Норми взаємодії політики і моралі

Розрізняють норми політичні та правові, моральні та естетичні, говорять про норми поведінки, про канони в мистецтві, про норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про звичаї і традиції як про норми тощо. Моральні норми - вид соціальних норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст моральних норм визначається основними соціальними завданнями моралі. Моральні правила говорять людині: виконуй свій обов'язок, будь чесний, люби людей, допомагай їм та ін., не вказуючи, як себе вести в тій або іншій конкретній ситуації. Це не випадково, і, по-перше, зв'язане з тим, що мораль регулює поведінку особистості не тільки в стандартних, але й в складних ситуаціях, для яких не існує точних алгоритмів поведінки, по-друге, суть моралі полягає в тому, що людина повинна приймати рішення самостійно і сама відповідати за наслідки. Невдача для політики явна антицінність. Інакше сприймається успіх моральною свідомістю. Моральне вдосконалення через страждання, піднесення через катарсис. Зважаючи на суперечливі ставлення до моралі і політики, відступаючи та жертвуючи, політика націлена на вигоду, тоді як мораль в глибині своїй безкорислива. Питання про збереження влади - головне для політика, що мислить демократично. Мораль, навіть викликаючи загальне поклоніння, випаровується, як тільки починають керувати. Загальне в політиці та моралі суспільства існує не тільки в сфері почуттів, але й в сфері ідеології. Це знаходить вираження в тому, що політичні та моральні погляди, ідеї, категорії за своїм класовим характером єдині доповнюють одне одного, а наступність моральної свідомості багато в чому відповідає наступності політичної ідеології. Наведені рівняння, а їх число без особливої праці можна умножити, розкривають істотну різнорідність форм, що аналізуються, і типів регулювання процесів суспільного життя та поведінки людей, з яких має явно виражену природу, відображає світ соціуму суперечливу взаємодію соціальних спільностей, а інша має духовний характер, відображає світ людини як соціальної, моральної істоти. Разом з тим відмінності ані в якому випадку не можна абсолютизувати. Представляючи своїми характеристиками різних модуси існування людей, політика і мораль мають ба спільного, їх суперечності безупинно розв'язуються практично, знімаються в конкретних актах політичної діяльності, з тим, знов виникнути вже в іншій формі, іншій ситуації.

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та моралі, узагальнення багатовікового досвіду політичного та реального життя людей дає підставу для існування найрізноманітніших тлумачень діалектики політики і моралі. Вивчення історії політичної науки та етики дозволяє виокремити чотири основних типи тлумачення взаємодії політики та моралі: перший - оптимістичний, що стверджує: політика та мораль в принципі співпадають, їх розбіжність - результат конкретних обставин, які змінити; другий - песимістичний, заявляє про принципову сумісність політики та моралі, їх антиномічну суперечливі третій - «об'єктивістський», декларує, що політика, як і мораль, настільки специфічні, що сама спроба встановити який-небудь взаємозв'язок між ними неспроможна. Згідно такому підходу, політика оголошується позаморальною або «імморальною», її оцінювати слід винятково поняттями політології. Відповідно й мораль обмежена своїми власними категоріями та проблемами, їй не слід втручатися в невластиві теоретичні і практичні діла політики. Четвертий тип пояснює відношення політики та моралі - «релятивістський» - полягає в тому, що їх взаємозв'язок і можливість поєднання ставиться в безпосередню залежність від ситуації, в якій проявляється. Іншими словами, політика та мораль можуть співпадати, а можуть і суперечити, їх «союз» може бути короткочасним або ж тривалим, стійким або надто рухомим.

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але найбільш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіавеллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін.

Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається макіавеллізм - концепція італійського мислителя і державного діяча Ніколо Макіавеллі. В творі «Володар» Ніколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби». Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду політичного життя італійських міст, Ніколо Макіавеллі стверджував, що в політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі. Проникливий мислитель прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, неминуче зазнає поразки. Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрите назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі.

XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем, політичних диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірство, зведене в ранг офіційної політики фашизму і сталінщини, тотальне знецінювання людської особистості надали нові свідчення гострих колізій політики та моралі. Відомий французький теоретик Жан-Франсуа Ревель в книзі «Даремне знання» пише, що рушійною силою виступає неправда. До сфери застосування «неправди», яка протистоїть «раціональності», належать політика та ідеологія. В ім'я групових інтересів «раціональність» поступається неправді, свідомому викривленню фактів. Скільки б вражаючими не здавалися ці констатації, вони не можуть бути доказом несумісності політики та моралі. Історія суспільного життя має приклади чесної політики, єдності шляхетних мотивів. Пошук правди персоніфікований Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кінгом, Андрієм Сахаровим та їх численними прихильниками і послідовниками є доказом гуманізму, етичних цінностей, потреби суспільства, людства в морально орієнтованій політиці, яка є життєвою необхідністю.

