Риторика в епоху середньовіччя

1. Лукіан, Тертуліан, Климент Олександрійський, Ориген, Ліваній.

 

2. Проповідь-суперечка.

 

3. Промова перед народом, бесіда з кількома людьми

 

4. В античній - мовлення – це вираз думки, в християнській – вираз істини; в античній не існувало авторитетів, а в християнській – Святе Письмо, у трикутнику «оратор – промова – слухач» антична риторика акцентувала увагу на промові, християнська – на слухачеві.

 

5. Існує загальна риторика. Вона є корисною, але не обов’язковою, Християнинові достатньо знати Святе Письмо, а проповідникові – коментувати писання з погляду моральності. Для проповідника, як і для оратора, важливо мати мудрість, якаважливіша за красномовство. Говорити красиво бажано, оскільки святі мали гарний складмови. Існують тільки три стилі (високий, середній, низький), яких потрібно дотримуватися. Власний погляд Августина – він розрізняє в гомілетиці натхнення Святого Духа (яке осявало проповідників), та допомогу Благодаті Божої.

6. Василій Кесарійський, Григорій Ниський, Григорій Богослов; назва походить з назви міста Каппадокія.

 

7. Бесіди про шість днів творення.

 

8. Вибрати тему з Святого Письма, обміркувати її виклад.

 

9. Перевага християнства над античною філософією полягає в тому, що християнство – це релігія для всіх, її може зрозуміти кожен. На протилежність цьому античні філософи намагалися пояснити досить складні питання в довгих та незрозумілих промовах.

 

10. Проповідь, тобто витлумачення прихованого змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів; настановча проповідь, призначена для простого люду; богословська проповідь, що трактує питання віри й оберігає від єретичних відхилень.

 

11. Після зречення своєї професії

 

12. «Семичастний канон».

 

13. Включав вільні мистецтва, які у короткому викладі охоплювали весь склад знання.

 

14. Нижчий – мова, діалектика, риторика(тривіум) і вищий – арифметика, геометрія, музика й астрономія(квадривіум)

15. Тривіум - мова, діалектика, риторика; квадривіум – арифметика, геометрія, музика й астрономія.

 

16. Старанне вивчення всього, що складає цінність людського духу.

 

17. Перший – магістри швидко говорять з кафедри, так що розум слухачів може сприйняти ці промови, але рука не може записати їх; другий – говорять повільно.

 

18. Ординарні та публічні.

 

19. Обговорювалися будь-які питання. Публічні диспути відвідувало багато людей, кожний міг поставити питання і подати обґрунтування тої чи іншої думки.

 

20. Не в осягненні істини, а в культивуванні здатності до суперечки. Участь в публічнихдиспутахбула обовязковою, щоб отримати вчене звання.

 

21. По-перше, диспут виходив з того, що існує одна істина, а суперечка викликана лише неадекватністю сприйняття людиною авторитетних текстів; по-друге, диспут – надто ритуалізована і регламентована комунікація не лише за формою, але й за змістом; по-третє – диспут поступово вироджується, адже в ньому інколи обговорювалися проблеми, які не було сенсу обговорювати і диспути проводилися заради суперечки.

 

 

Українська риторика

 

1. Виявляв любов до гарного слова, володів фігурами візантійської риторики, пишномовством, виробив оригінальну архітектоніку проповіді: вступ,звертання, пояснення, воздання хвали

 

2. Уведення до полемічних творів живомовної експресії та відомих вже на той час мовних надбань українського фольклору, використання елементів «живої мови», стилістично диференційованої лексики, діалогізація викладу.

 

3. Виробив філософію слова. Він його розумів і як «безодню», що може охопити всю різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна спробувати пізнати, відчути. Вокористовував просту розмовну українську мову. Вживав фігуральні вирази,метафоричні конструкції, символи, значний арсенал відомих на той час прийомів і засобів красномовства (епітети, порівняння…).

 

4. Розробив теорію новомодного красномовства. На його думку, казання складається з трьох частин: початок (ексордіум), оповідь(нарація), кінець (конклюзія).

5. А. Радивиловський розробив методика складання і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. Проповідь будував за теорією казань. Проповідь мала чіко визначену будову. У вступі повідомлялася подія з релігійної книги, щось принагідно зазначалося зі світського життя. В основній частині викладали суто проповіді, у висновках – узагалюнювали скаане і повчали паству.

 

6. Виклав теоретичні засади риторики щодо п’яти її розділів (п’ять пальців «риторичної руки). С. Яворський назвав ці розділи: винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять, виголошення.

 

7. З 10 розділів.

 

8. Великого значення надавав Ф. Прокопович надавав теорії і методиці риторики. Основну частину його риторичного курсу складають розробки стилів і жанрів композиції текстів, способів словесного вираження, риторичних фігур. Розвинув античну теорію трьох стилів, теорію риторичного ідеалу.Розширив перший розділ риторики «Інвенцію».Давав поради до основних частин промови, поділив емоції і почуття на ті, що пов’язані з прагненням людини до чогось, і ті, що пов’язані з уникненням чогось, розширив ідею трьох видів промов, зроблену Цицероном.

 

9. Вступ має бути майстерним, дотепним, влучним, бо на його основі у слухачів складається враження про оратора.

 

10. Основна частина (розповідь) має бути ясною, стислою, достовірною, напруженою, приємною.

 

11. Обґрунтування.

 

12. Умілим розміщенням доказів.

 

13. Природний, довільний, мистецький.

 

14. За часом, місцем, розвитком тощо.

 

15. За бажанням, за вибором.

 

16. За законами стилю, підстилю, жанру.

 

17. Переліку сказаного (відновлення основних положень) і збудження почуттів.

 

18. Уміння оратора дотримуватися відповідності між стилем, темою і часом.

 

19. Відповідність між словесним вираженням, предметом промови, ситуацією, почуттями оратора і настроями слухачів.

20. Правильність і ясність.

 

21. Холодний надмірний, лженаслідувальний, поетичний, сухий, хиткий, шкільний, хлоп’ячий, емоційний.

 

22. Стиль, у якому немає живого смислу, думка мертва, а є багатослівність, що немає душі.

 

23. Стиль, у якому нагромаджено надміру засобів образності.

 

24. Недоречне або надмірне наслідування: подібна до чиєїсь промови форма, але інший зміст.

