Класифікація та функції політичних партій

Класифікація політичних партій базується на ряді критеріїв:

- за класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі;

- за ставленням до суспільного прогресу: радикальні, реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні;

- за ставленням до влади: правлячі, опозиційні, центристські (або нейтральні);

- за формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські;

- за принципами організації та членства: кадрові, масові, виборчі, картельні;

- за місцем в системі влади: легальні та нелегальні;

- за ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські;

- за масштабами діяльності: столичні, регіональні, загальнонаціональні, міжнародні;

- за ставленням до етнічних проблем: націоналістичні, шовіністичні, імперські, расистські.

Функції партії – це ключові напрямки її діяльності, обумовлені внутрішньою сутністю та цілями діяльності. В політичній науці виділяють декілька підходів до функціонального призначення політичних партій в політичній системі.

На думку, Дж. Брайса основними функціями політичних партій є наступні:

1. Підтримка єдиної позиції членами політичної партії.

2. Набір в партію нових членів, включно с особами, які нещодавно отримали політичні права.

3. Пробудження ентузіазму в виборцях, вказівка в програмах та публічних виступах на багато чисельність партії та важливість спільної мети.

4. Донесення до виборців інформації про політичні питання, що вимагають вирішення, про переваги їхніх лідерів і недоліки супротивників.

К. фон Бейме вважає, що політична партія виконує чотири основних функції: визначення цілей; легітимізації соціальної спільноти в межах політичної системи, вираження і визначення суспільних інтересів; мобілізації та соціалізації громадян; рекрутування еліти та формування уряду.

П. Меркл запропонував доповнити цей перелік функцією напрацювання заходів впливу партій на оточуючі їх інститути та соціальне середовище, а також вирішення внутрішньопартійних суперечок і різноманітних внутрішніх проблем.

К. Гаджиєв виокремив чотири групи функцій політичних партій: перетворення множини приватних інтересів в єдиний суспільних інтерес; реалізація представництва соціальних груп в політичній системі; інституціоналізація політичної участі громадян; висування кандидатів, проведення виборів.

Таким чином, основними функціями політичних партій є наступні:

1. Електоральна функція – як діяльність, спрямована на просування кандидатів на виборні посади в органи представницької та виконавчої влади шляхом їх висування та підтримки на виборах.

2. Функція політичного рекрутування та соціалізації – здійснення залучення, первинної селекції та подальшої циркуляції політично активної частини громадян.

3. Інноваційна функція – напрацювання політичними партіями альтернативних пропозицій щодо можливого вирішення важливих суспільно-політичних проблем.

4. Акумулятивна функція – засвоєння, синтез і політичне вираження інтересів соціальних, етнічних, вікових груп населення і ідеологічних доктринах і політичних програмах партії.

5. Конституююча функція – забезпечення інституціональних гарантій ідеологічного та політичного плюралізму, а також вирішення соціальних суперечностей шляхом діяльності, спрямованої на формування політичної волі громадян, участі у формування та функціонуванні органів державної влади.

6. Інтегративна функція – об’єднання людей на основі спільних цілей та інтересів політичного характеру, з метою формування спільного групового соціального інтересу і системи поглядів.

Статут і програма партії

Статут партії – це документ, який детально регламентує внутрішній розпорядок її функціонування, визначає права та обов’язки всіх структурних елементів. Це обов’язковий документ для реєстрації партії.

Статут, як правило, містить такі відомості: назву політичної партії; перелік статутних органів партії, порядок їх утворення, їхні повноваження та термін цих повноважень; порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній; права та обов’язки членів партії; порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій партії та її первинних осередків; порядок внесення змін і доповнень до статуту та програми партії; порядок скликання і проведення партійних з’їздів, конференцій, зборів та інших представницьких органів партії; джерела матеріальних (в тому числі фінансових) надходжень і порядок проведення витрат партії; порядок ліквідації (саморозпуску), реорганізації партії, використання її коштів та іншого майна внаслідок цього. Тобто статут партії повністю деталізує організаційну структуру, взаємозв’язки між організаційними елементами, відповідно і напрямок руху інформації всередині партії.