Професійний політик

Поняття професійний політик, порядний політик, чесна політика і аналогічні їм відбивають суспільні вимоги до людей, що професійно займаються політичною діяльністю. Будучи однією з модифікацій етичної науки, її прикладним варіантом, політична етика закликана синтезувати вимоги політичної доцільності та соціальної, моральної, ціннісної значимості, відбити її в нормативних категоріях. Політична етика, її кодекси та принципи, уникає крайностей політизованого утилітаризму - «мета виправдує будь-які засоби», «переможців не судять», «народ не знає свого добра» і слабості абстрактного, відірваного від життя, а тому й неспроможного моралізаторства.

Позиція компетентного політичного діяча, що володіє професійними якостями і знаннями, ґрунтується на знанні реальних процесів політичного життя, врахуванні суперечливості інтересів різноманітних соціальних сил. Суперечливість морального і політичного підходів зазнають на собі не всі зони політичного процесу. Мінімальний рівень моральної рефлексії містять професійні аспекти управлінської діяльності еліти або технологічні моменти здійснення громадянських обов'язків, що не вимагають від людини морального вибору. Такі суперечності виявляються при визначенні політичної позиції суб'єкту, співвідносяться мета та засоби її досягнення при прийнятті рішень. Чесний політик – це компетентний у своїй справі фахівець.

Будучи самостійною системою понять, категорій, норм, принципів, політична етика у вигляді підстави має повний комплекс наук про «політичну людину», політику, загальну і спеціальну психологію, теорію соціального управління. Аморальна політика є пряме заохочення і вираження диктатури, насильства над людською особистістю. Щоправда, настільки ж небезпечний і гіперморалізм, що витісняє критерій політичної оцінки ситуації абстрактними побажаннями, наївними припущеннями, відірваними від життя вимогами тощо.

Філософська концепція особи та її соціалізації, політична соціологія, політична психологія, соціоніка, загальна та нормативна етика, аксіологія, конфліктологія і консенсологія - такі наукові галузі знань формують методологічний арсенал політичної етики, змістовно визначають політичну культуру людини. Тому прихильність людей до моральних ідеалів у такій ситуації може повернутися дурною жертовністю, невиправданими вчинками, формою заохочення демагогів. Витримати необхідний баланс між політичними та моральними критеріями надто непросто. І найчастіше це вдається людям, що мають безпосередній досвід різнобічної політичної участі з міцними моральними устоями. Не володіючи моральними принципами легко крокують через всі внутрішні обмеження у використанні засобів для збереження або підвищення свого владного статусу. Ті ж, хто не знайомий з тяжкістю політичної відповідальності за прийняті рішення, нерідко пускаються у відволікаючу критику влади, в несвідоме нагнітання пристрастей і емоцій.

Визначаючи нормативні положення специфіки політичної етики, відмітимо що зміст таких положень, їх ієрархічний порядок, актуальність того чи іншого з них, що застосовується як керівництво до дії, визначається конкретним контекстом політичних подій, своєрідністю ситуації, з якою має справу політик. Практичне використання просторового арсеналу політичної етики залежить також від того статусу, яким володіє політик, виконанням ним в даний момент суспільно-політичної ролі. Політик у влади і політик в опозиції, політики, що переміг і той, що зазнав поразки, людина, яка зв'язала своє життя з політикою «серйозно і надовго», яка професійно самоутверджується в політичній сфері діяльності, і тимчасовий політик - все це «різні політики», що використовують «інструментально» ті можливості політичної етики, що їм здаються прийнятними для реалізації своїх планів і спрямованостей. «Велика» політична етика містить повний набір конкретних етико-політичних знань і рекомендацій, що стосуються поведінки політичного діяча: етика успіху, етика поразки, етика боротьби, етика чекання, етика компромісу. Особливості поведінки «людини-політика», манера викладення ним своїх поглядів, перевага аргументі морального або іншого (матеріального, релігійного, соціального, економічного та ін.) порядку залежать також від характеру аудиторії, з якою політик має справу, від того, чи спілкується політик з іншими професіоналами-політиками або ж виступає на масовому мітингу, чи має справу зі своїми прихильниками і однопартійцями або ж бере участь у сутичці з супротивниками, в суперечках з опонентами.

 

Питання для самоконтролю знань:

1. Що таке політична етика?

2. У чому полягає суть співвідношення моралі і політики?

3. Як відбувається взаємодія моралі і політики?

4. Які є особливості процесу взаємовпливу моралі і політики?

5. У чому суть моральної діяльності?

6. Які є рівні політики і моралі?

7. Що таке синтез політики і моралі?

8. Які риси має професійний політик?

9. Які чинники визначають лінію поведінки політика?

 

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ, доповідей І контрольних робіт:

1. Загальні положення політичної етики.

2. Рівень політичної етики в залежності від режиму.

3. Виникнення та еволюція понять “політика” і “мораль”.

4. Типи інтерпретації співвідношення політики і моралі.

5. Спільне у політиці і моралі як форм суспільної свідомості.

6. Мораль як джерело діалогу політичної еліти і населення.