 

25. Є недоліком практичної промови, дорадчої промови.

 

26. У близьких стосунках між людьми та в творчості.

 

27. Свідчить про бідність думок, змісту предмета, думок оратора, невміння та відсутність вишколу.

 

28. В офіційних ділових стосунках

 

29. Неорганізований стиль, який свідчить про низьку культуру оратора або байдужість, неувагу.

 

30. Дотримання всіх вимог шкільної риторики, сприймається як вада в устах досвідченого оратора, від якого всі чекають оригінального, авторського стилю.

 

31. Недоречне, без потреби використання привабливих засобів з метою похизуватися.

 

32. Стосується незначних, не вартих таких емоцій тем.

 

33. Високим стилем треба говорити про видатні і дуже важливі справи – божественність(небесні, вічні), людські (суворі справедливі закони, героїчні вчинки, перемоги.

 

34. Середнім стилем слід говорити про людське життя без високостей, про теми й предмети середні й звичайні.

 

35. Низьким стилем слід говорити про справи малі, мізерні, щоденні, побутові.

 

36. Високий стиль – велика міра почуттів і емоцій; середній стиль – почуття помірно, але достойно, мова – гарна, приємна: нечасті метафори, дотепи, правильні слова й речення; низький – невисока міра почуттів, чи неприємні почуття; мовні засоби звичайні, без величі, можуть бути просторічні та інвективні слова.

 

Роди і види красномовства

 

1. Судові, дорадчі, похвальні (епідейктичні).

2. 3 види промов.

 

3. У Цицерона ті самі судові, похвальні та дорадчі, визначені раніше Аристотилем, і водночас ще три роди промов, виділені не за сферою і метою (осудження, користь,хвала), а за якістю промов, мовним матеріалом, тобто за тією основою, на якій пізніше сформувалося вчення про три стилі: високий, середній (помірний) і низький.

 

4. Публічне.

 

5. Аристотель.

6. Найпоширеніші промови. У них люди дають іншим поради, пропозиції, схиляють до своїх думок, спонукають до певних дій, вчинків, або застерігають від небажаних думок, негідних вчинків. Це виступи перед великою кількістю людей: колективом, друзями, сусідами тощо.

 

7. У дорадчих промовах основним є орієнтація слухачів на досягнення добра, користі, блага: щедрості, справедливості, поміркованості, усе, що відповідає вказівкам розуму, до чого прагнемо.

 

8. Користь, добро, благо.

 

9. Звинувачувальні чи виправдовувальні промови, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків тощо.

10. Чітке формулювання мети, переконлива аргументація, знання справи й ситуації, уміннязнаходити аналогічгі приклади, шукати гайменші зачіпки, збільшувати аьо применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, красномовством зворушливо впливати на судову владу.

 

11. Це промови, у яких хвалять, прославляють, возвеличують людину, факт, подію або, навпаки, сварять, осуджують,ганьблять.

 

12. У цих промовах хвалять, прославляють,возвеличують особу, факт, подію або,навпаки, осуджують, ганьблять.

 

13. 1) природа людини (тіло, душа, чесноти, пам'ять, знання); 2) доля особи (рід, слава, предків, друзі, почесті); 3) навчання – рівень знань (де і коли вчилася особа, кого перевершила в знаннях); 4) вчинки й діяння (розумні, мудрі, сміливі); 5) обставини, як вони сприяли величі людини.

 

14. Ораторська діяльність науковця та викладача, що доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки.

 

15. Школа та наукова аудиторія.

16. Власне академічне – наукова доповідь, реферат, дискусія); вузівське красномовство (лекція); шкільне красномовство (опис, бесіда, шкільна лекція).

 

17. Доказовість, бездоганна, логічність, точність мислення, чітка термінологія.

 

18. Наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, виступ на семінарському занятті,реферат, науково-популярна лекція,бесіда.

19. Так називалися сади, що нібито належали міфічному Академу. Згодом цим словом почали називати філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості.

 

20. Ввиступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.

 

21. Військове красномовство.

 

22.Епідектичного.

 

23. Політичне красномовство пов’язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. політичний оратор може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми.

 

24. Оратор намагається показати, що один спосіб дії є прийнятним,оскільки він веде до користі, а інший, навпаки, неприйнятним, оскільки веде до шкоди.

 

25. Парламентська, мітингова та воєнна.

 

26. Політичні доповіді, промови, виступи, інформація, огляд та бесіда.

27. Заздалегідь підготовлений гострополітичний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуванням, конкретними фактами, з накресленими планами, перспективою політичних змін.

 

28. Запальний виступ, переважно на гострополітичну, актуальну для суспільства тему, дохідливою для мовою, з емоційно-експресивною оцінкою.

 

29. Ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.

 

30. Виникло в Давній Греції як апології – промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти. Тоді не було ні державного звинувачення, ні попереднього слідства. Суд вершили племінні вожді-царі. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал й виклавши його красномовно перед судом. Логографи появилися внаслідок того, що не всі вміли себе обороняти.

 

31. В огрунтуванні провини або невиновності певної людини.

 

32. Характеризуються чітким формулюванням мети, знанням справи, переконливою аргументацією.

 

33. Звинувачувальна промова (прокурорська), захисна промова (адвокатська), самозахисна промова, промова громадського звинувачувача, промова громадського захисника, судова промова)

 

34. Значну увагу приділяє змісту й формі проповіді, людина виховується в дусі християнської поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т.ч. через вишуканість стилю мовлення, його багатство, пишність, а також завдяки зовнішньому вигляду священика, проповідника, який повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках, стриманим в рухах, говорити не голосно не тихо, а відповідно до акустичних характеристик храму, предмета мовлення тощо.

 

35. Проповіді,бесід, напучення, коментування Біблії, виступ на Соборі.

 

36. Ювілей, родини,хрестини, одруження, привітання зі святами.

 

37. Ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово, тост, анекдот, надгробне слово,

 

38. Промова на міжнародній конференції; промова в процесі дипломатичного акту.

 

39. Вимагає від оратора високого рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземними мовами, ясністю мислення й мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтелігентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, пропозицій.

 

40. За змістом є суспільно важливим і проблемним, за формою реалізації – усно-писемним, за відношенням до форми мовлення – книжно-розмовним, за характером організації – підготовлено-імпровізаційним, за характером організації – підготовлено-імпровізаційним.

