Етика — філософське вчення про мораль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в суспільстві; теорія моралі

Етнічна група – спільнота людей, яка має спільні для усіх своїх членів специфічні культурні традиції, спільну культуру.

Етнічна ідентичність – усвідомлення приналежності до певної етнічної спільноти, ідентифікації з іншими членами етносу внаслідок спільності історичної пам’яті, спільності культурних архетипів тощо.

Етнічна культура – культура людей, пов’язаних між собою спільністю історичного походження і території проживання.

Етнічна спільнота (етнос) – спільнота з єдиною мовою та самосвідомістю (як особистим відчуттям “національної ідентичності”, так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших).

Етнос (від гр. etnos – плем’я, народ) – історично сформована стійка єдність людей, культурна спільність якої зумовлює єдність психічного самовідчуття.

Етноцентризм – перевага культурних цінностей власного народу над усіма іншими.

Європоцентризм — культурософська настанова, згідно з якою Європа з її ціннісними орієнтаціями є центром культурного світу та суб’єктом всесвітнього розвитку.

Єзуїтів орден, Єзуїти (Товариство Ісуса), католицький орден, заснований в 1540 р. св. Ігнатієм Лойолою; головна мета: підтримка Папи у реалізації найважчих завдань Церкви; визначна освітня роль (найбільша в історії Церкви мережа середніх шкіл – колегіумів, і вищих – академій); особлива роль у справі реформи Церкви після Тридентського собору та в місійній діяльності.

 

Ж

Живопис – вид образотворчого мистецтва, художнє відображення видимого світу фарбами на будь-якій поверхні (полотні, дереві, папері, стіні тощо). Живопис є однією з форм суспільної свідомості, засобом пізнання світу. Найважливішим зображальним та емоційним засобом живопису є колір. Відповідно до призначення творів живопис поділяється на монументальний, станковий, театрально-декораційний і мініатюру. За тематикою живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний, батальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістичний.

Житія – життєписи людей, яких церква прирівнювала до лику святих, удостоювала церковного шанування і поминання. Складання житія були неодмінною умовою канонізації, тобто визнання святості.

З

Загадки – короткі твори, в основі яких покладено дотепне метафоричне запитання, що передбачає відповідь на нього.

Закон — об’єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

Замовляння – словесна формула, яка супроводжує обряди та ритуали, має магічну силу та здатність впливати на оточуючий світ людей та духів з метою отримання певної користі.

Звичаєве право – система санкціонованих державою правових звичаїв, які є джерелом права у певній державі, місцевості або для певної етнічної чи соціальної групи. Утворюється шляхом постійного дотримання упродовж тривалого періоду звичаїв нормативного характеру, відображає правову культуру і правову свідомість народу. Сформувалося на основі звичаїв, які існували ще до утворення держави.

Звичай – стереотипний, традиційний спосіб життя, правила поведінки, що зберігаються і постійно відтворюються членами суспільства. Звичай є своєрідною формою регуляції людської діяльності, формою передачі культурного досвіду від покоління до покоління.

Зернь – дрібні позолочені кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси за часів Київської Русі.

Зміст і форма — категорії філософії; зміст — те, що підлягає "формуванню", це — елементи (складові) певної системи, форма — структура, принципи організації змісту. В процесі пізнання ми формалізуємо зміст (переводимо його в графіки, формули). Це — формалізація. І, навпаки, надаємо певного конкретного значення формалізованим системам. Це — інтерпретація.

Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки знакам отримується, зберігається і передається інформація.

Значення — зміст, що пов'язується з певними знаками, зокрема з мовними виразами.

Золоті ворота – головна урочиста брама давнього Києва, визначна пам’ятка архітектури часів Київської Русі. Споруджено 1037 р. за доби Ярослава Мудрого. Назва походить від позолоченого золотого купола надбрамної церкви.

 

І

Ідеал — взірець досконалості, який виступає орієнтиром діяльності людини.

Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсолютизації певних властивостей предметів і перетворення їх в ідеальні об'єкти, наприклад, точка, абсолютно чорне тіло і т. ін.

Ідеологізація культури - прагнення поставити культуру на службу певних соціальних груп, класів та інших спільностей.

Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на хід історії і т. ін. Ідеологія подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.

Ідол – в язичницьких релігіях – об’єкт культу, предмет, який уособлює божество, зображує його або сам є об’єктом поклоніння.

Ізборники – хрестоматії, книги, в яких містилися матеріали, уривки з інших творі.

Ікона (eikōn – зображення, образ) – зображення Бога, святого, святих, яке є предметом релігійного поклоніння у православ’ї та католицизмі.

Іконографія (eikōn – зображення, образ і grafphō – пишу) – правила зображення певного сюжету або особи, пов’язані з релігійною тематикою.

Іконопис – мистецтво писання ікон. Це мистецтво особливо характерне для православної традиції.

Ініціація (initiation – від лат. initium – початок, посвячення) – важливий магічний обряд посвячення, перехід з однієї вікової групи до іншої, яка супроводжуються різноманітними випробуваннями.

Інквізиція (лат. Inquisitio Haereticae Pravitatis Sanctum Officium) – судово-слідча установа, створена католицькою церквою в XIII ст. для розслідування єресей.

Інституалізація форм культури – процес створення, закріплення і визнання основними соціальних норм, правил, статусів і ролей культури та приведення їх у систему, яка може діяти у напрямку задоволення якоїсь соціальної потреби, а також способів контролю за їх здійсненням.

