Свідомість як предмет філософського аналізу

Свідомість виступає як один з найбільш складних об'єктів філософського аналізу. Свідомість це відмінна сутнісна характеристика людини. Ще Аристотель визначає людину як «розумна тварина». Будучи безсумнівною очевидністю людського існування, свідомість одночасно є невловимим для зовнішнього спостереження, і принципова не спостережливість свідомості задає природні труднощі для його теоретичної реконструкції. При цьому спроби об'єктивувати досвід свідомості і досліджувати його через стійкі зовнішні фактори, як правило, призводили до втрати унікально - особистісного контексту, що становить сутнісну специфіку цього феномена. Однак, з іншого боку, методи інтроспекції (від лат. " Introspectio " - дивлюся всередину), орієнтовані на виявлення конкретності та індивідуальності "Я ", фіксують загальні і універсальні моменти особистісного досвіду. Реконструкція феномена свідомості можлива лише при його відповідному співвідношенню з фундаментальними метафізичними, онтологічними, гносеологічними і соціально- філософськими питаннями, що зачіпають опозиції матеріального і ідеального, суб'єктивного та об'єктивного, індивідуального та колективного. На сьогоднішній момент можна говорити про виділення трьох основних підходів у філософії до дослідження свідомості: субстанціального, функціонального і екзистенційно - феноменологічного.

Структуру свідомості можна представити як певну систему рівнів і проекцій, що описують характер відображення дійсності і спектр стосунків до неї. Необхідно сказати, що наведена структура свідомості виступає лише однією з можливих версій інтерпретації даної теми. Зважаючи увагу на багатство духовного досвіду людини, можна говорити про існування найрізноманітніших елементів свідомості, що не увійшли до даної структуру.

структура свідомості

Діалектика і метафізика.

Метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя - основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; метафізика - це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. Метафізичний метод - переважає аналітичний метод (метод розбирання). Речі розглядаються окремо один від одного, поза їх зв'язком. З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим,оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату.

Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу. З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим,оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. - це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим. В розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості, з точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процесс зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами,стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін. Діалектика, як відомо,виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повернення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість,негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба брати предмет в його розвитку, саморусі, зміні. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом “або-або”, “або те,або інше”, синтез протилежних визначень виключається. Метафізика розглядає пізнання як результат, діалектика – як процес. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої допобудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення йогоабстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весьсвіт в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зорудіалектики, є недостатнім і тому неприйнятним

Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге, — діалектичний як "зняття", тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.