Умови формування культури Київської Русі. Розвиток міст, торгівлі, ремесла, землеробства. Народна культура

Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Одним із таких центрів став Київ.

За легендою, коли кочовики-хазари зажадали від полян – засновників Києва – данину, ті замість данини дали хозарам «від дому по мечу». Степовики правильно розцінили подібну «данину» як символ непокори. «Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку, – сказав хан за переказом літописця, – а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!» Пророцтво збулося. Через два століття київський князь Святослав погромив Хазарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави, очоливши племена, з яких утворився майбутній український народ: древлян,сіверян, уличів, тиверців, дулібів (волинян), білих хорватів.

Рання історія України-Русі пов'язана з діяльністю династії полянських князів. Про них відомо мало, але польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 р.), який, вочевидь, користувався стародавніми літописними джерелами, повідомляє, що «після Кия, Щека і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їх сини
й племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла
до двох рідних братів – Аскольда і Дира»[3].

З 882 р. влада в Києві перейшла до варягів, які швидко асимілювалися й перестали відрізнятися від місцевого населення. Так постала династія Рюриковичів, котра аж до середини XIV ст. вела Україну-Русь і загалом всю Київську державу крізь страшні випробування й славетні досягнення. Імена князів – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького та інших – стали віховими в нашій історії не лише через їх військово-політичну діяльність, а внаслідок їх просвітництва. Адже культурне становлення будь-якого народу втілюється в піднесенні освіти, літератури, мистецтва, науки, що завжди було неможливим без підтримки влади. Саме досягнення княжої доби становлять фундамент сучасної української культури і мови.

Європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю. Перший Новгородський літопис свідчить про поїздки новгородців «на Русь» в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само «їздили на Русь» з Суздаля, Володимира та інших міст, приєднаних до Київської держави завдяки активній зовнішній політиці її князів. Княжа експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід, тобто у землі сучасних Білорусії та Росії. Приєднання нових територій до Київської держави супроводжувалося тривалими війнами за підкорення нових племен. Згодом у державі налічувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних мовних груп. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони не мали між собою зв'язків. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Взимку на санях, а влітку ріками на човнах-лодьях київські дружини здійснювали походи за даниною і полюддям.

Київська Русь успадкувала певну місцеву культуру тих східно­слов'янських та неслов'янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (передусім, полян та древлян). Ця культура збагачувалась та ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен.

Розвиток міст. XII ст. – період розквіту середньовічного міста. Літопис «Повість временних літ» нараховує на Русі в IX – Х ст. 20 міст: Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород тощо. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст. – близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300.

Найбільше міст було в Київській землі – 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі знаходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західно­українських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст – на Волині. Найбільшим містом був Київ, тут проживало близько 100 тис. чоловік.

На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста мали широкі вулиці й площі. Місто або замок був водночас резиденцією князя чи боярина та укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові будинки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громадського життя міста був «торг» – ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами ремісництва і торгівлі для сільської округи. Зберігався тісний зв'язок міста із сільським господарством. Ремісники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, птицю. За містом були угіддя, що їм належали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, заготовляли сіно тощо. Житлові будинки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.

Розвиток ремесел. Важливе місце в господарському житті давньо­руського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ткацьке виробництва, загалом же існувало понад 60 видів ремесел. Майстерність ювелірів сягнула від створення важких і примітивних браслетів, масивних перснів, гривнів та намист із міді або сплетених зі срібного дроту, до тонких ажурних прикрас, оздоблених довершеною насічкою, що передавала не лише прості візерунки, а й складні сюжетні малюнки. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювалися майстрами Київської Русі, відзначаються оригінальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких було запозичено (черніння срібла, скань – ювелірний виріб з тонкого дроту, зернь – напаювання на скань золотих чи срібних кульок). Найдовершенішою ювелірною технологією за часів Київської Русі можна вважати емаль.

 

Вироби давньоруських ювелірів (колти, техніка перегородчастої емалі)

За часів Київської Русі досить помітно відчувається різниця в умовах і способі життя на селі й у місті. Місто жило в цілому значно заможніше. Робота ремісників оцінювалася в декілька разів вище, ніж праця селян, що істотно позначалося навіть на фізичному розвитку людей. Діти в містах росли довше, мали кращі фізичні показники, адже пізніше залучалися до праці. Як свідчать розкопки, городяни були значно вищими на зріст, мали більш тонкий кістяк і статуру, ніж етнічно тотожні з ними селяни, виснажені землеробською працею. Хоча й за умов міста слов'яни не втрачали можливості вести натуральне господарство. Тому городяни тримали велику й дрібну худобу, одомашнених птахів, маючи під господарство й присадибні ділянки. Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної культури: мова, спільні політичні інтереси, релігія.

