Механізм соціальної дії права. Соціальні функції права

Суспільство являє собою єдиний, цілісний організм, систему вза­ємодіючих соціальних груп, що має складну організацію. Інтегра­тивною організуючою основою при цьому виступають серед інших

організуючих факторів соціальні цінності, зокрема соціальні нор­ми.

Соціальні норми — це правила, які відбивають вимоги суспільст­ва, соціальної групи до поведінки особистості, групи у їх взаємовід­носинах один з одним, з соціальними інститутами та суспільством у цілому.

Норми встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі та засоби їх досягнення.

Порушення норм викликає більш конкретну та чітку негативну реакцію з боку соціальної групи, суспільства, його інституціональ-них форм, що звернена до подолання поведінки, яка відхиляється від норми.

Тому соціальні норми являють собою надзвичайно дієвий засіб організації суспільства, тобто забезпечення його сталості та ладу. Особливе місце серед цих норм посідають норми права.

Право — це об'єктивно зумовлена та історично виправдана міра свободи і рівності у реальних суспільних відносинах, як застосуван­ня рівної міри однакового масштабу до різних людей, до різних життєвих ситуацій.

Виконання правом своєї соціальної ролі в першу чергу обумовле­не його нормативністю. Реалізовуючи будь-яку свою функцію, пра­во завжди визначає міру, обсяг належної, забороненої або дозволе­ної поведінки, визначає правове становище людей та наділяє їх правами і обов'язками у відносинах між собою та з державою. За-гальнозобов'язаність, формальна визначеність, конкретність норми дозволяють моделювати різні суспільні відносини, охопити весь спектр конкретних відносин, відокремити та закріпити їх основний зміст.

Однак право — це такий інструмент регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей. Тому багато вла­стивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильно зрозумілими без аналізу умов їх дії, а також особли­востей людей, які реалізують та застосовують правові норми.

Отже, право охоплює всю соціальну систему: регулює життя об'єкта управління; визначає характер та параметри самого управ­ління; регулює внутрішнє життя суб'єкта, який управляє (держави та його органів). При цьому можна виділити три рівні, на яких пра­во діє як регулятивний засіб соціального управління.

*.мвз

Розділ З

Право як соціальне явище

 

1. Норми права регулюють суспільні відносини, а через них —
поведінку кожної людини, яка виступає у певних соціальних ролях.
Цей процес відбувається шляхом сприяння формуванню нових, за­
кріплення вже існуючих або витіснення вже віджилих відносин.
Різні засоби — зобов'язання, дозвіл, заборона та пов'язані з ними
заходи схвалення або покарання, стимули або санкції — дозволя­
ють по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активність осо­
бистості. Таким чином здійснюється як регулювання (стабілізація,
контроль поведінки), так і управління (активізація, зміна поведін­
ки). На цьому рівні норми права виконують завдання координації
дії людей, що сприяє досягненню суспільством відповідної мети.

2. Правові норми регулюють відносини всередині суб'єкта управ­
ління, визначаючи компетенцію, структуру та функції всіх систем
управління та їх елементів (наприклад, органів держави, посадових
осіб тощо). Тут правові приписи мають директивний характер і ви­
ступають безпосередньою причиною поведінки. Регулюючи діяль­
ність посадових осіб, вони впливають і на перший рівень.

3. Норми права діють на вищому рівні, де об'єктом управління
виступає вся соціальна система, а етапи її розвитку займають ве­
ликі відрізки часу. Перехід всієї соціальної системи у новий стан су­
проводжується значними змінами у законодавстві та праві (напри­
клад, прийняття нової Конституції України).

Розвиток відносин на перших двох рівнях у межах, встановле­них нормами права, приводить до вирішення спочатку дрібних, а потім більш загальних завдань і, отже, — до досягнення певних со­ціальних цілей. Поступове накопичення таких змін готує зміни всієї системи у цілому та спричиняє видання нових норм права, що визначають подальшу поведінку соціальної системи, тобто до появи нового циклу правотворення та правореалізації. Поступово перебу­довується життя першого та другого рівней, і весь процес почина­ється спочатку.

Визначаючи соціальний механізм дії норми права як процес її функціонування у суспільстві, слід звернути увагу на недостатність дослідження одного тільки зв'язку «норма — індивід». Окрім норми права на поведінку людини впливає вся система соціально-економіч­них умов життя, що мають суттєве значення і тоді, коли людина оби­рає певний варіант поведінки, і тоді, коли вона відчуває на собі дію правових санкцій внаслідок порушення юридичної заборони.

Дієздатність норми залежить від довершеності відбиття у її змісті закономірностей суспільного розвитку та потреб соціальних груп і особистостей. Однак вони перебувають поза зоною «меж досяг­нення» права, тому вплив на них здійснюється через посередництво загальносоціальної політики держави.

Соціальний аспект права є більш широким, ніж його норматив­ний зміст, бо містить розгляд соціальних елементів — як тих, що передували формуванню державної волі, так і тих, які пов'язані з правовою структурою, що вже діє у суспільстві, з виявленням її со­ціальної ефективності. При цьому необхідно розглядати взаємозв'я­зок соціального та правового факторів у динаміці, у розвитку як єдиний складний механізм, де соціальні, економічні, політичні, тобто суспільні відносини перекладаються на мову юридичних норм, правові приписи трансформуються в соціальну поведінку суспільст­ва, соціальних верств, груп та громадян. Право як особливий соціа­льний інститут нормативної регуляції суспільних відносин має складну природу, а механізм його дії в кожному конкретному ви­падку залежить від його економічної, соціальної та політичної струк­тури.