Інтегративна функція культури полягає в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної або іншої приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію.

Інтеграція і диференціація — два протилежні моменти розвитку. Інтеграція полягає в поєднанні розрізненого в ціле, а диференціація – розрізнення однорідного, наприклад, спеціалізація органів.

Інтелігенція (від лат. intelligentia; рос. интеллигенция – імовірно з пол. Inteligencja) – суспільний прошарок, в широкому розумінні - люди розумової праці, що заняті у різних галузях культури, освіти, науки, охорони здоров'я, виробництва і мають для цього відповідну освіту. Це також позначення частини середнього класу, що переважно зайнята розумовою працею.

Інтер'є́р – внутрішня частина, середина від лат. inerior – ближчий до середини): архітектурно й художньо оздоблена внутрішня частина будинку.

Інтерлюдія (лат. ludus – гра) – музична композиція, яка виконувалась між актами вистави для ілюстрації чи варіювання тональності п’єси, заміна декорації або обстановки.

Інтермедія (лат. intermedius – проміжний, розміщений посередині) – невеличка комічна п’єса або сценка, що виконувалася між актами основної драми, переважно незалежна від її змісту.

Інтерсуб'єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не суб'єктивні і не об'єктивні.

Інтуїція — безпосереднє схоплення сутності предмета. В основі інтуїції лежить або вроджена здатність (талановитість) або довгий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.

Інформативно-трансляційна функція виконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду від попередніх поколінь нащадкам (за історичною “вертикаллю”), та в обміні духовними цінностями між народами (за історичною “горизонталлю”).

Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт) джерелом пізнання інтуїція почуття.

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей (див. також конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вважав, що істина — це система знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини. Див. також критерій істини.

Історизм — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід розглядати в розвитку. Історизм почав активно пробиватися в науку після Ч.Дарвіна.

Історичні пісні – ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов’язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.

Історичного коловороту теорія — історичні концепції О.Шпенглера, А.Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипетська, вавілонська, китайська, індійська, греко-римська, західноєвропейська, російська та ін.), розвиток яких іде по циклу — дитинство, юність, зрілість, старість і занепад.

Історія культури – узагальнююча дисципліна, яка розглядає культуру як цілісну систему єдності та взаємодії всіх її галузей.

 

К

Казка – епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у форму структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

Капітель – верхня частина колони, що приймає на себе навантаження від горизонтальних балок перекриття. З античної архітектури відомі чотири основних типи: дорична; іонічна; корінфська; композитна капітель, що є поєднанням останніх двох.

Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

Категоричний імператив - термін, введений Кантом для позначення безумовного морального обов'язку, веління. Категоричний – безумовний, імператив – веління, наказ. Суть категоріального імперативу Кант формулює так: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.

Каузальність — те ж, що і причинність.

Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад, визначний освітній і культурний центр України. Створена 1632 р. в результаті злиття Київської братської школи (засн. 1615) з Лаврською школою (засн. 1631). Об’єднаний навчальний заклад отримав назву Києво-Могилянська колегія на честь свого засновника митрополита П. Могили. У 1701 р. колегія одержала статус академії. Випускники академії зробили значний вклад у розвиток освіти і культури не лише в Україні, але й у Росії, Білорусі, інших країнах. Існувала до 1817 р.

Києво-Печерський лавра – православний чоловічий монастир, заснований 1051 р. у Києві. Відіграла значну роль у розвитку української культури, була центром літописання, іконопису, книгодрукування. Назву “Печерська” отримала від печер, в яких мешкали його перші поселенці-ченці. Засновниками Києво-Печерського монастиря вважаються ченці Антоній і Феодосій.

Києво-Печерський патерик – збірка творів про історію Києво-Печерського монастиря та його перших подвижників, яка була складена у першій третині ХІІІ ст. (1215 -1230 рр.)

Київська Русь – ранньофеодальна держава з центром у Києві. Існування Київської Русі охоплює період з ІХ ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. Відіграла визначну роль в історії східних слов’ян.

Кирилиця – один з двох слов’янських алфавітів (другий – глаголиця), який було утворено на основі грецької абетки на рубежі ІХ – Х ст. і названо на честь Кирила – визначного просвітника і місіонера християнства. Кирилиця нараховувала 43 літери, які мали не лише фонетичне, а й числове значення. Представляла собою південнослов’янський мовний діалект. Нею написані всі відомі твори ХІ та інших століть: “Остромирове Євангеліє”, Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр. “Слово про закон і благодать”, “Мстиславове Євангеліє”, “Повість минулих літ” та ін.

Кінетичне мистецтво (гр. kinemos – руховий, рушійний) – напрям у західному мистецтві 50-60-х років ХХ ст. Представники цього напряму намагалися створювати рухомі конструкції, вдавалися до світових ефектів.

Кіномистецтво – мистецтво відтворення на екрані зображень, які викликають враження реальної дійсності.

Кітч ( нім. Kitsch – дешева продукція, несмак, verkitschen – дешево продавати) – напрям у сучасній культурі, розрахований на масового споживача, що характеризується примітивністю, безідейністю, розважальністю; масова продукція, позбавлена смаку і розрахована на зовнішній ефект.

Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – художній стиль та естетичний напрям у європейській літературі та мистецтві ХVІІ – ХVІІІ ст., для якого характерне звернення до образів і форм античного мистецтва і літератури як ідеального художньо-естетичного еталона, сувора ієрархія жанрів, дотримання певних канонів, що були мірилом вартості творів цього стилю. В Україні класицизм набув поширення наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.

