Тематика доповідей та рефератів. 1.Релігійно-філософська система Августина Блаженного

1.Релігійно-філософська система Августина Блаженного.

2.Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії.

3.Тома Аквінський як систематизатор середньовічної схоластики.

4.Вчення про людину в середньовічній філософії.

5.Етичні вчення епохи Середньовіччя.

6.Особливості італійського гуманізму XIV- XV ст.

7.Натурфілософські погляди епохи Відродження.

8.Філософські погляди М.Монтеня.

9.Утопічні вчення Т.Мора і Т.Кампанелли.

 

Література

Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.

Історія філософії: Підручник. За ред. І.В.Бичка. К., 2001.

Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії. Львів. 2001.

Новая философская энциклопедия. Т.1-4. М., 2000-2001.

Соколов В.В. Средневековая философия. М., 1979.

Татаркевич В. Історія філософії. У 3-х т. Т.1,2. Львів. 1999.

Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Ф.Надольного. К., 1997.

 

Тема 4. ФІЛОСОФІЯ нового часу (ХVІІ - ХVІІІ ст.)

 

Зміст теми: 1. Передумови та основні риси філософії Нового часу. 2. Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон. 3. Раціоналізм: Р.Декарт. Б.Спіноза. 4. Філософія Просвітництва.

Передумови та основні риси філософії Нового часу

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Пов’язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософствування. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Йдеться, насамперед, про експериментально-математичне природознавство, котре в ХVІІ столітті саме переживало бурхливий період свого становлення, що було пов’язано з іменами М. Коперніка, І. Кеплера, Г. Галілея, І. Ньютона. Оскільки наука стає центральним елементом світогляду епохи, то на філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки. Сформувався відповідний тип філософствування, орієнтований, перш за все, на дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план вийшла гносеологія - філософське вчення про шляхи, способи і форми пізнання людиною оточуючого світу. Бурхливий розвиток точного природознавства і прогрес суспільства породили в філософії культ розуму.

На тлі нових завдань, котрі були поставлені перед філософією часом, зростає критика схоластичної середньовічної освіченості. У зв’язку з полемікою щодо природи і джерел достовірного знання в XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм, що спирався на досвід, та раціоналізм, котрий вбачав у якості найбільш достовірного знання чистий розум.

 

Емпіризм у філософії Нового часу: Ф. Бекон

Емпіризм, як один з найголовніших напрямків філософії Нового часу, з’являється і знаходить своїх численних прихильників саме в Англії, котра у ХVІ-ХVІІ століттях стає безумовним світовим лідером науково-технічного прогресу. Родоначальником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У своїх найбільш відомих працях - “Новий Органон”, "Спростування філософією” та “Новій Атлантиді”, котра вийшла по смерті філософа, Ф.Бекон виступає як провісник досвідного природознавства і наукового методу. Йому вдалося дати образ нової науки, відштовхуючись від твердо прийнятих і послідовно продуманих уявлень про значення знання в суспільстві і людському житті. Головне призначення філософа та природодослідника він вбачає у критиці традиційного пізнання і створенні нового методу пізнання природи речей.

Методи і прийоми науки повинні відповідати справжнім її цілям - забезпечувати благополуччя і достоїнство людини, приносити користь людському роду. Наука не є самоціллю, а засобом досягнення практичної могутності людини, здатності підкорити природу своїм цілям та потребам. Бекону належить відомий вислів: “ Знання – сила ”, в котрому стисло відображена практична направленість нової науки.

Вчення Бекона вирішує двоєдину задачу - критично переосмислити вади схоластичної філософії і вказати на вірні методи оволодіння істиною. На думку Бекона, успішному пізнанню природи перешкоджають панування так званих “ ідолів ”, або “примар”, джерелом котрих є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Він зводить їх до чотирьох основних видів: ідоли роду, печери, ринку (площі) і театру. Найбільш небезпечними з них є “ ідоли роду ” - це забобони нашого розуму, що виникають внаслідок прагнення людини пояснювати природні процеси по аналогії з самою собою. “ Ідоли ринку ” - це помилки, що виникають з необхідності користатися словами з уже готовими значеннями, котрі сприймаються нами некритично. “ Ідоли печери ” - це забобони, що пов’язані з індивідуальними особливостями людей, з їх психологічним складом, нахилами, пристрастями, вихованням тощо. “ Ідоли театру ” - омани, що виникають внаслідок безумовного підпорядкування авторитету.