7. Оцінка результатів діяльності з позицій політики і моралі.

8. Моральні норми в політиці.

9. Людина і влада: проблеми політичної етики.

10. Позиція компетентного політичного діяча.

11. Особливості поведінки політика в залежності від ситуації.

12. Особливості поведінки політика в залежності від характеру аудиторії.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Біляцький С. Криза людської цивілізації крізь призму України // Наука і суспільство. – 2000. - №12. – с.2 – 6

2. Капустин Б.Г. Критика политической морали: мораль – политика – политическая мораль // Вопросы философии. – 2001. - №2. – с.33 - 35

3. Лизанчук В. Моральність і аморальність в політиці і журналістиці // Молодь України. – 2004. – 29 жовтня. – с.2

4. Литвин В.М. Моральная політика как новая ценность украинской демократии // Голос Украины. – 2006. – 18 марта. – с.2 – 3

5. Магеря О. Морально-гуманістичний аспект сучасних проблем // Освіта і управління. – 2004. №12. – с.42 - 46

6. Мисів Л. Особливості діяльності суб’єктів державної політики щодо формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2005. - №3. – с.451 – 455

7. Семененко М.Ш. Сила політики – в політиці ненасильства (Гуманізм і політика) // Людина і політика. – 2001. - №6. – с.129 - 139

8. Станік С. Кодекс взаємодії влади і громадянина // Урядовий кур’єр. – 2001. – 28 березня. – с.4

9. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. Посібник / Київ. Нац.. екон. ун-т. – К.: КНЕУ, 2000. – 311с.

10. Воронов Ш.О. Людина і політика: У пошуках гуманістичної альтернативи: Монографія. – К.: Генеза, 2004. – 315с.

11. Культурологія: Навчю посібник / Уклад. Погорілий О.І., Собуцький М.А.; Нац. ун-т “Києво-Могилянська академія”. – К.: ВД “КМ Академія”, 2003. – 315с.

12. Політологія. Підручник // За загальною редакцією проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Київ - Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2002. – 640 с.

13. Політологія: Підручн. для вищ. навч. закладів / За заг. ред. канд. філос. наук Ю.І.Кулагіна, д-ра іст. наук, проф. В.І. Полуріза. – К.: Альтерпрес, 2002. – 612 с.

14. Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазонова. – Харьков: Фолио, 2001. – 831 с.

15. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко: За ред. Ю.С. Шемшученко, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.

16. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

Тема 8

НАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ СВІТУ

 

зміст:

8.1 Трансформація інституту національної держави в умовах глобалізації

8.2. Концептуально-методологічні аспекти формування і розвитку громадянського суспільства

8.3 Формування правової соціальної демократичної держави

 

8.1. Трансформація інституту національної держави в умовах глобалізації

Слід розкрити сутність держави, її походження, природу, механізми утримання. Політична наука традиційно співвідноситься з вивченням держави. Деякі політологи свідчать, що політологія - це наука про державу. Таке тлумачення терміна пов'язане, перш за все, з етимологією слова "політика"; адже, слово "поліс" означає "місто", що вказує на просторові межі громадянської діяльності. А. Лефевр з цього приводу говорить про "спосіб державного будівництва" як про свідоцтво того, що держава є загальносвітовим явищем. Наука про державу охоплює також вивчення інституцій, які є очевидною складовою частиною: комплекс урядових установ, представницькі інституції, органи управління, державні та змішані підприємства. М.Вебер розглядає державу як "спільноту людей, яка в межах окремо взятої території володіє правом законного примусу". Проте такий "державознавчий" підхід викликає серйозні застереження:

1) держава існувала не завжди; в деяких суспільствах ця інституція розглядається як досить нова і навіть тимчасова форма соціальної організації;

2) держава не є єдиною очевидною інстанцією сфери політики: в політизації суспільного життя беруть також участь політичні партії, групи тиску, засоби масової інформації;

3) нарешті, функція примусу не обов'язково повинна вважатися основною при визначенні поняття держави. Проблемі походження держави присвячена робота Ф.Енгельса "Походження сім`ї, приватної власності і держави". За Ф.Енгельсом, держава існувала не завжди. До появи писемності, в первісно-общинному суспільстві, держави не існувало. Виникнення держави пояснюється поступовим розподілом праці та присвоєння засобів виробництва, що призводить до появи антагоністичних класів. Головне призначення держави - врегулювання конфліктів та забезпечення гегемонії пануючих класів у даному суспільстві. Як інструмент в руках пануючого класу, держава не має власного життя, не має навіть відносної автономії. Реальна влада належить соціальному класу, який на кожному етапі історичного розвитку суспільства домінує в сфері економіки, суспільних відносин, культури. Згідно з марксизмом - це найкраще знаряддя пануючого класу для підкорення пригноблених класів. Для утримання влади над пригніченими класами держава використовує три основних "засоби", до яких вона вдається одночасно або по черзі - в залежності від ситуації:

1) армія та поліція як найбільш ефективні основні інструменти державної влади;

2) бюрократія, що з'явилася не так давно, внаслідок централізації влади в сучасних капіталістичних державах;

3) ідеологія.