Колегія – школа, приватна гімназія ХІV – ХVІІ ст., яка утримувалася на кошти меценатів.

Ко́лти (однина: ко́лт) - характерні для слов'ян скроневі прикраси, що підвішувалася до головного убору на стрічці, чи металевих ланках - ряснах.

Комедія – жанр драми, в якому дійство і характери трактовані у формі смішного, веселого.

Комунікативна функція культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми.

Конструктивізм – зближення архітектури з практикою індустріального побуту.

Контркультура (від лат. contra – проти) – напрям розвитку культури, який протистоїть офіційній, базовій, домінуючій традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки.

Контрреформація (реформування католицизму) – рух спрямований на оновлення католицької церкви, виник як реакція на поширення протестантизму. Контрреформація тривала приблизно з 1560 року до кінця Тридцятилітньої війни.

Концептуальне мистецтво – одна з течій авангардизму, що розглядає художній твір як засіб демонстрацій ідей, понять, концепцій. Його представники відмовляються від створення традиційного художнього твору і звертаються до концептуальних об’єктів, що виступають у формі ідей чи проектів і супроводжуються написами, текстами, іншими позаестетичними засобами.

Концепція – (від лат. conceptus – думка, уявлення) – основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея в їх систематичному висвітленні.

Кубізм (фр.cubisme, від cube – куб) – модерністська течія в західноєвропейському образотворчому мистецтві початку ХХ ст., представники якої зображували реальний світ у вигляді комбінацій геометричних форм (куба, кулі, циліндра, конуса тощо) та деформованих фігур.

Культ (від лат. cultus – догляд, вшанування) – інститут вшановування та поклоніння речам, явищам, істотам, божествам.

Культэра домінбнтна - сукупність культурних зразків, які приймаються і розділяються всіма членами суспільства.

Культурна дифузія – стихійне та ніким не контрольоване запозичення культурних цінностей

Ку́льтовий твір мистецтва — твір мистецтва, що має багато шанувальників і який слугує важливою частиною (чи навіть основою) певної субкультури.

Культура — в широкому розумінні все, що не є природа; сукупність матеріальних і духовних здобутків людства; у вузькому розумінні поняття культури протиставляється поняттю цивілізації. Тут під культурою розуміють неповторні духовні здобутки певного народу — релігію, мову, мистецтво, тоді як під цивілізацією – раціоналізовані витвори — техніку, науку, бюрократію, які легко передаються від народу до народу. Уперше до наукового обігу поняття “культура” на позначення культури розуму увів Марк Туллій Цицерон.

Культурна ідентифікація – самовідчуття людини всередині конкретної культури. Нова українська ідентифікація носить національний характер. Сучасна українська ідентифікація є безпосереднім продовженням етнічної та мовно-фольклорної ідентифікації української нації, яка почала активно формуватися з середини ХІХ ст.

Культурна спадщина – частина матеріальної та духовної культури, яка створена минулими поколіннями, витримала випробування часомі передається наступним поколінням як щось цінне і шановане.

Культурний ареал – географічний район, в середені якого у різних культур виявляється схожість в головних рисах.

 

Л

Ландшафтне ансамбль – (нім. Landschaft – місцевість, франц. ensemble – разом) – гармонійна єдність просторової композиції, при розробці якого враховується рельєфні, кліматичні компоненти та специфіка ґрунту, флора і фауна, узгоджуються усі елементи.

Легенди – малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов’язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін).

Литовські статути – стату́т Вели́кого кня́зівства Литовського – основний кодекс права Великого князівства Литовського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе норми римського, руського, польського і німецького кодованого і звичаєвого права. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ ст.

Лібералізм — вільнодумство, переконання, що виступають проти традицій, звичаїв і догм. У політиці лібералізм протистоїть консерватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти втручання держави. Підкреслює цінність особистості.

Лірична пісня – поетично-музичні твори, в яких через естетичне сприйняття дійсності, буття осмислюється крізь призму людських переживань. У цих піснях майже відсутнє відображення дій, основна увага зосереджена на відтворенні внутрішнього світу людини (психологічний стан, думки, надії, переживання тощо). Лірична пісня виникла пізніше, ніж обрядова поезія. Виділяють два основні розряди ліричних пісень: 1) родинно-побутові; 2) суспільно-побутові.

Література – особлива форма соціальної свідомості, що відображає дійсність у художніх словесних образах.

Літопис – історико-літературний твір доби Київської Русі, в якому фіксувалися події за роками. Назва походить від структури літопису, де оповідь починалася зі слів “в літо”. Пам’ятка літератури, цінне джерело для дослідження слов’янської історії з давніх часів до ХІІІ ст.

Літо́пис – історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками.

Логос — у старогрецькій філософії багатозначний термін: світовий розум і закон (Геракліт); у неоплатоніків і гностиків виступає як думка і слово Бога.

 

М

Магія (лат. magia, від гр. mageia – чародійство) – система обрядів, пов’язаних з віруваннями у здатність надзвичайним чином впливати на людей, тварин, сили природи, на божества та духовний світ з користю для живих.

