Визначення властивостей людини

При визначенні властивостей людини враховують такі характеристики як:

Атрибути — це невід'ємні властивості, без яких людину не можна уявити і без яких вона не може існувати (стать, вік, темперамент, здоро­в'я, мова, спрямованість).

Риси — це стійкі властивості, що проявляються постійно, їх дуже багато (розум, наполегливість, сміливість, ніжність, самостійність тощо).

Якості — це ті властивості, які мають різкий ступінь вияву залежно від умов, ситуацій (здібності, сприйняття, пам'ять, мислення тощо).

 

Атрибути людини

Стать — сукупність анатомо-фізіологічних ознак організму, яка забезпечує продовження роду і дає змогу розрізнити у більшості організмів жіночі і чоловічі особливості. Відмінності статей можна довести такими ознаками:

- дівчата переважають хлопців щодо вербальних (словесних) здібностей;

- хлопці відрізняються більшою агресивністю, наочно-просторовими здібностями;

- міжпівкульні зв'язки у жінок більш численні, і тому вони краще синтезують інформацію обох півкуль (саме цей факт пояснює феномен жіночої інтуїції);

- жінки мають вищі показники лінгвістичних функцій, пам'яті, ана­літичних здібностей, які пов'язують з більшою активністю лівої півкулі мозку;

- перевага правої півкулі у чоловіків вирізняє їхні творчі, художні здібності, дає можливість краще орієнтуватись у просторі;

- «жіноче» має забезпечити незмінність нащадків від покоління до покоління, тобто воно орієнтоване на збереження вже існуючих ознак (саме це пояснює більшу психічну стійкість жінок);

- «чоловіче» пов'язане з необхідністю адаптації до нових невідомих умов, що пояснює їхню більшу психологічну індивідуальність: серед чоловіків частіше трапляються не лише талановиті, а й психічно хворі особи;

- жінки легко пристосовуються на індивідуальному рівні до зовніш­нього світу;

- у чоловіків значно менші здібності до виживання у несприятливих умовах.

Вік — поняття, яке характеризує період (тривалість) життя людини, а також стадії її життя. Відлік віку ведеться від наро­дження до фізичної смерті.

Розрізняють такі періоди розвитку дорослої людини:

рання зрілість (25-35 років);

середня зрілість (35-45 років;

1. пізня зрілість (45-60 років;

2. похилий вік (60-70 років);

3. старість (70-90 років);

4. довгожитель (після 90 років).

Темперамент — це риса, яка визначає нашу індивідуальність.

При визначенні типу темпераменту користуються такими характеристиками:

1. С ангвінік:

- плюси - життєрадісність, захопленість, чуйність, товариськість;

- мінуси - схильність до зазнайства, незібраність, легковажність,
поверховість, надтовариськість, ненадійність; схильність до обіцянок, але не завжди їх виконання, вимагає контролю.

2. Холерик:

- плюси- енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість, ціле­спрямованість;

- мінуси - запальність, агресивність, невитриманість, нетерплячість, конфліктність, здатність спрямовувати свою активність на колектив і розкладати його зсередини.

3. Флегматик:

- плюси - стійкість, постійність, активність, терплячість, самоволодіння, надійність;

- мінуси - загальмованість, байдужість, «товстошкірість», сухість,
неможливість працювати в режимі дефіциту часу; його не треба підганяти, він сам розрахує свій час і зробить справу.

4. Меланхолік:

- плюси - висока чутливість, м'якість, людяність, доброзичливість, здатність до співчуття;

- мінуси - низька працездатність, підозрілість, вразливість, замкненість, соромливість; на нього не можна кричати, надто тиснути, дава­ти різкі та жорсткі вказівки, оскільки він надто чутливий до інтонації і дуже вразливий.

При організації робочих пар враховують, що найбільш ефективна робота у парах: холерик - сангвінік; сангвінік - меланхолік; меланхолік - флегматик.

Інтелект (глузд, розум, розсудливість) у загальному розумінні - це мислительні здібності людини.

До найважливіших характеристик інтелекту належать: глибина, критич­ність, гнучкість, широта розуму, швидкість, оригінальність, допитливість.

Відповідальність - це поняття, яке відбиває об'єктивний, кон­кретно-історичний характер взаємин між особистістю, колекти­вом, суспільством з погляду свідомого здійснення висунутих взаєм­них вимог. Відповідальність визначає ставлення людини до обов’язку і до наслідків своєї поведінки.

Серед базових рис людини можна відзначити риси з полярними озна­ками (за Р.Б. Кеттела) наведені в табл. 1.

