Основні сучасні соціологічні теорії 4 страница

Розрізняють включене спостереження, при якому дослідник одержує інформацію, будучи дійсним учасником досліджуваної групи в процесі певної діяльності, і невключене, при якому дослідник перебуває поза досліджуваним об'єктом. Якщо спостереження проводиться за згодою тих, за ким спостерігають, то воно зветься відкритим; якщо учасникам групи невідомо, що їх поведінку і вчинки спостерігають, то це – приховане спостереження. Спостереження може проводитися як відносно самостійно, так і в поєднанні з іншими методами, наприклад, експериментом.

Соціальний експеримент – це метод одержання нових знань про причинно-наслідкові зв'язки між показниками діяльності, поведінкою соціального об'єкта й факторами, що впливають на них, якими можна управляти з метою поліпшення даної соціальної реальності. Проведення соціального експерименту вимагає чітко сформульованої гіпотези про причинно-наслідкові зв'язки, можливості кількісного і якісного впливу факторів, які вводяться під час експерименту й змінюють поведінку об'єкта дослідження, контролю змін стану об'єкта за час проведення експерименту. Логіка соціального експерименту полягає в тому, щоб, наприклад, обравши для експерименту ту або іншу групу, впливати на неї за допомогою певних факторів і стежити за зміною характеристик, які цікавлять дослідника й важливі для вирішення основного завдання.

Експерименти розрізняють як за характером експериментальної ситуації, так і за логічною послідовністю доказу дослідницької гіпотези. За першим критерієм експерименти поділяють на польові й лабораторні. У польовомуексперименті група перебуває в природних умовах свого звичайного функціонування. У лабораторному експерименті ситуацію, а часто й самі експериментальні групи формують штучно. У польовому й лабораторному експериментах як додаткові методи збору інформації можуть бути використані опитування й спостереження, результати яких коректують дослідницьку діяльність.

За логічною послідовністю доказу гіпотези розрізняють лінійні й паралельні експерименти. Лінійний експеримент полягає в тому, що аналізу піддають одну й ту саму групу, яка виступає одночасно і контрольною, і експериментальною. Перед початком експерименту фіксують всі контрольні, а також факторні характеристики, які вводить і змінює сам дослідник, і нейтральні характеристики, які ніби не приймають участі в експерименті. Після цього змінюють факторні характеристики групи й/або умови її функціонування, а потім через певний час знову оцінюють (вимірюють) стан групи за її контрольними характеристиками.

У паралельному експерименті одночасно беруть участь дві групи - контрольна й експериментальна. Вони повинні бути ідентичними за всіма контрольними і нейтральними характеристиками. Характеристики контрольної групи залишаються постійними протягом усього експерименту, у той час як характеристики експериментальної групи змінюються. За підсумками експерименту контрольні характеристики обох груп порівнюють і роблять висновки про причини й величину змін, що відбулися.

Заключний етап емпіричного соціологічного дослідження передбачає обробку, аналіз і інтерпретацію даних, одержання емпірично обґрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій. Етап обробки даних містить у собі кілька послідовних дій.

1. Редагування інформації, основне призначення якої – перевірка, уніфікація й формалізація тієї інформації, що була отримана в ході дослідження. Спочатку весь масив методичного інструментарію перевіряється на точність, повноту і якість заповнення, здійснюється вибракування неякісно заповнених анкет. Від характеру заповнювання анкет залежить якість первинної соціологічної інформації, а, отже, вірогідність висновків і обґрунтованість практичних рекомендацій. Якщо в питальнику відсутні відповіді респондента більш ніж на 20% питань, або на 2-3 питання у соціально-демографічному блоці, то такий питальник варто виключати з основного масиву як неякісний і здатний внести перекручування в соціологічну інформацію.

2. Кодування інформації, її формалізація, присвоєння кожному варіанту відповідей певних умовних чисел-кодів, створення системи чисел, у якій вирішальне значення має сам порядок кодів (чисел). Для кодування інформації використається два види процедур: а) наскрізна нумерація всіх позицій (порядкова система кодування); б) нумерація варіантів тільки в межах одного питання (позиційна система кодування).

3. Після проведення кодування переходять безпосередньо до обробки даних, до їхнього узагальнення й аналізу, для чого використовуються математичні, насамперед статистичні методи. При всій актуальності математичного забезпечення соціологічного аналізу, зокрема узагальнення даних, остаточний результат усього дослідження залежить, насамперед, від того, наскільки дослідник зможе правильно, глибоко й всебічно інтерпретувати отриманий матеріал.