Мадригал (іт. madrigale, від лат. matricale — пісня материнською мовою) — світський літературний та музично-поетичний пісенний жанр епохи Відродження. Як літературний жанр, мадригал являв собою короткий ліричний (рідше - сатиричний) вірш на тему кохання, пізніше - дотепний віршований комплімент (іноді іронічний), адресований жінці. Як музичний жанр XIV століття мадригал — 2-3-голосна пісня з кількох куплетів та приспіву. У XVI ст. набуває рис 4-5-голосної вокальної поеми ліричного змісту. Згодом стиль мадригалу стає більш драматичним, спостерігається також відхід від вокальної поліфонії шляхом виділення верхнього голосу та появи інструментального супроводу.

Майоліка (від італійського Maiolica – Мальорка) – різновид кераміки, виготовляється з випаленої глини з використанням розписної глазурі.

Масова (або егалітарна) культура – напрям у культурі другої половини ХХ ст., розрахований на доступність широким верствам населення, знижений рівень сприйняття, розважальність.

Матеріальна культура – усі матеріальні предмети, створені людиною, а також винаходи та технології. До матеріальної культури входять такі сфери життєдіяльності людини: культура праці, матеріальне виробництво, культура побуту, культура проживання, культура ставлення до власного тіла та ін. Поділ культури на духовну та матеріальну – досить умовний: будь-який об’єкт культури є складним поєднанням матеріальних і духовних елементів.

Метод — спосіб, знаряддя, алгоритм; послідовність операцій, завдяки яким здійснюється пізнання чи практичне перетворення предмета. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція - дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.).

Механіцизм - спрощений підхід до складних, зокрема біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям ХVІІ-ХVІІІ ст.

Мистецтво – форма культури, що виявляє творчий потенціал особистості та слугує історичним способом задоволення її естетичних потреб, художня творчість загалом – література, архітектура, скульптура, живопис, графіка, декоративно-ужиткове мистецтво, музика, танець, театр, кіно та інші види діяльності людини, що об’єднуються як художньо-образні форми відображення дійсності.

Мініатюра (італ. miniatura, лат. minium – сурик) – 1) живописний твір невеликого розміру, що характеризується тонкою технікою виконання на дереві, металі, порцеляні тощо; 2) невеличкий музичний або драматичний твір або театральна п’єса.

Мінімалізм (лат. minimalis – найменший) один з напрямів у мистецтві 60–70-х рр. ХХ ст., твори якого позбавлені зовнішньої декоративності, найчастіше зводяться до використання найпростіших геометричних фігур. Мінімалізм представлений головним чином скуль птурою і живописом.

Містерія (грец. mystērion – таїнство, служба) – жанр релігійної драми ХІІІ – середини ХVІ ст. Основними групами містерій були різдвяні і великодні.

Містицизм — релігійно-філософський світогляд, який вчить про можливість осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілкування з Богом через злиття власної свідомості зБогом. Характерний для багатьох релігійних культів і для ряду філософських вчень (Беме, Сведенберг та ін.).

Міф (міфологія) — світогляд родового і ранньокласового суспі­льства, в якому одухотворені і персоніфіковані природні сили та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низьким рівнем розвитку матеріального виробництва. У міфі синтетико злиті зачатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. Міф — засіб духовного контролю роду над індивідом. Давній праслов’янський міф – сукупність поглядів, на основі яких пояснювали природні та суспільні явища, здійснювали ритуали та обряди, – тобто своєрідна система уявлень людини про Всесвіт.

Міфологія (гр. mythologia) – сукупність міфів будь-якого народу; наука, яка вивчає міфи.

Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираження думки, мислення, свідомості.

Модель — речова, знакова або уявна система, яка заступає (заміщує) об'єкт (оригінал) у процесі дослідження. Модель подібна, аналогічна оригіналу. Дослідження моделі (моделювання) відбувається за умови, коли воно ефективніше, ніж дослідження об'єкта.

Моделювання — дослідження об'єктів на їх моделях.

Модерн (фр. moderne – новітній, сучасний) – умовна назва стильового напряму в європейському та американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Український модерн характеризується вдалим поєднанням українських національних традицій, характерних пропорцій української сільської хати та дерев’яної церковної архітектури із сучасним розумінням зручності. У декорі широко застосовувалися мотиви української вишивки, дерев’яного різьблення, кераміки.

Модернізм ( фр. moderne – сучасний, новітній) – узагальнююча назва художніх напрямів ХХ ст. Модернізму властивий розрив з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва, пошук нових художніх форм і виражальних засобів.

Моза́їка (фр. mosaique, італ. іт. mosaiko, від лат. musivum, букв. присвячене музам; грец. Мпауб – муза) – зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток та інших матеріалів.

Монголо-татарська навала – історичні події, які мали місце у ХІІІ-ХIV ст. на землях Київської Русі, у результаті яких вона увійшла до складу Монгольської імперії.

Монізм — світогляд, який пояснює явища світу, виходячи з однієї субстанції, на відміну від дуалізму і плюралізму.

Монотеїзм (грец. mono – один і грец. theos – бог) – віра в єдиного бога. Монотеїстичним є три основні світові релігії: християнство, іслам і буддизм.

Мораліте (фр. moralite, від лат. moralis – моральний) – жанр повчальної алегоричної, переважно віршованої драми, що розвивався в Європі ХV – XVI ст.

Мораль — система норм, правил, цінностей, ідеалів, поведінку як окремих людей так і соціальних груп у суспільстві; внутрішня мотивація вчинків, поведінки.

