Виникнення правової статистики

Статистичним обліком займалися ще у давні часи, набагато раніше ніж людство стало замислюватися над правильністю масових спостережень та необхідністю державного управління. Військова і фінансова невизначеність викликали потребу у необхідності спостереження масових явищ, які були на той час недосконалими, але дали можливість визначити кількість осіб, що могли бути призвані до військової служби та кількість земель, що підлягали оподаткуванню тощо. Числа, що були отримані у результаті спостережень такого роду мали не тільки характер довідок, але саме ці недосконалі та несистематичні спостереження стародавніх і середніх віків були тою школою, у якій поступово відпрацьовувалась сучасна планомірна і досконала система масових спостережень.

Історія зберегла нам цілу низку свідчень про кількісні спостереження масових явищ ще у дуже давні часи. У стародавніх законодавчих пам’ятках Китаю (Шу-Кинг) та Індії (Дарлазастра) повідомляються результати таких спостережень, проведених більше ніж дві тисячі років до Різдва Христова. Священні книги стародавніх євреїв („Вихід”, „Чисел”, „Ісуса Навина”, „Царство”, „Ездри”, „Неємі”) свідчать про те, що у цього народу статистика набула досить високого ступеню розвитку, так як вперше у цих книгах проводився перепис населення і наземних катастроф.

У книзі „Геродот” йдеться мова про численні описи, що проводились у стародавньому Єгипті та Персії. У Стародавньому Римі в працях Платона, Ксенофонта, Плутарха, Аристотеля та інших знаходяться досить повні дані не тільки про результати спостереження, а й способи його проведення, що при вивченні надписів дає можливість сучасним історикам вести мову не тільки про кількість населення цих країн, а й їх ієрархічний склад. Вже із стародавніх часів римські „цензи” проводились періодично. До наших часів збереглися 36 переписів Риму, наприклад, збірник „Breviariom Avgusti”, у якому зібрані всі офіційні дані під час царювання Августа.

Значно біднішими чисельними спостереженнями масових явищ був період середніх віків, а саме їх перша половина. Найбільш яскравими пам’ятками середньовікової статистики є описи абатств, єпископів, графств та бенефіцій, що складалися на основі указів (капітулярій) Карла Великого (так званого Breviani), а також королівських володінь, маєтків, що проводилось ретельно і повно. У Росії в 1266 році найбагатшим збірником такого характеру була ціла низка так званих „писцевих книг”. До кінця середніх віків накопичилась вже достатня кількість числових спостережень різного характеру, але найважливішими з них є церковні записи, що містили у собі відомості про кількість народжених, померлих та осіб, що перебували у шлюбі. Такі записи стали вестися і у Європі, зокрема, ХУІ ст. Періодичне обнародування матеріалу висвітлювалось у церковних книгах, а саме спочатку у Англії (1592 р.), Лондоні (1603 р.) – де велися безперервні і достатньо повні списки руху населення.

Значний вклад в історію статистики внесла торгова статистика при Кальдері у Франції та поява так званих прейскурантів у Англії. Складання останніх даних торгової статистики, знаходиться у тісному взаємозв’язку з політикою меркантизму.

У першій половині ХУІ ст. починають з’являтися твори і збірники, у яких описувались ті чи інші процеси у державі. Ці збірники викликали цікавість до пізнання устрою різних держав і тому вважались підготовчим матеріалом, який слугував для виникнення у Німеччині особливої науки, яка отримала у подальшому назву „державоведення” („Notitia rerum publicarum”) і започаткованої працями перших викладачів цієї науки – Г. Конринга (1606-1681) і Г. Ахенваля (1719-1772). Добре обізнаний з філософією і юриспруденцією Г. Конринг намагався застосувати логічні прийоми для пізнання всіх предметів, зокрема, вивчення державності. Г. Конринг вважав предметом науки «державоведення» не державу в цілому, а те, що у ній заслуговує на увагу, і, що має відношення до її благоустрою. Як всіляка річ пізнається шляхом пізнання чотирьох основних причин, від яких вона залежить, так і повне знання держави, за Г. Конрингом, складається у пізнанні:

- причин матеріальних, тобто чисельності населення, його духовних та тілесних якостей і багатства;

- причин кінцевого достатку, що полягали у тому, наскільки щасливо живуть жителі;

- причин формальних, тобто способу правління і державного устрою;

- причин діючих, тобто пізнання тих, хто править.

