Досягнення й проблеми української культури другої половини ХХ – початку ХХІ ст

Особливості української культури 60 – 80-х pp. ХХ ст.

З приходом до влади М. Хрущова політична ситуація в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури, як поет Максим Рильський, прозаїк, сценарист Микита Шумило, письменник Антон Хижняк та ін., проводить значну пропагандистську діяльність серед громадського загалу з метою підвищення національної гідності, поваги до себе як до народу. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» письменника, літературознавця Бориса Дмитровича Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості: десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості.

Розвиток науки. Наприкінці 50-х років ХХ ст. на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції.
У державній політиці стали приділяти особливу увагу розвитку науки; створювалися нові галузеві науково-дослідні, проектно-конструкторські інститути; збільшилася кількість періодичних видань; у великих економічних центрах – Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 р. обов'язковою стала 8-річна освіта, в 1977 р. – середня.

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є.Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. Під час створення англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості.

Академік В. Глушков Академік М. Янгель Генеральний конструктор

С. Корольов

Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою).
В Харківському відділенні АН України відразу ж за американськими вченими Чиказького центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук зробили математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та ін.

Однак збереження адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки за кількістю виробленої продукції – так званому «валу», приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто наші винаходи за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів – технологія безперервної розливки сталі в металургії. Перша така установка була запущена на Донецькому металургійному заводі. До середини 80-х років ХХ ст. частка такої технології в Україні складала близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю.

70-ті роки ХХ ст. – найбільш складний і суперечливий період розвитку української культури. З одного боку, подальший, хоча й повільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, з іншого – ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення відчулись і тут: звернення до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Могилянської академії, Сковороди; широкомасштабні археологічні дослідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні узагальнення; серйозне вивчення історії культури Київської Русі; велико­масштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо.

В освіті кількісне зростання не супроводжувалося якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років ХХ ст. перетворилося на стадіальне, оскільки у розвитку найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера – постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Художня культура 60 – 70 рр. ХХ ст. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. В художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального й духовного. В 60-70 рр. ХХ ст. склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з'являється роман Олеся Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки Василя Симоненка «Тиша і грім», Миколи Вінграновського «Атомні прелюди», Івана Драча «Соняшник». Тоді ж Михайло Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух.

На хвилі «відлиги» робилися перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доробок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох дореволюційних українських письменників чи науковців (Христі Алчевської, Ганни Барвінок, Володимира Винниченка, Ореста Левицького, Миколи Хвильового) була майже невідома українському читачеві. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах «відлиги» цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори.

Шістдесятники. Атмосфера кінця 50-х рр. ХХ ст. сприяла формуванню молодої генерації так званих «шістдесятників», які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50 – 60-х рр. ХХ ст., одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь – поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, люди різних переконань і поглядів. Усіх їх об´єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед письменників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за національні культурні цінності, свободу і людську гідність.