4. Процедура інтерпретації – це перетворення певних числових величин у логічну форму – показники (індикатори). Ці показники вже не просто числові величини (відсотки, середнє арифметичне), а соціологічні дані, що одержали оцінку шляхом їх співвіднесення з первісними задумами дослідника (метою й завданнями дослідження), його знаннями й досвідом. Кожний показник, несучи в собі певне значеннєве навантаження, вказує на спрямованість наступних висновків і рекомендацій.

Далі дається оцінка отриманих даних, вказуються провідні тенденції в результатах, пояснюються причини відповідей. Отримані дані зіставляються з гіпотезами й установлюється, які гіпотези підтвердилися, а які не одержали підтвердження.

На заключному етапі результати дослідження оформляються документально - у вигляді звітів, додатків до нього й аналітичної довідки. Звіт містить у собі обґрунтування актуальності дослідження і його характеристику (мету, завдання, вибіркову сукупність і т.д.), аналіз емпіричного матеріалу, теоретичні висновки й практичні рекомендації. Висновки, пропозиції й рекомендації повинні носити конкретний, реалістичний характер, мати необхідні обґрунтування в матеріалах дослідження, підтверджуватися документальними й статистичними даними.

Під надійністю соціологічної інформації розуміють загальну характеристику емпіричних даних, отриманих під час проведення соціологічного дослідження. Надійною називають таку інформацію, у якій, по-перше, відсутні невраховані помилки, тобто такі, величину яких соціолог-дослідник не в змозі оцінити; по-друге, кількість врахованих помилок не перевищує деякої заданої величини. При цьому класифікація помилок має велике значення для характеристики надійності соціологічної інформації. Так, відсутність теоретичних помилок називається обґрунтованістю, або валідністю соціологічної інформації, відсутність випадкових помилок – точністю інформації, а відсутність систематичних помилок називається правильністю соціологічної інформації. Таким чином, соціологічна інформація вважається надійної, якщо вона обгрунтована (валідна), точна й правильна.

Соціологічні дослідження є одним із самих точних інструментів виміру, аналізу соціальних явищ, хоча їх не можна абсолютизувати. Поряд з іншими методами пізнання соціологічні дослідження розширюють можливості вивчення суспільства, підвищують ефективність практичної діяльності.

 

Тема 6.

СОЦІОЛОГІЯ СУСПІЛЬСТВА

 

1. Сутність і ознаки суспільства.

2. Суспільство як система та її складові.

3. Типологія суспільства.

 

При розгляді першого питання «Сутність і ознаки суспільства» студенту варто знати, що основна увага соціологів зосереджена на аналізі соціальних спільнот і груп, соціальних інститутів, соціальних зв'язків і відносин, цінностей, норм і т.п. Всі названі прояви соціального життя існують не самі по собі, а всередині деякої цілісності, яку прийнято називати суспільством.

Починаючи з античності, соціологічна думка постійно намагалася пізнати, осмислити сутність і характерні риси суспільства як соціального феномену. Так, зокрема Арістотель, Платон, ототожнювали суспільство з державою. У середньовіччі була поширена думка про те, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом. У Новий час була поширена ідея суспільного договору між людьми, у результаті якого перехід людини від природного до суспільного стану пов'язаний з виникненням держави, хоча деякі мислителі (Д.Дідро) вважали, що життя людей завжди було суспільним.

Якісно нове розуміння категорії «суспільство» запропонувала соціологія в середині XIX - на початку ХХ ст. Так О.Конт і Г.Спенсер вважали його динамічним утворенням, яке, як і кожний живий організм, перебуває в постійному розвитку, проявляючи здатність до саморегулювання. Для М.Вебера суспільство - це взаємодії людей, які є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. М.Тард розумів суспільство як продукт взаємодії індивідуальних свідомостей через передачу людьми один одному переконань, прагнень. Згідно з К.Марксом, суспільство - це історично сформована відносно стійка система зв'язків, взаємодій і відносин між людьми, що ґрунтується на певному способі виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних і духовних благ і підтримується силою політичних, моральних, духовних соціальних інститутів, звичаїв, традицій, норм. Т.Парсонс суспільство трактує як цілісну систему узгоджено діючих людей, стабільне існування й відтворення якої забезпечується необхідним набором функцій.

