На тему: Культура Княжої доби

Лекція №1

Тема: Вступ до курсу “Історія української культури”

 

План

1. Поняття і сутність культури.

2. Функції культури.

3. Культура і цивілізація

1. Приступаючи до вивчення предмету Історія української культури ми повинні чітко з’ясувати суть поняття культура, національна культура, світова культура, функції культури.

Поняття “культура” складне і багатогранне. Чимало філософів і дослідників давніх і новітніх часів намагалися дати вичерпне визначення цього терміну. Але той факт, що і на сьогоднішній день не існує єдиного уніфікованого поняття, а в світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень свідчить про неоднозначність і обширність поняття “культура”.

Саме слово “культура” латинського походження і означає “обробіток”, “догляд”. Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, філософ Цицерон (у 45 р. до н.е), який назвав філософію “культурою душі”. Саме в культурі мислення він вбачив шлях до розширення духовного світу людини. У такому розумінні як синонім освіченості, вихованості людини, термін “культу- ра” ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української. У середні віка поняття “культура” асоціює з міським вкладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. І тільки в ХVІІ ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення.

Німецький філософ ХVІІ ст. Й. Герде відстоював ідею історичного прогресу людства, пов’язуючи його з розвитком культури.

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив питання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності

людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у символічній формі.

Авторитетний культуролог України Д. Антонович слушно наголошує на те, що під словом культура в різних випадках криється різний зміст. В широкому розумінні цього слова, наголошує дослідник, - культурою вважають все, що має людина чи громада людей не від природи, а вже від власного розуму і власної творчості, як царині матеріальній, так і духовній, у громадського життя, звичаїв та побуту.

Серед сучасних визначень культури є:

1. Культура – є все те, що результатом людської

історії.

2. Культура – як міра людяності.

3. Культура – все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи.

І як приклад, Д. Антонович наводить той факт, що коли людина не їсть сире м'ясо, а раніше його зварить, то така людина стоїть щодо своєї культурності на кілька щаблів вище від людини що не відчуває потреби кулінарної обробки м’яса перед його споживанням.

Варто чітко усвідомити, що культуру в широкому розумінні цього слова мають усі люди – від найпримітивніших канібалів (людоїдів) до найбільш культурно розвинених народів; тільки рівень культури в них різний: одні мають культуру примітивнішу, інші – високорозвинену.

Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною. Це зумовлено тим, що людство нагромадило далечезні матеріальні й духові цінності, створенні в різні епохи різними народами.

Сучасній науці вдається виявити і проаналізувати структурні частини культури.

Традиційно розрізняють два основні напрямки – матеріальний і духовий, відповідно до двох основних сфер людської діяльності – матеріальної і духової. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, помешкання, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв’язку, пам’ятники і мопулянти тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей.

Матеріальна і духовна культура перебувають у тісному взаємозв’язку.

Так, приклад, образотворче мистецтво: картина є зразком духовної культури, але її творення неможливе без предметів матеріальної культури: полотна, фарб, пензлів. І навпаки, без освіти, спеціальних знань, які є елементом духовної культури особистості неможливе виготовлення матеріальних речей.

Але якщо уважно проаналізувати результати діяльності людини то ми побачимо що не все що людина зробила має культурну цінність. Тому необхідно чітко розмежувати поняття культурна цінність і елемент культури.

Культурна цінність це найкращі, найдосконаліші зразки людської діяльності які мають суспільне визначення (або принаймі діяльності суспільства). Історичне значення, із часом не втрачають своєї актуальності (твори Шевченка, Франка тощо) а навпаки набувають все більше ваги. Наприклад зразки давнього мистецтва: Леопарда Давінчі, Мікеланджело.

Критерієм культурної цінності є час.

Дуже важко об’єктивно оцінити культурну цінність сучасного вору. Історія знає чимало випадків коли генії не були оцінені за життя, але були визнані через певний час.

Багато художників, письменників продавали свої твори за безцінь, живучи в злиднях. Проте після їх смерті вони були належно оцінені. (Рембрандт)

Елемент культури – це більш ширше поняття. Елемент культури є все що створила людина своєю працею. (повсякденний одяг, меблі тощо)

В сучасній науці прийнято розподіляти культуру відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділяти світову національну культуру.

Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стало загальнолюдським надбанням.

Національна культура – є синтезом культурних цінностей надбань, створених різними соціальними групами людей і групами суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній

(традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, німецьку, російську. Проте, ви повинні для себе чітко усвідомити відмінність понять “українська культура” та “культура України”.

Кожний народ створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, і в деякій мірі навпаки національна культура зазнає впливу світової. Отож національна і світова культура перебуває у тісному взаємозв’язку.

