Тема 2. Еволюція світової політичної думки

1. Політична думка Стародавнього Сходу та політичні доктрини антич­ності. Римське право і політика

Перші соціально-політичні погляди мали релігійно-міфологічний характер і лише XI - VIII ст. до н. е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу, зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія) та ін.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція, викладене в укладеній його учнями книзі «Бесіди та судження». Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави: держава – це велика сім'я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на відносини у сім'ї, де мо­лодші залежні від старших. Соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: «темні люди» (простолюдини) повинні підпорядковуватися благородним мужам. Конфуцій виступав за аристократич­ну форму правління; його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був прихильником ненасильницьких методів правління, відда­ності правителю, абсолютному послуху усім «старшим». Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він відкидав бунти, війни, завойовницькі походи, бо­ротьбу за владу.

Школа даосизму заснована в VI ст. до н. е. китайським мислителем Лао-цзи. Даосисти виходили з того, що людина – частина природи, і знахо­дить своє щастя у єдності з природою. Цивілізація є джерелом нещасть, бo людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з нечисельним населенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за його засудження доцільності існування держави. Ідея даосизму передбачала ство­рення міні-держав на рівні сіл, общин; правителям рекомендувалося як найменше втручатися у природний плин життя.

Однією з провідних течій давньокитайської політичної думки є легізм, засновником якого є Шан Ян. Легісти вважали, що держава повинна ліквідувати розпущеність народу, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та карального апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі сфери життя і виконання яких забезпечується під загрозою покарання. Легісти були проти нагромадження громадянами приватної власності. Апа­рат управління був суворо централізований. Будь-яке прагнення особи до самостійності, творчості вважалося злочином. Легісти ділили суспільство на два класи: ті, хто правлять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв утвердженню деспотії.

Китайський мислитель Мо-Цзи виступав із ідеями виборності правите­ля, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправед­ливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.

Політичні доктрини античності. В історії давньогрецької по­літичної думки виділяються три етапи:

I етап (IX – V ст. до н. е.) пов'язаний із становленням старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Салоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, «семи мудрецями» та ін.;

II етап (V – І половина IV ст. до н. е.) припадає на час розквіту старогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вчен­нями Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля;

III етап (ІІ половина IV ст. – II ст. до н. е.) характеризується занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон –найбільше добро для держави.

Піфагор і його послідовники – піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.) критикували й виступали за правління аристократів – розумової та моральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття «рівність». Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: «Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними».

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: «Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку». Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління «нерозумних», а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного управління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою законів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник демократії, він вважав, що держава – це спільна справа усіх її громадян. Ідеалом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціаль­на солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну не­повноцінність, добровільно не надаються до доброчесної поведінки.

З іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організа­ція державного життя. Він виступав за однодумство громадян, без якого неможливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим прибічником законності. Він виділив такі форми правління:

• царство – влада, яка ґрунтується на волі народу та засновується на державних законах;

• тиранія – влада, яка базується на сваволі правителя (тирана), а не на законах;

• аристократія – це правління кращих громадян, які виконують закони;

• плутократія – влада, яка походить від багатства;

• демократія – влада, яка походить від волі усіх.

Критикуючи демократію, Сократ наголошував, що основний її не­долік – некомпетентність посадових осіб, обраних випадково (шляхом жеребкування), а тому цю форму правління треба удосконалити у напрямку компетентного управління. Сократ першим сформулював концепцію договірних відносин між державою та її громадянами. Можливість політичної свободи він пов'язував із пануванням мудрих і справедливих законів.

Платон увійшов в історію політичної думки творами «Держава», «Політика», «Закон». У діалозі «Держава» він розробив концепцію «ідеальної держави», суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства мав «роби­ти своє» і «лише своє», не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерний поділ праці та відмінності між мо­ральними якостями громадян; у відповідності з цим держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і дотриму­вався відповідного місця в суспільстві. Правителі, які природою наділені розумом і мали нахил до роздумів, правили б, воїни – захищали б державу.