Правові норми мають культурний зміст, тому що вони містять правила поведінки, передбачені певною соціокультурною системою. Норми, що існують у певній культурній системі, є соціальними нор­мами. Нормативність культури забезпечує координацію та організа­цію дій людей, які входять до соціального цілого. Нормативність як організаційний та координаційний засіб проявляється у формі ін-ституціоналізації відносин та поведінки. її сутністю є наявність об'єктивних, незалежних від індивідів, правил поведінки.

Процес інституціоналізації відносин передбачає їх формалізацію та стандартизацію, інакше суб'єкт суспільного життя не зміг би пе­редбачати дії інших суб'єктів, з ним пов'язаних, та забезпечувати взаємодію, тобто основу будь-якого соціального цілого, у тому числі й суспільства. Однією зі специфічних рис людського суспільства є саме сформована інституціональна система, яка регулює поведінку людей.

Безпосередньо відбиваючи якості людини, культура створює гли­бинну нормативну систему. Мораль, релігія, право є інститутами культури. Саме культура зумовлює їх зміст. Сформоване внаслідок ефективної практики правило поведінки, виконання якого найчас­тіше виявляється результативним, закріплюється в культурі, набу-

Розділ З

Право як соціальне явище

 

ваючи форми морального або релігійного обов'язку, правової вимо­ги тощо.

При цьому слід звернути увагу на співвідношення норм моралі та права, які є основними факторами єдності суспільства, основними нормами поведінки. І норми моралі, і норми права регулюють суспільні відносини, створюючи загальнообов'язкові правила пове­дінки та запроваджуючи певну відповідальність за їх порушення. Однак, поряд з цим, вони суттєво відрізняються одне від одного:

— формою вираження волі суспільства (мораль виражає волю
окремих соціальних груп та суспільства в цілому, право ж виражає
державну волю);

— засобом забезпечення дотримання норм (мораль головним чи­
ном забезпечується силою внутрішнього переконання у справедли­
вості її норм та силою громадської думки, а дотримання норм права
забезпечується, крім того, й силою державного апарату);

— правові норми відрізняються від моральних формальною ви­
значеністю та більш конкретним характером;

— моральні норми, на відміну від правових, пред'являють знач­
но вищі вимоги до людини та мають більш широку сферу дії;

— норми моралі є більш гнучкими, ніж норми права.
Звертаючись до права, можна стверджувати, що всі юридичні

норми мають культурну сутність, однак культура не вичерпується юридичними нормами.

Прийнято вважати, що культура — це соціальна цінність, що завжди має позитивне значення. Однак насправді вона являє собою вельми складний феномен. Звичайно, культура — специфічний людський засіб діяльності, але людина діє не тільки відповідно до потреб суспільства, але й всупереч їм.

Ця його діяльність також інституціоналізується, її засоби мо­жуть бути передані від індивіда до індивіда, від покоління до поко­ління, формуючи певний тип особистості. Злочинній поведінці, на­приклад, навчаються, як і будь-якій іншій, тут також наявна пере­дача соціального досвіду, його засвоєння та відтворення людиною. Нарешті, діяльність людини може бути й соціально нейтральною. Отже, інституціоналізуються, а тому й нормуються найрізноманіт­ніші види людської діяльності, перетворюючись на частку культу­ри, незалежно від того, позитивну чи негативну роль вони відігра­ють у суспільстві.

Обов'язковою передумовою їх інституціоналізації є наявність пе­вного співтовариства, яке функціонує у межах цілого. Такі співтова­риства можуть утворюватися на етнічній (славнозвісна Брайтон-Біч у Нью-Йорку), релігійній (поселення духоборів у Канаді), професійній основі, можуть формуватися за інтересами (спортивні товариства, злочинні зграї тощо). Норми та цінності, що формуються в їх середо­вищі, одержали назву субкультур. Усі вони входять до культури, пе­ретворюючи її на складний суспільний феномен.

Соціалізація індивіда, тобто включення його у наявну систему суспільних відносин, що супроводжується оволодінням ним культур­ними цінностями різного роду, є, поряд з тим, процесом засвоєння ним права. Засвоєне право, що стало властивістю, характеристикою особистості, забезпечує додержання правил поведінки юридичного характеру саме по собі, без втручання з боку будь-кого, у тому числі й держави.

Це стосується саме права, але не законодавства, тому що останнє може й не бути результатом природно-історичного розвитку, а явля­ти собою продукт нормотворчої діяльності держави. Закони стають часткою культури настільки, наскільки вони збігаються із правом, санкціонуючи культурно-правові правила поведінки, які вже скла­лися. Слід зазначити також, що правові норми входять не тільки до структури особистості, але й стають фактом правосвідомості.

Право не має завдань, відділених від завдань суспільного цілого, й тому ми можемо говорити про його соціальні функції. По-перше, право одночасно сприяє моделюванню соціальних цілей і є інстру­ментом їх досягнення. По-друге, право закріплює умови вільної дія­льності людини у сфері родини, побуту, культури; право опосеред­ковує утворення самої людини. По-третє, право закріплює еко­номічні засади вільної діяльності особистості, її матеріальну та інтелектуальну власність. Тут отримують правове опосередкування виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ. По-четверте, право забезпечує участь особистості у справах суспіль­ства, її можливості поєднуватися з іншими у громадські організації та партії. Тут право опосередковує політичну свободу, відносини людей у сфері боротьби за владу, участь громадян у її розподілі та здійсненні.

Те, що право існує у вигляді саме таких, а не інших норм та пра­вовідносин, — кінцевий результат взаємодії багатьох економічних, політичних та соціально-культурних факторів. Однак, надаючи

Розділ З

Право як соціальне явище

 

характеристику механізму трансформації суспільних відносин у праві, слід зважати на те, що відбиття правом результатів цієї вза­ємодії не є пасивним, «дзеркальним» відображенням існуючого су­спільного порядку. Навпаки, право активне і саме впливає не тільки на те, що воно відображує, але й на свої власні формування та роз­виток. Це робить право відносно самостійним суспільним явищем, а подальша еволюція права як незалежного соціального феномена закріплює та розвиває цю самостійність.

