Латинізація духовної культури західноєвропейського середньовіччя

 

У IV ст. завершується процес формування середньовічної світо-глядно-філософської парадигми. На Нікейському соборі (325) фор-мулюються основні догмати християнського віровчення. «Вста-новлення офіційної догматики, — пише російський історик філософії В. В. Соколов, — ставило перед філософуючими ідеологами хрис-тиянства обмеженіші, ніж перед цим, завдання, тепер вони повинні

 

— 54 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

були виправдовувати і, за можливістю, роз’яснювати встановлені та встановлювані після Нікейського собору догмати, використовуючи і необхідні елементи античної. філософської думки».

 

Вихідні принципи середньовічної манери філософування були сформульовані, як уже зазначалося, у патристичний період так зва-ними «отцями церкви». Тут, як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого «каппадокійського гуртка». Григорій Назіанзін (бл. 330–390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330–379), єпископ Кесарійський; Григорій (325–394), єпископ Нисський. «Каппадо-кійці», або, як їх ще називали, «три світочі каппадокійської церкви», упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов се-редньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип «спадаючої досконалості», застосований для обґрунтування «троїс-тості» християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі «вирівнювання» неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення рівноцінності іпостасей («ликів») «бо-жественної Трійці». Східній патристиці (як і східній апологетиці) притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальний, «софійно-плюралістичний» підхід до світу, «екзистенційне» (орієн-товане на «внутрішній світ» унікально неповторної людської особис-тості) його бачення.

 

Західні «отці церкви» — Амвросій (340–397), єпископ Медіо-ланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345–420), перекла-дач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354–430), єпископ Гіппонський — мислять, відповідно, в «західній» (спонукуваній ри-мо-латинською ментальністю) манері з її практицизмом, «форма-лізмом», «епістемномонологічним» баченням світу тощо. Східна й західна «гілки» середньовічної філософської парадигми, звичайно, не розділені прірвою, постійно й активно взаємодіють між собою. Водночас, зберігаючи протягом усього середньовіччя риси відповід-ного менталітету, вони надають західноєвропейській і східноєвро-пейській культурі неповторної своєрідності.

 

У подальшому викладі йтиметься про розвиток філософських ідей головним чином у контексті західноєвропейського мислення. До східноєвропейського ж контексту повернемося, коли мова піде

 

— 55 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

про вітчизняну філософську думку. Серед західних «отців церк-ви» найбільший вплив на подальший хід філософського розвитку в західноєвропейському світі мав Августин. «Люди, — наголошує Августин в одній із найвідоміших своїх праць «Сповідь», —диву-ються висоті гір і величезним хвилям морським, і найвеличнішим водоспадам, і безмежності океану, і зоряним шляхам, але не звер-тають уваги на самих себе». Августин дає принципово нове тлума-чення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаман-ного «речово» орієнтованій традиції античності. Наголошуючи на лінійних (а не циклічних) часових ритмах, Августин говорить про принципову можливість виникнення нового, ще ніколи не бувалого. Згідно ж із циклічною концепцією часу, все існуюче є повторенням чогось такого, що вже колись було.

 

Таке розумним часу означало розумніші його плину як поступу, а значить — історії. Уперше виникав ґрунт для серйозної постанов-ки таких фундаментальних гуманістичних проблем, як проблеми творчості, свободи та ін. Йдеться про нову постановку питання про час як історичний. Звичайно, розуміння цієї проблеми Августином було історично обмеженим, оскільки «історія» в його (богословсь-кому) розумінні означала лише короткий відрізок між двома «віч-ностями» — створенням світу Богом і конечним «тисячолітнім» царством Божим на землі. Крім того, Августин, по суті, заперечував об’єктивне нування минулого й майбутнього, суб’єктивістськи тлу-мачучи їх як пам’ять і надію.

 

Суб’єктивістськи-ірраціоналістично тлумачить Августин і спів-відношення розумово-мислительних і вольових характеристик людсь-кої душі, віддаючи перевагу останнім. Подібним же чином проводить Августин розрізнення між наукою і мудрістю. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як му-дрість орієнтує на пізнання вічних божественних прав і духовних об’єктів. Звідси «виводиться» теза про незаперечну зрілість віри пе-ред розумом (віра передує розумові), і, зрештою, постає беззастереж-ний авторитет церкви як останньої інстанції у твердженні будь-якої істини.

 

На початку нової ери міць світової Римської імперії починає занепадати. Вона розпадається, зрештою, на дві частини — Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії. Перша гине у V ст. н.е., друга проіснувала ще 10 століть і впала під ударами турків-

 