41. Уся підготовча робота (задум, концепція, тези, положення,докази, мовне вираження фіксується на папері й належить лише ораторові.

 

42. У граматичній правильності, логічній послідовності, доцільності добору художніх засобів.

 

43. Дія на мисленнєво-мовленнєву публічну діяльність адресата з метою переконання й збудженнч до дії.

44. Розмовний стиль: Безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слухача), невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна умова встановлення контакту між слухачем та промовцем, а також емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність публічного мовлення за рахунок використання як вербальних (фольклор, діалекти, просторіччя), так і невербальних засобів (жести, міміка тощо),покликаних доповнювати, посилювати думку, виражену вербально. Книжний стиль: правильність, точність, стислість.

45. Володіння нормами літературної мови.

46. Використання слова в повній відповідності до його мовного значення.

47. Використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку.

48. Системою риторичних законів, кожен з яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої публічної діяльності.

49. Академічне красномовство, політичне красномовство, дипломатичне красномовство, епідейктичне красномовство, соціально-побутове красномовство, церковно-богословське красномовство.

50. Науково-теоретичні лекції; науково-популярні лекції(лекція-концерт, лекція – екскурсія тощо); науково-методичні лекції.

 

Інвенція

1. Розділ риторики, який вивчає розробку предметної царини ораторської промови.

 

2. Винайдення задуму, ідеї, мети; добір і розташування матеріалу; втілення змісту у мовні форми вираження; запам’ятовування; публічне виголошення; самоаналіз власних успіхів та невдач.

 

3. Визначити власну стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її через підбір відповідного матеріалу.

4. У чому мета моєї промови? Кому я буду говорити? Що є найважливішим у моїй промові? Що повинні взяти з промови слухачі?

 

5. Результат, до якого прагне оратор.

 

6. Концептуальний закон.

 

7. Підкреслює на початковому етапі пріоритет думки над дією, привчає мовця приховувати свої наступні дії і підпорядковувати їх наступній меті – реалізації ідеї, привчає людину до організованого мислення, узабезпечує від необдуманих вчинків, хаотичних дій.

 

8. Система поглядів, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові певної теорії.

 

 

9. Обрати предмет розмови і виробити своє бачення його; вибір проблеми або окремих важливих питань; вивчення стану проблеми в науковій літературі, ознайомлення з чужим досвідом; критичне осмислення власних напрацювань з обраної проблеми і наукових відомостей з неї.

 

10. Суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес.

 

11. Наявність в оратора певних знань про принципи і правила систематизації та класифікації об’єктів.

 

12. «Порядок, розміщення, побудова + закон».

 

13. Одномірні та багатомірні.

 

14. Виділений за певним (одним) критерієм клас предметів.

 

15. Виділений за певними критеріями (двома й більше) клас предметів.

 

16. Тварини: хижаки – нехижаки, однокопитні – парнокопитні.

 

17. Важливим є своє й чуже бачення предмета промови, з якого можна доповнити своє, а також попередні знання, життєвий і професійний досвід, суспільний запит на цю тему. Оратор намагається якомога більше дізнатися про предмет розмови, однак слід пам’ятати, що запозичені знання не повинні заступати власні. Мотивом вибору предмета розмови був суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес. Те, що цікаве для оратора, він намагається донести до слухачів, і, навпаки, оратор шукав для себе інтерес серед того, чим цікавиться публіка. Вибір предмета також зумовлювався наявністю в автора певних знань про принципи і правила систематизації та класифікації об’єктів, тобто про таксономію. Критерії класифікації предметів (багато- та одномірний) свідчить про те, що предмет можна розглядати вузько(один таксоном) або дуже широко (кілька таксономів). Інвенція не радить йти ні першим, ні другим шляхом, а радить ораторам для промови конкретизувати предмет так, щоб наблизити його до аудиторії у потрібній їй мірі, потрапити ним у свідомість слухачів. Для цього існують певні топіки. Інвенція як процес вибору предмета і його систематизації складається з трьох фаз: фази вибору, фази орієнтації і фази заглиблення.

18. Оратор відходить від загальних знань про предмет і зосереджується на якійсь проблемі та заглиблюється в неї. Вибір проблеми залежить від її актуальності, практичного значення, суспільної ваги та компетенції автора і його інтересів. На цьому етапі рекомендують працювати словниками, монографіями, документами, довідниками.

 

19. Заглиблення в предмет викладу з використанням емпіричного енциклопедичного та компаративного матеріалу. Тут з’ясовується, що емпіричний матеріал може не збігатися з енциклопедичним, бути мало переконливим або його просто не вистачає. Тоді слід здійснювати корекцію за допомогою компаративного матеріалу: посилань на аналогії, авторитети, прецеденти, порівняння тощо. У результаті попередньої аналітичної роботи стає зрозумілим, який матеріал і в яких пропорціях стане змістом повідомлення, які аспекти його висвітляться, якої позиції дотримується автор, тобто проступають контури структури повідомлення (план).

 

20. Критичне осмислення і переосмислення чужого та власного досвіду, свій збагачується чужим, обираються вихідні (методологічні) позиції, формуються теоретичні або загальні положення змісту, концепти. Це означає, що концепція виступу вже є. При цьому може вияснитися, що багато з того знання, що було на початковому етапі, є несуттєвим, непотрібним для досягнення саме цієї конкретної мети промови, якась частина знань – неістинними. Але чітко постане в мово мисленні оратора зміст(концепція). Проте концепцію ще потрібно реалізувати, втілити в матеріал, висвітлити, дійти з нею до мети.

 

21. Вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних, індивідуально-особистісних ознак аудиторії.

22. Стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість(працюючі/непрацюючі), належність до соціальних верств (селяни, інтелігенція, біженці тощо.)

23. Соціально-демографічні особливості аудиторії дають загальне зовнішнє уявлення про людину, яким має керуватися оратор. Однак їх недостатньо для того, щоб бути певним, що буде встановлений контакт з аудиторією і оратор досягне мети, бо вони не розкривають внутрішній світ людей.

 

24. Суспільно-психологічні ознаки зумовлюються переважно соціально-демографічними, але не охоплюють всіх слухачів, а характеризують групи або окремих суб’єктів – це: потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться у промові.