Неупереджений, звільнений від усякого роду забобонів, відкритий досвіду розум - таке вихідне положення філософії Бекона. Обмеженість античної і середньовічної науки полягала в тому, вважає він, що вона головним чином користувалась методом дедукції, за допомогою котрого пізнання рухається від загальних аксіоматичних положень до окремих висновків. Такий метод, на думку Бекона, мало що дає для пізнання істини. У її виявленні пізнання повинно опиратись на досвід, від вивчення окремих, одиничних явищ йти до загальних положень. Саме такий шлях пізнання і є індукцією. Заснувавши свою філософію на понятті досвіду, витлумачивши чуттєвість як єдине джерело усіх наших знань, Бекон тим самим заклав основи емпіризму - однієї з провідних філософських традицій новоєвропейської філософії. Тільки за умови опори на досвід людина здатна у повній мірі проявити силу свого розуму, призначення котрого він зводить до організації спостереження й експерименту. Розум як такий не містить у собі істин буття і, будучи позбавлений зв’язку з досвідом, нездатний до їхнього відкриття.

Таким чином, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу, характерного для попередньої філософії, та формуванні методу нової дослідної науки. Його філософія стала виразом духу експериментального природознавства.

 

Раціоналізм: Р. Декарт, Б.Спіноза

Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом та математиком Рене Декартом (1596-1650). На відміну від Бекона, Декарт вирішує загальну для усієї філософії Нового часу проблему вірогідності знання через пошук його ознак у сфері самого пізнання, його внутрішніх характеристик. Якщо для Бекона головною причиною людських помилок є розум, позбавлений стійкої опори на досвід, то для Декарта навпаки – саме досвід, котрий породжує імовірне, неповне знання, є головною перешкодою до повного та всеохоплюючого знання. Декарт прагне розгадати таємницю найвищої надійності математичних доказів. Їхню ясність і строгість він справедливо пов’язує з радикально глибокою аналітичною роботою розуму. У результаті складні проблеми вдається розкласти на гранично прості і дійти до рівня, на якому істинність чи хибність тверджень може бути побачена безпосередньо, як у випадку математичних аксіом. Основою для перетворення філософії Декарт вважав математику і віддавав їй перевагу у своїх дослідженнях.

Найголовніша проблема, котрою переймався Декарт, була проблема пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання. Декарт пропонує з цією метою удатися до методологічного сумніву. Тільки з його допомогою можна відшукати істину, засумніватися в якій вже неможливо. Він вважав, що саме судження: ” Я мислю, отже, існую ” – є найдостовірнішою з усіх аксіомою. Саме його Декарт вважає відправним пунктом, відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення на основі володіння правильним методом. Декарт був знайомий з індукцією Бекона і ставився до неї схвально, але був переконаний, що для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика” як правильний спосіб їх осмислення. Тому Декарт розробляє правила дедуктивного методу – переходу від загального до часткового. У своїй роботі „Розмірковування про метод” Декарт сформулював чотири основних правила, котрим необхідно слідувати, щоб вести свій розум до пізнання істини: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу – кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу – йти від елементарного до більш складного; 4) вимога повноти перерахування та систематизації.

За Декартом, в нашому мисленні закладено багато ідей, які (наприклад, математичні) мають високу очевидність. Яким же чином вони з’явились у нашому розумі? Декарт схиляється до думки, що ці ідеї були вкладені в нас Творцем. Отже, Декарт є прихильником платонівської концепції “ природжених ідей ”, чим він і пояснює ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної інтуїції – своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Декарт вважає, що всі речі складаються з двох самостійних і незалежних одна від одної (але не від Бога, котрий їх створив) субстанцій - душі і тіла. Тілесна природа підкоряється виключно механічним законам, котрі можуть бути пояснені за допомогою математичної науки – механіки. Природа - суто матеріальне утворення, її зміст вичерпується винятково такими абстракціями, як протяжність та рух. Тварини і людські тіла підпорядковані дії тих же механічних принципів і представляють собою “ саморушні автомати ”, котрі приводяться в дію Божественним поштовхом. Власне на таких механістичних позиціях стояли усі філософи ХVІІ-ХVІІІ століть, коли формується та механістична картина світу, котра складала основу природознавства та філософії аж до початку ХІХ століття. Але таке бачення природи та людини в ній через призму законів та понять механіки обумовлює те, що у якості головної причини руху, початкового поштовху Декарт змушений був апелювати до Бога та припустити деїстичну ідею першого творчого акту.