Основні підходи соціологів до розуміння причин і процесів виникнення суспільства можна звести до наступних концепцій:

Інструментальна концепція. Відповідно до неї головним фактором, що спричиняє виникнення суспільства, є формування свідомості, завдяки чому людина почала використовувати знаряддя праці (спочатку примітивні, потім більш досконалі) для задоволення власних потреб. Використовуючи знаряддя праці, людина навчилася працювати. Це обумовило функціональний розподіл родової громади, поділ праці, що у свою чергу сприяло виникненню економічних відмінностей між людьми й сімейними групами. З'явилася й почала розвиватися соціальна організація.

Сексуальна концепція. Її прихильники вважають, що головним фактором зародження суспільства є виникнення сім’ї, а також норм, які регулюють відносини між статями в соціальному утворенні, сприяють плануванню господарського життя. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію громад, обумовивши згодом виникнення соціальної організації.

Кратична ( греч. kratos – сила, влада ) концепція. Згідно з її постулатами, сила й розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом із природною експансивністю (жадібністю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична сила, спостережливість, спритність) дають їм можливість зайняти вигідні позиції, захопити кращу їжу, сексуального партнера й т.д. Навчившись панувати, лідери почали затверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів групи. Норми, які забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціальної організації. Еліта використовує владу як спосіб впливу на маси й присвоєння ресурсів, створюваних громадою, забезпечуючи в той же час її подальший розвиток.

Гендерна концепція заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої й чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, її роль і воля в громаді найбільш значима. Відповідно значимість чоловіка набагато менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення. Незадоволені своїм положенням, чоловіки створюють штучну протилежність жіночій «монополії відтворення» у формі чоловічої «монополії на встановлення порядку». А коли вони почали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація.

Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти. У зв'язку з біологічною вразливістю закон виживання змушує людей об'єднати зусилля, тобто створити колективну організацію, яка здійснює координацію, диференціацію й комбінування їхніх функцій. Все це вимагає попередньої домовленості, яка можлива тільки з розвитком спілкування, використання мови як його інструменту. Створюючи символи й значення, домовляючись про правила їхнього тлумачення, активно використовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, що опосередкує їхню матеріальну діяльність. Внаслідок цих процесів виникає система впорядкованих колективних взаємодій, формується суспільство.

Отже, в сучасній соціології існує розмаїтість підходів до визначення суспільства, до розуміння його сутності й причин виникнення. Це пояснюється складністю цього соціального феномену. Тому представляється оптимальним визначення суспільства в широкому й вузькому значенні даного поняття.

У широкому значенні суспільство можна визначити як сукупність відносин і зв'язків між людьми, всіх способів взаємодії й форм об'єднання людей, які склалися історично, мають спільну територію, спільні культурні цінності і соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.

У вузькому значенні суспільство – це історично конкретний тип того або іншого соціального утворення (наприклад, буржуазне суспільство), і навіть окремого регіону або країни (українське суспільство) з його історичними, економічними, культурними особливостями.

Суспільство – цілісне соціальне утворення, складний вид організації соціального життя. Воно включає всю різноманітність соціальних взаємодій, всі інститути й спільності, локалізовані в рамках конкретних державно-територіальних кордонів. Поняття «суспільство» відрізняється від поняття «країна» і «держава», хоча останні також фіксують момент соціальної цілісності. Якщо країна - поняття географічне, котре позначає частину планети, обмежену природними кордонами, то держава – поняття політичне; суть держави полягає в суверенітеті права. На відміну від держави, громадяни якої мають ті або інші права, суспільство не є однорідним утворенням, а являє собою складне сполучення індивідів, які відрізняються віковими, статевими, етнічними, професійними, конфесійними і іншими особливостями.

Незважаючи на зазначену різноманітність, у суспільстві можна й потрібно знаходити загальні ознаки. Ознаки суспільства – це стійкі риси, характеристики, які дозволяють відрізняти суспільство як цілісне соціальне утворення від всіх інших утворень (від соціальної реальності, соціальних відносин, інститутів, громад, культури).