Упродовж розвитку людства виникли певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура доби Відродження, культура нового часу.

2. Функції культури.

Складна і багатогранна сутність культури визначає різноманітність її функції в житті суспільства й окремої людини. Серед них виділяються: пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, а також виховна.

1) Основного функцію культури, на думку багатьох вчених є людино творча або гуманістична. Всі інші функції так чи інше пов’язані з нею і навіть випливають з неї.

2)Інформація є однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Саме тому культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв’язків між поколіннями призводить до її втрати з усіма негативними послідками.

3)Пізнавальна ця функція тісно пов’язана з першою і випливає з неї.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки вона використовує багаті знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільств різняться між собою саме за цією ознакою.

Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досидь низькому щаблі розвитку.

4)Результативна функція культури полягає в узгодженні співіснування й взаємодії людей. У праці, побуті, особистому житті культура так чи інакше впливає на поведінку людей та їх вчинки. Регулятивна функція спирається на такі нормативні системи, як мораль і право. (юридичні правила)

5)Аксіологічна (ціннісна, оціночна).

Ця функція відображає важливий якісним стан культури. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтирів і потреби. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять інтелігентності особи. (Хто іде до музею, церкви інші в кафе-бар). Для когось основне що людина знає, який її духовний світ, а для інших як людина одягнута.

6)Особливе місце належить виховній функції культури за допомогою якого підростаюче покоління засвоює досвід співіснування в суспільстві, правила поведінки, виступає універс фактором саморозвитку.

3. Культура і цивілізація.

У культурології поняття “цивілізація” дуже зблизилися з поняттям культура, іноді ці терміни вживаються як синоніми.

Термін “цивілізація” вживається як для позначення етапу розвитку людського суспільства, так і для характеристики будь-якого суспільства. У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення наявних потреб людей, стає його метою. У цьому розумінні виділяють три основні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізація. Поняття “цивілізація” характеризує етап в культурній еволюції людства, що починається з 3500 р. д. н. е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958р. в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації: монументальна архітектура, писемність, міста.

В іншому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як “технологія” цивілізації її сенсовим ціннісним засадам. Цивілізація може служити культурі, а може відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими цінностями. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко. Людина може бути цивілізованою (освіченою, умілою), але малокультурною, якщо вона бездуховна, тобто сенс її діяльності не зумовлений світовою і вітчизняною культурою.

Лекція № 2

 

Тема: Культура найдавнішого населення на території України

 

 

План

1. Культура доби палеоліту.

2. Трипільська культура.

3. Скіфо-сарматська культура.

4. Антична культура грецьких міст-полісів Північного причорномор’я.

5. Культура східних слов’ян.

 

1. Від найдавніших часів Україна була заселена різними племенами і народами. Людина на землях України з’явилася приблизно 1 мільйона років тому в добу палеоліту (кам’яну добу). Наявність лісів, рік та родючих земель сприяли активному освоєнню людьми цієї території. Первісні люди навчилися виготовляти знаряддя праці, користуватися вогнем, будувати перші житла, мали первісні релігійні вірування. Багато археологічних знахідок підтверджують те, що з давніх-давен на українських землях відбувався розвиток світової цивілізації.

Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — в ашельський час (1 млн — 150 тис.pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с. Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.

Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.

Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. Він характерний різким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.
Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.

Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти.

В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.
У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.
У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.

Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".

Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).
В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла і роль сім'ї — генеологічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.

2. Трипільська культура, яка проіснувала протягом двох тисячоліть (IУ-III тис. до н. е.) і досягла високого, як на той час рівня розвитку. Основним заняттям трипільців було землеробство. Також вони займалися садівництвом та виноградарством. У трипільських племен було розвинуте містобудівництво, ремесла (гончарство, обробка шкіри, ткацтво). Трипільців вважають прадавніми українцями.

В Україні виявлено понад тисячу пам’яток трипільської культури. Вони згруповані на територіях поблизу Дністра, Прута, Буча менше над Дніпром. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел. Населення на всій території трипільської культури становило близько 1 млн. осіб. Трипільські селища розташовувались на високих рівнинах, поблизу рік і потоків. Вони мали чітке планування – всі будови були розташовані концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояло святилище. Житло трипільської культури дуже нагадує українську хату XIX ст.. Будинки з випаленої глини мали видовжену прямокутну в плані форму, всередині розділені перегородками. Приміщення опалювалося глиняними печами. Уявлення про типи житла дають глиняні моделі, які часто знаходять у трипільських поселеннях.