У своїй політичній програмі партія, рух, виборчий блок чи об’єднання, кандидат, що бере участь у виборах, відображають основні цілі і способи їх досягнення у випадку виграшу виборів, коли відбудеться перерозподіл влади і вони отримають можливість реалізувати інтереси своїх виборців.

Партійна програма виконує як зовнішні, так і внутрішні функції. Зовнішні функції партійних програм спрямовані безпосередньо на виборців, а також на інші політичні партії і блоки. Для виборців програма виступає своєрідним відображенням їхніх інтересів і передбачає певну систему заходів для їх реалізації, а для партій вона може служити підставою для майбутньої спільної діяльності або ж протистояння. Внутрішні функції орієнтовані на членів партії, вони визначають пріоритетні партійні цінності і сприяють формуванню внутрішньопартійної системи взаємовідносин та розподілу обов’язків між партійними організаціями.

У західній політологічній думці для партій розрізняють основну програму, програму дій, виборчу та урядову програми.

Основна програма відображає загальні партійні цілі, оскільки, по-перше, партія повинна оперативно реагувати на часті зміни політичної ситуації і адаптувати свою програму до них. По-друге, основна програма повинна бути прийнятною для максимальної кількості потенційних членів партії.

У процесі своєї еволюції партії та їхні програми змінювали мотиви функціонування (від реалізації власних інтересів чи здобуття публічних посад до поширення засад свободи, демократії, реалізації соціальних, політичних економічних реформ). Для успішної діяльності програма партії повинна бути універсальною і охоплювати найбільш важливі сфери суспільного життя. Окрім цього, програма партії повинна відображати її ідеологічну платформу.

Як правило, програма партії окреслює її стратегічні та довготермінові цілі, натомість виборча програма є більш конкретизованою, короткотерміновою і спрямована на вирішення гостроактуальних проблем і питань.

На думку Ю. Шведи, партійна програма повинна відображати ставлення партії до таких проблем:

1. Економічного устрою, засад і форм суспільного виробництва, розподілу і обміну.

2. Засад і форм організації суспільного життя як системи мотивацій, яка визначає та узаконює політичну діяльність і політичні рішення.

3. Вирішення істотних проблем, що хвилюють більшість населення.

4. Структури публічних інститутів, що керують справами суспільства.

5. Боротьби чи співпраці політичних сил (партій) у важливих для життя суспільства справах.

Для формалізації основних програмних положень партії О. Оксак пропонує використовувати наступну систему індикаторів:

Група 1. Зовнішня політика. Включає напрямки: спеціальні відносини з окремими країнами (позитивні і негативні), демократизація, мілітаризація (позитивна і негативна), миролюбство, інтернаціоналізм загальний (позитивний і негативний), інтернаціоналізм спеціальний (вибірковий), міжнародний захист прав людини, європеїзм (позитивний і негативний).

Група 2. Свобода і демократія. Напрямки: свобода та права людини в країні, демократія, конституціоналізм (позитивний і негативний).

Група 3. Уряд. Напрями: позитивна і негативна децентралізація, ефективний уряд, корупція, стабільність влади.

Група 4. Економіка. Напрямки: підприємництво, стимулювання, державне регулювання, економічне планування, корпоративізм, протекціонізм (позитивний чи негативний), економічні цілі, виробництво, технологія та інфраструктура, контрольована економіка, націоналізація, ортодоксальний підхід.

Група 5. Добробут та якість життя. Напрямки: захист довкілля, культура, соціальна справедливість, позитивне і негативне соціальне забезпечення, позитивна та негативна освіта.

Група 6. Суспільство. Напрямки: захист власного способу життя (позитивний і негативний, традиційна мораль (позитивна і негативна), закон і порядок, соціальна гармонія, плюралізм (позитивний і негативний).

Група 7. Окремі групи суспільства. Напрямки: робітники, сільське господарство, фермерство, інші групи економічно активного населення, дискриміновані групи, неекономічні демографічні групи.