Прогнозування у праві

Прогноз — це особливий різновид наукового передбачення. У со­ціології права прогнозування може застосовуватись як один з ана­літичних методів соціально-правових досліджень, або як засіб ін­терпретації (футурологічного характеру) здобутої конкретно-соціо­логічної інформації. Водночас правове прогнозування є однією з важливих функцій соціології права як науки.

В методології соціологічної науки соціальному прогнозуванню приділяється значне місце, адже воно дозволяє досліджувати дина­міку і перспективи розвитку соціальних процесів та явищ з метою підвищення ефективності й наукової обґрунтованості соціального програмування, проектування та управління в цілому. Специфіч­ною особливістю соціального прогнозування, що характеризує та­кож і правовий прогноз, є високий ступінь взаємозв'язку між пе­редбаченням і попередженням, який у деяких випадках здатен при­водити до ефекту самоздійснення. Цього можна досягти за умов значної міри керованості того чи іншого соціального (правового) об'єкта, який досліджується, через впровадження прогностичних цілей, планів, проектів, програм і рішень.

Однією з головних умов наукової коректності щодо здійснення соціального (в тому числі правового) прогнозування виступає розу­міння того, що прогноз не можна ототожнювати зі спробами перед­бачення всіх деталей майбутнього внаслідок дії досить великої кіль­кості макро- та мікрофакторів і окремих специфічних чинників, що опосередковують досліджувані феномени. Саме тому закони су­спільного розвитку носять ймовірний характер, а прогностичні ви­сновки найбільш коректно формулювати як тенденції або варіатив­ні моделі. Прогнозування оперує категоріями «передбачення» і «передрікання» (вказівка), але водночас сам прогноз є науковою предметною формою їх реалізації. Якщо передбачення може втілю-

ватися у формі складного передречення, навіть емоційного перед­чуття, та виявлятися у формі опису можливих або бажаних перспек­тив, станів, рішень і проблем майбутнього, то передрікання (вка­зівка наперед) пов'язане з використанням інформації про майбут­нє для цілеспрямованої діяльності щодо вирішення відповідних проблем.

Упереджуючі вказівки (передрікання) в аналітичному арсеналі соціально-правового прогнозування набувають традиційних форм:

1) цілеполагання (цілеспрямованість) — встановлення ідеально
припущеного результату діяльності (наприклад, правова держава
чи низький рівень злочинності);

2) планування — проекція в майбутнє людської діяльності зара­
ди досягнення певної мети в юридичній галузі, соціально-правових
явищах;

3) програмування — встановлення послідовності конкретних за­
ходів щодо реалізації планів;

4) проектування — утворення конкретних (варіативних) зразків
майбутнього стану правового об'єкта, опрацювання можливих еле­
ментів і деталей розроблених програм і управління через інтегрую­
чий компонент — рішення.

Отже, прогноз передує плану та має дати імовірне описання мож­ливого чи бажаного; але в директивному аспекті план-прогноз ви­значає шляхи і заходи досягнення можливого і бажаного.

Правове (юридичне) прогнозування можна визначити як процес здобуття наукової інформації про тенденції розвитку і майбутній стан правового (в тому числі державницького) процесу явищ і подій в соціально-правовій практиці, правових відносинах в цілому.

Необхідність правового прогнозування спричинена потребами своєчасного відбиття соціальних настанов і запитів у правовому процесі; вимогами щодо ефективного впливу держави і права на со­ціальну практику і всі галузі суспільних відносин; характером і глибиною розвитку юридичної науки, зокрема використанням нею прогностики як гносеологічного й методологічного підходу.

Юридичний прогноз, який можна розглядати як мету й результат правового прогнозування:

— узагальнює і презентує інформацію про вплив різних чинни­
ків на правові й державно-правові феномени і процеси;

— оцінює тенденції в динаміці громадських потреб щодо певних
державно-правових явищ;

 

Розділ З

Право як соціальне явище

 

— визначає головні тенденції, напрями, форми і періоди, що ма­
ють характеризувати розвиток певних юридичних об'єктів чи пра­
вових інститутів у прогнозовані строки тощо.

Вибір проблеми правового прогнозування — досить відповідаль­на справа, він має визначатися системою критеріїв:

— значення даної проблеми для розвитку юридичної науки і
практики;

— перспективність проблеми в аспекті онтології права;

— наявність достатньої наукової та конкретно-фактологічної ба­
зи для прогностичного дослідження;

— наукова коректність із погляду вибірки й репрезентативності,
верифікації масштабу і об'єкта (суб'єктів) спостерігання.

У методології прогнозування виокремлюють прогнози двох видів — пошуковий та нормативний.

Пошуковий прогноз — це визначення можливих станів досліджу­ваного феномена у майбутньому (наприклад, інваріантні моделі вдо­сконалення держави, правової системи тощо). Пошуковий прогноз будується за визначеною шкалою можливостей, згідно з якою потім встановлюється ступінь імовірності явища (процесу), що прогнозу­ється.

Нормативний прогноз — це визначення шляхів, напрямів, засо­бів і термінів досягнення можливих станів явища, які прийняті за мету (наприклад, тенденції оптимізації певних моделей правового регулювання, подолання криміногенності, впорядкування судочин­ства тощо). Нормативне прогнозування також базується на розпо­ділі ймовірностей, але у зворотному напрямі — від передбачуваного стану до тенденцій, що спостерігаються.