Привертають увагу такі деталі, як напівкругле вікно, дво або чотирьохсхилий дах, на стінах виявлено сліди розписів.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів. Це перш за все вироби побутового призначення – столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, які прикрашалися своєрідним багатокольоровим (чорний, білий, червоний та брунатний) орнаментом. Спіраль, заокруглені лінії та смуги, що символізували воду, сонце, рослини є найпоширенішими мотивами трипільського орнаменту. Серед орнаменту композиції на посуді розміщували стилізовані зображення людей і світських тварин, які впліталися у загальний візерунок.

Серед археологічних знахідок – численні статуетки, переважно ЖІНОК, що доводить існування культу жінки у трипільському мистецтві. Про те свідчить, зокрема і те, що в глину часто змішували зерна пшениці.

В українському гончарстві, килимах, різьбленні, розписах збереглося чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва. Деякі вчені висувають ідею “відчуття Трипілля” як споконвічної хліборобської властивості української душі, як інстинкту землероба годувальника. За часів СРСР офіційна історична думка не визнавала трипільців предками українців, проте існує вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України.

3. В 7-2 ст. до н.е. в степовій частині України розвинулася культура СКІФІВ. Скіфи один із найвідоміших народів Стародавнього світу. Цей кочовий народ прийшов із Прикаспійських степів і об’єднав численні місцеві племена землеробів. Для скіфів був притаманний патріархат, культ сонця з його символом – колесом. Скіфи були войовничим народом. Тому у скіфській культурі культ зброї посідав особливе місце.

Від скіфів залишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом із небіжчиком клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. На вершинах курганів – статуї, що зображали воїнів з легенд. У цих курганах, які мають назву Чортом лик, Куль – Оба, Солоха, Мелітопольський курган, Товста могила, віднайдено багато виробів декоративних мистецтв.

Скіфи мали високо розвинуте декоративне – ужиткування, мистецтво, зокрема ювелірні вироби. Характерною особливістю мистецтва скіфів є так званий “звіриний стиль”. В оздобленні виробів з заліза, кісток, дерева (зброя, кінська збруя) використовували сюжети із зображеннями тварин. Особливість скіфського звіриного стилю було і те, що художники майстерно відтворювали характерні риси тварин, показуючи їх у дії, стрімкому русі – стрибку, польоті. Художники зображали не тільки цілі фігурки, але й окремі частини тварин такі як голова, око, пазурі та інше, що мали символічне значення, ніби надаючи їх власникові спритності, сили, пильності.

До шедеврів світового мистецтва належить золота нагрудна прикраса – Скіфська ПЕКТОРАЛЬ (4 ст. до н. е.) яку у 1951 р. віднайшов археолог Б. Мозолевський (золото 958 проби, вага 1150грам). На ній зображено на двох ярусах сцени з побуту скіфів та міфології (доїння овець, фантастичних істот до нападу коней).

На одній з посудин зображено як скіф удаляє зуб іншому скіфу (Кн.. Овс.). Що свідчить про розвиток медицини.

Від скіфів українці наслідували чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, сагайдак.

Прямими продовжувачами традицій скіфського мистецтва були сарматські племена. Вони також використовували “звіриний стиль” але в композиціях міфологічного змісту. Крім того характерною рисою їх мистецтва є прикрашення виробів інкрустацією з коштовного каміння, різноколірного скла.

4. Значний вплив на культуру України, передусім скіфів мала АНТИЧНА КУЛЬТУРА грецьких міст – полісів.

З кінця 7-6 ст. до н. е. вздовж узбережжя Чорного моря, грецькі переселенці засновують численні міста і поселення: Ольвія (на березі Бузького лиману, Пантікапей – столиця Боспорського царства, на місці сучасного Керча), Херсонес на території Севастополя.

Ці міста були містками для зв’язків грецької культури із культурою степового населення України, з яким здійснювався інтенсивний товарообіг зокрема продуктами хліборобства, тваринництва.

Натомість степове населення купувало предмети ремісницького виробництва.

Вважається, що слов’янська молодь мала оселятися в містах – полісах і здобувати тут навички, виготовлення ювелірних виробів, зброї, кераміки тощо.

Що собою представили міста – поліси?

Тут на високому рівні стояло містобудування. Вулиці у містах в основному перетин під прямим кутом. На підвищенні у кожному місті споруджено акрополь, оточений кам’яними стінами, на якому стояли храми, театри.

Цікавою пам’яткою архітектурного періоду були кам’яні склепи, які всередині мали поховальну камеру, до якої вів вузький коридор (дромос).

У цих склепах виявлено розписи стін (фрески). Пам’яткою світового значення є монументальне живлення гробниці Деметри (I ст.. до н. е.) відкритий у Керчі. Тут зображені квіти, гірлянди, сцени пресвятого міфу про викрадення дочки Деметри, богом підземного царства Плутоном.