 

Н

На́ва, також неф (фр. nef, від лат. navis – корабель) – поздовжня або поперечна частина простору церкви чи громадської споруди, розташована між рядами колон, стовпів, арок або між зовнішньою стіною та поздовжньою колонадою або аркадою (синоніми – неф, корабель).

Народ (грецькою — «етнос») — поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос — це історична спільність людей, яка склалася на певній території та посідає стабільні особливості мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т. д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, — своїх автономних об'єднань, закріпленні у законодавстві своїх прав.

Народна культура – створюється у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями.

Народні оповідання – образні оповіді про різноманітні події та випадки з буденного життя, що ведуться від імені учасника або очевидця цих подій.

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Натуралізм — тенденція у культурології та філософії, яка полягає в намаганні пояснювати складні соціокультурні явища на основі природних закономірностей. В ширшому розумінні під натуралізмом (на противагу суб'єктивізму) розуміють будь-яку філософію, яка виходить з об'єкта (природи) і на основі його закономірностей пояснює суб'єкт. Так, зокрема, розуміє натуралізм Гуссерль.

Наука – форма культури, головними завданнями є формування логічно впорядкованих знань, які з’являються у людства внаслідок спеціально організованого теоретичного та емпіричного вивчення реальності, та побудова раціональних прогнозів.

Націоналі́зм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика. Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Національна культура – синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.

Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, по відношенню до окремої людини, усвідомлення нею приналежності до певного народу, його культури, мови, усвідомлення свого місця і ролі у світовій цивілізації.

Нація – полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи.

Необхідність і випадковість — протилежні філософські категорії, якими означають форми зв'язку між явищами. Необхідне означає внутрішній, суттєвий, закономірний зв'язок. Випадкове — зовнішній, несуттєвий, ймовірний зв'язок. Необхідність і випадковість лежить в основі динамічних і статистичних закономірностей.

Неокантіанство — течія в європейській філософії кінця XIX ст., яка продовжувала традиції трансцендентального ідеалізму Канта і вперше обґрунтувала самодостатність сфери культури та філософії кульутри. До Марбурзької школи належали Коген, Наторп, Кассірер, до Баденської – Ріккерт і Віндельбанд. Поширилась також за межі Німеччини.

Неокласицизм – художні течії другої половини ХІХ – початку ХХ ст., що ґрунтувалися на класичних традиціях античного мистецтва, мистецтва епохи Відродження та класицизму.

Неоплатоні́зм – філософська течія античності.

Неореалізм – напрям в італійському кіно і літературі 40-50-х рр. ХХ ст. Визначними рисами неореалізму є демократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, наявність документальної основи твору (принцип вірності факту).

Неофрейдизм — напрям у філософії, культурології та психології XX ст., який поєднав психоаналіз Фрейда із соціологічними теоріями. Поширився переважно в США. Представники (Фромм, Хорні та ін.) відкидали біологічні і механістичні обмеження концепції Фрейда, доповнюючи її здобутками суспільних наук.

Нігілізм — заперечення загальноприйнятих цінностей і норм. Одним з проявів нігілізму є "переоцінка цінностей" Ніцше.

Ноосфера — верхній шар земної кулі, втягнутий у розумну діяльність людини (Вернадський).

Норма — зразок (стандарт) поведінки. Норма як оцінка вчинку з позиції належного пов'язана з цінностями.

 

О

Об'єкт і суб'єкт — вихідні поняття теорії пізнання. Об'єкт – те, що пізнається (природа, суспільство, людина і т. ін.). Суб'єкт – той, хто пізнає, носій активності. Суб'єктом може бути окрема людина, група людей, нація, суспільство в цілому.

Об'єктивність і суб'єктивність — поняття, що характеризують відношення суб'єкта до об'єкта. Якщо суб'єкт нав'язує своє мірило об'єкту, не узгоджене з властивостями об'єкта (протагорівське "людина - мірило всіх речей"), то це позиція суб'єктивізму. Коли ж суб'єкт відтворює об'єкт за його власною мірою (скажімо, вимірює твердість, теплоту об'єкта і т. ін. за певними еталонами), то його позиція є об'єктивною.

Образотворче мистецтво – мистецтво, в якому втілюються художні образи на площині (малярство, графіка тощо) та у просторі (скульптура).

Обряд – виконання людьми символічно-умовних дій, якими супроводжуються певні події життя людини, календарні свята, окремі трудові процеси.

Оп-арт (англ. op-art, скороч. від optical art – оптичне мистецтво) – напрям у мистецтві модернізму 60-х рр. ХХ ст., що розробляє в живописі й графіці декоративні ефекти простих геометричних форм, звичайно розрахованих на оптичний ефект.

Опера – музично-драматичний твір, в якому об’єднано інструментальну музику з вокальною, текст та образотворче мистецтво, призначений для виконання в театрі.

Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експерименту чи спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ.

Оранта – давньохристиянська Богоматір, заступниця людей; покровителька бідних; образ молитви. Оранта зображувалася з піднятими вгору руками – жест адорації (молитви). Оранта набула поширення в іконографії та живопису Візантії і Київської Русі.

Ордер (від лат. ordo - порядок, показ) – композиція, що складається з вертикальних несучих частин – підпор у вигляді колон та горизонтальної частини – антаблементу.

Орнамент – оздоблювальний візерунок, побудований на повторенні геометричних, рослинних та інших елементів, розташованих симетрично.

Осьмогласіє (Ὀкфюзчпт, від ὀкфю «вісім» + ἦчпт «голос») – музично-теоретична система, що описує лади літургійної візантійської музики, а також порядок їх використання у літургійній практиці.