У своїх працях „Exercitatio histirico politika de notitia singularis reipublicae” i “Proemium rerum publicarum” (1730 р.) Г. Конринг намагається скласти опис держав по вищевказаній схемі та обґрунтувати теорії таких описів.

Наступником Г. Конринга був у ХУІІІ ст. Готфрід Ахенваль. За його твердженням «державоведення» або «статистика» (від італійського слова statista – державна людина) є наука, що займається описом державного надбання та багатства, пізнання яких необхідно всякій освіченій людині, особливо державному службовцеві. Г. Ахенваль вважав, що статистика не є одним цілим з іншими науками, як стверджували деякі його противники, а лише застосовується різними науками (географія, історія, право тощо), оскільки це необхідно для пізнання благоустрою держав, при цьому саме статистка вивчає не дії людства, а результати їх дій.

Числовим описам, як Г. Ахенваль, так і його послідовники з інших країн Європи (у Німеччині – Неттенблат, Гаттерих, Людер, Майзель, Маннерт, Бюшинг, які запропонували метод зрівняння описів держав, їх послідовники Мальхус, Ниман, Шуберт тощо; у Франції – Пеше, Донна, Ербен, Балуа; в Італії – Джойа, Романіозі; у Англії – Синклер; в Росії – Ободовський, Рейхель, Гофман) надавали другорядне значення і піддавали критиці так званих табличних статистів, родоначальником яких слід вважати датчанина Анхерсона, який видав у 1741 р. твір „Desriptio statum in tabulis”. Їх праці представляють собою перші спроби систематизації і групування числових даних за раніше визначеними ознаками.

Серед представників університетської статистики Німеччини кінця ХУІІІ ст. і початку ХІХ ст. досить важливе місце у історії статистичної науки займає А. Шліц ер (1736-1809), автор виданої у 1804 році „Теорії статистики”, який мав досить великий вплив на думку російських вчених того часу. Предмет статистики за А. Шліцером є суспільства, які прийняли форму держави. Він стверджував, що у недержави не має статистики, а є тільки етнологія. „Статистика”, - говорив А. Шліцер, - це не історія, що зупинилася, а вона вибирає з більшості цінностей, що існують у кожній державі, лише ті, котрі важливі і допомагають кінцевій меті будь-якої держави – людському щастю”. А. Шліцер надав перевагу цифрам, які найбільш відповідають точному і об’єктивному виміру державних цінностей.

В той час у Англії започатковувався зовсім новий напрям у статистиці, який і викликав необхідність створення школи, таких званих політичних арифметиків, основоположниками якої були суконний фабрикант Джон Граунт (1620-1674) та Вільям Петті (1623-1687)[12]. Статистичні методи аналізу масових явищ уперше запропоновані у другій половині XVII століття англійськими “політичними арифметиками” Дж. Граунтом при вивченні переміщення населення в Лондоні й В. Петті при підрахуванні народного багатства, кількості та складу населення. Саме слово “статистика” вони не вживали. Лише в 1746 році німецький професор Г.Ахенваль, починаючи читати в Мордурському університеті нову дисципліну, назвав її “статистика”. Як основоположник німецької описової школи, він вважав, що зміст нової навчальної дисципліни полягає в описанні політичного становища держави.

Подальший розвиток статистична наука дістала в роботах видатного бельгійського математика А.Кетле (1796-1874), російського мислителя О.М.Радищева (1749-1802), українського вченого Д.П.Журавського (1810-1856), російського економіста Ю.Е.Янсона (1835-1893), родоначальника сучасної системи викладання статистики А.А.Чупрова (1874-1926).