 

25. Соціально-демографічні - стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість(працюючі/непрацюючі), належність до соціальних верств (селяни, інтелігенція, біженці тощо). Дають загальне уявлення про людину,якими маєкеруватися оратор, але їх недостатньо, щоб бути певним, що контакт зі слухачами оратор встановить і досягне мети.

Суспільно-психологічні не охоплюють всіх слухачів, а характеризують групи або окремих суб’єктів – це: потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться у промові.

26. Усвідомлені та неусвідомлені.

27. Особисті, професійні та громадські потреби.

 

28. Спонукають людину отримувати відомості тільки для себе, для задоволення власних інтересів.

29. Спонукають шукати й отримувати знання для того, щоб збагатити власний професійний досвід і задовольнити особисті фахові потреби. Важливість їх у тому, що задовольняючи професійне зростання одної людини, вони сприяють професійному, культурному, духовному зростанню тих, хто залежить від фахової компетенції особи.

 

30. Спонукають здобувати інформацію, яка корисна для широкого кола людей і навіть для всіх громадян держави. Це свідчить про те, що така людина усвідомлює свою залежність від інших людей у суспільстві та інших – від неї, що вона знає не тільки свої права, але й обов’язки.

31. Дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-ітелектуальні, морально-етичні.

 

32. Цей мотив є зовнішнім, як правило, без власного бажання: роблю так, бо вимагають, карають.

 

33. Викликається мимовільним інтересом або задоволення (гарно, весело, приємно), але також підкріплений власною волею і бажанням.

 

34. Спрямовує людину на пізнання світу і розвиток власного інтересу. Він формується міцною волею і внутрішнім бажанням, переконанням.

 

35. Найвищий мотив, бо засвідчує в людині найвищу міру людяності: наявність совісті, моральних якостей, етичних норм. Цей мотив спрямований на збереження людського життя на планеті, на покращення довкілля, на благо всіх і кожного.

 

36. Кількість слухачів, рівень обізнаності у темі, соціально-культурні ознаки, ставлення до промови.

 

37. Велика аудиторія нетерпляча, швидко втомлюється, схильна довіряти ораторові й практично не оцінює критично його промову; Спосіб викладу матеріалу – монологічний.

 

38. Мала аудиторія більш критично налаштована, слухачі більш активні. Спосіб викладу матеріалу – діалогічний.

 

39. Великі й малі аудиторії.

 

40. Підготовлені й непідготовлені аудиторії.

 

41. Головний мотив – «що нового?». У промові повинен переважати пафос, однак пафосом слід користуватися обережно, лише для пожвавлення матеріалу промови. Щоб виступ був успішним оратор повинен чітко викласти різні погляди на промову, пояснити, чому він притримується такої позиції.

 

42. У промові поєднують пафос і етос. Емоційність промови має бути якнайбільшою. Ефективними прийомами є приклади з життя, жартівливі історії, приказки, посилання на авторитети; ораторові достатньо викликати свої погляди, не викликаючи сумнівів там, де їх ще немає.

43. За віком, гендерною ознакою, національністю, віросповіданням.

44. Чоловічий – підвищена увага до змісту промови, як тільки стає зрозумілим, про що йде мова, чоловіки зосереджуються на критичних зауваження або й перебивають лектора; жіночий - підвищена увага до емоційності промови, до самого процесу спілкування.

 

45. Прихильні, байдужі, конфліктні, конструктивні.

 

46. Слухач легко переходить на сторону промовця і вірить йому: можливо, він справді вірить промовцеві і переходить на його сторону, а,можливо, зайнятий іншими справами, важливішими для нього на цей час; можливо, не компетентний у питанні і не може суперечити. Оратор повинен переконатися, чим викликана погоджувальна реакція і чи вона справжня.

 

47. Відразу застосовувати однобічну аргументацію, тобто переходити відразу до головного, тезу формулювати на початку.

 

48. Промова не викликала інтересу в слухачів і вони не сприймають та не усвідомлюють дискурс.

 

49. У зовнішньому вигляді: жестах, міміці, обличчі, відсутності уваги, очах.

50. Привернути увагу аудиторії. Початок розмови має бути захоплюючий. Слід показати слухачам можливу користь від того, що розглядається у промові. Промова повинна мати чітку мету, структуру, пункти, які слід послідовно й доступно розкривають ідеї оратора.

 

51. При розходженні фахових, моральних, громадянських, політичних позицій промовця і слухачів.

 

52. Внутрішні причини з боку оратора чи слухачів (зазнайство, самолюбство, завищена самооцінка), а також зовнішні (поганий вигляд, необачні дії).

 

53. Відкрита форма (грубі репліки, некоректні запитання) та прихована форма (саботаж, невизнання позиції промовця, шум)

 

54. Ораторові слід рухатися поступово від аспектів згоди оратора з аудиторією до предмета розбіжностей.

 

55. Промова досягла мети. Між промовцем і аудиторією встановлений необхідний контакт, взаєморозуміння, емоційного переживання і задоволення. Слухачі ніби доповнюють оратора, дають пропозиції, пропонують варіанти, охоче виконують завдання і прохання промовця.

 

56. Від інтелектуального розвитку слухачів, освіченості, професійної підготовки.

 

57. Перше знайомство з предметом спілкування у дуже загальних рисах (про що?); проникнення у зміст предмета, одержуючи інформацію про нього з різних джерел: література, кіно…; вироблення власної позиції на основі осмислення змісту предмета, думок з літератури; застосування одержаних знань на практиці (навіщо це треба?).

 

58. Виявляють внутрішній зміст і властивості людини: тип нервової системи, темпераменту, особливості мислення тощо

 

59. Промовець повинен добре знати слухачів (бажано всі ознаки і повністю), готуватися до зустрічі з нею, передбачити, де і коли можуть виникнути непорозуміння, а головне, впливати на слухачів за допомогою матеріалу і майстерності мовлення так, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та морально-етичними.

 

60. Визначення цільової установки, виділення основних питань предмета мовлення та формулювання тез.

 

61. Комплекс (рідко одна) настанов, що містить мету (загальну і конкретну, далеку і близьку), спонукання до дії, співпереживання, такі завдання, які будуть поставлені перед аудиторією і завдання, які промовець ставить перед собою і тримає в собі, тобто певне наскрізне завдання.