Таким чином, філософія Декарта отримала назву дуалістичної, оскільки в ній постулюється існування двох субстанцій – матеріальної, котрій притаманна протяжність, і духовної, котрій притаманне мислення. Ці дві незалежні одна від одної субстанції, будучи продуктом діяльності Творця, поєднуються в людині, котра може пізнати і Бога, і створений ним світ.

Вплив Декарта на наступний розвиток філософії величезний. Вчення Декарта і різні напрямки філософії, що розвивали його ідеї, отримали назву картезіанства (від латинізованої форми його імені Картезій).

Продовжуючи раціоналістичну традицію Декарта, голландський філософ Бенедикт Спіноза (1631-1677) робить акцент не на методі пошуку істини, як Декарт, а на системі знань про світ. Спіноза вводить поняття єдиної і нескінченної субстанції і називає її Богом та Природою одночасно, розуміючи, однак, її в якості найзагальнішого визначення об’єктивної матеріальної причини існування речей природи. На думку Спінози, природі притаманна “абсолютно безконечна здатність свого існування” і вона не потребує для свого виникнення жодних ідеальних причин. Вона є causa sui, тобто причиною самої себе. Тому у Спінози природа, яка створена, співпадає з природою, що творить. Увесь Всесвіт виступає як цілісна система, підпорядкована причинній (каузальній) необхідності. На відміну від Декарта, Спіноза стає на точку зору філософського монізму, що визнає єдину першооснову світу. Субстанції притаманні два атрибути (лат. attributo – надаю, наділяю) – невід’ємні властивості: протяжність (простір) і мислення. Конкретними станами субстанції є модуси (лат. modus – міра, образ) - властивість предмету, що притаманна йому лише в деяких станах. В людині її тіло – модус протяжності, а душа – модус мислення. Проте Спіноза відносить мислення до всієї природи і тим самим вдається до своєрідного пантеїстичного гілозоїзму – оживленості матерії.

Важливою частиною філософії Спінози є етика, котра представляє собою нову систему поглядів на світ і місце людини в ньому. Головною його роботою є трактат “Етика”, викладений в оригінальній формі математичного виводу. Предметом і завданням етики, за Спінозою, є свобода людини, яку він розуміє як визволення з-під влади афектів. Виступаючи з позицій жорсткого детермінізму, він підкреслює: "Усе, що відбувається, відповідає вічному порядку і незмінним законам природи. Ніхто не вільний діяти за своєю примхою чи випадково - уся діяльність визначена минулим досвідом, фізичним і психічним складом, а також станом законів природи в даний момент”. Свободу Спіноза розглядає як пізнану необхідність: чим глибше пізнання необхідності, що міститься в законах, тим більше поле свободи людини. Таким чином, Спіноза вперше в історії філософії вирішує питання про співвідношення необхідності та людської свободи. Людина як мисляча істота повинна пізнавати природу і діяти у відповідності до її законів: свобода для людини полягає не у тому, що вона довільно визначає свою поведінку, примушуючи природу коритись своїй волі, а в тому, що вона приводить свої вчинки та думки у відповідність об’єктивним, необхідним зв’язкам речей. Людина досягає панування над природою лише тоді, коли буде здатною свідомо обмежити свої пристрасті. Спіноза доводить, що людина знаходить щастя, збагнувши обмеженість людських можливостей, розуміючи, що усі події носять необхідний характер, і тому не слід розтрачувати марно сили на боротьбу з тим, що відбувається, безглуздо давати волю почуттям. Розглядаючи кожну подію як складову частину величезної світової системи (у термінології Спінози - "під знаком вічності"), людина перестає як боятися, так і бентежитись з приводу подій життя, вона повинна виробити таке ставлення до світу, яке звільнить її від емоційної залежності від нього. “ Не сміятися, не проклинати, а розуміти ” – ось максима етики Спінози.

До проблеми людини в XVII столітті звернувся також французький філософ та математик Блез Паскаль (1623-1662), але із зовсім інших методологічних підстав. Після плідної творчої роботи в області природничих і точних наук (він – один із засновників теорії ймовірностей) Паскаль розчарувався в принципах раціоналізма і гостро поставив питання про межі науки, відзначаючи, що „доводи серця” виступають більш переконливими від „доводів розуму”. Тим самим він став попередником ірраціоналістичної тенденції в філософії, яка пізніше знайде свій яскравий вираз в екзистенціалізмі. Паскаль у своїх творах, зокрема в „Мыслях”, стверджує ідею трагічності і крихкості буття людини, котра постійно охоплена тривогою і відчаєм перед лицем мовчання безмежних просторів Космосу. Тому стан людини, вважав він, - це несталість, туга і занепокоєння. Одночасно Паскаль стверджує тезу про гідність людини, котра полягає у здатності мислити: «Людина – мисляча тростина».