Таблиця 1

Риси особистості

Високі оцінки	Низькі оцінки
Товариськість	Замкненість
Розум	Низький інтелект
Емоційна стійкість	Емоційна нестійкість
Настійливість	Покірність
Експресивність	Витриманість
Висока сумлінність	Низька сумлінність
Сміливість	Боязкість
Ніжність	Суворість
Підозрілість	Довірливість
Мрійність	Практичність
Проникливість	Наївність
Тривожність	Впевненість у собі
Радикалізм (гнучкість)	Консерватизм (ригідність)
Самостійність	Залежність від групи
Високий самоконтроль поведінки	Низький самоконтроль поведінки
Напруженість	Розслабленість

 

Характер — це сталі риси особистості, що формуються і прояв­ляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Характер є сукупністю певних рис особистості.

Ланцюги дій (поведінка) та звичок формують характер, а той, своєю чергою, визначає результативність і ефективність життєдіяльності людини та її безпеки.

 

4. Якості людини.

Для визначення якостей людини використовують наступні характеристиками:

Здібності - це психофізіологічні властивості людини, які реалізу­ють функції відображення існуючого світу і регуляції поведінки: відчут­тя, сприйняття, пам'ять, увага, мислення, психомоторика (рухи, довільні реакції, дії, увага).

Розрізняють загальні та спеціальні здібності.

Загальні - притаманні багатьом людям, спеціальні - це такі властивості, які дають змогу досяг­ти високих результатів в якійсь галузі діяльності.

Спеціальні здібності – такі, що виявляються в творчому розв'язанні завдань. Їх називають талантом, а людей, яким вони притаманні - талановитими. Найвищий ступінь у розвитку здібностей - геніальність.

Задатки - природні можливості розвитку здібностей кожної людини.

Відчуття - це основа знань людини про навколишній світ, це відображення властивостей предметів, що виникають у людини при безпосередній дії їх на її органи чуття.

Відчуття має рефлекторний характер, фізіологічною основою якого є нервовий процес, що стимулюється дією того чи іншого подразника на адекватний аналізатор.

Сприйняття - це відображення у свідомості людини предметів, як цілісних образів при їхній безпосередній дії на органи чуття.

Цей процес залежить не тільки від інформації органів чуття, ай від настрою, очікувань, життєвого досвіду людини.

Сприйняття поділяються на види за кількома ознаками:

за провідним аналізатором (зорове, слухове, дотикове тощо);

за формою існування матерії (простір, час, рух);

за активністю (сприйняття мимоволі і навмисне).

Пам’ять - це здатність людини фіксувати, зберігати і відтворю­вати інформацію, досвід (знання, навички, вміння, звички). Людська пам'ять утримує два види інформації: генетичну (видову) та набуту (прижиттєву).

Розрізняють такі види та форми пам’яті: генетична, набута (миттєва, короткочасна, довготривала), рухова, зорова, слухова, емоційна, символічна (словесна, логічна), професійна.

Мислення - це найвища форма відображення реальності та свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередку­вання, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори.

Розумова діяльність (судження, умовиводи, розуміння, формування по­нять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівнян­ня, узагальнення, абстракція і конкретизація.

Аналіз – це мислений поділ предмета, явища на складові частини, ознаки, властивості та виділення цих компонентів.

Синтез - мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак, властивостей предметів, явищ або понять.

Узагальнення - виділення на підставі порівняння головного, за­гального, особливого або часткового, що є характерним для певного явища, предмета, об'єкта.

Абстракція -виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ або понять.

Конкретизація - перехід від загального до часткового, зв'язок теорії з практикою, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду.

Увага - це спрямованість та зосередженість у свідомості на об'єктах або явищах, що сприяє підвищенню рівня сенсорної, інте­лектуальної та рухової активності.

За всіх обставин управління увагою - це передумова ефективної життєдіяльності та безпеки людини.

5. Контрольні запитання і завдання.

1. Розкрити значення нервової системи людини.

2. Назвати функції півкуль головного мозку.

3. Охарактеризувати атрибути людини.

4. Що таке темперамент? Які ви знаєте типи темпераменту?

5. Які якості людини ви знаєте? Дайте характеристику.

6. Дати загальну характеристику психологічних особливостей людини за вказівкою викладача.

Практична робота №3

НАДАННЯ ДОЛІКАРСЬКОЇ ДОПОМОГИ

Надання першої допомоги при враженні діяльності мозку, зупинці дихання та серцевої діяльності

Перша долікарська допомога – це комплекс простих термінових дій, спрямованих на збереження здоров'я і життя потерпілого.