За масштабом чи об'єктом юридичний прогноз може бути:

— територіальним (національно-державним, регіональним, міс­
цевим);

— інституціональним (державні органи, політика, закон);

— особистісним (правосвідомість, поведінка, правова культура);

— громадським чи суспільним;

— інтегрованим або диференційованим.

Якщо ж брати до уваги період часу, на який розраховано про­гноз, то вирізняють оперативні (поточні), коротко-, середньо, довго­строкові та наддовгострокові прогнози. Зокрема, у правовому про­гнозуванні найчастіше вживають тактику коротко- і середньостро-

кового прогнозу; довгострокове передбачення інколи застосовується у політико-правовому прогнозі.

Наукова сумлінність вимагає, щоб соціально-правові прогнози керувалися принципами системності, варіативності, логічної узго­дженості, безперервності та наступності, верифіційованості та рен­табельності. Зокрема, обґрунтування ступеня імовірності, напри­клад, зростання правової активності громадян, не можливе без оцінки можливості попередньої (апріорної) перевірки надійності прогнозованих висновків у моделях чи варіаціях.

Предмет правового прогнозування безпосередньо виявляється у досліджуваній юридичній, або ширше — соціально-правовій проб­лемі. Отже, юридичний прогноз можна запровадити щодо тенденцій динаміки і майбутнього стану:

— правової та політичної активності громадян;

— правової культури особи й суспільства;

— представницьких, виконавчих чи судових органів державної
влади;

— розвитку законодавства та вдосконалення правового регулю­
вання;

— структури управління (зокрема, адміністративного);

— ступеня ефективності правотворчої та правозастосовної прак­
тики;

— боротьби зі злочинністю і зниження криміногенності;

— девіантної поведінки окремих осіб, соціальних груп, верств;

— криміналізація окремих верств населення чи певних галузей
діяльності;

— і багато інших проблем. Зокрема, до прогностичної проблема­
тики загальної теорії держави і права відносяться тенденції розвит­
ку і функціонування держави, демократії і права; окремі спеціальні
галузі права звертаються до методик профільованого прогнозу —
еколого-правового, цивільно-правового тощо.

Фахівцями опрацьовано типову методику здійснення прогностич­ного дослідження. Структурно вона містить такі етапи:

— передпрогнозиа орієнтація (визначення об'єкта, суб'єктів,
предметної проблеми, мети і завдань, робочих гіпотез і методів, ор­
ганізації дослідження);

— прогнозивне поле (збирання даних, які впливають на об'єкт,
по суміжних непрофільованих галузях прогнозу);

Розділ З

Право як соціальне явище

 

— вихідна (початкова) модель, тобто система параметрів і показ­
ників, які відбивають структуру і характер об'єкта;

— пошуковий прогноз;

— нормативний прогноз;

— оцінка ступеня вірогідності (верифікація) та уточнення про­
гностичної моделі шляхом опитування експертів;

— вироблення рекомендацій щодо оптимізації рішень на основі
порівняння прогностичних моделей.

У правовому прогнозуванні, як у будь-якому засобі соціального проектування, використовується комплекс різноманітних методів — фактографічний, статистичний, прогнозна екстраполяція та інтер­поляція, методи історичної аналогії, математичного моделювання, побудови «сценаріїв», експертних оцінок тощо.

Зрештою, будуючи юридичний прогноз стосовно будь-якої соціа­льно-правової проблеми, дослідник має враховувати комплексний характер соціологічної науки, що означає — вивчати безпосередній та опосередкований вплив на об'єкт прогнозу системи макрочинни-ків (політичних, економічних, соціально-структурних, інформацій­них, духовних, етнічних тощо). Правова реальність безперечно за­значає дії зовнішніх чинників, але доцільно розподілити їх на сут­тєві та другорядні, постійні та змінні, внутрішні та зовнішні, керовані та некеровані, стимулюючі та гальмуючі, контрольовані та неконтрольовані, позитивні та негативні- Отже, за цих умов очіку­ваний результат правового прогнозу буде мати шанс найбільшого зближення з передбачуваною правовою реальністю.

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте соціальну обумовленість правових норм та породжених
ними правовідносин?

2. Які фактори впливають на правотворчу діяльність та зміст право­
вих актів?

3. Охарактеризуйте сучасну соціокультурну ситуацію та її вплив на
розвиток взаємодії суспільства, держави і особистості.

4. Визначте рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціаль­
ного управління.

5. Визначте соціальні функції права.

6. Внаслідок яких обставин громадянські відносини набувають пра­
вової форми, тобто стають правовідносинами?

 

7. Яким чином учасники правовідносин набувають стану правосу-
б'єктності? Наскільки взаємопов'язані суб'єктивні права та юридичні
обов'язки?

8. Визначте в дуалістичній природі правосуб'єктності соціальний ас­
пект.

9. Розкрийте соціальнозначущі моменти у змісті правоздатності та
дієздатності особи.

 

10. Визначте систему суб'єктів права за їх соціальними та інститу-
ційними ознаками.

11. Як змінюється комплекс суб'єктів права в країнах, що здійсню­
ють політичну трансформацію та прямують до демократії й ринкової
економіки?

12. Покажіть на рівні соціальних ознак відмінність правоздатності
особи від суб'єктивного права.

13. Аргументуйте соціальну необхідність здійснення правового про­
гнозування.

14. Доведіть, що правове прогнозування є необхідною соціальною
функцією права і науки соціології права.

15. Яке коло соціально-правових проблем стає предметом юридично­
го прогнозу?

16. Як називається специфічний вид наукового передбачення, що
містить юридичний прогноз у своїй структурі?

Рекомендована література

1. Гречин А. С. Социология правового сознания: Учеб. пос. для ву-
зов. — М., 2001.

2. Дністрянський С. С. Соціальне поняття права // Академічна
юрид. думка. — К., 1998.