Протягом довгого часу насильство виявлялося основним і незмінним знаряддям в руках пануючого класу для утримання влади в суспільстві. Слід дати аналіз інших теорій походження держави:

1) патріархальна (Р.Філмер);

2) теократична (Ф.Аквінський);

3) теорія насильства (Є.Дюрінг, Л.Гумплович);

4) "суспільство договору" (Г.Гроцій, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо);

5) органічна (А.Шеффле, Ф.Вормс);

6) психологічна (Ж.Бурд’є);

7) соціально-економічна (К.Маркс)

Де ржава - це форма політичної організації суспільства, основне знаряддя політичної влади. Держава складається в результаті закономірного розвитку суспільства, має такі основні ознаки:

1) організація влади за певним територіальним принципом;

2) поділ населення за ознаками території - проживання замість поділу за кровно-родинними ознаками;

3) наявність публічної влади, здійснюваної особливим розрядом осіб, зайнятих винятково управлінням суспільства та охороною встановлених у ньому порядків;

4) право і можливість здійснювати внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства, претензія на захист загального інтересу;

5) монопольне право на примусовий вплив стосовно населення;

6) наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу /армія, поліція, суд, тюрми/, які здійснюють функції державної влади;

7) суверенна законотворчість - право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населенням / монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату/.

Держава - центральний і головний елемент політичної організації суспільства. Держава - орган управління окремою суспільною структурою, формами власності і пов'язаною з нею структурою виробництва. В умовах пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими держава перестає бути органом влади або машиною панування одного класу над іншим. Вона перетворюється в орган виконання законодавчої ініціативи суспільства, який забезпечує безперебійне функціонування його основних механізмів.

Держава виконує внутрішні функції:

- забезпечення функціонування суспільства як цілісного організму, збереження існуючих, зв'язків, залежностей, співвідношень у ньому;

- переважне задоволення інтересів політично та економічно панівних соціальних сил;

- здійснення народовладдя;

- забезпечення правопорядку та законності;

- консолідація суспільства;

- соціальний арбітраж;

- економічна, соціальна, культурна, виховна.

Зовнішні функції держави:

- захист недоторканості кордонів, цілісності території, суверенітету, у сприянні розвиткові співробітництва і взаємодії з іншими державами в різних галузях, забезпеченні раціональної безпеки;

- розвиток взаємовигідного співробітництва з іншими державами;

- відстоювання державних інтересів у міжнародних відносинах;

- участь у розв`язанні глобальних проблем людства.

Структура держави:

1. Горизонтальна.

а) за поділом влади: - законодавчий орган; - виконавчі органи; - судові органи.

б) за функціями держави: - органи економічної діяльності; - органи охорони правопорядку; - органи освіти і науки; - органи соціального забезпечення.

2. Вертикальна.

- центральні органи влади;

- органи обласного рівня;

- органи районного рівня;

- органи місцевого рівня.

Слід висвітлити, що держави поділяються на монархії і республіки. Основними ознаками монархії є те, що верховна влада повністю чи частково зосереджується в руках одноособового глави держави /фараона, короля, царя, шаха/; причому, ця влада, як правило, спадкова. Монархії класифікуються на необмежені і обмежені. В обмежених монархіях поряд з главою держави верховна влада здійснюється представницьким органом /наприклад, генеральним штабом, земським собором, парламентом/. У республіці вищі органи державної влади колегіальні і в основному виборні. Республіки поділяються на президентську, напівпрезидентську, парламентську. Президентська республіка характеризується тим, що глава держави /президент/ одноособово або з наступним схваленням парламенту формує склад уряду, яким сам керує /Аргентина, Ірак, США, Швейцарія/; напівпрезидентська - глава держави /президент/ особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-міністра, який підлягає затвердженню парламентом /Франція, Фінляндія/; парламентська республіка – глава держави /президент/ не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому /ФРГ, Італія/. Далі слід зосередити увагу на державному устрою. Це територіальний устрій держави, характер взаємовідносин між її складовими частинами, а також кожної з них з державою в цілому. За своїм територіальним устроєм всі держави поділяються на прості і складні. Проста чи унітарна /єдина/ держава не має в собі відособлених державних утворень, наділених повною самостійністю. Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць /провінцій, губерній, воєводств/. Компетенція їх органів влади не виходить за межі компетенції місцевих органів. В сучасних умовах унітарними є Фінляндія, Франція, Україна. Складні держави - це ті, які мають у своєму складі відособлені державні утворення, наділені певною самостійністю. Це імперії, конфедерації, федерації. Імперії - це насильно створені складні держави. Вони об'єднували декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та державних взаємозв'язків. Конфедерації - утворюються на добровільній основі. Їх члени, зберігаючи самостійність, об'єднують свої зусилля для досягнення конкретних цілей, відповідно пристосовуючи до цього державний механізм. Як свідчить історія, конфедерації існують порівняно недовго; вони або розпадаються, або перетворюються в федеративну державу /конфедерацією були, наприклад, США на початку свого існування/. Федерація - більш високий, ніж конфедерація, ступінь державної єдності. Вона створюється для успішного розв'язання всіх завдань.

