Форми та методи народного виховання зростаючої особистості

Протягом віків український народ в результаті спостережень, щоденної копіткої праці, аналізу життєвих ситуацій усталеним, традиційним шляхом нагромадив значний досвід формування відповідального ставлення дітей та молоді до трудової діяльнос­ті, в якому дослідники виділяють наступні групи методів мораль­но-трудової підготовки: а) методи формування морально-трудового досвіду (ігри, приклад батьків, виконання доручень, обов'язків; дотримання правильного режиму праці та відпочинку;

привчання та вправи; уклад життя та діяльності дітей; безпосере­дня участь у трудових процесах); б) методи впливу на інтелекту­альну та емоційну сфери особистості (роз'яснення, наставляння, розповідь, бесіда, порада, просьба, спостереження за працею та відпочинком старших); методи стимулювання (громадська дум­ка; вимоги батьків; змагання; похвала; навіювання; застереження;

натяк; докір; заклинання; клятва; благословіння; заборона; заохо­чення; покарання).

Характеризуючи, зокрема, метод покарання, дослідники від­значали, що до нього вдавалися, особливо батько, якого боялися як суворішого і вимогливішого. Все ж, у більшості родин з вимо­гливістю розумно поєднувалися любов і ласка, чому сприяла і громадська думка: "Учи дітей не стражкою, а ласкою". Особли­вого значення як методу батьки надавали заохоченню, стимулю­ючи розвиток трудових здібностей дітей. З цією метою розумно поєднувалися і ласкаве, ніжне слово, і подарунок, і доручення більш відповідальної роботи. Традиційно в українських родинах цінували громадську думку. Громада засуджувала лінощі не тіль­ки дітей, але й батьків за погане виховання: "Та дитина ледача, якої батько не вчив". І, навпаки, того, хто добре, швидко й майс­терно брався за діло, не тільки відзначали, ставили в приклад, а й з глибокою повагою ставилися до його сім'ї. Поряд із традицій­ною трудовою підготовкою в родинах прагнули (особливо зі зро­станням кількості початкових шкіл у другій половині XIX ст.), щоб діти оволоділи грамотою, особливо хлопчики - майбутні господарі.

За народною традицією, праця була необхідністю, обов'язком кожного. Формування почуття обов'язку розпочиналося з 5-6-ти років і виявлялося у піклуванні (догляді) старших за найменшими дітьми. З 7-ми років діти мали постійне доручення в сім'ї (напри­клад, пастухування), за виконання якого вони несли Індивідуаль­ну відповідальність перед батьками. У підлітковому віці збагачу­вався життєвий досвід, світорозуміння юних, і почуття обов'язку ставало більш усвідомленим. Це почуття пізніше переростало у переконання, що кожна трудова дія має бути доведена до логіч­ного завершення. Таке переконання підсилювалося впливом об­рядовості, громадською думкою, стимулюванням з боку батьків, і на етапі дорослості у юнаків і дівчат відповідальність усвідом­лювалась, як критерій (мірило) ставлення до самого трудового процесу та його результатів.

Особливістю традицій, які викристалізувались як мета і вихо­вні засоби родинної педагогіки, було те, що у селянському сере­довищі процес виховання істотно не відрізнявся від реального життя сім'ї, громади та ін. Джерелом виховних засобів була сис­тема взаємовідносин селянської родини, яка створювалась протя­гом століть, її трудова діяльність. Традиції були безпосередньо вплетені у процес життя, і трудове виховання, передусім, здійс­нювалось у контексті реального повсякденного життя.

Засобами традицій народна педагогіка формувала у дітей та молоді інтерес, звичку до праці, завзяття і наполегливість, праг­нення до переборення труднощів, свідоме ставлення до виконан­ня трудових операцій, уміння співпрацювати. Керуючись громад­ською думкою, що здорова людина не може сидіти без діла, на­родна мудрість засобами дитячого фольклору та з допомогою звичаїв, обряд, свят підводила юних до переконання в необхідно­сті праці, розвиваючи почуття обов'язку та індивідуальної відпо­відальності.

Отже, важливим шляхом реформування системи виховання е відновлення виховного потенціалу народної педагогіки і, разом з тим, впровадження нових форм і методів, що слугувало б голо­вній меті національного виховання, а саме: набуття молодим по­колінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціона­льних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, худож­ньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

У народній педагогіці сформувалися наступні форми органі­зації виховного процесу:

- індивідуальна, що передбачає раннє родинне виховання;

- групова, для якої характерне включення дітей та молоді у спілкування з однолітками, дорослими;

- фронтальна передбачає участь у народних обрядах, святах. Загалом методи народної педагогіки у вихованні умовно мо­жна поділити на чотири групи:

1. Методи формування свідомості (розповідь, бесіда, пояс­нення, роз'яснення, порада, наставляння, дискусія).

2. Методи формування досвіду (організація способу життя та діяльності дітей; вправи; участь у праці та відпочинку; виконан­ня доручень; участь в іграх).

3. Методи стимулювання (громадська думка, заохочення, на­віювання, заборона, застереження, покарання)

4. Методи самовиховання (самозобов'язання, самонавіювання само переконання, самоконтроль, самооцінка, самопокарання.).

Впровадження ідей народної педагогіки у повсякденну прак­тику особистісно-орієнтованого виховання школярів може здійс­нюватися наступними шляхами: організацією фольклорних та етнографічних експедицій по історичних місцях, до народних умільців; проведенням календарних і родинних свят, обрядів, ве­чорів, вечорниць, ярмарок на фольклорній основі; веденням літо­пису; складанням генеалогічних карт; залученням учнів до акти­вної участі у збереженні святинь свого народу, пам'яток історії та культури, його природи; зустрічей з представниками старших поколінь; організацією гурткової роботи* з ознайомлення із на­родно-прикладним мистецтвом, фольклором, народними інстру­ментами; створенням етнографічних музеїв.