Проте ці критерії можна застосовувати лише до аналізу програми партії, але аж ніяк не до передвиборчих програм (принаймні, це стосується України), оскільки обсяг передвиборчої програми законодавчо регламентований і в ньому всі ці критерії не можуть бути висвітлені повною мірою.

Таким чином, цілком закономірно, що в країнах Західної Європи кожна партія дуже прискіпливо і відповідально ставиться до формулювання положень основної, виборчої та урядової програм, оскільки від правильно розставлених у них акцентів залежить кількість набраних голосів на виборах, а відповідно – кількість мандатів і урядових портфелів. Партійні програми конкурують між собою, голосуючи виборець обирає не лише лідера, але й подальший шлях розвитку держави. Це джерело основних повідомлень, з якими партія йде на вибори.

Типи партійних систем

Лейн і Ерсон визначають партійну систему як сукупність політичних партій, що діють в країні на основі відповідної організаційної моделі. У вузькому розумінні партійна система формується на основі багатопартійності. Широке визначення допускає використання поняття партійна система і до однопартійних систем.

До чинників, що впливають на формування та функціонування партійної системи в державі належать: розстановка політичних сил, тип виборчої системи, рівень демократії, політичні процеси в суспільстві, рівень політичної зрілості і політичної культури громадян, етно-конфесійна ситуація, відкритість суспільства та історичні традиції.

М. Дюверже запропонував класифікувати партійні системи на основі кількісного критерію. Він виділив однопартійні, двопартійні і багатопартійні системи.

В основі класифікацій партійних систем Дж. Сарторі лежить якісний критерій, а саме величина ідеологічної дистанції між політичними партіями. На цій основі він виділяє сім типів партійних систем:

1. Однопартійна система характеризується тим, що в державі існує лише одна легальна партія, що володіє всією повнотою влади. Таким партійним система притаманне зрощення партійного апарату з державним. Однопартійна система функціонує в умовах тоталітарного або авторитарного політичних режимів (СРСР, Італія та Німеччина 30-40-х років, Північна Корея, Куба, Лівія, Кенія).

2. Гегемоністська система передбачає існування однієї провідної партії, що займає гегемоністську позицію по відношенню до інших діючих партій-сателітів. В таких умовах формально існуючі політичні сили фактично не конкурують між собою. Така партійна система функціонувала в країнах Східної Європи 40-80-х років ХХ століття, в Китаї та В’єтнамі.

3. В партійній системі домінування (з домінуючою політичною партією) спостерігається тривала перевага однієї політичної партії в умовах конкурентної боротьби. Уряд формується лише домінуючою партією, що дозволяє говорити про його стабільність. Підставою домінування партії є її перемога на парламентських виборах три терміни підряд. Ця система функціонує в Японії, Швеції, скандинавських країнах.

4. В умовах двопартійної системи боротьбу за владу ведуть дві політичні партії або блоки. В результаті проведення виборів партія-переможець формує уряд, а інша партія складає їй впливову опозицію. Така партійна система сформувалась в США, Великобританії, Австралії, Новій Зеландії.

5. Для партійної системи обмеженого плюралізму притаманне існування декількох потужних політичних партій, між якими відсутні гострі політичні суперечності. Домінуючі політичні партії формують урядові коаліції, які часто є нестабільними. Позасистемна опозиція відсутня. Прикладами держав з такою партійною системою є Франція, Австрія, Бельгія.

6. Партійна система поляризованого плюралізму передбачає існування великої кількості політичних партій, серед яких виділяються потужні крайні праві і крайні ліві політичні сили. Уряд формується центристськими політичними партіями. Існує гостре ідеологічне протистояння між центром і право-лівою опозицією. Ця партійна система існує в Італії, Нідерландах, Фінляндії.

7. Атомізована система – це партійна система з великою кількістю невпливових міноритарних політичних партій. Формування уряду відбувається на засадах широкої коаліції або на позапартійній основі. Уругвай, Парагвай, Казахстан, Узбекистан та Україна на початку 90-х років – це країни з атомізованою партійною системою.