3. Жоль К. К. Философия и социология права: Учеб. пос. — К., 2000.

4. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1986.

5. Касьянов В. В., Нечипуренко Н. Н. Социология права. — Ростов-
на-Дону, 2002.

6. Керимов Д. А. Проблеми общей теории права и государства: В 3-х
т.: — Т. 1. — Социология права. — М., 2001.

7. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология пра­
ва. — М., 1995.

8. Кульчар К. Основи социологии права.—М., 1981.

9. Лапаева В. В. Социология права. — М., 2000.

 

10. Максимов С. И. Правовая реальность: опьіт философского осмьіс-
ления. — Харьков, 2002.

11. Неновски Н. Право и ценности. — М., 1987.

Розділ З

12. Нерсесянц В. С. Наш путь к праву. — М., 1993.

13. Нерсесянц В. С. Право как необходимая форма равенства, свобо-
дьі и справедливости // Социс. — 2001. — № 10.

14. Прогнозирование в социологических исследованиях. — М., 1978.

15. Прогнозное проектированяе и социальная диагностика. — М.,
1991.

 

16. Савчук С. В. Юридична соціологія: предмет та місце в системі
юридичних наук. — Чернівці, 2003.

17. Соловьев З. Ю. Личность и право // Вопр. философии. — 1989. —
№8.

18. Социология права: Учеб. пос. Под. ред. проф. В. М. Сьірьіх. —
М., 2001.

19. Супрун В. И. Современная буржуазная футурология: проблеми,
тенденции. — Иовосибирск, 1986.

20. Теория государства и права / Под. ред. В. М. Корельского,
В. Д. Перевалова. — М., 1997.

21. Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Маль-
ко. — М-, 1997.

22. Тодьїка Ю. Н. Конституционньїе основи формирования правовой
культури. — Харьков, 2001.

23. Юридическая социология: Учебник для вузов / Ответ. ред.
В. А. Глазирин. — М., 2000.

Розділ 4

СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВА

4.1. Методологічні засади вивчення соціальної ефективності права

Проблема ефективності є ключовою проблемою функціонування будь-якого соціального інституту. Право в цьому відношенні не є винятком. Від рівня соціальної ефективності залежить його жит­тєздатність і функціональна повноцінність.

У своїй найзагальнішій формі ефективність як соціальне явище відбиває співвідношення між людською діяльністю та ЇЇ наслідка­ми. Маючи такий об'єктивний зміст, ефективність виступає як оціночна категорія. При розгляді питань соціальної ефективності права необхідно досліджувати саме соціальну ефективність, а не якусь іншу її форму. Цей недолік зустрічається особливо часто, ко­ли замість критеріїв соціальної ефективності, які відбивають соціа­льні зміни в суспільстві під впливом права, використовуються критерії відомчі або інституціонально-правові. Ось чому при визна­ченні поняття соціальної ефективності права, слід виходити із зага­льновизнаного поняття соціальності. Визначення «соціальний» сто­совно якогось явища означає, що воно є втіленням певної системи суспільних відносин і виявляє свою сутність через ці відносини. Ви­ходячи з цього, соціальну ефективність права можна визначити як міру цільових можливостей реального впливу права на харак­тер і стан соціальних відносин та на їх зміни.

Ключовими поняттями в цьому визначенні є «право», «міра» і «можливість». Розкриємо їх у контексті саме соціальної ефектив­ності права.

Шд поняттям «право» в суспільній свідомості розуміється виправ­дана, обґрунтована свобода або можливість поведінки, що визна­ються суспільством.

Поряд з цим слід особливо наголосити на основоположній ролі в кожному політично і соціально розвиненому суспільстві природного

Розділ 4

Соціальна ефективність права

 

права (права на життя, свободу, безпеку, власність тощо). Воно є відбиттям природних принципів і норм взаємин між людьми, а та­кож між людьми і державою. Ці принципи і норми в своїй основі незмінні і абсолютні, вони існують незалежно від держави і водно­час охороняються нею. Саме вони є підґрунтям юридичних норм і виконують стосовно них функцію об'єктивних вимог, яким вони по­винні відповідати.

Оскільки природне право пов'язане з природними, а також з ос­новоположними соціальними якостями людини і виступає як фун­даментальна риса її життєвого процесу, то поняття «ефектив­ність» до нього непридатне, як непридатне воно, наприклад, до та­ких понять як «життя» або «здоров'я». Це випливає з того, що природне право, як невід'ємна якість статусу кожної особистості, має цінність саме в собі. Тим самим воно, шляхом порівняння з со­бою, визначає значущість, ефективність настанов, створених дер­жавними інститутами. Природне право, таким чином, є не чим ін­шим, як абсолютною соціальною мірою юридичних норм і настанов. Зважаючи на соціальний аспект поняття «природне право» і на те, що воно існує незалежно від будь-яких зовнішніх сил, соціальну ефективність права можна визначити також як рівень реалізації в конкретних соціальних обставинах природних прав людини і вплив цього рівня на ті суспільні відносини, в які вона включена.

Перейдемо до категорії міри. Вона відбиває єдність і взаємозалеж­ність кількісного і якісного аспектів у процесі розвитку певних явищ. Завдяки якості дані явища відрізняються від інших, а кіль­кість характеризує сукупність цих явищ, тобто тих, в яких втілені саме такі якісні характеристики.

Якщо змінюється кількість явищ, які мають певні якісні харак­теристики, це неминуче приводить до того, що вся їх сукупність, а значить, і кожне з них, будуть мати якусь уже нову якість. При не­значних кількісних змінах ця взаємозалежність частіше всього за­лишається непомітною, але коли такі зміни досягають певних роз­мірів, то відбувається певний якісний ривок, і ним уже не можна нехтувати. Міра якраз і є та межа, поза якою збільшення або змен­шення кількості якихось явищ веде до набуття ними нових якостей. Якщо мова йде про явища соціальні, то і нові якості теж будуть со­ціальними.