Ці обидва стани мали керувати третім, до якого входили ремісники і землероби. Правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховувала держава, жінки мали рівні права з чоловіка­ми. Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало підпорядкову­ватися інтересам держави. Справедливість, на думку Платона, це коли у правителів переважає, мудрість, у воїнів - мужність і сила, у виробників –поміркованість. Ідеальною формою держави Платон вважав аристокра­тію.

На політичну тематику Арістотелем були написані твори «Політика», «Афінська політика», «Риторика», «Етика». Держава, за Арістотелем, виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але мета її існування – досягнення блага людей. Арістотель першим назвав людину «істотою політичною», тобто такою, що може жити лише у державі. На його думку, «природа вселила в людину прагнення до державного об'єднання». Арістотель першим розділив владу на законодавчу, вико­навчу та судову: Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні – монархія, аристократія, політея; неправильні – тиранія, олігар­хія, демократія. Найправильнішою формою держави Арістотель назвав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага. Мислитель виділяв такі класи давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи; найкориснішим класом вважав клас хліборобів.

Арістотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто «володів сукупністю громадянських прав, захи­щав поліс, брав участь в управлінні, суді». Мислитель виправдовував рабство як «річ натуральну». У цілому Арістотель пов'язував політику з моральністю (доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.

Для Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті у активно­му політичному житті. Він один із перших стверджував, що оскільки лю­дина є суспільною історією, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійністю осо­бистості. Вважав, що головна мета державної влади – це гарантувати лю­дям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Для Епікура характерне трактування закону як засобу захисту «мудрих» (тобто, людей етично досконалих) від «натовпу». Діяльність держави та закону повинні відповідати уявленню про справедливість.

Засновником стоїцизму був давньогрецький мислитель Зенон. Стоїки вважали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворен­ня, а природне об'єднання. Рабство, на думку стоїків, не має оправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. Зенон відстоював думку, що в ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим держав­ним ладом є «поєднання демократії, царської влади і аристократії».

Політичні погляди видатного грецького історика Полібія викладені у багатотомній праці «Всесвітня історія». Він вважав, що історія виникнення дер­жави та зміна її форм відбувається по кругообігу й проходить шість основних стадій: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Найкращою формою правління є поєднання царської влади, аристократії, де­мократії; така змішана форма забезпечує стабільність у державі.

Римське право і політика. Усю історію Древнього Риму прий­нято поділяти на три етапи:

• царський (754 – 510 рр. до н. е.);

• республіканський (509 – 28 рр. до н. е.);

• імператорський (27 р. до н. е. – 476 р. н. е.).

Єдина римська імперія у 395 р. н. е. була остаточно розділена на Захід­ну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.

Давньоримська політична наука розвивалася під впливом давньогрецьких концепцій, вчень Сократа, Арістотеля, стоїків, Полібія та ін.

Відомий римський державний діяч, оратор, мислитель Марк Тулій Ціцерон увійшов в історію політичної думки працями «Про державу», «Про закон», «Про обов'язки». Державу Ціцерон визначав як справу, над­бання усього народу. Він наголошував, що «народ – не будь-яке об'єднан­ня людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів». Тобто, дер­жава є узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причи­ною походження держави є вроджена потреба людей жити разом та не­обхідність охорони власності.

У залежності від кількості суб'єктів влади в державі, Ціцерон ділив держави на монархію (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), причому вказував, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Ціцерон вважав змішану форму, яка мала б елементи трьох названих форм держави; вона привела б до загальної ріності та міцності держави.

Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Ціцерон характеризує як вимушений акт, при­пустимий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі.

Одним із найвідоміших представників римського стоїцизму був Луцій Анней Сенека. Він відстоював ідею духовної свободи усіх людей незалеж­но від їх місця у суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську гідність раба і закликав до гуманного ставлення до рабів. Він був схильний до про­повіді космополітизму, індивідуалістичної етики, морального самовдос­коналення.