В середині XVIII століття під словом “статистика” розуміли фактичні відомості про державу. Передусім це були дані про кількість та переміщення населення держави, її економіку та територіальний поділ. В подальшому зміст цього слова розширювався, змінювався і уточнювався. Історія кримінально-правової статистики Росії (до складу якої в той час входила й Україна) бере початок з організації у 1802 році міністерств. Саме з того часу почали накопичуватися дані про злочинність та кримінально-правову боротьбу з нею. Збирання різних статистичних відомостей існувало й раніше, але воно не носило систематичного характеру, а в матеріалах описувалися економічно-географічний стан окремих регіонів і майже не містилися відомості про злочини, злочинців і діяльність органів, що здійснюють правосуддя.

Маніфестом від 8 вересня 1802 року про утворення міністерств було покладено початок нової системи державної статистики, а саме кримінально-правової, яка зосередилася в той час в Міністерстві юстиції і Міністерстві внутрішніх справ. Уся статистика Міністерства внутрішніх справ поділялася на основну і поточну та мала відомості “про питання поліції”, керівництво якою було покладено на МВС. Вказані питання повинні були, з одного боку, виявити можливі діяння, які порушують правопорядок, а з іншого — показати, як справляється поліція з покладеними на неї обов’язками.

Спираючись на праці історика права професора Б.С.Ошеровича, С.С.Остроумов доводив, що біля джерел організації кримінально-правової (судової) статистики Росії стояв О.М.Радищев. Запрошений для участі в “комісії з відпрацювання законів”, О.М.Радищев запропонував свій проект “О законоположении”, який суттєво вплинув на організацію збору звітних матеріалів у Росії міністерствами внутрішніх справ і юстиції. Радищев вважав, що розробка нових, гуманних законів можлива лише тоді, коли в розпорядженні комісії буде повноцінний статистичний матеріал, що правдиво висвітлює характер і види злочинності, її причини, здійснення правосуддя тощо. Він запропонував систему таблиць (“відомостей”), необхідних для розробки нових законів, і намітив програму статистичного дослідження злочинів та покарань, випередивши в цьому питанні західноєвропейських вчених. Він закликав збирати і вивчати статистичні дані за великий відтинок часу, досліджувати злочинність за певні періоди в її динаміці, що дозволило б визначити її причини, поставити питання про доцільність смертної кари тощо.

Доступ до фактичних матеріалів мав, безумовно, прогресивне значення і відіграв велику роль у розвитку статистичної науки. Крім обговорення в пресі регулярних звітів міністерств і спеціального видання “Статистичного журналу”, засновником якого був К.Ф.Герман, статистика, як обов’язковий предмет, вводиться в гімназіях і університетах. В 1804 році в Імператорській академії наук відкрилася кафедра статистики, вченим було дозволено користуватися офіційними матеріалами. Однак низка відомостей, наприклад про політичні злочини і фінанси, вважалися державною таємницею.

Академік К.Ф. Герман був першим російським кримінальним статистом, який спробував всебічно проаналізувати причини злочинності на підставі офіційно опублікованих даних. Досліджуючи статистичні матеріали про кількість злочинів і самогубств, використовуючи узагальнюючі показники, він хотів довести закономірність і причинну обумовленість подібних вчинків.

З 1804 року губернатори повинні були подавати Міністерству внутрішніх справ, а потім Міністерству поліції, заснованому в 1811 році (в його структурі було статистичне відділення, яким керував К.Ф. Герман), щорічні звіти з багатьма додатків. З питань статистики злочинів і покарань до звіту додавалася окрема відомість, яка містила разом з цифровими даними деякі пояснення. Особлива увага зверталася на кількість злочинів, статеву приналежність злочинців, їх чисельність. З цього можна зробити висновок, що з самого початку злочинність вивчалась у двох взаємопов’язаних вимірах — діяннях (фактах) і особах, які їх скоїли, із застосуванням певного групування злочинів. Крім річних звітів, губернатори мали надсилати в міністерство щомісячні відомості особливих пригод, на підставі яких складалася звітна відомість “Особливих пригод в імперії”.