Однак при цьому виникає питання: що ж брати за критерій змін при встановленні міри і ступеню розвитку тих або інших соціаль-

них явищ? Щодо соціальної ефективності права, то тут критерієм може бути одне — реалізація природних прав людини і її вплив на соціальні відносини, в які людина включена. Це абсолютний крите­рій, всі інші, можливість яких не заперечується, є сходинками або конкретною трансформацією цього критерію і повинні, в свою чер­гу, співставлятися з ним.

Щоб пояснити усе сказане, наведемо приклад з корупцією.

Корупція в тій або іншій мірі існувала й існує завжди. Навіть, як гадають, у найнепідкупнішій поліції — поліції Німеччини є випад­ки корупції. Тому найголовніше в підході до неї — це розповсюдже-ність (кількісна характеристика) і соціальні наслідки (якісна харак­теристика). Якщо вона має вигляд поодиноких випадків, то мова може йти про нехтування природними правами і свободами (напри­клад, права безпеки або власності) окремих людей. Під кутом зору цієї проблеми можна говорити про недостатню соціальну ефектив­ність права. Картина якісно змінюється, якщо корупція обплутала цілі соціальні верстви. За таких обставин ті верстви, які користу­ються корупцією, набувають перебільшеного соціального значення, а ті, що і так обмежені у своєму соціальному впливові, впадають у ще більшу соціальну нерівність. У такій ситуації можна констату­вати кризовий стан соціальної ефективності права. Нарешті, мож­лива ситуація, коли корупцією просякнуте все суспільство. В цьому випадку нехтуються природні права всіх — і можна робити висно­вок про соціальну неефективність права. Отже, «порогами» якісних змін щодо міри соціальних наслідків є паплюження природних прав людини по ланцюжку «особистість — соціальна верства (спіль­нота) — суспільство». Наведена залежність може не обов'язково стосуватися держави в цілому. Такий підхід є правомірним для оцінки соціальної ефективності права в будь-якій сфері, бо методо­логія підходу до ступенів соціальної ефективності в даному випадку не може бути зміненою.

Категорія можливості, що фігурує у визначенні поняття «соціа­льна ефективність права» є відбиттям того факту, що ефективність завжди є ефективністю людської діяльності, і тому вона спирається на певний вибір варіантів поведінки. Без цього поняття сама ідея соціальної ефективності права, як міри дійсного впливу права на стан соціальних відносин, втратила б практичну значущість. Справ­ді, без вибору лінії поведінки, завдяки якому по-різному здійсню-гться діяльність і реалізується соціальний потенціал права, ефек-

Розділ 4

Соціальна ефективність права

 

тивність не мала б оціночного змісту і виступала б лише як катего­рія констатації, а не оцінки.

Система соціальних відносин — це не що інше, як реально існую­че суспільство у всій його конкретній різноманітності. Тому і про ефективність права необхідно вести мову у двох аспектах. Перший з них визначає оцінку ефективності з позицій загальної природи права і спрямованості його впливу на стан суспільних відносин. Другий — відбиває необхідність підходу до соціальної ефективності права як явища, що існує в конкретному суспільстві і неминуче від­дзеркалює у зв'язку з цим його найбільш істотні ознаки. Тому і ме­тодологічні засади вивчення соціальної ефективності права доціль­но розглядати також в цих аспектах.

Якщо виходити з європейської традиції підходу до сутності пра­ва, а значить і до проблем його ефективності, то методологічними засадами такого підходу є, по-перше, поняття волі особистості як абсолютного виразу права, а по-друге, погляд на кожне правове яви­ще як на прояв певної соціальної доцільності. Обидві ці засади фак­тично є двома характеристиками єдиного нерозривного явища -правової дії, яка спрямована на певний соціальний результат. Аби воля особистості могла стати реальністю, повинна існувати реальна сфера свободи особистості. Такою сферою є власність, тобто об'єкт, підкорений у своєму соціальному призначенні людській волі. З огляду на особистість, справжнє значення власності полягає не стільки в здатності задовольняти певні потреби, скільки в тому, що вона надає особистості соціального змісту. Більше того, за висловом Гегеля, лише «у власності особистість виступає як розум». Через особистість відносини власності пронизують всю соціальну тканину суспільства і визначають стан суспільних відносин. Оскільки ці від­носини відбивають у найсуттєвішій формі стан і напрями соціально­го розвитку, то і соціальну ефективність права слід характеризува­ти, перш за все, з погляду його впливу на регулювання відносин власності, соціальні наслідки і доцільність такого регулювання.

Отже, аналіз соціальної ефективності права буде тим фундамен-тальніший, чим органічніше він пов'язаний з власністю та формами її прояву. На це можна заперечити, що право охоплює також коло соціальних відносин, які з власністю безпосередньо не пов'язані. Це так. Проте констатація цього факту не анулює стану речей, за якого не існує соціальних процесів, регульованих правом, які б, по-пер­ше, так або інакше не впливали на реалізацію волі особистості через

речі, тобто на відносини власності та їх прояви, а по-друге, самі не відчували б впливу цих відносин.

Специфічною рисою права, яка має визначальне значення у під­ході до його соціальної ефективності, є те, що практичною метою права є згода суб'єктів правових дій.