Суспільство характеризується наступними ознаками:

1) Територія, на якій відбувається консолідація соціальних зв'язків. У сучасних умовах з розвитком засобів комунікації соціальні зв'язки виходять за межі територіально-державних утворень. Туризм, ділове співробітництво, міжнародні контакти розмивають осередковий характер соціальних взаємодій. Однак більшість соціологів як і раніше вважають за можливе розглядати суспільство як спосіб організації соціального життя, локалізованої на певній території. Навіть на рівні повсякденної свідомості суспільства сприймаються саме як розділені за територіально-державними кордонами (українське, російське й т.д.), маючи на увазі конкретні види соціальних утворень, що склалися в певному місці планети.

2) Універсальність, тобто його всеосяжний, різнобічний характер. Суспільство містить у собі все різноманіття соціальних зв'язків, відносин, всі соціальні інститути й спільності, що склалися в рамках певного територіального простору. Завдяки своїй універсальності суспільство може створити необхідні умови для задоволення різноманітних потреб індивідів і надати останнім широкі можливості для самоствердження й самореалізації. Тільки в суспільстві людина може займатися вузькопрофесійною діяльністю, набути необхідні навички, познайомитися з досягненнями культури, науки тощо. Іншими словами, суспільство володіє такою універсальністю, яка дозволяє йому виконати своє основне призначення - дати людям такі форми організації життя, які полегшать їм досягнення особистих цілей.

3) Автономність (самодостатність) суспільства досягається здатністю створювати необхідні умови для задоволення різноманітних потреб індивідів і надавати їм широкі можливості для самоствердження. Вона забезпечує саморегуляцію, підтримку й постійне відтворення складної системи соціальних відносин. Це знаходить своє відбиття в створенні особливих інститутів, що забезпечують координацію різнорідних соціальних утворень, таких як мораль, право, держава, а також комплексних систем ціннісної легітимації соціального порядку - релігійних вірувань, ідеологічних доктрин. Завдяки саморегуляції забезпечується самостійність суспільства незалежно від його розміру.

4) Інтегративність. Проявляється, з одного боку, у тому що суспільству вдається підпорядкувати собі кожне нове покоління, включити індивідів у єдиний контекст соціального життя, спонукати їх відтворювати у своїх діях його складну структуру. Люди, які зв’язані із суспільством невидимими нитками спільності мови, культури, походження, самі тяжіють до нього, тому що воно надає їм можливість використати звичні зразки поведінки, додержуватися сталих принципів, створює атмосферу духовної єдності. З іншого боку, суспільство має внутрішні механізми не тільки підтримки раніше сформованих структур, але й включення в тканину взаємозв'язків нових соціальних утворень, створюваних людьми в практичній діяльності.

Таким чином, суспільство - це універсальний спосіб організації соціальних зв'язків і соціальної взаємодії, який забезпечує задоволення всіх основних потреб людей, який є самодостатнім, таким, що саморегулюється і самовідтворюється. Суспільство виникає в міру зростання упорядкування, зміцнення соціальних зв'язків, появи особливих інститутів, норм, що підтримують і розвивають ці зв'язки.

У рамках розгляду другого питання «Суспільство як система і її складові» варто усвідомити, що в самому загальному значенні систему можна визначити як певним чином упорядковану множину елементів, взаємозалежних між собою та утворюючих певну цілісну єдність.

Соціальна система – цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії й відносини, соціальні інститути й організації, соціальні групи й спільності, норми й цінності. Кожний із цих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв'язках з іншими, займає специфічне місце й відіграє певну роль у ній. Ці зв'язки, взаємодії й відносини мають сталий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи від покоління до покоління.

Суспільству як цілісній системі властива безліч зв'язків, взаємодій і відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв'язки, що включають координацію й субординацію елементів.

Координація – це певна погодженість елементів, той особливий характер їхньої взаємозалежності, що забезпечує збереження цілісності системи. Субординація – це підпорядкованість і співпідпорядкованість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.

Суспільство є цілісною системою з якостями, яких немає в жодному із включених до нього елементів окремо. Внаслідок цього вона має певну самостійність стосовно своїх складових, відносно самостійний спосіб свого розвитку. Соціальна система має структуру, тобто певний порядок, спосіб організації й зв'язку її частин або елементів в єдине ціле. Основними видами структури соціальної системи є такі:

- ідеологічна (духовна), що включає цінності, вірування, переконання й уявлення людей;

- нормативна, що включає цінності, норми й соціальні ролі;

- організаційна, що визначає спосіб взаємозв'язку соціальних позицій і статусів індивідів, а також детермінує характер відтворення системи;

- випадкова, що складається з елементів, включених у її функціонування в даний момент.