За тогочасних умов необхідні господарські знання передавалися від покоління до покоління разом із синкретичним комплексом язичницьких вірувань, свят, обрядів. Християнські звичаї, які поступово входили в культурний обіг, змінювали вихідні засади світогляду русичів, але цей процес ішов повільно й не набув однолінійного характеру. Вельми показовою ілюстрацією розбіжностей у релігійних уявленнях населення різних регіонів Київської Русі може служити поховальний обряд, який суттєво відрізнявся навіть у найближчих сусідів, що складали етнічне ядро держави – у полян та древлян. Поляни ховали небіжчиків під невеликими курганами, закопуючи разом з тілом і звичні ужиткові речі покійного. Древляни спалювали тіло на погребальному вогнищі, куди також потрапляли знаряддя праці, зброя, інші необхідні у повсякденному житті предмети. Відмінності у способі поховання свідчать не лише про залишки язичницьких вірувань, а й про принципові розходження в уявленнях про потойбічний світ і подальшу долю душі.

Домовики, польовики, лісовики, русалки, мавки, інші злі й добрі духи продовжували сповнювати народну уяву, оскільки виникли на певному місцевому ґрунті й були тісно пов'язані з природними умовами, в яких доводилося жити й господарювати людям. Ці уявлення, введені в науковий обіг під узагальнюючою назвою народної демонології, на обширних теренах Київської Русі мали вельми строкатий характер і поповнювали скарбницю народно-поетичної творчості, забезпечуючи розвиток казкового й пісенного жанрів. Фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугував не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну функцію. Виконання фольклорних творів супроводжувалося музикою, танцями й мало характер урочистих і видовищних обрядових дій, що, поступово втрачаючи релігійне значення, продовжували задовольняти естетичні й моральні потреби людей. Такі обряди пов'язували життя кожної окремої людини з одвічними традиціями народу. Саме через це великого значення набуває у Київській Русі обрядова й календарна поезія,співи і ритуальні дії, що супроводжували повсякденні господарські справи, передували початку календарних польових робіт (сівба, косовиця, жнива тощо) або пов'язувалася зі щорічними астрономічними датами, важливими для землеробства (колядки, веснянки, гаївки тощо). Існувала розгалужена система жанрів родильної, весільної, поховальної обрядової поезії.

Музичним супроводом частіше за все була гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти, які вірогідно з'явилися в наших землях під впливом культури міст античного Причорномор'я. Запозичені у греків, інструменти вдосконалювалися відповідно до слов'янських смаків та уподобань і згодом перетворились на популярні протягом багатьох століть бандуру й цимбали.

Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг і відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких тримали при своїх дворах. Переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Цих акторів називали скоморохами. Скоморошництво також було запозичене з Візантії, однак згодом набуло специфічних національних рис. Скоморохи мали орієнтуватися на смаки й уподобання своєї аудиторії – переважно з городян (купців, ремісників, дружинників, княжої челяді). Разом з розвагами актори приносили й політичні новини, сповіщали про життя в інших князівствах, відповідно до настроїв юрби обирали об'єкти сатиричного зображення.

Оскільки населення страждало від нападів кочових сусідів, прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов'язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напівлегендарні, напівміфічні герої – захисники рідної землі – були популярні серед населення усіх князівств. Найбільшою любов'ю користувалися фольклорні твори про Вольгу та Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добриню, Микиту Кожум'яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.

У фольклорі та літописних джерелах знаходили відображення ностальгічні настрої, пов'язані з ідеалізацією давно минулих часів. Цьому сприяло поступове посилення й зміцнення централізованої влади, збільшення податків, суворі покарання, що на той час здійснювалися у вигляді штрафів (вири).

Прийняття християнства

Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст., саме в цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків
у Подніпров'ї. Відповідно до повідомлень літописних джерел? у 60-х роках
IX ст. дніпровська Русь на чолі з київським князем Аскольдом вчинила військовий похід на Царград – Константинополь. Похід був невдалим, і з Візантією укладено мир, а частина військової дружини разом з князем прийняла християнство. На Русь було надіслано єпископа і навіть складено спрощену азбуку. Ці відомості підтверджуються «Окружним посланням» константино­польського патріарха Фотія та біографією візантійського імператора Василія Македонянина, написаною Константином Багрянородним.

Важливе значення для поширення християнства мала діяльність київської княгині Ольги (дружини князя Ігоря), її хрещення, подорож з посольством до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином Багряно­родним, по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та, можливо,
св. Миколая на Аскольдовій могилі. Її діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної общини.