Згода є особливою формою прояву волі суб'єкта в процесі соціа­льного спілкування. Вона завжди дещо обмежує соціальний простір його дій, але водночас виводить ці дії, з точки зору ефективності, за межі тих можливостей, що мають відокремлені суб'єкти. Досяга­ється це за рахунок того, що кожен учасник згоди обмежує себе у певних відносинах, але обмежує як на власну користь, так і на ко­ристь інших учасників. Ця сукупність корисних обмежень, якщо вони здійснені за власною волею і враховують інтереси всіх учасни­ків згоди, є джерелом загального виграшу, тобто соціальної ефек­тивності погодження.

Оскільки обмеження, на яке йде кожен учасник згоди, здійсню­ється в рамках самої згоди та її цілей, тобто включене в систему, то формування загального виграшу відбувається за законами емер-джентності¹. Це означає, що соціальну ефективність правових дій, що спрямовані на досягнення погодження, слід оцінювати не як просту суму виграшів їх учасників, а як сукупну суспільну ефектив­ність, тобто ефективність вищого порядку. Втрати теж слід оціню­вати за цим принципом. Отже, згоди, з погляду соціальної ефектив­ності права, є найбажанішою формою спілкування, необхідність якої випливає із самої сутності права.

Однією із найфундаментальніших проблем соціальної ефектив­ності права є проблема, по-перше, перетворення права у його види­мість, по-друге, врахування соціальних наслідків такого перетво­рення. Перетворення права, завдяки діям окремих особистостей або їх спільнот, у видимість права Гегель назвав неправом. Скориста­ємося і ми цим терміном. Неправо виступає в трьох формах:

— неправо без наміру; його особливістю є те, що сам суб'єкт не-
правових дій неправо, тобто видимість права, сприймає як право;

— обман; тут суб'єкт нібито правових дій знає їх правову види­
мість, а об'єкт сприймає ці дії як дійсне право;

¹ Емерджентність — це таке явище, коли ефективність системи як єдиного цілого перевищує суму ефективностей окремих ланок, що входять до цієї системи.

'М03

Розділ 4

Соціальна ефективність права

 

— злочин, тобто дія, за якої і суб'єкт, і об'єкт сприймають її як неправову; при злочині немає навіть видимості права — і зв'язок з ним полягає лише в тому, що «автор» злочину своєю дією уже дав згоду на покарання згідно з вимогами права.

Вплив неправа на загальну соціальну ефективність права завжди має негативну спрямованість. Суть справи тут полягає ось у чому.

Поступово стає загальновизнаним той факт, що право має забез­печувати не лише формальну, але й змістовну рівність у межах, ви­значених правом. Досить згадати правові застереження щодо соціа­льної дискримінації. Соціально змістовний аспект права полягає в закріпленні певних соціальних ролей людей і їх соціальних ціннос­тей, тобто у впливі на соціальну ситуацію в суспільстві (між іншим, саме тому люди так прагнуть нових і справедливих законів). Непра­во ж руйнівним чином впливає на цю ситуацію. По-перше, певною мірою перестає діяти принцип всезагальності права, що веде до пе­ретворення соціальних ролей і можливостей, закріплених правом, у видимість. По-друге, руйнується об'єктивно необхідний рівень спів­відношення між правом і суспільними відносинами. По-третє, з пе­ретворенням права у видимість або навіть у свою протилежність пе­ретворюються у видимість права і свободи, в першу чергу соціальні, людей.

Отже, право є соціально ефективним лише тоді, коли воно здатне чинити дієвий опір неправу. При цьому не тільки тоді, коли непра-вова дія уже відбулася, а й на тому етапі, коли така можливість ли­ше зароджується. Тому цілком слушним було б оцінювати, напри­клад, ефективність правових актів з огляду і на те, виникнення і розвиток яких негативних соціальних процесів вони нейтралізува­ли. Також слід зазначити, чим швидше і ефективніше право здатне подолати неправо, тим більш соціально надійним воно є. Цей висно­вок має особливе значення для соціальної і економічної сфер тих су­спільств, у яких відбуваються фундаментальні трансформації. Слід зауважити, що в періоди трансформацій неправо може виникати як наслідок відставання розвитку права від змін в соціально-економіч­ній сфері. Наприклад, в Україні податкова система і її законодавча база не відбивають ринкової орієнтації вітчизняної економіки — і як наслідок, близько 20 % підприємств не сплачують податків, а 40—50 % віддають перевагу тіньовому обороту.

Після того, як виявлено зміст поняття соціальної ефективності права, виникає цілком слушне запитання: а як на практиці виявляє

себе соціальна значущість права, у якій формі здійснюється соціа­льний вплив права? Таких форм декілька.

Першою і визначальною формою впливу є інтеграція під впливом права соціальних утворень та їх взаємодія з метою реалізації через них всієї сукупності прав і свобод особистості. Другою формою є кон­троль і узгодження соціальної поведінки людей на основі дотриман­ня ними тих ролей, що не тільки визначені конкретними обставина­ми, але й свідомо обрані ними, виходячи із їхніх природних прав і свобод. Третьою формою виступає регуляція соціальних відносин. При цьому йдеться не про примус, а про соціальне стимулювання нових форм суспільних відносин, упорядкування того, що уже ви­пробуване у суспільній практиці як соціальна цінність. Четвертою формою регулятивних дій права, що забезпечують його соціальну ефективність, є дії охоронні. Причому охорону треба розуміти, з од­ного боку, як безпосередній правовий захист соціальних інтересів громадян соціальних груп і всього суспільства, з іншого — як сти­мулювання таких соціальних дій, наслідком яких було б зміцнення існуючих суспільних відносин і нейтралізація тих соціальних тен­денцій, що загрожують їм. Нарешті, п'ятою формою виступає со­ціальна комунікація. Особливу і все більшу роль в ній відіграє со­ціальна інформація. Зважаючи на тенденцію перетворення сучас­них суспільств у такі, що функціонують за законами інформації, тобто за законами передачі одним об'єктом своїх якостей іншому об'єктові, можна було б говорити про самостійну інформаційну фор­му прояву соціальної ефективності права.