 

62. Вичленовуючи основне коло питань, (і можливих запитань) промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв’язання їх, які відповіді є можливими, чого можна і треба чекати від слухачів, яким може бути ефект передбачуваності чи непередбачуваності.

 

63. Стисле вираження думок про виділені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції.

 

64. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети.

 

65. Конкретизація дій для подальшої реалізації стратегії.

 

66. Наведення аргументів, обґрунтування будь-якого положення, судження.

 

67. Міцний зв'язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі; істинність, вірогідність доказу; орієнтація на обрану аудиторію (аргумент може бути важливим для теми, але не переконати саме цю аудиторію, не «вразити» її; паралельне використання аргументів «за» і «проти», виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних; образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

 

68. Глибокі знання і всебічна компетенція промовця з теми, проблем, питань; обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, морально-етичних правил пізнання істини); ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат; аудиторія має «привласнювати» докази оратора, робити їх своїми.

 

69. Авторитет, впевненість, сумнів, обіцянка, погроза тощо.

 

70. Оригінальний, незвичайний початок, каверзне питання, дотепний жарт, переключення уваги, емоційний заряд.

 

71. Психологічні паузи – слухачі мають можливість осмислити сказане промовцем, подумки пройтися по матеріалу; а також завдання для слухачів на пошуки схожості матеріалу (аналогія) та діалогічний спосіб виголошення промови. Уміння промовця будувати свій виклад матеріалу у формі запитань і відповідей змушує слухачів стежити за його думкою.

 

72. Активізація аудиторії потрібна, щоб уникнути примусу, дисциплінарних засобів, «завести» аудиторію, змусити аудиторію свідомо сприймати зміст промови, думати про предмет викладу, створити ауру міжособистісного спілкування.

 

73. Логічні та психологічні способи активізації аудиторії

 

74. Спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний.

 

75. У багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації, тобто відбувається прирощення думки до попереднього змісту слова.

 

76. У аудиторії, недостатньо підготовленій для сприймання нового змісту.

 

77. Поступовий, крок за кроком, рух думки від найменшого, очевидного, до складного, загального, абстрактного.

 

78. Придатний для аудиторії, яка мало ознайомлена з предметом розмови.

79. У розчленуванні думки на частини і потім об’єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часі й просторі.

 

80. Потребує підготовленої аудиторії, яка б свідомо відтворювала пропуски в пунктирі, об’єднувала частини в ціле.

 

81. Розгортання тези має йти на контрастному фоні, шляхом зіставлення і протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет.

 

82. Можна використовувати для будь-якої аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.

 

83. Опирається на систему уявлень і образів у світосприйманні слухачів. Його використання більше залежить від предмета викладу, наскільки його можна розкрити за допомогою образних уявлень (візуальних, акустичних, музичних, дактильних, часопросторових тощо).

84. Можна використовувати у добре підготовленій аудиторії.

 

85. Перший – зацікавлення аудиторії предметом; другий – породження у слухачів пізнавального мотиву до роздумів, проникнення у зміст предмета; третій – глибинне розуміння предмета мовлення.

 

86. Визнання однієї думки чи погляду, аргументи на користь якої були найпереконливішими, а сама думка – актуальнішою для слухачів чи для суспільства; можливий компроміс – коли думки є протилежними або суміжними, але мають спільну основу. Тоді шляхом різноманітних взаємних поступок сторони наближаються до спільного висновку і уникають конфлікту; консенсус – погодження, якого досягають в результаті дискусій і компромісів.

 

87. Дисциплінарний та емоційно-естетичний мотиви

88. Представницька, повідомлювальна, наративна, об’єктивно-аналітична, раціонально-евристична тощо.

 

89. У загальному аналізі майбутньої аудиторії, з’ясування того, хто буде його слухачами.

 

90. Той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова.

 

91. Стислою, виразною й такою, що привертає увагу.

 

92. На інтересі як аудиторії, так і оратора та на наявності в оратора певних знань про предмет розмови.

 

93. Написання повного тексту промови, запис головних положень (тез та аргументів), виголошення промови експромтом.

 

94. За рукописом, повністю вивчають напам'ять, виголошують з опорою на текст.

 

95. Найменш прийнята для успішного виступу,оскідьки вона не є живим словом. Ораторові важко встановити контакт з аудиторією, оскільки записи утворюють бар’єр між ним і слухачами: погляд оратора зосереджується не на тексті, а на аудиторії, тому йому важко слідкувати за реакцією слухачів. Такої промови аудиторія може й не сприйняти.

 

96. Така промова вимагає чимало зусиль для оратора. Вона сприймається біль позитивно ніж та, яку читають. Однак існує небезпека «забути щось», адже відтворити текст важко, особливо, якщо він великий.

 

97. Найбільш прийнятна промова. У слухачів створюється враження про вільне володіння оратором матеріалом. У досвідченого промовця є можливість під час виступу вносити зміни до промови, залежно від реакції слухачів.

 

98. Цитати й цифровий матеріал, а також перші та останні фрази промови, формулювання тез та аргументів.

 

99. Відбір літератури, ознайомлення з відібраною літературою, опрацювання відібраної літератури.

 

100. Список джерел.

 

101. Проглянути літературу «по діагоналі», тобто ознайомитися з анотацією, змістом, переглянути перший і останній розділи, звернути увагу на стиль мовлення.

 

102. Розмітка матеріалу в різних книгах; якщо книги – власність оратора, тоді маркером відзначають ключові слова, фрази, абзаци; можна також робити закладки або на останній сторінці виписувати номери відповідних сторінок.

 

103. Виписка з книг.

 

104. Кожну виписку слід робити на окремій картці; зверху – вказують тему, якої стосується запис, внизу – вихідні дані джерела.

 

105. Автор книги, назва книги, місто, видавництво, рік видання, кількість сторінок, сторінка.

 

106. Неможливо підготувати за короткий час. Потрібно обдумувати виступ у вільний час, ставити собі запитання щодо змісту, розповідати колегам про свій задум. Слід пам’ятати, що найяскравіші ідеї щодо теми до оратора приходять тоді, коли він цього зовсім не чекає.

 

 

107. Вчення про сукупність загальних місць, що виявляють аспекти розробки будь-якої теми.

 

108. Перша група (хто? що?) ­ топоси, пов’язані з сутністю предмета; друга група (де? коли? як?) – топоси, пов’язані з обставинами виникнення, розвитку та існування предмета; третя група (чому? для чого?) – топоси, пов’язані з причинами та наслідками існування предмета.

109. Ім’я, визначення, ціле й частина, рід і вид, ознаки, відношення, подібне й відмінне.

 

110. Час, місце, засоби, походження, спосіб дії.

 

111. Цілі, наміри, причини, наслідки.

 

112. Хто?, що?

 

113. Де?, коли?, як?

 

114. Чому?, для чого?

 

115. Обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів.

 

116. Теза, аргументи, форма (схема).

 

117. Твердження, у якому оратор намагається переконати аудиторію.

 

118. Твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу.

 

119. Спосіб зв’язку аргументів і тези.

 

120. За способом обґрунтування, за формою(схемою), за процедурою обґрунтування.

 

121.Емпіричну та теоретичну аргументацію.

 

122. Симптоматичну, причинну та аналогійну аргументацію.

 

123. Пряму та непряму аргументацію.

 

124. Обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності.

 

125. Експерименти, спостереження, досліди тощо.

 

126. Обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування.

 

127. Усі люди є смертними. Сократ – людина. Отже, він смертний.

 

128. Висловлення про одиничні факти, що виступають як аргументи для підтвердження тези загального характеру.

 

129. Обґрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі.

 

130. Обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою.

 

131. Обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі.

 

132. Вид аргументації, у ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу)

 

133. Вид аргументації, у ході якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.

 

134. Апагогічна та розділова.

 

135. В основу апагогічної аргументації покладене міркування за схемою «доведення від протилежного». Думка рухається від формування антитези через виведення з неї та аргументів протиріччя (двох тверджень, одне заперечує інше) до неприйнятності антитези й слушності самої тези.

 

136. В основу розділової аргументації покладене міркування за такоюсхемою. Спочатку формулюють положення, які конкурують із тезою, й саму тезу. Потім показують неслушність положень,які конкурують з тезою. Тим самим опосередковано стверджують прийнятість самої тези. Оратор формулює перед аудиторією різні погляди на предмет промови, потім показує її неслушність, окрім тієї, що репрезентує тезу оратора.

 

137. Обґрунтування неприйнятності певної тези.

 

138. Обґрунтування логічними засобами (переважно у формі дедуктивних міркувань) хибності тези за допомогою істинних аргументів.

 

139. -

 

140. Критика тези, аргументів, форми.

 

141. Вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалося іншою людиною.

 

142. Шлях «зведення до абсурду» або шлях обґрунтування антитези.

 

143. Виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

 

144. Побудову оратором аргументації на користь власної тези, коли вона є антитезою до запропонованого іншою людиною положення.

 

145. Вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези.

 

146. Вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв’язку між аргументами та тезою іншої людини.

 

147. Аргумент до логосу, етосу, пафосу.

 

148. Твердження, які стосуються предмета промови, тези, яка захищається оратором.

 

149. Твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії.

 

150. Аргумент до авторитету та аргумент до особи.

 

151. Наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зразком для аудиторії.

 

152. Авторитет конкретної людини, авторитет суспільної думки, авторитет установи, авторитет посади, авторитет віку, власний авторитет.

 

153. Твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини.

 

154. А є хорошою /поганою людиною. Отже, її аргумент слід прийняти/не слід приймати.

 

155. Твердження, які апелюють до почуттів.

 

156. Аргументи до вигоди, пихи, жалю, сили, публіки

 

157. Твердження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обговорюється.

 

158. У рекламі.

159. Твердження, що підкреслюють певні якості співрозмовників, розхвалюють їх.

 

160. Твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор.

 

161. Твердження, які вказують на неприємні для аудиторії наслідки у випадку відмови від положень оратора.

 

162. Звернення до почуттів аудиторії з метою відвертання слухачів від об’єктивного розгляду певної проблеми та схиляння їх до рішення у потрібному для оратор напрямі.

 

Диспозиція

 

1. Розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови.

 

2. Орато повинен розчленувати матеріал, винайдений на етапі інтенції, та забезпечити певну послідовність у промові, вибрати найсуттєвіше, подумати як його розташувати, щоб одержати результат, тобто перетворити ідею в план і відчути те, що він буде повідомляти.

 

3. Визначення тактики.

4. Структурувати матеріал та забезпечити зв'язок між окремими положеннями ораторської промови. У результаті промова представляє собою єдине ціле.

 

5. Вступ, головна частина, завершення.

6. Виклад предмета (теми) і аргументація.

 

7. Об’єктивний погляд на предмет. Виклад – це представлення попередньо зібраного факту (фактів), що становлять концепт предмета. Важливим для викладу є критерії релевантності.

 

8. Критерій міри, тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час слухач буде достатньо поінформований Отже, першою проблемою викладу є що і у якій мірі подавати.

 

9. Перша модель повинна відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх; друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю.

 

10. Логіка топосів повідомлення йде за логікою життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавалися одна за одною, створюючи враження «йде як життя». Латиняни назвали таку модель «ab ovo», що означало «від яйця». Таким чином, у суперечці, «що було першим – яйце чи курка» вони були на боці «яйця».

 

11. Зручний для промовця, тому що можна «пливти за течією» подій, особливо не мудруючи над композицією. Для слухачів цей метод є прозорим, легко запам’ятовується, не викликає напруження думки. Чітко простежується сюжетність подій і сторонність особи автора. Текст веде слухачів до закономірного висновку. Такий виклад матеріалу діє на слухачів заспокійливо настільки, що вони втрачають інтерес, внутрішньо заспокоюються, засинають. Оратор не може розраховувати на співпрацю з аудиторією, а отже, на досягнення комунікативної мети.

 

12. Промовцеві треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель має назву «in medias res» («в середину речей»). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут можна не пливти за течією подій, а треба самому стежити за промовцем, визначати, запам’ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії.

 

13. ­ Логіка топосів повідомлення йде за логікою життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавалися одна за одною, створюючи враження «йде як життя». Латиняни назвали таку модель «ab ovo», що означало «від яйця». Таким чином, у суперечці, «що було першим – яйце чи курка» вони були на боці «яйця».

Промовцеві треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель має назву «in medias res» («в середину речей»). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут можна не пливти за течією подій, а треба самому стежити за промовцем, визначати, запам’ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії

 

14. Інтрига та фабула.

 

15. Попередня і наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі. Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (стільки, скільки потрібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де причина, а де наслідок. Слухач має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного. У сюжетному тексті логіка подій сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач сам повинен вміти читати хід подій, їх причини, наслідки, розуміти переходи, бути готовим до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки тощо.

 

16. Майстерний добір переконливих доказів і як результат – мистецтво дискусії.

 

17. Теза та демонстрація.

 

18. Теза, демонстрація.

 

19. Правило щодо тези, правило щодо аргументів, правило щодо форми.

 

20. Теза повинна залишатися незмінною протягом усієї аргументації або критики. Кожна теза має ніби право на докази її істинності/неістинності. Проте практично більшість тез сприймається без доказів як очевидно істинні для оперативної пам’яті. Теза створює базу для наступних міркувань. Теза може бути стислою, але глибоко змістовною або примітивною. На думку Аристотеля, треба вміти розгортати тезу в обидві сторони: позитивну і негативну, тобто, шукати істинність і неістинність, користь і не користь тощо.

 

21. Аналогійну та логічну аргументацію.

 

22. Силогістика.

 

23. Єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб’єктом, С є більшим терміном і предикатом, В є середнім терміном і залишається за межами висновку.

 

24. Закон тотожності, суперечності, виключення третього, достатньої підстави.

 

25. Будь-яка завершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного контексту. Контекст може бути написаним (висловленим) або таким, що розуміється самим собою. Дія цього закону може поширюватися лише на одне висловлювання, і в межах певного часу. Якщо сьогодні щось оцінюється дуже високо, то його не можна в цей же час оцінити низько. Однак в інший час може бути інша оцінка того самого предмета. Якщо ж одночасно дають дві різні оцінки того самого предмета, то порушуються в мовленні такі вимоги, як вірність обраній темі ідентичність предмета самому собі, релевантність. Закон тотожності не зобов’язує до всебічного висвітлення предмета, головне – щоб у мовному вираженні він був упізнаним.

 

26. Книга – дуже хороша, але в ній немає головного або його є дуже мало.

 

27. Жодне судження не може бути одночасно істинним і неістинним. Інакше виникне суперечність цих смислів. Цей закон оберігає оратора від тупикових ситуацій. Він діє в межах одного мовного вираження (вислову, тексту) і в один і той же час. В інший час вислів може означати судження протилежне, тобто те, що було добрим вчора, сьогодні стало поганим, але судження тільки одне, а не два одночасно. Отже, судження і його заперечення не можуть бути одночасно істинними. Предмет мовлення повинен бути тотожним самому собі (закон тотожності), мовлення про предмет повинно бути не суперечливим. (закон суперечності). Припускається, що два судження про щось (особу, предмет..) можуть бути одночасно суперечливими: одне – істинне, друге – неістинне. Але закон не порушується, якщо ці твердження будуть належати різним особам, бо це означає, що ці особи притримуються різних поглядів. Закон суперечностей стосується лише мовного вираження, а не природних чи життєвих ситуацій. Улітку може бути дуже холодно – це суперечність у природі, але наше називання цього не є суперечливим. Було б суперечливим, якби ми казали, що сьогодні дуже холодно і дуже жарко.

 

28. Сьогодні холодно, сьогодні жарко.

 

29. Закон свідчить про те, що одне із суджень є обов’язково істинним, інші – неістинні, а третього немає. Цей закон присутній практично у кожному комунікативному акті, просто у мовленні на ньому не наголошується. Є він також і в дискусіях, де чітко проступають і загострюються позиції мовців. У такому випадку часто застосовують тактику «розвести погляди», яка згладить гострі кути, бо загубить предмет суперечки і зробить усіх однодумцями (один про одне, інший про інше, а всі разом ніби про одне й те саме. Тому риторика радить на початку суперечки чи дискусії використовувати прийом фіксації полюса суперечності (контрадикції), тобто уточнення предмета суперечки, того положення, яке потрібно довести. Це дасть можливість дискутантам дотримуватися генеральної лінії і своїх позицій, не перескакуючи на суміжні, супровідні. Фіксація полюсу контрадикції швидше приведе до вичерпності суперечки і закриття теми. Риторика пропонує й тактику допуску, тобто диспутанту пропонують роль його опонента для того, щоб він відчув, де саме і чому розходяться погляди. Цю тактику ще розглядають так: якщо ти вважаєш, що правда на твоєму боці, то на протилежному боці також може бути правда. У такому разі дискусія знаходить точки розходження і швидше йде до зняття їх. Одна з умов закону виключення третього – точність протиставлення. Суперечливі судження можуть бути в контрадикторних (протилежних) відношеннях за формальними ознаками (використання частки не: гарний – негарний, або хоч контрарних (протиставлюваних) за змістом: день – ніч). Закон виключення третього виділяє дискусію від не дискусії. Дискусія – це тільки така суперечка, при якій до предмета мовлення можна застосувати закон виключення третього. Дискусія – це така суперечка (еристика) яка спрямовується на пошук істини, тому проводиться за законом виключення третього.

 

30. Суперечка (еристика), яка спрямовується на пошук істини.

 

31. Жодне явище не виявитися істинним, жодне ствердження - справедливим без достатнього обґрунтування. Отже, будь-яке судження, що приймається, повинно бути належним чином обґрунтоване. Закон рятує оратора від багатослів’я, бо зобов’язує стверджувати тільки те, що промовець може обґрунтувати, на що він має підстави.

 

32. Судження (або кілька), які самі не потребують доказів, бо це вже все доведене, перевірене або зафіксоване як доказ.

 

33. Стійкі універсальні судження типу аксіом, законів, принципів, постулатів: закон Архімеда, яблуко Ньютона; загальновизнані людським досвідом судження: після літа настає осінь; власні судження, вже доведені або виведені з істинності інших суджень (силогізмів).

 

34. Що належить обґрунтувати (які судження придатні для обґрунтування) і чим обґрунтовуються судження і сам процес обґрунтування (доказу).

 

35. Точність протиставлення.

 

36. Контрадикторні (протилежні), контрарні (протиставлювані)

 

37. Відношення за формальними ознаками, з використанням частки не.

 

38. Високий – невисокий.

 

39. Протиставлення за змістом.

 

40. Чорний – білий.

 

41. Суб’єктивний погляд на предмет, бо я бачу цей предмет таким-то тому –то й тому-то.

 

42. Заперечувальні, підтверджувальні, нейтральні.

 

43. Вирази, що покликані послабити ті положення, які оратор хоче розкритикувати.

 

44. «але…», «однак…», «на жаль…», «здавалось що…», «фактично ж…», «ніхто не очікував, що…», «цілком несподівано ми дізналися, що…».

 

45. Вирази, покликані посилити ті положення, які оратор захищає.

 

46. «до речі…», «окрім того…», варто додати також і те, що…», «відомо також, що…», «а це означає, що…», «це можна підтвердити й тим, що…».

 

47. Вирази, які виконують суто технічну роль зв’язку. Як правило, це слова або речення.

 

48. «цікаво, що…», «виявляється, що…», «слід підкреслити, що…», по-перше…,по-друге…, по-третє…», «а тепер дозвольте перейти до наступного питання» тощо.

 

49. Вступ.

 

50. Вимоги повинен бути коротким, оскільки люди достатньо проінформовані. Тому у вступі слід чітко і зрозуміло сформулювати тему виступу. Не можна на початку виступу розповідати смішну історію. Можна викликати посмішку, використавши посилання на попереднього оратора. Відзначте якусь безглуздість. Перебільшіть її. Розкажіть, як ви потрапили у смішну ситуацію. Грубою помилкою буде почати із вибачень «Я не оратор….», «Я не підготував виступ…», «Мені нічого сказати…». Люди хочуть почути інформацію, яку ви маєте, то навіщо відвертати від себе увагу. Слід викликати у слухачів зацікавленість. Можна почати із короткого оповідання чи використати цитату з промови відомої особистості або навести вражаючий аудиторію факт.

51. Найбільш навантажена частина виступу. Бо тут йдеться про інформацію, ідею, яку слід донести до слухачів, надихнути їх на прийняття якогось рішення. В основній частині дають юридичні, наукові, політичні, конкретні визначення, наводять усілякі порівняння, посилання на авторитети, статистичні дані. Можна використати наочні посібники. Від ерудиції промовця, продуманості змісту виступу залежатиме успіх справи.

 

52. Як закінчити промову повинен замислитися кожен оратор. Останні фрази краще вивчити напам’ять. Незначні помилки можуть бути допущені в основній частині, але в заключній частині виступу, коли ви резюмуюте основні положення промови чи закликаєте до дії, робите комплімент аудиторії чи хочете завершити її жартом, вам зовсім недоречно схибити чи допустити якусь недоречність.. Слід пам’ятати, що висновки необхідно робити навіть у тому випадку, коли виступ короткий (5 – 10 хвилин), оскільки доповідач може захопити таке коло питань, що слухачі не в змозі їх усі охопити наприкінці виступу. Тому бажано «розповісти слухачам, про що все є таки ви їм розповідали».

 

 

53. Встановлення контакту з аудиторією.

54. Привертання уваги аудиторії, «початок здалеку», «несподіваний вступ».

 

55. Оратор підкреслює своє право говорити на певну тему; оратор підкреслює важливість теми для аудиторії; оратор підкреслює значимість самого предмета промови.

 

56. У ситуаціях, коли аудиторія готова слухати, треба лише стимулювати її інтерес до оратора. У таких випадках рекомендують ораторові тактику, що зорієнтована не на презентацію особистості оратора, а на презентацію його ставлення до того, що відбувається.

 

57. У ситуаціях, коли слухачі не готові до сприйняття промови. У таких випадках рекомендують виходити з «нагальної необхідності», тобто звернутися до того аспекту подій, який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їхніми потребами та інтересами.

 

58. У ситуації сприятливого контакту між учасниками спілкування. Такі ситуації переважно конвенційними, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива у спілкуванні й аудиторія й аудиторія готова слухати. У таких випадках рекомендують відразу презентувати тему.

 

59. Якщо аудиторія конфліктна.

 

60. Завдання оратора за таких умов полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприйняття промови. Слід вказати на багато вимірність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до готовності вислухати інші погляди на проблему. Можна використати «необхідний маневр», тобто виразити думку аудиторії як власну й поступово завести її в «глухий кут» (показати, що наслідки з цього положення неслушні, помилкові).

 

61. Безпосереднє звернення оратора до основної проблеми.

 

62. У ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена у розгляді певної теми, пристрасті слухачів у розпалі.

 

63. Від конкретної аудиторії.

 

64. Цитата, яскравий приклад, комплімент, проблемне запитання, виклад мети й завдань вступу, демонстрація певного предмета, апеляція до загальноприйнятого джерела тощо.

 

65. З вибачень, що ви не встигли підготуватися, що ви не заберете багато часу тощо.

 

66. Вступ має бути коротким та яскравим).

 

67. Обґрунтування тез оратора.

 

68. Природний(історичний) та штучний.

 

69. Шлях подання матеріалу, який характеризується лінійністю та найменшим втручанням оратора у виклад.

 

70. Природного.

 

71. Матеріал викладається у хронологічній послідовності крок за кроком від більш ранньої події до більш пізньої. Події зображуються так, як вони відбувалися у реальній дійсності. Оратор виступає в ролі літописця – головне для нього – не забути, що за чим відбувалося.

 

72. Він є прозорим для аудиторії.

 

73. У промовах, мета яких полягає в інформуванні слухачів.

 

74. Характеризується ієрархічністю, коли оратор сам впорядковував певний матеріал, порушуючи хронологію, ставлячи наслідки перед причинами.

 

75. -

 

76. Вимагає від оратора високої майстерності, адже аудиторія, як правило, вимоглива, а від слухачів – докладання певних зусиль для того, щоб вичленити людину з її промови, тобто розібратися, де самі факти, а де робота оратора з фактами.

 

77. Дедуктивним, індуктивним, компаративістським способами.

 

78. Характеризується рухом від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези, тобто від загального до конкретного, веде слухачів від наслідку до причини. Дедуктивний шлях відповідає у риториці за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу (класу) одиниць (посилання) якщо факт відповідає цим правилам, він підлягає закономірностям цього типу (класу).Загальні судження розростаються в часткові. Дедуктивний метод вимагає своїми загальними положеннями інтелектуальної діяльності і від промовця і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного переживання фактів.

<