Внаслідок різного виду травм, сильного болю, втрати крові, нестачі кисню в організмі, при замерзанні та перегріві тощо можливе ураження центру свідомості – мозку. Враження мозку призводить до різного роду станів організму: шок, непритомність, зупинка серця, смерть.

Шок. Причини: надзвичайний емоційний вплив, сильний біль, втрата крові, що призводить до виснаження захисних можливостей організму, внаслідок чого виникають порушення кровообігу, дихання, обміну речовин.

Ознаки: блідість, холодний піт, розширені зіниці, посилене дихання і прискорений пульс, зниження артеріального тиску. При важкому шоку – блювання, спрага, попелястий колір обличчя, посиніння губ, мочок вух, кінчиків пальців.

Допомога. Необхідно надати першу допомогу, яка відповідає виду поранення (наприклад, зупинити кровотечу, іммобілізувати переломи тощо). Потім потерпілого кладуть у горизонтальне положення з трохи опущеною головою, закутують у ковдру. Заходами, що перешкоджають виникненню шоку, є тиша, тепло (але не перегрівання), дії, що зменшують біль, пиття рідини. Не слід роздягати потерпілого та охолоджувати його, навпаки, необхідно його зігріти, покласти в теплому приміщенні, прикласти до кінцівок грілки.

Коли є підозра на удар живота та пошкодження черевної порожнини, не можна потерпілому давати пити.

Непритомність. Причини: раптова недостатність кровонаповнення мозку під впливом нервово-емоційного збудження, страху, падіння тіла, болю, нестачі свіжого повітря тощо. Ці фактори спричиняє рефлекторне розширення м’язових судин, внаслідок чого знекровлюється мозок. Памороки – це перехідний стан до непритомності.

Часто непритомність настає раптово, але інколи перед нею бувають памороки, блювання, позиви до блювання, слабкість, позіхання, посилене потовиділення. У цей період пульс прискорюється, артеріальний тиск знижується. Під час непритомності пульс уповільнюється до 40…50 ударів на хвилину. Велику небезпеку для життя потерпілого під час непритомності становить западання язика і потрапляння блювотних мас у дихальні шляхи, що призводить до їх закупорювання.

Допомога. При непритомності потерпілого треба покласти на спину, трохи підняти (на 15-20 см) нижні кінцівки для поліпшення кровообігу мозку. Потім вивільнити шию і груди від одягу, який їх ущільнює, поплескати по щоках, побризкати обличчя, груди холодною водою, дати понюхати нашатирний спирт. Якщо потерпілий починає дихати з хрипінням або дихання немає, треба перевірити, чи не запав язик. У крайньому разі вживаються заходи до оживлення.

Асфіксія – задуха, викликана кисневим голодуванням та надлишком вуглекислого газу в крові та тканинах, настає через ненадходження повітря в легені протягом 2-3 хвилин. Людина, як правило, непритомніє. Далі може зупинитись серце і наступити смерть.

Причини: стискання гортані і трахеї (задушення); затоплення гортані і трахеї водою (утоплення); заповнення їх слизовими масами, блювотинням, землею; закривання входу в гортань стороннім тілом чи язиком; параліч дихального центру від отрути, вуглекислого газу, снодійних засобів; травм головного мозку; захворювання на дифтерію, грип, ангіну.

Ознака – відсутність дихання, наявність якого встановлюється за рухами грудної клітини або за зволоженням дзеркала, прикладеного до носа чи рота потерпілого.

Допомога полягає у тому, що потерпілому необхідно витягнути язик, якнайшвидше вичистити порожнину рота від слизу, крові, харчових продуктів, землі тощо, розстібнути комір, пояс, верхній одяг – все, що може заважати диханню, і здійснювати штучне дихання. Інколи через набряк гортані виконувати штучне дихання стає неможливим. Щоб зменшити набряк, накладають холодний компрес на кадик. При потребі виконується трахеотомія – введення трубки у розсічену трахею.

Штучне дихання .

Найефективнішим способом штучного дихання є дихання «із легень у легені», яке проводиться «із рота в рот» або «із рота в ніс» (рис. 1). Потерпілого кладуть на спину на тверду рівну поверхню, відкинувши голову різко назад, для чого під плечі необхідно покласти валик або будь-який згорток. Для запобігання переохолодженню організму потерпілого під його спину доцільно також покласти підстилку (ковдру, пальто). Особа, що надає допомогу, пальцями затискає потерпілому ніс, робить глибокий вдих, притискає свої губи до губ потерпілого, швидко робить різкий видих йому в рот і відкидається назад. Під час вдування повітря в легені потерпілого спостерігається розширення його грудної клітки. Коли рятувальник відкидається назад, грудна клітка потерпілого спадає, відбувається видих. Вдування повторюють з частотою 8-12 раз на хвилину. З гігієнічною метою рекомендується рот потерпілого прикрити шматком чистої тонкої тканини (носовик, поділ сорочки, бинт, косинка тощо).