На завершення розгляду суспільних форм, через які виявляється вплив і соціальна ефективність права, слід підкреслити, що всі ці форми виступають у системній єдності і залежності одна від одної. А тому жодна з цих форм при розгляді соціальної ефективності пра­ва, по-перше, не може бути проігнорована, по-друге, не може роз­глядатися у відриві від інших форм. Ці вимоги обумовлені уже тим, що право, незважаючи на багатогранність його соціального впливу, є явищем цілісним.

Сутність і соціальне призначення права визначають співвідно­шення проблем розвитку права як суспільного інституту та його со-(іальної ефективності. Закономірності цього співвідношення мо-суть бути сформульовані так.

По-перше, соціальна ефективність по відношенню до права - це сінцева цільова категорія. Право існує не заради самого себе, а для

гни

Розділ 4

Соціальна ефективність права

 

забезпечення таких соціальних відносин, що прийнятні для су­спільства і здатні втілити у життя соціально визнані інтереси особи­стостей, їх природних прав і свобод.

По-друге, вимоги соціальної ефективності права мають пріоритет порівняно з оціночними критеріями самого права і одночасно мають щодо цих критеріїв статус об'єктивних вимог. Саме цими вимогами повинна керуватися правова система.

По-третє, суспільні зміни, що приводять до нового підходу у при­значенні права, неминуче супроводжуються відповідними змінами також у підході до соціальної ефективності права. Однак ні за яких обставин це не може відмінити або принизити кінцевої інтегральної оцінки соціальної ефективності права — стану особистості в су­спільстві, рівня реалізації її природних прав і свобод.

По-четверте, соціальна ефективність права виступає як єдність змістовного, аналітичного та оціночного аспектів у підході до тих суспільних відносин, що залежать аід функціонування права. Зміс­товний аспект соціальної ефективності права — це визначення тих конкретних соціальних відносин, на які безпосередньо впливає пра­вове втручання. Аналітичний аспект вирішує питання про стан со­ціальних відносин, а оціночний — визначає наскільки цей стан, ініційований правом, відповідає суспільним потребам і можливос­тям, потребам і соціальним вимогам особистості.

По-п'яте, соціальна ефективність права як соціальний феномен має лише їй притаманні суспільні форми прояву. Ці форми визнача­ють зміст і структуру як системи критеріїв соціальної ефективності права, так і її показників.

4.2. Критерії соціальної ефективності права

Філософська і соціологічна думка під ефективністю розуміє міру цільової можливості. Отже, проблему оцінки соціальної ефектив­ності права слід вирішувати, починаючи з мети як основоположного ключового поняття ефективності.

Атрибутивною ознакою соціальної ефективності права, як уже зазначалось, є рівень реалізації прав людини і впливу цього рівня на стан соціальних відносин, в які вона включена. Тобто реалізацію прав людини як суб'єкта соціальних відносин можна вважати абсо­лютною оціночною метою права. Всі інші цілі є похідними від неї або сходинками до її досягнення. Саме подібна мета надає соціаль­ного змісту будь-якому поняттю, що пов'язане з соціальною ефек-

тивністю права та його оцінкою. Таке цілепокладання, а також здат­ність визначати рівень досягнення цієї мети і є основою оціночної природи соціальної ефективності права.

Категорія мети є методологічною передумовою розмежування та­ких понять, як соціальна ефективність і безпосередній ефект, які на практиці, особливо коли мова йде про дієвість конкретних зако­нодавчих актів і правових заходів, нерідко змішуються. У повсяк­денному сприйнятті соціальна ефективність часто вважається пев­ною мірою досягнутою, якщо є позитивний безпосередній ефект. Однак безпосередній позитивний ефект не завжди означає остаточ­ну соціальну ефективність, тобто ефективність, співвіднесену з кін­цевою метою функціонування правової системи. Більше того, між цими поняттями можливе протиріччя. Справа тут в тому, що оцінка ефекту найчастіше базується на критеріях, встановлених самою правовою системою, і тому в соціальному аспекті завжди дещо обме­жені, оскільки намагаються оцінити плинну діяльність одного ін­ституту (правової системи), а не його вплив на стан соціальних від­носин.

Проблемою, з вирішення якої починається аналіз і оцінка соціа­льної ефективності права, є проблема критеріїв ефективності. Під критеріями соціальної ефективності права розуміють такі ознаки правових дій, спираючись на які можна оцінити і висловити су­дження щодо стану та зміни тих соціальних відносин, що перебува­ли під впливом цих дій. Безпосереднім джерелом саме таких оціноч­них критеріїв соціальної ефективності є ті форми, через які виявляє себе соціальна ефективність права як соціальний феномен. До них слід віднести:

— практичні наслідки окремої правової дії або системи дій, тобто
їх корисність з погляду реалізації прав і свобод особистості;

— вплив на правову соціалізацію тих членів суспільства або со­
ціальних верств, на яких розраховані дані правові дії (особливо —
на ціннісні мотиви поведінки людей в процесі правової комунікації,
соціальні мотиви примусової необхідності правового спілкування),
а також вплив на характер і ступінь розповсюдження не визначе­
них, але діючих правових мотивів;

— рівень соціальної органічності правових принципів або право­
вих дій з погляду реалізації прав і свобод людини;

Розділ 4

Соціальна ефективність права

 

— економічність, тобто здатність оптимально забезпечити соціа­
льну ефективність необхідними людськими, матеріальними, фінан­
совими ресурсами;

— соціальна доцільність, тобто здатність правового припису або
правової дії забезпечити соціальну злагоду, сприяти зменшенню со­
ціальної напруги, визначити можливості подальшого розвитку со­
ціальних відносин.