Слід зазначити, що в центрі уваги філософів XVII століття були також проблеми дослідження соціальних процесів і такого важливого соціального інституту як держава. Найбільш плідно вони були розроблені відомим англійським філософом Томасом Гоббсом (1588-1769) у його творі „Левіафан”. Гоббс спробував пояснити походження і функції держави, виходячи з необхідності переходу від так званого "природного стану" до цивілізованого суспільства. Під природним він розуміє досуспільний стан, коли поміж людей ішла невпинна війна всіх проти усіх. Виходом з цього становища стала "суспільна угода" про добровільну передачу громадянами частини своїх прав спеціально створюваному "великому Левіафану" — державі (Левіафан — чудовисько). Хоча Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади, але його концепція суспільства глибоко демократична, тому що виходить з рівності всіх людей як вихідного принципу договірних стосунків. Своєю концепцією Гоббс заклав основи новоєвропейського вчення про суспільство. Його ідеї мали великий вплив на видатних представників французького Просвітництва - Руссо і Вольтера, вплинули на французький матеріалізм XVIII століття, на теоретичне оформлення ідеології буржуазного лібералізму.

Просвітництво

ХVІІІ століття у європейській історії називають епохою Просвітництва. Його ідеї в Англії знайшли своє відображення у творчості Дж. Локка, Дж. Толанда, у Німеччині – Г.В. Лейбніца, Г. Гердера, Г. Лессінга. Англія, яка однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, вважається батьківщиною Просвітництва, але історично склалось так, що найбільшого поширення рух Просвітництва набуває саме у Франції, де він був представлений такими філософами як Дені Дідро (1713-1784), Поль Гольбах (1723-1789), Франсуа Марі Вольтер (1694-1778), Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771), Жан Жак Руссо (1712-1778).

Французьке Просвітництво виникає як результат усвідомлення необхідності змін у суспільстві його прогресивно мислячою частиною, стає надз­вичайно важливим явищем не тільки в культурному житті Франції, а й всієї Європи. Його теоретичною основою стає французький філософський раціоналізм та англійський емпіризм. Раціоналізм, трансформуючись в ідею Просвітництва, головну ру­шійну силу історії вбачає в розумі, який повинен стати мірилом всього, а суспільство і держава мають бути влаштовані згідно його принципам. Просвітницьке тлумачення законів розвитку суспільства набуває атеїстичного забарвлення. Ці ідеї в концентрованій формі знахо­дять своє відображення в праці Жан Жака Руссо «Про суспільний дого­вір, або принципи політичного права» (1762), де робиться спро­ба знайти причини небожественного походження суспільних законів і держави - як результату усвідомлення людьми необ­хідності створення суспільних інститутів з метою регуляції відно­син у суспільстві. Відкинувши теологічне поняття Бога, Руссо стає на позиції деїзму, визнаючи Бога лише як “першого рушія” природи.

Ідеї Руссо про природне походження суспільства знайшли свій розвиток в соціологічних поглядах Монтеск’є. На його думку, рівень розвитку країн, їх культур та економіки залежить не від Бога, а від географічних умов. Що ж стосується форм організації суспільного життя, то вони залежать від розуму правителів. Відтак ідеальною формою правління Монтеск’є вважав конституційну монархію, котра повинна гарантувати свободу громадянам.