“Остромирове Євангеліє” – давньоруська пам’ятка, найдавніша точно датована книга 1056-1057 рр., яка збереглася до наших днів. Книга написана кириличним уставом, оздоблена орнаментами та мініатюрами. Переписав зі староболгарської мови та оформив київський каліграф диякон Григорій. Виконана на замовлення новгородського посадника Остромира – свояка київського князя Ізяслава.

Офорт – вид гравюри; малюнок вишкрябується гравірувальною голкою на металічній основі, вкритій лаком, після цього прошкрябані місця протравлюються кислотою.

Оцінка — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і цінностей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важливістю.

П

Паломницька література – жанр давньоруської літератури, в яких описувалися подорожі до святих місць (у Палестину, на Афон, до Константинополя та ін.).

Панегірик (грец. panēgyrikos logos – урочиста похвальна промова) – похвальна промова на честь кого-небудь.

Парадокс — у широкому розумінні – неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється досить важко; в такому сенсі парадоксальними вважають неочікувані висловлювання, особливо коли неочікуваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точному сенсі слова суперечать логічним законам.

Парсуна – жанр портретного живопису кінця XVI - XVII ст., що вико­ристовував прийоми іконопису.

Партесний спів – вокальний жанр, церковне хорове багатоголосся, яке складається із восьми-двадцяти самостійних партій.

Патерики (грец. paterikon, лат. vita patrum від pater – батько) – життєписи і повчання святих отців Церкви, збірники оповідань про життя християнських святих отців, засновників християнської церкви, з країн християнського Сходу і Заходу.

Пейзаж – жанр образотворчого мистецтва, в якому основним об’єктом зображення є природа.

Перекази – усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва – переказ).

Перервність (дискретність) і безперервність (континуальність) — протилежні категорії діалектики, що характеризують структурність матерії. Перервність характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових характеристик речей, фізичних сил. Безперервність характеризує зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискретним, перервним.

Перун -головний бог у слов’ян язичників.

Перформанс (англ. performance – виконання, здійснення) – один із напрямів у модерністському мистецтві. Виник у 60-х рр. ХХ ст. Складається з виконання якихось спланованих дій перед публікою. Глядачі обмежуються пасивною роллю, а участі в дійстві не беруть.

Перформанс (англ. performance – виконання, здійснення) – один із напрямів у модерністському мистецтві. Виник у 60-х рр. ХХ ст. Складається з виконання якихось спланованих дій перед публікою. Глядачі обмежуються пасивною роллю, а участі в дійстві не беруть.

Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким означають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим контролем. Проявляється в снах, обмовках і т. ін.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства кожної суспільно-історичної епохи. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні та гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пізнання пов'язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини.

Пілястр (фр. pilastre) – плаский виступ в стіні будіві. Зовні має ознаки колони – базу, тіло, але без інтазісу (потовшення всередині), капітель.

Пісні-хроніки – жанровий різновид історичних пісень, у системі епіки вони стоять найближче до балад. В їх основу покладено дійсні історичні факти.

Пле́м'я — форма етнічної спільності й суспільної організації докласового суспільства.

Плінфа – широка і тонка випалена цегла великого розміру, яку використовували у будівництві у Візантії та в Київській Русі у Х – ХІІІ ст.

Плюралізм — 1) філософські вчення, які визнають множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); 2) вчення, які визнають множинність істин. Особливо характерний для соціологічних течій Заходу.

Повір’я – фольклорні твори, в яких відображено народний світогляд, язичницькі релігійні вірування, міфологічні демонологічні уявлення та погляди, різноманітні табу, яких мала дотримуватися людина.

Полеміка (франц. polйmique, грец. polemikos – ворожий, войовничий) – зіткнення різних поглядів при обговоренні будь-яких наукових, політичних, літературних та інших питань.

Полемічна література – твори, в яких автор обстоює свій погляд на суспільно-політичні події.

Політеїзм (грец. poly – багато і грец. theos - бог) – багатобожжя, віра у багатьох богів.

Політична культура – сфера культури, яка вивчає характер і рівень політичних уявлень, знань, оцінок, дій членів суспільства та зміст і якість цінностей, традицій, норм, які регулюють зовнішні та внутрішні відносини у суспільстві.

Політична спільнота громадян певної держави – політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, на позначення її населення, наприклад для посилання на “національні” університети, банки та інші установи.

Поп-арт (англ. pop art, скорочено від popular art – популярне мистецтво) – неоавангардистський напрям у 60-х рр. ХХ ст., що на противагу абстрактному мистецтву має предметний характер. Митці цього напряму використовують у своїх композиціях побутові предмети, промислові відходи тощо.

Посад – за Київської Русі торгово-реміснича частина північно-руських міст, пізніше у Росії торгово-промислові осередки, які не мали фортеці, але вважалися містами.

Постмодерн (те, що йде після модерну) – напрям у сучасній культурі, що сформувався у 70-х р. ХХ ст.

Постулат — вихідне твердження, яке при побудові теорії приймається без доказу. Те ж, що і аксіома.

Правова культура – інститут формалізованих нормативних взаємовідносин, що регулюються обов’язковим для виконання законами, юридичними нормами та охороняються державою.

Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини по перетворенню світу. Практична діяльність — спосіб існування людини.