Основним джерелом даних про злочинність була статистика Міністерства юстиції, яке згідно з маніфестом від 25 липня 1811 року “Про заснування міністерств” здійснювало “устрій суду цивільного і кримінального”. Цим було покладено початок організації нової системи судової статистики: місцеві судові органи (об’єднані в губернському масштабі) зобов’язані були звітуватися перед міністром за певними формами звітів. Спеціального статистичного відділення міністерство не мало до 1872 року, і всі статистичні матеріали зосереджувалися в архіві. На основі отриманих з місць матеріалів міністерство складало щорічні звіти про свою діяльність. Всі справи розподілялися по кожній губернії на 6 груп: 1) “цікаві”, тобто цивільні; 2) кримінальні; 3) слідчі; 4) боргові по векселях; 5) спірні й апеляційні; 6) безспірні по приписах, вимогах і проханнях. Кожна губернія давала також відомості про кількість підсудних і осіб, які утримуються під вартою.

З метою контролю за діяльністю слідчого апарату, який з 1860 року був відокремлений від поліції і підпорядкований судовим місцям, 20 серпня 1860 року Міністерство юстиції встановило спеціальну звітність (двомісячну і річну), яка дозволяла судити про успішність роботи органів попереднього слідства. Кримінальні палати, таким чином, мали можливість контролювати роботу судових слідчих на підставі отриманих показників. У подальшому кримінальні палати подавали матеріали “для нагляду” губернському прокурору, який зі своїми зауваженнями надсилав їх Міністерству юстиції.

Облік злочинів, крім вказаних міністерств, здійснювався і органами виконання покарань. У 1852 році статистичне відділення Міністерства внутрішніх справ було перетворене у статистичний комітет, який з 1857 року став називатися Центральним статистичним комітетом. Цьому комітету доручався збір, перевірка і обробка усіх статистичних відомостей, потрібних урядові.

В цей період з’являється низка праць з питань моральної статистики, важливим розділом якої була кримінально-правова статистика. Поняття моральної статистики, теоретичний спір про яку в науковій літературі ведеться протягом двох століть, приписується французькому вченому А.Геррі (1802-1867) — адвокатові при апеляційному суді в Парижі. Він у 1833 році опублікував роботу під назвою “Досвід моральної статистики Франції”. Хоча “батьком моральної статистики” вважається У.Петті, А.Геррі виходив з того, що “в кожному суспільстві відома схильність до злочинів”. Шляхом обробки великого кримінально-статистичного матеріалу він хотів визначити важливі сторони злочинності. А.Геррі перший приступив до статистичного вивчення мотивів злочинності, але ще не дійшов до дослідження причинної залежності між явищами.

Найпомітніший крок у вивченні явищ, що характеризують суспільну мораль, зробив А.Кетле. Саме він звернув увагу на повторність кримінальних явищ, був упевнений у стабільності кількості злочинів, які скоюються щорічно, і на цій підставі спробував вивести закономірності руху злочинності.

Дослідження моральних статистів у другій половині ХІХ століття йшли у напрямі збору даних про ступінь впливу на злочинність тих чи інших соціальних факторів. Серед них особливо виокремлювалися: особливості держави, пори року і доби, особистісні характеристики - стать, вік, освіта, національність, місце проживання, сімейний та майновий стан, алкоголізм, бродяжництво, неврожай, ціни на хліб тощо. Привертають увагу праці представників цього напряму — В.Лексиса, Г.Майра, Е.Феррі, Р.Гарофало, С.Принса, П.Лафарга; наших співвітчизників — Д.Т.Анучина, Н.А.Неклюдова, І.Я.Фойницького, М.В.Духовського, Д.А.Дриля, П.Н.Ткачова, С.К.Гогеля, М.Н.Гернета. Зазначимо, що названі вчені вважали статистичний аналіз важливим методом відшукування залежностей злочинності від певних соціальних факторів.

До представників школи моральних статистів з глибокою повагою ставився М.С.Таганцев. Під їх впливом, як зазначає у вступному слові до курсу лекцій “Русское уголовное право” їх упорядник і відповідальний редактор професор М.І.Загородников, “його «догматичний» у позитивному смислі цього слова підхід до осмислення юридичних відносин - втратив свої крайності”.

Питання кримінально-правової статистики розглядалися авторами того періоду в тісному зв’язку з політичною, економічною і соціальною ситуацією. Наголошувалося, що без чіткої організації статистики неможливо контролювати роботу суддів, проводити відповідні законодавчі заходи і розвивати юридичну науку.