розгляд етичних категорій слід починати з понять добра і зла. Вони відносяться до найбільш загальних понять моральної свідомості, позначають діаметрально протилежні характеристики соціальних явищ і виражають найважливіші установки моральної свідомості. Уявлення про добро і зло постійно змінювалось у різних народів. Прагнення зрозуміти зміст цих категорій породило багату класичну філософсько-етичну спадщину.

Узагальнене визначення добра зводиться до позитивних, значимих для людей, необхідних умов життя, воно асоціюється з гармонією та благополуччям. Само слово “добро” має чимало смислових відтінків: в буденній свідомості добро являється результатом суб’єктивної оцінки людиною тих чи інших явищ, які мають для неї певну користь в даних обставинах. Існує і абсолютний смисл добра, коли воно розглядається як вираз позитивного значення явища відносно певної цінності (ідеалу моральності). Добро в абсолютному сенсі являється етичною категорією.

З точки зору гуманіcтичної етики критерієм добра є сприяння прояву дійсної людської сутності, а саме: самовиявленню, самореалізації особистості, її саморозкриттю тощо. В категорії добра втілюються уявлення людей про позитивне в сфері моралі, про те, що відповідає моральному ідеалу: це мир, любов, повага людини до людини, все, що пов’язане з гуманізацією людських відносин.

На відміну від цього в понятті зла відображено уявлення про те, що протистоїть моральному ідеалу, перешкоджає досягненню щастя та гуманності у відносинах між людьми. За своїм змістом зло протилежне добру, воно виражає найбільш узагальнені уявлення про все аморальне, що суперечить вимогам моралі. До зла відносять, наприклад, такі якості як заздрість, пихатість, помста, зарозумілість, злодіяння тощо.

По відношенню до особистості добро та зло виступають у вигляді чеснот (доброчинностей) та пороків. Як властивості поведінки, добро та зло проявляються як доброта та злоба. Наприклад, коли ми говоримо про когось, що це добра людина, то ми маємо на увазі, що це людина чуйна, уважна, здатна розділити нашу радість і т. д.

Категоріям добра та зла притаманні ряд особливостей. Вони носять загальний та універсальний характер, тобто охоплюють не лише характеристики людських якостей, котрі проявляються в міжособистісних стосунках, але і ставлення людини до природи та світу речей. Цим категоріям притаманна історичність - вони змінюються від епохи до епохи. Так, відомо, що традиційному, патріархальному суспільству були притаманні такі властивості як беззаперечне підкорення старшим, нетерпимість до інородців, іновірців тощо. В сучасному ж суспільстві багато чеснот минулого вважаються аморальними; добром вважаються самостійність, свобода творчості, розвиток індивідуальності людини, терпимість. Існують також відмінності в розумінні добра та зла в різних культурах. Так, в західних країнах схвальними якостями вважаються прагнення до самовираження, виділення із загалу, діяльне, войовниче ставлення до зовнішнього світу, суб’єктивний вплив на природу тощо. В країнах же Сходу моральна людина повинна бути гармонійною частиною спільноти, не підкреслюючи свою індивідуальність, сповідувати даоський принцип недіяння - не втручатися в хід речей, плити за течією.

Важливою рисою категорій добра і зла є їх суб’єктивність, пов’язаність з людською свідомістю. В природі немає явищ, які були б добрими чи злими безвідносно до людини. Лише люди, в залежності від їх потреб, інтересів, умов життя, відносять одні речі та явища до розряду «добрих», інші – до «злих». Тобто поняття добра та зла є оціночними, вони несуть в собі елемент людської суб’єктивності, особистої упередженості, емоційності. Різні люди можуть мати різні уявлення про добро та зло. Також в силу тих чи інших причин те, що для однієї людини об’єктивно виступає у вигляді добра, для іншої може бути злом. “Двоколірний” розподіл світу на добре і погане, добре і зле починається ще з дитячого садочку і нерідко (на жаль) проходить через усе життя. Тобто у реальному світі відсутні абсолютні добро та зло, вони можливі лише в абстракції або в надприродному світі.

Цим категоріям притаманна відносність: зло в певних умовах і відношеннях може виступати у вигляді добра і, навпаки, те, що було добром, в процесі розвитку може перетворитися на зло. Уявлення людей про добро та зло неоднозначні. За певних обставин зло можна оцінювати як благо. Наприклад, насилля – безумовний гріх, оскільки життя і свобода людини – вищі цінності. Однак, вбивство може бути морально виправдане і майже вважатися благим діянням у випадку вбивства ворога (особливо у справедливій війні) або вбивства в порядку самозахисту, страти жорстокого злочинця тощо. Веління високої моралі – категорична заборона “не вбий” – перетворюється в правило “не вбивай без крайньої необхідності”. Однак, при цьому вбивство, навіть здійснене в силу необхідності, не перестає вважатися злом. Ще приклад. Науково-технічний прогрес є безперечним благом для людства. В той же час наслідками прогресу є також екологічні та техногенні катастрофи, ядерне та бактеріологічне озброєння та багато іншого. З цієї точки зору науково-технічний прогрес може розглядатися як зло.

Між категоріями добра і зла існує єдність і нерозривний зв’язок. Вони не можуть існувати одна без одної, як не існує самостійно північний та південний полюс магніту. Добро отримує значимість у порівнянні зі злом та стверджується в протиставленні йому. Добро і зло являють собою єдність протилежностей, яка обумовлює їх постійну боротьбу між собою, що визначає спосіб їх існування, і ця боротьба не може бути завершеною остаточною перемогою однією із сторін. Якщо, припустимо, переможе добро, а зло буде знищено, то саме добро «породить» зло, тому що в умовах загального добра «менше» добро буде сприйматися як зло. Найбільш складним є моральний вибір “меншого з двох зол”, бо такий вибір сприймається людиною як трагічний, він потребує мудрості та відповідальності, має непередбачувані наслідки, і його результатом в будь-якому випадку є зло.

Однак, взаємна непереможність добра та зла зовсім не означає, що їх боротьба безглузда і не потрібна. Якщо не боротися зі злом, то воно буде домінувати над добром і спричиняти страждання людям. Тобто сенс цієї боротьби людства зі злом полягає в необхідності усіма можливими засобами зменшувати “кількість зла” та збільшувати “кількість добра” у світі. Але тут виникає дуже складне питання, на яке вся історія культури в тій чи іншій формі прагне дати відповідь, а саме: якими засобами та шляхами збільшувати добро? Існують різні відповіді на це питання – від етики ненасильства до того, що позиції, що «добро повинно бути з кулаками».