Приказки – образний вислів або мовний зворот, який влучно характеризує людину, її вчинки, явища життя та ін, і є елементом першої частини прислів’я (Наприклад: кров людська – не водиця).

Прислів’я – стійкий афористичний вислів, що у стислій, точній формі висловлює думку про певні життєві явища, людські вчинки тощо (Наприклад: кров людська - не водиця, проливатися не годиться).

Причинність (каузальність) — взаємовідношення речей і процесів матеріального світу, при якому одні (причини) породжують інші (наслідок). Причинність – основний принцип наукового пояснення світу, він протистоїть диву (в релігії) — явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопозитивісти заперечують об'єктивність причинності, зводять її до суб'єктивної форми упорядкування досвіду.

Прогрес і регрес - зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного (прогрес) і навпаки (регрес).

Проповідь – промова релігійного характеру, яка виголошується священиком, основним завданням якої є пояснити Святе Письмо.

Просвітництво — ідеологія молодої буржуазії XVIII ст., яка продовжувала гуманістичні традиції Відродження. Представники — Локк, Вольтер, Монтеск'є, Дідро, Руссо та ін. Термін “Просвітництво” вперше вживається у Вольтера та Й._Г. Гердера, але утверджується у науковій літературі після статті І. Канта “Що таке Просвітництво?” (1784 р.).

Простір і час — основні ознаки матеріальності речей, форми існування матерії. Простір фіксує протяжність речей і їх порядок розташування, а час – тривалість існування речей (процесів) і їх послідовність. Субстанційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір і час взаємопов'язані. Простір визначається через час і навпаки. Якісно відмінним структурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові характеристики.

Протестантизм — один із найпоширеніших напрямів у християнстві, що відокремився від католицтва в період Реформації у XVI ст. (лютеранство, кальвінізм та ін.) та у результаті подальшого внутрішнього поділу (баптисти, методисти та ін.).

Протилежність — поняття, що відображає такі відношення між сторонами взаємодії, при яких вони взаємозумовлюють і взаємо-виключають одна одну. Наприклад, полюси в електриці.

Псалтир (книга Псалмів) – одна з книг Святого Письма (святих Книг – Біблії). Однією з перших перекладена на старослов'янську мову ще за часів Кирила і Мефодія. Складається з 150 ліричних пісень-псальм з молитвами до Всевишнього, часто друкується окремою книгою та використовується для богослужбових піснопінь.

Психоаналіз — розвинуті Фрейдом теорія і метод лікування психічних захворювань (неврозів) на основі проникнення в підсвідомість.

 

Р

Реалізм (франц. realisme – матеріальний, предметний) – літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

Релігія (лат. religio – побожність) – одна з форм суспільної свідомості – сукупність духовних уявлень, що ґрунтується на вірі в існуванні в Бога або богів, а також відповідна поведінка і специфічні дії людини (культ), соціальний інститут культури.

Релятивізм —- підхід, який абсолютизує мінливість, суб'єктивність істини. Притаманний суб'єктивістським напрямам у філософії (софісти, емпіріокритики).

Рефлексія - акт пізнання, предметом якого є пізнавальна дія­льність свідомості, Я. Пізнання можна досліджувати через результати — зміну наукових ідей, теорій — це об'єктивний метод, а можна через аналіз суб'єктивної діяльності пізнання — це рефлексія.

Реформа́ція (від лат. reformatio) – культурне зрушення, що спричинено християнським церковно-релігійним, духовно-суспільним та політичним рухом оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в XVI ст. Спрямоване на повернення до біблейських першоджерел Християнства у їх суті, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади. Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі, відповідно називають протестантською, лютеранською або євангелічною. Зазвичай, розглядається як другий етап у розвитку західноєвропейського Відродження, і мала місце у країнах Центральної та Північної Європи (т. з. Північне Відродження).

Рито́рика – теорія красномовства; наука про ораторське мистецтво; майстерність вживання мови для передачі інформації і для інтелектуального та емоційного переконання.

Ритуал (лат. ritualis – обрядовий) – форма складної символічної поведінки, система дій та мовлення, яка є основним вираженням культових взаємин.

Рід інколи називають просто бог — первісний бог давніх слов'ян. Входив до пантеону давньоукраїнських богів. В одному російському рукописі XVI в. говориться: „те ти не Рід седя на повітрі метає на землю купи й у тім народжуються діти“. Таким чином, Рід виступає як Творець. Язичники саме Рода вважали творцем нового життя на Землі. Для того щоб народилися діти, язичеський бог повинний скидати з неба якісь "купи", що сприяють народженню. Найбільш ймовірно, що це слово означало просто дощові краплі ("грудие" - краплі, "грудие росное" — краплі роси, "градные купи" – дробинки граду). Рукопис спростовує думку язичників, що виникнення життя на землі твориться Родом, що зрошує Землю небесними краплями, унаслідок чого народжуються діти. Тут Рід виглядає Зевсом, що зійшов до Данаї золотим дощем. Далі Рід представляється не тільки продовжувачем життя, але і творцем світу.

Річ Посполита – феодальна держава другої половини ХVІ – кінця ХVІІІ ст., яка складалася з Польського королівства і Великого Князівства Литовського. До неї входила частина сучасних українських та білоруських земель – Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина, Київщина. Була утворена Люблінською унією (1569 р.), припинила своє існування 1795 р.

Родинно-побутові пісні – ліричні поетично-музичні твори, в яких відображено почуття, переживання, думки людини, пов’язані з її особистим життям, подіями у сім’ї, родинними стосунками (пісні про кохання тощо).