Слід показати, що держава виступає як головний інструмент захисту економічних і соціальних інтересів громадян. Специфічна риса нинішнього перехідного періоду України - безсистемність. Вона пронизує весь суспільний організм. Економічна свобода має стати основою політичної і духовної свободи. Саме демократичні сили повинні виробити програми радикальних реформ, які б стояли на захисті інтересів народу. Управлінський вакуум ще не заповнений ринковим елементом. Власне кажучи, механізм останнього тільки формується. Приватизація перебуває у початковому стані. Звідси - монополізація у найгіршому варіанті, яка обмежується державним регулюванням. Саме тому програми соціального захисту населення, розширення соціальних гарантій знаходяться ще на самому початковому стані і не задовольняють як матеріальних, так і духовних потреб.

 

8.2. Концептуально-методологічні аспекти формування і розвитку громадянського суспільства

Громадянське суспільство - це результат розвитку правової держави, воно передбачає повну духовну і матеріальну незалежність людини від держави і водночас надійний захист з боку держави особистих і спільних інтересів. Громадянське суспільство - це сукупність неполітичних відносин /економічних, національних, духовно-моральних, релігійних/. Це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів і асоціацій, які захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Громадянському суспільству характерна лише демократична форма його функціонування. Це суспільство передбачає багатоукладність економіки з реальним народовладдям і громадську відповідальність. Специфікою громадянського суспільства є регулювання в ньому суспільних відносин. Існування громадянського суспільства передбачає високу соціально-економічну культуру населення, усвідомлення ним своїх різноманітних інтересів. Сучасні концепції громадянського суспільства виходять з розуміння його як автономного базису, певним чином відокремленого від сфери діяльності державної бюрократії. В Україні складається квазігромадянське суспільство, де бюрократія прибирає функції власника, унезалежнюючись від державної влади. Наповнюючись таким змістом, демократія неминуче трансформується у свою спотворену форму -олігархію. Німецький філософ Ю.Хабермас зауважив, що "інституалізована правом роль громадянина мусить бути вписана в контекст вільної політичної культури". Політична культура сьогодення: "насамперед голос із минулого". Протягом кількох сторіч унеможлювалися будь-які паростки громадянського суспільства: було скасоване Магдебурське право та інститут козаччини. У 20-х роках XX сторіччя в Україні відбулося остаточне відторгнення європейської парадигми громадянського суспільства. Ідеї приватної власності і незалежності приватного життя індивідів від державної бюрократії.

Під громадянським суспільством слід розуміти, таким чином, системну пов'язаність різних форм позадержавної організації членів суспільства, які втілюють різні види суспільної діяльності, громадської ініціативи. Якщо держава втілює стабілізуюче начало суспільного життя, то громадянське суспільство виявляє його спонтанно-творче начало і через це виступає лабораторією різних суспільних новацій. Тому держава, яка не має під собою фундаменту розвиненого громадянського суспільства, піддається підвищеному ризику хибних кроків в політиці, економіці і інших сферах суспільного життя.

Громадянське суспільство - це позначення соціуму, улаштованого на засадах демократії. Становлення громадянського суспільства в Україні позначає насамперед розвиток позадержавних форм громадського і культурного життя, налагодження ефективних способів їх взаємодії із державними структурами, формування громадянської думки як постійно діючого вагомого чинника життя українського суспільства.

Слід зазначити, що історичне уявлення про громадянське суспільство сягають античних часів (ідея поліса Платона, “societas civilis» Цицерона). Але мислителі тих часів під громадянським суспільством розуміли політичну державу, яка поєднувала у собі найважливіші сфери суспільства, як сім`я, релігія, освіта, культура. Такий підхід залишався незмінним аж до ХVІІІ ст. Навіть мислителі нового часу користувалися словами “громадянське суспільство” і “держава” як синонімами. Але перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменувалися відокремленням громадського суспільства від держави. Головна заслуга у розробці громадського суспільства належить Г.Гегелю, який розглядав цей феномен як особливу стадію в діалектичному руслі від сім`ї до держави в складному процесі історичної трансформації.

Громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям, поліцією і корпораціями. Воно спирається на приватну власність, загальну рівність людей і виникає одночасно з буржуазним ладом.

Марксисти розглядали взаємини між державою і громадянським суспільством як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

В українській політичній думці початку ХХ ст. значну увагу проблемам громадянського суспільства приділив В.Липинський.

