Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії (Стародавня Греція входила у склад Римської імперії із 146 р. до Р. X. під назвою "провінція Ахайя"). На час хрещення Русі християнська думка у Візантії деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні джерела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із хрисгиянством; можна стверджувати, що до певної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні. Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями.

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

-^ ♦ від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека;

■^ ♦ філософія і мудрість сприймалися переважно як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі Ті особливого типу, характерного для давньоруської культури - "філософствування у Христі": вищі духовні цінності поставали невід'ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя;

-^- ♦ на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис - "Повість минулих літ": тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої (та, навіть, - світової!) історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.

Посланці князя до різних народів розповіли наступне: "Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. І недобра віра їх. І прийшли до німців і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нею" (Повість врем'яних літ. - К., 1990. - СІ73).

І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує про давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.

У відомому зібранні текстів "Ізборник Святослава 1073рГ вміщений виклад твору Арістотеля "Категорії" із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи.

Твір "Слово про закон та благодать" Київського митрополита Ілларіо-на (1030-1050) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов'ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов'ю. Митрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з'явлення благодаті на землях Київських; вітає він також кулыуротворчу діяльність Ярослава Мудрого.

Із першої третини X ст. дійшов до нас "Шестидень" Іоанна, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духовному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі

включає у свою природу всі складові світу. В цьому творі стверджу-ється також, що світ являє собою єдність відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами нематеріальних сутностей.

""Повчання" Володимира Мономаха, вельми вшанований твір давньої Русі (кінець XI ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям будувати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя.

У "Посланні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (МономахуУ (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі с розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначній, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух, всупереч типовим середньовічним уявленням).

У "Посланні пресвітеру Формі" Климента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Проте найважливішим у справі застосування філософії постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у "стяжанні мудрості".

У творі "Житіє Кирила філософа " привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського імператора: "Філософе, хотів би я дізнатися, що є філософія?", Кирило відповідає: "Той же своїм майстерним розумом тоді рече: "Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога...". До цього Кирипо додає, що філософія -це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.

Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою "Бджола" (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід враховувати те, що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов'язане із загальною установкою християнської думки на коментування, екзегетику, а також тим, що основне завдання книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.

-*- Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині. При цьому людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.