— 56 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

османів. Перша до загибелі зберегла власне римську ментальність, у другій сформувалася своя ментальність як продовження менталь-ності елліністичної. Римські інтелектуали Західної Римської ім-перії, усвідомлюючи неминучість падіння імперії під тиском «вар-варських» (здебільшого германських) племен, прагнули зберегти «римський дух» і з цією метою активно розробляли програму «пере-дачі» римської духовної спадщини новим володарям Європи. Аврелій Августин проголошує Рим вічним і «нетлінним» («божественним») феноменом, втіленням якого є вселенська християнська церква (а не реальна столиця колишньої імперії, завойована у 410 р. вестго-тами Аларіха, що не могло не стривожити християн), яка має стати «пастирем людства» на шляху до «граду Божого». Римський філо-соф Боецій (480–524), ув’язнений (і пізніше страчений) остготським королем Теодоріхом, поспішає у в’язниці скласти програму перек-ладу грецьких філософських текстів на латинську мову, починаю-чи з «Логіки» Арістотеля, з метою надання латинським перекладам однозначної строгості й точності (і, отже, вузької «визначеності»), подібний підхід до перекладу притаманний і попередникові Боеція — перекладачеві Біблії на латину Ієроніму. Цей переклад (пізніше виз-наний канонічним) дістав красномовну назву «Вульгата» (повна наз-ва «Віlіа sacra. Vulgatae editionis», vulgaris латинською мовою означає «загальноприйнятий», «стереотипізований», «популярний»), згадай-мо у зв’язку з цим аналогічний процес «спрощення», стереотипізації морфологічно-синтаксичних особливостей мови спілкування елініс-тичного суспільства — «койне», яка сформувалася на базі давньо-грецької (еллінської) мови.

 

Теократичні інтенції римської церкви, претензії не тільки на ду-ховну владу, а й на керівництво у світських справах відверто виявля-ються вже за портифікату папи Григорія Великого (VI–VII). Якщо в попередній період здійснювалася активна латинізація не тільки змісту, а й мовної форми середньовічної культури (нав’язування за-хідноєвропейському суспільству етнічно чужої і тому штучної мови культурного спілкування), то тепер під тиском життєвої практики все частіше простежується своєрідне нехтування граматичною пра-вильністю і красотами латинського мовлення. Починаються проце-си певного роду деформації латини (поява, як тоді висловлювались, «варварської» латини, або, як би ми сказали сьогодні, «суржику» — неодмінного супутника користування якоюсь мовою як мовою

 

— 57 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

міжнаціонального спілкування). Згадаймо принагідно гегелівське зауваження з приводу латинської мови тогочасних філософських текстів: «Вже давно відомо, що коли пишеш латиною, то маєш право бути однолінійним (пласким); те, що дозволяють собі сказати лати-ною, є незручним для німецького мовлення».

 

Римські інтелектуали поклали собі за місію формувати сві-домість нових господарів Європи («варварів») як римську (римо-ментальну) і, відповідно, формувати уявлення про латинську мову як про «єдино можливу культурну мову», виховуючи одночасно зневагу до рідних (етнічних) мов європейських народів як нібито «плебейських», що принципово «нездатні» виражати високі духовні цінності культури. Тому й засвоєння філософської культури про-понувалося як латиномовне і римоментальне продовження історії римської філософії. Це й справді істотно загальмувало розвиток на-ціональних форм філософії у народів Західної Європи, загальмува-ло аж до доби Ренесансу, яка здолала мовну монополію латини на духовну культуру і тим відкрила шлях до джерел етнонаціональної духовної скарбниці (міфологія, епос, фольклор) як базису рідної культури (в тому числі й філософської).

 

Але конкретна культурно-історична ситуація для деяких народів (насамперед англійців, французів і німців) склалася сприятливо для ет-нокультурного розвитку трохи раніше, внаслідок чого маємо тут більш ранній (VIII—IX ст.) розвиток етнонаціональних шкіл філософії.

 

Серед європейських провінцій Римської імперії найбільш розви-неною духовно була Галлія, яка ще до римського завоювання зазнала глибокого культурного впливу (так звана латенська культура IV–III ст. до н.е.) з боку грецької колонії Массалії. Тому саме тут виникають чи не перші християнські монастирі, і вже у IV ст. ми знайомимося з імена-ми Гіларія з Пуатьє, трохи пізніше (V ст.) — Клода Мамерта, носіїв па-тристичної думки. Наступ германських племен, проте, вже у IV–V ст. спричинює масову еміграцію інтелектуальних кіл до Ірландії, населе-ної спорідненими кельтськими племенами. Тут створилися сприятливі умови для інтелектуальної роботи в повозбудованих емігрантами мо-настирях (Клонард, Бангор та ш.) над стародавніми рукописами.

 

Наприкінці VI ст. починається повернення ірландської еміграції на європейський континент. Одним із перших повертається Колум-бан з учнями, які засновують у Галлії монастирі у Люксейлі і Сен-Галлені.

 

— 58 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

У VIII ст. на запрошення Карла Великого до Франції прибу-ває Алкуїн (бл. 735–804) і створює при дворі імператора знамениту «Академію», з якої починається так зване «Каролінгське відроджен-ня»; у IX ст. до Франції приїздить іще один ірландець, знамени-тий Іоанн Скот Еріугена (бл. 810–877), який перекладає на латину «Корпус Ареопагітики» Псевдо-Діонісія. Творчість Еріугени багато в чому не відповідає римській ортодоксії. Так починається французька оригінальна філософія. У цей же період зароджується й англійська оригінальна філософія, започаткована так само ірландцями. Своє про-довження вона знаходить у діяльності так званої Оксфордської шко-ли, серед представників якої також знаходимо ірландців (Р. Бекон, Іоанн Дунс Скот та ін.). Німецька філософія починається з учня Алкуїна Храбра Мавра (IX ст.) й Ноткара з Сен-Галленського монас-тиря. У німецькій філософії виразно помітні етнічні риси, спричинені міфоепічними впливами скандинавських саг і «Пісні про Нібелунгів».