Слід зауважити, що сутність тоталітарного масового суспільства полягає у порушенні ізольованості “внутрішньосуспільних” груп, у тотальному залученні населення до масових рухів “підтримки вождів”, владників. Характерною ознакою такого суспільства є “людина маси”. “Маса – це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації”. Маса – рольова людина. Маси – це посередня людина; у масовому суспільстві людина є гвинтиком, а це сприяє зростанню авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Основними рисами масового суспільства є: широка атомізація; готовність до засвоєння нових ідеологій; тоталітаризм. Х.Арендт відмічає, що в масовому суспільстві терор стає головним стрижнем політичної діяльності, він знаходить своє завершення у тоталітаризмі.

Cлід відмітити, що в Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Необхідно зазначити, що в якійсь мірі громадянське суспільство існувало в нашій державі і за радянських часів, але у тоталітарному суспільстві сфера приватного життя людей підпорядковувалася державі.

В Україні сформовані органи влади різного рівня, але громадянське суспільство характеризує не лише наявність “владної піраміди”, але й ефективність її функціонування, чого на практиці в нашій державі не спостерігається. Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських країн за рівнем недовіри населення владним структурам.

Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об`єднань громадян. На сьогодні політичні партії недостатньо сприяють належному становленню каналів зв`язку між державою і громадянами.

Для становлення громадського суспільства в Україні необхідною умовою є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності і невпевненості.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси.

Cлід зазначити, що вивчення сучасного стану громадянського суспільства в Україні свідчить про ймовірність кількох сценаріїв його розвитку.

Перший. Зростання громадянського суспільства й реставрація в тому чи тому вигляді тоталітарного режиму. Другий. Консервація на тривалий час наявного стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління. Третій. Поступовий еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства. Останній сценарій є найбільш вірогідний. Проте не можна виключити й імовірності двох перших. Утвердження громадянського суспільства в країнаї, що стали на шляї демократичного розвитку, - справа непроста й тривала. Дж.Кін зазначав, що народження та відродження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетворитись на поле битви, на якому, завдяки правам і свободам, лисиці насолоджуються свободою полювання на курей. Еволюційний шлях розвитку громадянського суспільства в Україні передбачає використання наявних передумов, свого роду ресурсів, спрямованих на утвердження громадянського суспільства.

Говорячи про перешкоди у здійсненні конституційно закріплених громадянських прав і свобод, треба мати на увазі суттєвий розрив між офіційно задекларованим і реально існуючим порядком їх здійснення..

Наступним ресурсом, що сприяє еволюційному становленню громадянського суспільства в Україні є накопичений населенням за роки незалежності досвід громадянської самодіяльності, активного вираження й захисту своїх інтересів. На сучасному етапі в Україні відбувається активний процес формування основних структур громадянського суспільства - політичних партій. Їхня головна функція, яка безпосередньо стосується громадянського суспільства, полягає в артикуляції інтересів різноманітних соціальних прошарків населення. Далі йдуть групи інтересів. До груп інтересів належать об’єднання підприємців, професійні спілки, товариства споживачів, благодійні товариства. У міру створення інфраструктури ринку з’являються відповідні бізнесові спілки та асоціації. До цього слід додати „третій сектор”. Це – неформальні, неурядові, некомерційні організації.

Новим соціальним інститутом для України є місцеві органи самоврядування. Згідно з правовими актами важливими ознаками будь - якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія. Відповідно до закону України, місцеве самоврядування - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи жителів кілько сіл, селища чи міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Значущість місцевого самоврядування полягає в тому, що воно забезпечує оптимальне поєднання загальнодержавних інтересів та інтересів кожної місцевої спільноти й виконує функцію впливового інституту громадянського суспільства.

Оцінюючи діяльність структур громадянського суспільства, можна стверджувати, що у них є достатній потенціал, який дозволяє громадянам брати участь у процесі ухвалення політичних рішень із життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте реальний вплив громадянських організацій на політичній арені все ще незначний, а їхні можливості обмежені.

Подальший розвиток громадянського суспільства в Україні залежить від розв’язання низки непростих проблем.

Одна з них – удосконалення відносин між державою і суспільством, владою та громадянами. За роки незалежності в Украіні не вдалося створити ситуацію, за якою більшість її громадян почувалися б активними суб’єктами політики, а не її пасивними об’єктами. Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр ваги, з яким мусили б рахуватися владні структури, не стало воно і противагою владі.

Влада – одна з фундаментальних засад суспільства. Вона вснує скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. Влада – це здатність системи забезпечити виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей. „Влада може бути визначена як реалізація поставленої мети” (Бертран Рассел).

Влада, політична влада – це здатність і можливість однієї особи, групи людей здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку громадян і об’єднань за допомогою різноманітних засобів – волі, авторитету, права, насильства. Суть політичної влади визначають її функції: формування політичної системи суспільства; управління справами суспільства і держави; створення відповідного типу правління, режиму й, зрештою, державно-політичного ладу суспільства. Як відомо, політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки порівняно самостійне значення мають стосунки влади з громадянськими об’єднаннями, з політичними партіями, громадянами, зокрема, під час виборів, інших масових акцій. Важливим компонентом політичної влади є культура влади – форма соціальних відносин, які полягають в обмеженні примусу й переході до застосування в управлінні авторитету та традицій. Культура влади базується на законі й авторитеті громадян, на правовій ідеї.