Найважливішими елементами суспільства як соціальної системи є його економічна, політична, соціальна, духовна (ідеологічна) і правова структури, які внаслідок взаємодії людей інституалізуються в соціальні підсистеми. Кожна із цих підсистем займає певне місце в суспільстві й виконує в ньому чітко визначені функції. Наприклад, економічна підсистема виконує функцію виробництва, обміну й розподілу матеріальних благ, соціальна - функцію соціалізації індивідів, політична - функцію соціального управління й контролю, духовна - функцію виробництва духовних цінностей. Ці елементи суспільства утворюють ієрархічну залежність, взаємодіють і впливають один на одного. Соціальна система не може бути зведена до простої суми своїх елементів. Унікальність цілого забезпечується особливим способом, порядком взаємозв'язку й взаємозалежності його частин.

Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона складається на базі тієї або іншої соціальної спільності, а її елементами виступають люди, поведінка яких обумовлена їхніми соціальними позиціями (статусами), конкретними соціальними функціями (ролями), соціальними нормами й цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх різними соціальними якостями. Індивід здійснює свою діяльність не ізольовано, а в процесі взаємодії з іншими людьми, об'єднаними в різні спільності в умовах даного соціального середовища. У процесі цієї взаємодії люди, соціальне середовище впливають на даного індивіда, так само як і він впливає на інших індивідів і на середовище. В результаті дана соціальна спільність стає соціальною системою, тобто цілісністю, що володіє системними якостями, яких немає в жодного із включених до неї елементів.

Аналізуючи процеси, що відбуваються в соціальних системах, необхідно враховувати такі характеристики соціальних систем, як рівновага або нестійкість, консенсус або неузгодженість, гармонія або розбалансованість, кооперація або конфлікт, згода або конфронтація, розквіт або криза.

Розглядаючи динамічний аспект суспільства, соціологи виділяють три можливих режими змін соціальної системи:

* соціальний гомеостаз – підтримка рівноваги соціальної системи з навколишнім середовищем;

* соціальний гомеорез – зовнішня експансія системи, ріст її потенціалу за рахунок засвоєння, підпорядкування навколишнього середовища;

* соціальний гомеоклаз – рецесія соціальної системи, згортання функцій, втрата підсистем і окремих елементів.

У трохи спрощеному виді можна сказати, що гомеостаз - це гармонія, гомеорез - прогрес, а гомеоклаз - регрес соціальних систем.

Цінність системного підходу до аналізу суспільств полягає в тому, що він дозволяє виділяти й розглядати загальні принципи на різних рівнях соціальних спільностей: на рівні мікросистем (родина, трудовий колектив, організація, громада); на рівні мезосистем (нація, держава); на рівні макросистем (людство як глобальна система, континентальні й міжконтинентальні соціальні системи).

Соціальний феномен специфічно проявляється на кожному з рівнів, але в кожному разі ця специфіка обумовлена, в першу чергу, особливостями тих або інших елементів відповідних систем і структурних зв'язків між ними.

Розглядаючи третє питання «Типологія суспільства» необхідно розуміти, що все різноманіття суспільств, які існували раніше й існують зараз, соціологи розділяють на певні типи.

Типологія суспільства – це класифікація суспільств на основі визначення найбільш важливих і істотних ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

У соціології існує безліч типологій залежно від критерію типологізації. Якщо головною ознакою обирається писемність, то суспільства діляться на дописемні й писемні.

Якщо критерієм типології служить кількість рівнів управління, то суспільства можна розділити на прості й складні. В простих суспільствах (первісні громади) немає розподілу на багатих і бідних, керівників і підлеглих. У складних суспільствах має місце соціальне розшарування і розвинена ієрархічна система управління на декількох рівнях.

Якщо критерієм виступають пануючі суспільні зв'язки й взаємодії суспільство характеризують як традиційне або сучасне. Традиційним вважається суспільство з аграрним укладом і малорухомими соціальними структурами; для нього характерні низькі темпи розвитку виробництва, які можуть задовольнити лише мінімальні потреби. Традиційне суспільство - це інерційне, слабо сприйнятливе до нововведень суспільство. Поведінка індивідів у ньому вкрай стереотипізована, регламентується звичаями й жорстко контролюється соціокультурним середовищем. Сучасне суспільство, навпаки, представляється як високодинамічне, що інтенсивно розвивається, складне й відкрите суспільство із гнучкими соціальними нормами, яке дозволяє їм модифікуватися відповідно до змін у потребах людей. Сучасному суспільству властива розвинена комунікація й інтенсивна соціальна мобільність.

Якщо критерієм виступають світоглядні (міфологічні, релігійні, філософські) установки людей, то суспільства розділяють на:

- «такі, що пристосовуються до світу» (конфуціанські й даоські);

- «такі, що тікають від світу» (індуїстські й буддійські);

- «такі, що оволодівають світом» (іудейські й християнські).

Залежно від форм господарської діяльності, що грунтуються на способі добування засобів існування, виділяють протосуспільство, аграрне суспільство, індустріальне й постіндустріальне суспільства.

Герберт Спенсер ділив суспільства на військові і промислові, вважаючи, що закономірністю соціальної еволюції є перехід від військових до промислових суспільств.

Американські соціологи Г. Ленські й Дж. Ленські розрізняли суспільства залежно від способу добування засобів існування. Так, суспільство мисливців і збирачів характеризується найпростішою с труктурою, а його соціальне життя організоване на основі родинних зв'язків, усім править вождь. Скотарське суспільство теж має структуру, що ґрунтується на родинних зв'язках, однак його система більше розвинена й складніша. Скотарство – спосіб добування засобів існування, заснований на прирученні диких тварин. Аграрне суспільство характеризується розвитком торгівлі, ремесла. Із землеробством зв'язане зародження міст, держави, інтенсивне соціальне розшарування, з'являється експлуатація людини людиною. Система родинних зв'язків перестає бути основою соціальної структури суспільства.

Головною рисою п ромислового суспільства є індустріалізація – створення великого машинного виробництва. Другою відмінною рисою цього суспільства є урбанізація – з ростання чисельності міського населенняй поширення міських цінностей життя на всі верстви суспільства. Іншими важливими особливостями даного типу суспільства є гнучкість соціальних структур, що дозволяє їм модифікуватися відповідно до зміни потреб людей, соціальна мобільність, розвинена система комунікацій.

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували типологію суспільств відповідно до способу виробництва. Вони виділяли первісне, рабовласницьке (азіатське й античне), феодальне, капіталістичне й комуністичне суспільства.

Залежно від політичного режиму суспільства ділять на демократичні, авторитарні, тоталітарні.

Якщо критерієм типологізації є характер взаємин суспільства й оточуючого його природного й соціального середовища, то суспільства характеризуються як закриті й відкриті. Дану типологію запропонував Карл Поппер, який протиставляв закритому (догматично-авторитарному, застиглому на досягнутій стадії розвитку) суспільству відкрите (демократичне, пронизане духом критики, таке, що легко змінюється й пристосовується до обставин зовнішнього середовища). Для закритого суспільства характерні догматизм, магічне мислення й колективізм; для відкритого - раціональність, критицизм і індивідуалізм.

Соціологи А. Турен, Р. Арон, Д. Белл розробили синтетичну модель типології суспільства й виділили доіндустріальну, індустріальну й постіндустріальну (інформаційну) стадії розвитку суспільства. Коли одна стадія приходить на зміну іншій, змінюється технологія, спосіб виробництва, форма власності, соціальні інститути, політичний режим, культура, спосіб життя, чисельність населення, соціальна структура суспільства.

Постіндустріальне суспільство – стадія сучасного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству.

Основні характеристики постіндустріального суспільства:

*різке зростання ролі знання й інформації, поява й розвиток «інтелектуальних технологій», які дозволили докорінно змінити побут, трудову діяльність людини;

*зміна домінантних секторів економіки: замість індустріального сектора головним стає обслуговування, що охоплює сфери діяльності, прямо не пов'язані з виробництвом - торгівля, фінанси, медицина, транспорт, наука, освіта, відпочинок тощо.

*зміна соціальної структури суспільства, збільшення тих шарів і груп, які зайняті інтелектуальною працею. Класовий розподіл поступається місцем професійному. Маючи необхідну освіту й доступ до інформації, індивід одержує більше шансів у просуванні по сходинкам соціальної ієрархії;