Теорії міжнародних відносин

Одним з перших джерел вивчення міжнародних відносин була праця Фукідіда «Історія Пелепонезької війни» в восьми книгах, в яких проаналізовано міжнародні відносини того часу, в тому числі питання пріоритетності інтересів держави на інтересами окремого індивіда.

Ця праця стала основою традиційного або класичного напряму, який був також представлений поглядами Маккіавеллі, Т. Гоббса, Е. де Вателя, К. фон Клаузевіца.

В класичному напрямі виокремлюють теорію політичної рівноваги (Спіноза, Д. Юм), теорію моральної та політичної єдності (Ф. де Вітторіа, Г. Гроцій, І. Кант).

Згодом теорія моральної та політичної єдності стала основою ідеалістичного напряму.

На сьогодні існує велика кількість теорій міжнародних відносин, які класифікують, опираючись на певні критерії. На основі географічного критерію виокремлюють англосаксонські концепції, радянське трактування міжнародних відносин та ідеї науковців та дослідників «третього світу».

В науці про міжнародні відносини виокремлюють такі напрямки як політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транс націоналізм, марксизм, неомарксизм, неореалізм.

Політичний ідеалізм базується на переконаннях в необхідності і можливості припинення світових воєн і збройних конфліктів між державам шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі та справедливості. Ідеалісти вважають необхідністю створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та відмови від війни як інструменту міжнародної політики. Теоретиками політичного ідеалізму є Р. Кларк та Л. Сон. У практичній політиці прихильниками цього напряму були Дж. Даллес, Дж. Картер, Дж. Буш, папа Іван Павло ІІ.

Основною тезою політичного реалізму є те, що вся міжнародна політика спрямована на нарощення державами свої влади та могутності. Для забезпечення влади державна влада використовує військову стратегію (як продовження політики засобами насилля) та дипломатію (як мирну боротьбу за владу). Серед теоретиків цього напряму варто згадати Г. Моргентау, Р. Арона, Л. Уолферс. Г. Кіссінджер використовував ідеї політичного реалізму в своїй політичній діяльності.

Представники модернізму критикували традиційні методи аналізу міжнародних відносин, що базувались на інтуїції та судженнях по аналогії, віддаючи перевагу методам точних наук для подолання недоліків класичного політичного реалізму та надання чітко окресленого наукового статусу вивченню міжнародних відносин.

Модерністський напрям дав поштовх розвитку мікросоціологічної парадигми у вивченні міжнародних відносин, суть якої полягає трактуванні сфери транснаціональних відносин як певного міжнародного суспільства. А тому для його дослідження можна використовувати методи, що дозволяють пояснити і зрозуміти процеси, що відбувають в будь-якому суспільному організмі.

Дослідженням цієї проблеми займались дві основні школи – американська та французька.

В американській школі було сформовано три напрями: теорія інтеграції (Д. Мітрані), теорія взаємозалежності (Е. Хаас, Д. Моурс), теорія транснаціоналізму (Д. Най, Р. Коохейн).

Теоретики цієї школи вважали, що досліджувати міжнародні відносини потрібно, виходячи з функцій їх учасники. Для розуміння суті процесів, що відбуваються на міжнародній арені необхідно визначити місце і роль держави як учасника міжнародних відносин, значення інтересу та сили.

Французька соціологічна школа представлена відомими соціологами міжнародних відносин М. Мерлем, Р. Ароном, Г. Бутулем. Професор Сорбони М. Мерль виокремив три напрями у вивченні міжнародних відносин в французькій соціологічній школа:

1. Емпірично-описовий підхід став основою для полемології – комплексного вивчення війн. Конфліктів та інших форм колективної агресії з використанням методів демографії, біології, математики та інших природничих наук, на основі аналізу факторів та способів, що їх обумовили і активізували (Г. Бутуль).

2. Підхід на снові марксистського аналізу міжнародних відносин.

3. Власне соціологічний підхід, що був розвинутий в працях Р. Арона. Його основна ідея полягає в тому, що соціологія міжнародних відносин – це соціологія дії, тобто суттєвою характеристикою фактів і подій є те, що вони наділені значенням. Тобто існує певна залежність від інформації. Соціологія міжнародних відносин концентрує свою увагу на понятті «рішення» і вивченні процесу прийняття рішень. Проблематика соціології міжнародних відносин визначається не мінімумом соціального консенсусу (притаманним внутрішньосуспільним відносинам), а розгортанням міжнародних відносин в контексті війни. На думку Р. Арона, саме конфлікт, а не його відсутність є нормою. Тому головним завданням є пояснення стану війни, а не стану миру.

Модернізм не є однорідною течією, більшість його напрямків базується на міждисциплінарному підході,використанні наукових методів, збільшенні використання емпіричних даних, що обов’язково перевіряються.

Серед недоліків модерністських теорії варто вказати на фактичне заперечення специфіки міжнародних відносин, фрагментарність конкретних дослідницьких об’єктів, фактичну відсутність цілісності розуміння міжнародних відносин.

Теоретики транснаціоналізму висунули ідею заперечення політичного реалізму та його етатистської парадигми через невідповідність характеру та основним тенденціям міжнародних відносин. Міжнародні відносини виходять за межі міжнародних взаємодій, що базуються на національних інтересах та силовому протистоянні. Держава як міжнародних актор позбавлений своєї монополії, оскільки, окрім неї, в міжнародних відносинах беруть участь індивіди, громадські організації, недержавні об’єднання.

Представниками транснаціоналізму є не лише вчені з США, Європи та інших регіонів світу, але й політичні діячі (наприклад, колишній президент Франції Ж. д’Естен), політичні неурядові організації, дослідницькі центри (Комісія Пальме, Комісія Брандта, Римський клуб).

В марксизмі міжнародні відносини вивчаються в двох аспектах: в економічному – як відносини експлуатації та політичному – як відносини панування і підпорядкування. При цьому національний суверенітет, державні інтереси є вторинними, адже об’єктивні закони сприяють становленню всесвітнього суспільства з пануванням капіталістичної економіки, а також класовою боротьбою і всесвітньо-історичною місією пролетаріату як рушійної сили.

Неомарксизм, незважаючи на неоднорідність представників, об’єднаний ідеєю цілісності світового співтовариства і певна утопічність в оцінці майбутнього. Ці концепції базуються на ідеї про симетричність взаємовідносин сучасного світу, тобто про реально існуючу залежність країн із слаборозвинутою економікою від високоіндустріальних. Простір міжнародних відносин неомарксисти розуміють як глобальну імперію, в якій колоніальні держави навіть після отримання політичної незалежності змушені підпорядковуватись центру. До представників цього напряму належать С. Амін, П. Баран, П. Суізі, Е. Валлерстайн.

В 70-ті рр. ХХ століття на основі політичного реалізму сформувався неореалізм, представлений поглядами К. Уолца, Р. Гіпліна, Дж. Грейко, Б. Базана, М. Мозаффарі. Цей напрям досить часто називають структуралізмом або структурним реалізмом, оскільки його теоретики послуговуються тезою про обумовленість системного характеру міжнародних відносин властивостями структури міжнародної системи, а не взаємодіючими державами.

 

ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