Розстріляне відродження – процес винищення радянськими каральними органами української творчої інтелігенції у 30-х рр. ХХ ст.

Рококо (франц. rococo) – стилістичний напрям в європейському мистецтві першої половини ХVIIІ ст. Характеризується відходом від реального життя у світ фантазії, театралізованої гри, міфологічних сюжетів. Виник на початку XVІІІ ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVІІІ ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Рококо мав переважно світський характер. Цей стиль більш камерний та інтимний, щирий, пов’язаний з побутом людини. Найбільшого свого розвитку набув у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер’єру.

Романський стиль (від лат. romanus – римський) – повноцінно виявив себе передусім в архітектурі. Будови романського стилю різноманітні за типами, за конструктивними особливостями, за декором. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів, монастирів, замків, які розташовані на підвищених місцевостях. Романський стиль вирізнявся масивністю споруд. Основним будівельним матеріалом романської архітектури був камінь.

Романтизм — культурнатечія кінця XVIII - початку XIX ст., представники якої (Ф.Шлегель, молодий Шеллінг, Новаліс) розглядали природу як художній витвір духу. Звідси мистецтву відводилась провідна роль у пізнанні. Романтики проповідували культ генія, в пізнанні надавали перевагу інтуїції. Романтизм заперечував канони класицизму, йому властива увага до внутрішнього світу героїв, підкреслене зображення пристрастей, напруженість сюжету, мальовничість описів і характеристик.

“Руська правда” – перше письмове зведення законів Київської Русі ХІ – ХІІ ст.

 

С

Садово-паркове мистецтво – мистецтво створення парків, садів та ін. озеленених об’єктів, органічне поєднання природних (клімат, рельєф, вода, рослинність) і штучних (архітектурні та інженерні споруди, скульптура, елементи благоустрою) компонентів для задоволення соціально-функціональних та естетичних потреб людини.

Самосвідомість — акт свідомості, в якому вона намагається усвідомити (пізнати) саму себе, подивитись на себе мовби ззовні. Трудність цього процесу полягає в тому, що межа між об'єктом пізнання (свідомістю) і суб'єктом (самосвідомістю) не чітко визначена. Як показали екзистенціалісти, свідомість, що стала об'єк­том, фактично перестала бути живою свідомістю.

Свідомість — відображення дійсності у формах, пов'язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне явище, існує на основі мови. Феноменологія розглядає свідомість як потік актів (сприймання, пригадування, міркування і т. ін.), що спрямовані на певні предмети (інтенціональність) і певним чином організовані часовим потоком свідомості.

Світогляд — певна цілісність найбільш загальних знань, цінностей і практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. Типами світогляду є міфологія, релігія і філософія. У відповідності з трьома компонентами (знання, цінність, настанови) світогляди бувають раціональними і ірраціональними, оптимістичними і песимістичними, пасивно споглядальними і активними.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості.

Свобода — одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що вона (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детермінуючись обставинами. Свобода — підстава моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає збіль­шення відповідальності.

Семантика — в логіці розділ, що вивчає відношення виразів мови (знаків) до позначуваних ними об'єктів і смислів, які вони виражають.

Семіотика — наука про знакові системи. Основоположник – Ч.Пірс.

Сентименталізм (франц. sentiment – почуття, чуттєвість) – літературний напрям другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини і викликати співчуття до героїв у читачів.

Символізм – модерністський літературний напрям кінця ХІХ –ХХ ст. Виник у Франції. Символісти відмовилися від зображення реалій життя і метою своєї творчості вважали пошук прихованої краси світу. На місце художнього образу вони ставили художній символ, що містить у собі ряд значень. Намагалися надати своїм творам музикальності, співзвучності, бо тільки музику вважали мистецтвом.

Синкретизм – (від гр. synkretismos – з’єднання, об’єднання) – поєднання різнорідних елементів (танцю, співу, музики, слова, жестів і т. д.) у єдиному вираженні. Синкретизм є характерним для первісного періоду розвитку культури.

Синтез — метод пізнання який полягає у поєднанні частин у ціле.

Сім’я – соціальний культурний інститут, система зв’язків, взаємодії та стосунків індивідів, який виконує функції продовження людського роду і регулює усі зв’язки, взаємодії і стосунки на основі певних цінностей і норм, що піддаються соціальному контролю через систему позитивних і негативних санкцій.

Скань – вид ювелірної техніки: ажурний або напаяний на металічний фон візерунок з тонкого золотого, срібного або мідного дроту.

Скоморохи – мандрівні актори, співаки, музиканти, акробати і дресирувальники доби Київської Русі.

“Слово” – твір церковно-повчального характеру часів Київської Русі. Сюжетом могла бути історична подія, моральна тематика тощо.

Служебник – церковна книга, що містить три літургії: св. Василія Великого, Іоана Золотоустого і Наперідосвячених Дарів та священичі і дияконські моління на вечірній, утрені і по причасті.

Соціально-побутові (суспільно-побутові) ліричні пісні – фольклорні твори, в яких відображено почуття, роздуми певних соціальних груп (козаків, чумаків, рекрутів, наймитів тощо), викликані подіями чи обставинами суспільного життя народу, позначені характерним рисам станового побуту.

Станкове мистецтво – твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер; у живопису – картина, у скульптурі – статуя, погруддя. За доби Київської Русі – це ікони.