Цивілізована опозиція – це коли суперечності між більшістю і меншістю не ставлять під загрозу основи конституційної та правової системи. В класичному розумінні цивілізована опозиція - це коли не тільки партія, що перемогла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія переможена - також, хоч саме їй це визнання дається нелегко. Зауважимо при цьому: переможена партія виходить з із того, що в ході суперництва зіткнулися не сили Добра і Зла, а лише земні інтереси, кожен з яких - законний, і що благополуччя однієї з сторін не можна досягти за рахунок кривдження іншої. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід потерпіти до наступних виборів.

Ще одна проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості й формування потужного середнього класу. Соціальна структура українського суспільства на сучасному етапі характеризується наявністю чотирьох соціальних прошарків: верхній (реальний владний прошарок, який виступає в ролі основного суб’єкта перетворень); середній (середні підприємці, менеджери середніх і невеликих підприємств, середня ланка владних структур, найбільш каліфі ковані інженерно—технічні фахівці. Цей прошарок є або може бути соціальним підґрунтям політичних і економічних перетворень); базовий (охоплює дві третини суспільства, має середній професійно-кваліфікаційний потенціал і відносно обмежені трудові можливості); нижній (в основному люди похилого віку, а також ті, хто не має професії та зайнятий малокваліфікованою працею). І нарешті „ соціальне дно” (напівкримінальні елементи, бомжі).

І, нарешті, проблема, вирішення якої значною мірою сприятиме розвитку громадянського суспільства в Україні, - напрацювання консолідуючої ідеології. Громадянське суспільство ґрунтується на принципі ідеологічного плюралізму, реальному праві всіх суб’єктів безперешкодно дотримуватися та обстоювати різноманітні ідеї, теорії, погляди, які віддзеркалюють різноманітні аспекти життя суспільства. Цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найважливіших і найзначущіших для розвитку громадянського суспільства цінностей. Як підтверджує досвід, такі цінності можуть бути визначені в рамках політичної нації. Ключовими цінностями загальногромадянської ідеології могли б стати патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість.

На нинішньому етапі роль Української держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства й владних структур: держава невпинно розширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи. Відбувається соціалізація держави й політизація громадянського суспільства.

 

8.3 Формування правової соціальної демократичної держави

Правова держава - це суверенна політико-територіальна організація публічної влади всього народу. Основні ознаки: поширення вимог і норм конституції і законів на всі громадські і політичні інститути, включаючи правлячу партію; на всіх громадян і всі сфери життя суспільства; визнання того, що висхідним пунктом правового /регулювання є особа; визнання гідності особи як цінності /у неправовій державі таким висхідним пунктом є ідеологічна настанова, політична або економічна вигода/; взаємна відповідальність держави перед особою, а особи - перед державою;.визнання громадянами авторитету права, закону, обов'язку жити і діяти так, щоб не задавати шкоди інтересам інших громадян; особлива роль суду у вирішенні спірних питань; підконтрольність йому всіх громадян та інститутів.

Правова держава – це система органів та інститутів, які гарантують нормальне функціонування громадянського суспільства. Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об'єктивно необхідним формування правової держави в Україні. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Отже, верховентство права /закону/ - основний принцип правової держави. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, свободу, особисту недоторканість. Здійснення принципу розподілу влади - це гарантія прав громадянина. Будуючи сьогодні правову державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти бажати ними користуватися. Ідея правової держави може утвердитися тільки тоді, коли в цієї держави буде рівноправний партнер - громадянське суспільство.

Слід відмітити, що правова держава – це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Витоки ідеї правової держави є вже у працях античних мислителів. Платон писав, що державність можлива там, де панують закони; “де закон володар над правителями, а вони його раби”. На сторожі законів має стати правосуддя.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави закладали Ш.Л.Монтеск`є (концепція розподілу влади); Ж.Ж.Руссо (ідея народного суверенітету); І.Кант (концепція держави як об`єднання людей, що підкоряються правовим законам). Саме з іменем І.Канта пов`язують теорію правової держави. Благо і призначення держави - у досконалому праві, у максимальній відповідальності устрою та режиму держави принципам права,- відмічав І.Кант.

Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Правова держава І.Канта базувалася на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Громадяни мали такі три основні повноваження, як свобода, рівність, незалежність (в економічному плані).

Згідно з ідеєю правової держави, громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом; правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості.

Для правової держави найважливішим є панування права у формі законів у взаєминах між державою та людиною.

Слід проаналізувати основні риси правової держави:

1. Конституційна юрисдикція.

2. Верховенство права. Розвинена і діюча системи права і законодавства.

3. Реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов`язковий правопорядок в державі.

4. Парламентаризм.

5. Розвинена виборча система.

6. Життєздатність державного механізму до впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв`язків по горизонталі.

7. Наявність гарантій дотримання права і законодавства.