Можна вдувати повітря в ніс потерпілого, затискаючи йому при цьому рот. Якщо пошкоджено обличчя і проводити штучне дихання «із легень у легені» неможливо, треба застосувати метод стиснення і розширення грудної клітки шляхом складання і притискання рук потерпілого до грудної клітки з їх наступним розведенням у боки. Штучне дихання необхідно проводити наполегливо і тривало (інколи кілька годин) до появи у потерпілого самостійного стійкого дихання.

 

 

а) б)

Рис. 1. Штучне дихання способом «із рота в рот»:

а) вдих; б) видих

 

Клінічна смерть – це такий стан організму, за якого відсутні видимі ознаки життя (серцева діяльність та дихання), згасають функції центральної нервової системи, але зберігаються обмінні процеси у тканинах. Клінічна смерть є першим етапом припинення життєдіяльності організму, його загибелі. Другим етапом є біологічна, або істинна смерть – незворотне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах.

Тому, хто надає долікарську допомогу, необхідно знати ознаки життя і смерті і вміти розрізняти ці два стани організму.

У разі смерті у людини відсутнє серцебиття, пульс не визначається, відсутнє дихання, зіниці широкі і не реагують на світло, відсутнє відчуття болю. Навпаки, наявність цих ознак свідчить про те, що людина жива.

Серцебиття визначається рукою або на слух в лівій частині грудної клітки, а також за пульсом на шиї, де проходить найбільша – сонна артерія, або ж на внутрішній частині передпліччя. Реакція зіниць перевіряється раптовим освітленням очей або їх затемненням рукою. При освітленні зіниці повинні звужуватися, а при затемненні – розширюватися. Якщо людина жива, при доторканні до рогівки її ока, наприклад, кінчиком носової хустини, - повіки здригаються, вона реагує на інші сильні больові подразнення, наприклад, уколи.

В перші 5-7 хв. клінічної смерті незворотні явища в тканинах ще відсутні. Після цього терміну першими починають відмирати клітини головного мозку, і клінічна смерть переходить у біологічну.

Ознаки біологічної смерті: помутніння рогівки ока та її висихання, деформація зіниці при стисканні, трупне задубіння, трупні синюшні плями. У період клінічної смерті, поки ще не сталося тяжких уражень мозку, серця та легень, організм можна оживити (реанімувати).

 

До оживлення входить проведення двох основних процедур – відновлення дихання (штучне дихання) та зовнішній масаж серця.

Зовнішній масаж серця.

Здійснюється негайно після зупинки серця.

Потерпілого кладуть на спину на тверду поверхню. Особа, що надає допомогу, стає на коліна зліва від потерпілого, кладе обидві долоні (одна поверх другої) на нижню третину грудної клітки зліва (рис. 2) і починає робити масаж – ритмічне стискання серця між грудиною та хребтом з частотою 60 разів на хвилину. Сила поштовху має бути такою, щоб грудина зміщувалась вглибину на 4-5 см. Після кожного поштовху руки на мить віднімають від грудної клітки, а потім знову натискають. При правильному масажі серця під час натискання на грудину відчуватиметься легкий поштовх сонної артерії і звуження протягом кількох секунд зіниці, рожевіє шкіра обличчя і губи, з'являються самостійні вдихи.

Якщо виконується оживлення потерпілого, тобто виведення його зі стану клінічної смерті, масаж серця і штучне дихання необхідно проводити удвох одночасно. Коли допомогу надає одна особа, їй для цього необхідно після двох-трьох вдихів робити 12-15 стискань грудної клітки.

При оживленні потерпілого ні в якому разі не слід втрачати пильності. Навіть коли відбулося відновлення самостійного дихання і серцебиття, не слід забувати про можливість зупинки серця або дихання. Щоб їх не пропустити, треба стежити за зіницями, кольором шкіри і диханням, регулярно перевіряти частоту і ритмічність пульсу. Не слід лякатись, коли у потерпілого з'являється блювота. Це свідчить, що відбулось оживлення організму.

а б

Рис. 2. Зовнішній масаж серця:

а) положення серця під час піднімання рук;

б) положення серця під час натискання