Пантелеймон Куліш Григорій Квітка-Основ’яненко

Вирішальну роль у повному становленні української національної
мови відіграли твори основоположників нової української літератури – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки і особливо великого українського національного поета Т. Шевченка.

Російські вчені вивчали історію, мову, географію, побут українського народу. Українські вчені, письменники, митці часто здобували освіту
в російських навчальних закладах, запозичували досвід передових діячів російської культури, мали з ними тісні дружні взаємини, користувалися їхніми порадами. Багато з них працювали в Росії, писали твори російською мовою, їх стали вважати діячами російської культури. У Московському і Петербурзькому університетах навчалися багато вихідців з України, які згодом зробили значний внесок у розвиток української культури. В Москві й Петербурзі було опубліковано багато пам'яток українського фольклору, художніх творів українських письменників, наукових праць з історії України. Так, перші видання «Енеїди» І. Котляревського, твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, «Кобзар» Т. Шевченка вийшли в Петербурзі. «Малороссийские песни» М. Максимовича, повісті й оповідання Г. Квітки-Основ'яненка і багато інших творів були надруковані у Москві.

Водночас царський уряд, намагаючись зберегти феодально-кріпосницьку систему, яка віджила, всіляко гальмував розвиток передової культури. Царизм забороняв розвиток української культури, не дозволяв дітям навчатися в школах рідною мовою.

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Викладання в українських школах рідною мовою було заборонено. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Проте, розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагали дедалі більшої кількості освічених, кваліфікованих працівників і зумовлювали збільшення кількості навчальних закладів і учнів у них. Міністерство народної освіти, яке почало діяти в 1802 р., провело реформу системи освіти, у 1803 р. затвердило «Попередні правила народної освіти»,
а в 1804 р. – статут навчальних закладів.

За «Попередніми правилами» передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри. Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.

Гімназії – середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. – 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, математику, фізику, малювання. За статутом 1828 р., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання «закону божого», «священної та церковної історії», грецької мови.

Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських
і окремих повітових містах. У селах, особливо на Полтавщині й Чернігівщині, продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків і
у яких дяки навчали дітей, переважно українською мовою читати буквар, часослов, псалтир, а також церковних співів. Були також приватні пансіони
(в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Для навчання й виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких
в Україні було три: Рішельєвський в Одесі, заснований у 1817 р., Кременецький
на Волині, створений у 1819 р. на базі гімназії (після польського повстання
1830 – 1831 рр. його було закрито, а потім переведено до Києва і реорганізовано
в університет), і Ніжинський, в який було у 1832 р. перетворено Гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів О.А. та І.А. Безбородьків.

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли професійні навчальні заклади.
У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) із дворянських синів виховували офіцерів. У Єлисаветграді працювала медична школа, заснована ще
в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у Миколаєві – артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 30-ті роки було відкрито училище торговельного мореплавства, в Севастополі – морську школу. У 1855 р. біля Харкова почала працювати землеробська школа, яка готувала агрономів.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них два
в Україні – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 р., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників. Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів.

Царський уряд контролював роботу професорів. Скорочувалися програми суспільних наук, викладання філософії в університетах взагалі було припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи – Харківський і Київський – було передано у відання генерал-губернаторів. У 1876 р. був виданий закон про повну заборону української мови не лише у навчальних закладах, а й взагалі у суспільному житті.

Реакційною була політика Австрійської монархії в галузі культури та освіти на західноукраїнських землях. Призначених для нижчих верств населення трикласних тривіальних (початкових), чотирикласних головних і нормальних (неповносередніх) шкіл було дуже мало. Майже всі школи Галичини й Буковини були підпорядковані римо-католицькій церкві. У 1813 р. уряд переклав утримання шкіл на плечі селянства. В усіх школах було введено німецьку мову. Поряд з німецькою в школах Галичини вводилася польська, на Буковині – румунська, в Закарпатті – угорська мови. І тільки в українських парафіяльних школах, що існували в селах завдяки піклуванню населення, навчання велося українською мовою.

У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова. Замість нього до 1817 р. діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. роботи університету навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія. Для поширення науки, освіти й культури у західноукраїнських землях мала велике значення діяльність науково-дослідного інституту «Оссолінеум» – інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю. Оссолінським – польським просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті функціонували бібліотека і музей, в яких було зібрано понад 500 тис. книг із філософії, літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр, пам'яток старовини й мистецтва.

Руська трійця. На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811 – 1843), І. Вагилевич (1811 – 1866)
та Я. Головацький (1814 – 1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська). Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій і перекладів під назвою «Син Русі» (1833), у якому чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С. Наливайка. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською та львівською цензурою.

«Трійчани» енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мови в побут національної інтелігенції.
У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів – «Читанку», написаний живою розмовною українською мовою (термін «читанка» належить самому М. Шашкевичу). Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая». Лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Це був новаторський твір за формою і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським» шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст «Русалки Дністрової» визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. «Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності «Руської трійці». Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською
і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Я. Головацький приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії. Але «Руська трійця» визначила та оприлюднила ідеї національного відродження, здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького і, навіть, до політичного.

Таким чином, у процесі поступового становлення української нації формувалася українська національна мова, в основі якої лежала народна розмовна мова. Російський царизм, правляча австро-угорська монархія, російські, німецькі, польські, угорські й румунські феодали ігнорували українську мову, не дозволяли народним масам користуватися нею в школі, державних установах, галузях культури. Проте спинити розвиток та літературне оформлення української мови було неможливо. Величезне значення у цьому процесі мав подальший розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, у першій половині XIX ст. у своїх піснях, переказах, легендах, казках народ оспівував героїчне минуле, передусім боротьбу проти іноземних загарбників. З глибоким сумом, жалем і гнівом розповідалось у народних піснях про тяжку кріпаччину, панщину, свавілля поміщиків над селянами, про важку долю рекрутів, солдатів, бідних чумаків. Дедалі ширше в народну творчість входила тема бідувань бурлаків, наймитів, робітників. У народних піснях лунали заклики до боротьби проти панів.