Розвиваючи ідеї про природні права людини на життя, свободу та власність, з яких випливала вимога правової рівності усіх індивідів, французькі матеріалісти К.Гельвецій та П.Гольбах розробляють етичне вчення, яке отримало назву концепції «розумного егоїзму». Оскільки раціоналізм стає в епоху Нового часу домінантою культури, етичні системи цього періоду теж не могли бути нічим іншим як зразками раціоналістичного аналізу. Представники теорії розумного егоїзму виходять з того, що людина - природний індивід, який, відповідно до законів природи, прагне до задоволень і уникає неприємних відчуттів і страждань; усіма її рухами, бажаннями і помислами керує інтерес. Тому людський егоїзм, природна сила себелюбства - єдиний справжній мотив людських вчинків. Реформу моралі слід почати зі створення таких законів, які б поєднували суспільний і приватний інтереси. Етика повинна показати людині, що бути доброчесною в кінцевому підсумку дуже вигідно і відповідає її інтересу. Звичайно, людина - егоїст, але їй слід бути розумним егоїстом: тобто слідувати не будь-якому, а, перш за все, правильно усвідомленому інтересу, задоволення якого приносить більше користі, ніж шкоди. Для цього слід уникати надмірностей і поважати чужі інтереси. Ідея “розумного егоїзму” стає морально-етичним маніфестом капіталізму.

Просвітництво стає засобом ідеологічної боротьби буржуазії проти абсолютистського суспільства, його ін­ститутів і феодально-клерикальної ідеології. Поставивши перед собою проблему соціальної перебудови суспільства, просвітники висувають гасло: «Свобода, рівність та братерство», яке стає ідейним прапором Французької революції ХVІІІ ст.

Хоча представники епохи Просвітництва виступали єдиним фронтом як представники “ третього стану ”, в ідейному плані вони досить істотно різнились між собою. Серед них були деїсти і войовничі матеріалісти-атеїсти, помірковані конституціоналісти і революційні республіканці, виразники інтересів торговельно-промислової буржуазії і нижчих верств. Представником демократичного напрямку крила Просвітництва був Ж.-Ж. Руссо - філософ та письменник. У своїй роботі „Міркування про науки і мистецтва” Руссо показав суперечливий характер розвитку цивілізації, протиставляючи своїй епосі станових привілеїв та лицемірства простоту і доброчинність первісних людей.

Спираючись на вчення представників англійського емпіризму та матеріалістичні ідеї Декарта, французькі матеріалісти проголошують матерію єдиною субстанцією світу. Особливістю французького матеріалізму є орієнтація на природничі науки ХVІІІ століття, насамперед на механіку. Механістична картина світу, що тісно пов’язана з ідеєю причинних зв’язків – детермінізмом, була покладена французькими матеріалістами і в основу їх уявлень про світ, людину та пізнання. Зокрема, механістично розуміючи причинні зв’язки як суто зовнішні, вони абсолютизували необхідність, котра проявляється в розумних діях людини і заперечували випадковість. Звідси критерієм та запорукою суспільного прогресу філософи вважають торжество розуму над випадковістю.

Схильність філософів епохи Просвітництва пояснювати всі явища через призму законів механіки часто приводила їх до спрощеного розуміння та вульгаризації біологічних і соціальних явищ. Так, П. Гольбах наполягав на принциповій можливості пояснення фізичних та духовних вад людини за допомогою законів механіки, а Ж. Ламетрі у творі з назвою “Людина-машина” намагається довести, що вчення про механіку тіла здатне розкрити сутність почуттєвої та розумової діяльності людини.

Незважаючи на певну обмеженість поглядів французького Просвітництва на людину та суспільство, обумовлену значною мірою рівнем розвитку науки того часу, слід зазначити величезний внесок їх представників в розвиток філософської думки: віра в суспільний прогрес як прогрес розуму, що через пізнання природи та створення відповідного законодавства веде до утвердження царства справедливості на Землі, пізнавальний оптимізм, критика релігії та церкви, переважно матеріалістична тенденція у вирішенні питання про відношення духу до природи. Французькі просвітники були виразниками передових ідей свого часу, а їх знаменита „Энциклопедия, или Толковый словарь наук, искусств и ремесел” стала великим пам’ятником цієї видатної епохи.

 

План семінарського заняття

1.Соціокультурні передумови та основні риси філософії Нового часу.

2.Філософія Нового часу: пафос розуму і науки.

3.Гносеологічна проблематика в філософії Нового часу.

4.Проблема методу наукового дослідження в філософії ХVІІ ст.

5.Філософське вчення Ф.Бекона та його обґрунтування емпіризму.

6.Вчення Ф.Бекона про примари розуму.

7.Раціоналізм Р.Декарта та його принцип сумніву.

8.Порівняння основних методологічних ідей Ф.Бекона та Р.Декарта.

9.Т.Гоббс про сутність людини, суспільства та держави.

Етика Б.Спінози.

10.Просвітництво, його ідеї та видатні представники.

11.Проблеми людини та суспільства в філософії Просвітництва.

 

Тести: