Історія розвитку юридичної психології

Щоб правильно зрозуміти сучасний стан тієї чи іншої науки, визначити шляхи її розвитку, передусім, потрібно знати (бодай коротко) шляхи її виникнення, витоки й історію розвитку. Такий історичний підхід, звичайно, потрібний і для вивчення юридичної психології.

Розвиток юридичної психології початково відбувався як розвиток загально-правової психології — правового світогляду, тобто співпадає з першим етапом становлення психології як науки про душу взагалі. Саме таке визначення психології було дано більше двох тисяч років тому. Наявністю душі намагались пояснити всі незрозумілі явища у житті.

Правова регуляція людської поведінки досліджувалась ще видатними старогрецькими філософами. Так раціоналістичні ідеї про природу людської поведінки були висловлені Сократом (469—399 роки до н. е.). Його ідеї про відповідність (співпадіння) між справедливістю і законністю згодом були удосконалені Платоном, Арістотелем та філософами Нового часу. Зокрема, Платон (427—347 роки до н. е.) вперше геніально розмежував дві психолізовані категорії, що лежать в основі розвитку суспільства — потреби і здібності людей.

Закон, на думку Платона, повинен відповідати потребам суспільства, а організація цього суспільства має відповідати, обумовлюватись здібностями його членів.

Арістотель (384—322 роки до н. е.) пішов ще далі, виразивши у своєму психологічному трактаті «Про душу» фундаментальну ідею — ідею про право як мірило (еталон) справедливості.

Однак у період середньовіччя під час формування абсолютної монархії, утворилось етатичне HYPERLINK "http://darwin-library.com/b1_3.html" \l "footnote_1" \o "Етатизм — політика, яка полягає в активному втручанні держави в економічну та інші сфери життя суспільства, що призводить до бюрократизації суспільного життя і кризи демократії."^[1] розуміння права, а саме його обожнення з государевим указом, підкорення його монархові. Вважалось, що в умовах помісного самочинства та самоуправства, людині доцільно передавати свої права необмеженому в законі монарху, а вже від нього отримувати захист свого життя та майна. За таких умов поведінка людей — васалів стала максимально регламентованою, оскільки вся правова система призводила до обмеження людської активності, зокрема, і поведінки, взагалі. Правом стала йменуватися система нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством запанував принцип: «Все, що не дозволено — заборонено».

Психологічний стан загальної заляканості, пригнічення створював підґрунтя для підвищення у владі людей далеко не кращих, обмежених і розумом, і здібностями, асоціальних, жорстоких, безпринципних. Життя суспільства тускніло, поширеними були злиденність, жебрацтво, бідність, всезагальний смуток тощо.

Прогресивні мислителі почали усвідомлювати, що оздоровлення суспільства можливе лише шляхом обмеження заперечувально-каральної функції права, відокремлення суду від виконавчої влади, проголошення й реалізації основного принципу вільного життя: «все, що не заборонено — дозволено».

Нове розуміння сутності права і суспільства відбулось у другій половині XVIII ст. (Кант, Руссо, Дідро, Монтеск'є, Вольтер та ін.) одночасно з періодом формування нової прогресивної буржуазної ідеології — концепція лібералізму і правової держави. В умовах кризи феодальної абсолютиської державності виявилось, що заперечу вальне право чинить руйнівний вплив на економічне життя суспільства, різко звужує активність особистості. Ідеологи-просвітителі переконливо показали, що якщо право є возведеною у закон волею правителя, тоді таке право нічим не краще від безправ'я. Просвітительська функція права проголосила: право повинно містити не стільки заборони, скільки дозволи. Кожна людина повинна визнаватись і розглядатись як інтелектуально, так і морально повноцінною істотою. За особою повинні визнаватись її невіддільні права. Людям треба дозволити думати так як вони цього хочуть, вільно розпоряджатися своїми можливостями, своєю власністю. Особа несе певну відповідальність перед державою, але й держава є відповідальною перед особою. Так формувався новий правовий світогляд, основним принципом якого став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності поведінки людини.

Саме цим періодом можна вважати зародження спеціалізованої галузі психолого-юридичних знань: юридичної психології, в розвитку якої можна виділити три етапи: етап ранньої історії юридичної психології — XVIII ст. і перша половина XIX ст.; етап оформлення юридичної психології як науки — кінець XIX ст. початок XX ст.; етап подальшого розвитку і сучасного стану юридичної психології — XX—XXI ст.

Перший етап. У цей період судово-психологічні рекомендації якогось впливу на судочинство тогочасних держав Європи та Російської імперії чинити не могли, оскільки в той час панував розшукний (інквізиційний) процес, що не потребував психологічних знань. Із курсу кримінального процесу вже відомо про ознаки та особливості інквізиційного процесу — це таємний, виключно письмовий процес, намагання отримати показання обвинуваченого будь-якою ціною, навіть застосуванням тортур.

Разом з тим, поряд з фізичним впливом застосовували й психологічний, що полягав у знанні побутової психіки людини і в можливості шляхом впливу спонукати до прояву в неї своїх справжніх почуттів і свого ставлення до події, яка виступала предметом розслідування. Вже тоді особливу увагу приділяли поведінці обвинуваченого, його жестам, інтонації, міміці тощо. Складався спеціальний протокол про «стійкість і жести підсудного» під час його допиту. Поряд з таким використанням буденної психології в окремих працях того часу згадуються тактичні рекомендації щодо провадження розслідування. Багато цікавих порад такого характеру містяться у праці І. Т. Посошкова (1652—1726 р. ж.) «Книга про скудність і багатство», в якій наводились психологічні рекомендації відносно допиту обвинувачених і свідків. Зокрема, автор узагальнив прийоми допиту свідків, які дають неправдиві показання; детально виклав способи обвинувальної деталізації показань. Він також рекомендував класифікувати злочинів, щоб уникнути небажаного впливу поганих на менш зіпсованих.

До перших авторів, які досліджували судово-психологічні аспекти та ідею гуманізму в судочинстві, можна віднести М. М. Щербатова (1733—1790 р. ж.). Як історик та філософ він у своїх працях наполягав, щоб закони розроблялись з урахуванням індивідуальних особливостей людської особистості, тобто, власне, психології народу. Першим запропонував умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і позитивно оцінював фактор праці у процесі перевиховання засудженого.

Розповсюдження ідеї виправлення й перевиховання засуджених спонукало право звернутися до психології з тим, щоб з позиції науки обґрунтовувати ці проблеми. Над їх вирішенням на початку 19 ст. працювали А. М. Радищев, В. К. Елпатьєвський, П. Д. Лодій, Ф. В. Ушаков, Л. С. Гордієнко, Хр. Штельцер та ін.

Так, філософ — матеріаліст А. М. Радищев (1749—1802 р. ж.), автор «Мандрівки із Петербурга до Москви», значну увагу приділяв вивченню соціальних коренів злочинності, розробив програму їх кримінологічного і психологічного аналізу. У своїй праці «Про законоположення» він виділив їх показники, що характеризують як види злочинів, так і осіб, які їх вчинили, а також мотиви й причини вчинюваних злочинів. Запропонував заходи попередження злочинності обумовлювати і обґрунтовувати показниками психології злочинців.

У цьому зв'язку треба також згадати Ф. В. Ушакова, який у трактаті «Про право і мету покарання» розкрив психологічні умови впливу покарання на злочинця. Головним тут він вважав спонукати останнього до каяття.

Однак сама психологія, що носила тоді, переважно, метафізичний HYPERLINK "http://darwin-library.com/b1_3.html" \l "footnote_2" \o "Метафізичний — той, що грунтується на ідеалістично-філософській науці про надчуттєві принципи буття, протилежні діалектичному способу мислення, антидіалектичний; переносно — умоглядний, малозрозумілий."^[2], умоглядний характер, не могла навіть у союзі з кримінальним правом розробити повноцінні наукові критерії та методи вивчення людської особистості.

А. І. Галич, що також у цей період написав одну із перших праць з характерології, вказував, що судити злочинця повинні ті, хто вивчив його психологію, характер. Іншими словами, автор вважав, що суддя повинен бути одночасно і психологом.

Значна кількість наукових робіт з юридичної психології з'явилась у третій половині 19 ст.. Це праці І. С. Баришева «Погляд на науку кримінального законодавства», К. Я. Яновича-Яневського «Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології та фізіології», А. У. Фрезе «Нарис судової психології», Л. Є. Владимирова «Психологічні особливості злочинів за найновішими дослідженнями» та ін. (насампред Г. С. Фельдштейн, М. М. Гернет, Д. А. Дріль тощо), в яких, окрім іншого, пропагувались ідеї виключно прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових та слідчих органів.

Так, І. С. Баришев писав, що якщо суддя не знає психології, тоді це буде «суд не над живими істотами, а над трупами».

У працях німецьких вчених І. Гофбауера «Психологія в її основних застосуваннях у судовому житті» (1808), І. Фрідріха «Систематизований посібник з судової психології» (1835), поряд із висвітленням з точки зору психології особи злочинця та питань вини тощо, містились також положення, що безпосередньо стосувались психології кримінального судочинства, передусім, — розслідування злочинів.

Психологічні питання оцінки свідоцьких показань були в полі зору французького математика Лапласа. У «Дослідах філософії теорії ймовірностей» (1814) він розглядає ймовірність свідоцьких показань у співвідношенні з ймовірністю наслідків судових вироків, і намагається дати їм оцінку в математичному обрахунку. Він вважав, що елементи ймовірності того, що конкретні показання є правдивими і відповідають дійсності складаються: із ймовірності самої події, про яку сповіщає свідок; із ймовірності чотирьох гіпотез щодо допитуваного: 1) свідок не помиляється або говорить правду; 2) свідок дає неправдиві показання через певну помилку; 3) свідок не помиляється, але усвідомлено говорить неправду; 4) свідок і помиляється і говорить завідому неправду.

Лаплас усвідомлював складність запропонованої оцінки показань через значну кількість обставин, що супроводжували досліджувані факти, але вважав, що суддя у своїх міркуваннях також покладається не на математичну достовірність, а лише на ймовірність. Однак, схема математики цікава як перша спроба створити наукову методику оцінки свідоцьких показань. Вивчення проблем судової психології тривалий час ділі цих спроб не йшло.

У другій половині 19 ст. не тільки успішний розвиток природничих і точних наук, але й ріст злочинності сприяли поштовхом до подальшого оживлення й розширення судово-психологічних досліджень.