8. Пріоритет прав людини.

9. Розвинена правова культура.

10. Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

11. Орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність.

12. Тісний зв`язок національного права з міжнародним.

13. Суттєве зростання питомої ваги законів в загальній масі нормативних актів.

14. Утвердження принципу людського виміру права.

 

Питання для самоконтролю знань:

1. Проаналізувати історію еволюції національної держави в західній і вітчизняній політичній науці.

2. Визначте теоретико - методологічні засади дослідження процесів глобалізації.

3. Дайте аналіз поняття національної держави в контексті політичної глобалізації.

4. В чому заключається нова роль держави у світі, що змінюється.

5. Прокоментуйте довгострокові прознози, сценарії й альтернативи державного суверенітету.

6. Обґрунтуйте взаємодію і взаємовплив процесів національної держави і ТНК.

7. Дайте аналіз проблем занепаду нації-держави або повернення етнічності.

8. Розкрийте функції національної держави в умовах глобалізації.

 

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ, доповідей І контрольних робіт

1. Поняття державності та держави. Атрибути та головні ознаки держави.

2. Концепції сутності та походження держави.

3. генезис та етапи становлення держави. Риси сучасної держави.

4. Структура і функції держави.

5. Форма правління. Монархія та республіка. Види республік.

6. Форми державного устрою. Унітарна держава, федерація та конфедерація.

7. Типологія держав. Правова та соціальна держава.

8. Типологічні ознаки сучасної української держави.

9. Політичне рішення як об’єкт аналізу.

10. Ринок і демократія.

11. Структура громадянського суспільства.

12. Чинники становлення і розвитку громадянського суспільства.

13. Формування громадянського суспільства в Україні.

14. Історичні типи громадянського суспільства.

15. Ознаки громадянського суспільства.

16. Основи громадянського суспільства.

17. Принципи громадянського суспільства.

18. Демократія як спосіб організації суспільно-політичного життя

19. Взаємна відповідальність людини і суспільства.

20. Права і свободи людини.

21. Загальна декларація прав людини.

22. Громадянське суспільство як соціальний феномен.

23. Становлення самоврядування в Україні.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Удовиченко В. Соціальна держава: пошук оптимально прийнятої моделі соціально-економічного розвитку. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.- 1999.- №1.

2. Рутар С. Держава як основний елемент політичної системи (методологічні Аспекти) // Розбудова Держави.- 1993.- №7.

3. Михальченко М. Час визначитися, яку державу будуємо. // Віче.- 1993.- №3.

4. Кривенко Л. Суверенітет народу. // Віче.- 1992.- №2.

5. Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава. // Віче.- 1998.- №9.

6. Шапиро И. Демократия и гражданское общество. // Полис.- 1992.- №4.

7. Шинкарук В.І. Громадянське суспільство, демократія, ідеологія. // Розбудова держави.- 1993.- №5.

8. Павленко Р., РЯБОВ С. Динаміка громадянського суспільства в Україні // Нова політика.- 1996.- №5.

9. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч.посібник. За ред. Дзюбка І.С., Оніщенко І.Г., Левківського К.М.- К.: УФІМБ, 1999.

10. Політологія // За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенька.- К.: Академія, 1998.

11. Алєксєєнко І.В. Національні держави в умовах глобалізації світу (політичні і правові аспекти).- Київ.- Видавництво „Аспект – Поліграф”,2006.- 360 с.

12. Национальное государство: теория, история, политическая практика. «Круглый стол»// Полис.- 1992.- №5-6.- с.9-25.

13. Воронкова В.Г. Роль держави у суспільстві, що змінюється, та її вплив на становлення сталого розвитку // Збірник наукових праць «Гуманітарний вісник ЗДІА».- Запоріжжя: ЗДІА.- Випуск № 26.- 2006.- 229 с.

14. Дейч К. Рост наций// Этнос и политика: Хрестоматия// Авт. –сост. А.А.Празаускас.- М., 2000.- с.63.

15. Хабермас Ю.Европейское национальное государство: его достижения и пределы.О прошлом и будущем суверенитета и гражданства//Нации и национализм./ Б.Андерсон, О.Бауэр, М.Хрох и др./ Пер. с англ.- М., 2002.

16. Дністрянська С. Нова держава.- Відень,1922.

17. Бочковський О. Вступ до націології. Курс лекцій.-Мюнхен,1992.

18. Старосольський В. Теорія нації.- К.,1998.- с.94-112.

19. Государство и общество в условиях глобализации: взгляд слева / Отв. ред. А.Галкин..- М., 2003.

20. Лоун Т. Глобализация, государство, демократия: образ новой политической науки.// Полис.- 1999.- №5.- с.113.

Тема 9

ПолітИЧНІ ПАРТІЇ, ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА РУХИ

 

зміст:

9.1. Партія: сутність політичних партій.

9.2. Функції політичних партій.

9.3. Типологія політичних партій.

9.4. Партійні системи: основні концепції.

9.5. Політичні партії України.