Провідне значення в мистецтві античних міст мала скульптура на вулицях і площах встановлювання статуї богів, погруддя визначних громадян міста. Скульптурними рельєфами оздоблювали храми. Рельєфи міфологічного змісту.

Своєрідний і неповторний синтез давньої язичницької та античної культури став підґрунтям, на якому розвинулася українська культура. Література. Мистецтво, філософія з їх гуманізмом, цілісністю, зверненістю до людини, її розуму, загостреною увагою до етичних проблем, осмисленням світу через естетичне його сприйняття. Саме тому традиційний український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного відзначається й на рівні духовної культури. Греки полюбляли музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати одяг, хатню обстановку тощо. Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став однією з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити. Античні корені української культури неодноразово підкреслювали українські письменники та поети, зокрема Юрій Липа (книга «Призначення України») та Євген Маланюк. «Степовою Елладою» ніжно нарікає Україну Маланюк у своїх віршах. Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила у греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбства, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет права, (йита Іех, хееі Іех – закон суворий, але це закон), які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи.

5. Досягнення культур народів, що проживали на території України, синтезувала культура давніх східних слов’ян, які проживали в І тисячолітті н. е. Найяскравіше культура слов’ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурі і культурі антів.

Характерною властивістю релігійних поглядів слов’ян є культ природи.

Стародавні язичеські культи слов’ян обожнювали сили природи – воду, вогонь, землю, рослини, звірів. Східні слов’яни поклонялися озерам, рікам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах та будинках живуть духи, в озерах, потоках та водоймах – русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, худобу та іншу їжу. Культ природи викликав становлення різних обрядів і свят, пов’язаних зі зміною пори року – весни, літа, осені й зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масниця, веснянки тощо. В цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.

У древніх слов’ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог – бог сонця, Велес – бог худоби, Сварог – бог вогню, Стрибок – бог вітру та бурі, Хорс – бог добра. Широко був розповсюджений культ предків. У пошані були Боги роду – бог-Отець та Богиня-Мати.

Для відправлення своїх обрядів слов’яни, язичники будували культові споруди, найбільшими серед яких були святилища – місця молінь і жертвоприношень.

Такі святилища виявлено, зокрема в Західній Україні. Площадки святилищ оточувались валом ровом, в центрі стояв ідол. За свідченням письмових джерел його найчастіше вирізали з дерева. До нашого часу збереглися тільки фігури виконані з каменю, найвідомішим є «Збруцький ідол» знайдений 1848 р. на Тернопільщині біля річки Збруч (9 ст.). Збручанський ідол – це чотиригранний стовп заввишки 2,7 м із зображеннями розміщеними у трьох ярусах на кожній стороні. Триярусні композиція відображає язичницькі уявлення слов’ян про будову всесвіту. На вершині скульптури (це світ богів) на кожному боці зображені фігури чотирьох божеств під однією спільною шапкою, що символізує небо.

Це:

Мокош – богиня плодючості з рогом достатку в руці;

Богиня кохання і шлюбу – Лада;

Бог війни Перун з мечем і конем;

Безіменний бог, можливо Дажбог.

В середньому ярусі (наш людський світ) розміщені фігури чоловіків і жінок, які нібито взялись за руки.

Нижній ярус – це зображення таємничих підземних богів, які тримають на собі землю. Це можливо бог Велес, який є хазяїном водних і земних сил, він пов'язаний із померлими предками, він охоронець врожаю, худоби.

Культ роду проявлявся в обрядах, пов’язаних із народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов’яни вірили в життя після смерті і разом з небіжчиком клали в могилу їжу, зброю, прикраси. Над могилою написали кургани і справляли тризну. До нашого часу дожив один із старовинних обрядів – відзначення дня смерті.

Мистецтво давніх слов’ян було тісно пов’язане з побутом. Різноманітні предмети хатнього вжитку, зброї, знарядь праці, одягу, вишивки на тканинах оздоблювались своєрідними візерунками. В їх мистецтві виявилося своєрідне світосприйняття язичників, які обожнювали сили природи.

Зображення часто мали символічний зміст. Виявлено пряжки, сережки прикрашені кольором, вставками з емалі, які знаходилися ще у Черняхівській культурі.

Зображення фантастичних тварин. Бронзу застосовували для виготовлення медичних інструментів, пінцетів та хірургічних ножів.

 

Лекція 3

на тему: Культура Княжої доби

План

1. Роль хрещення в розвитку культури Київської Русі.

2. Писемність, освіта і наука.

3. Література і фольклор.

4. Архітектура

5. Монументальний живопис, іконопис.

 

1. Культура КиївськоїРусі.У 9-10 ст.утворюється і міцніє Давньоруська держава, що об’єднала численні слов’янські племена. Центром об’єднання руських земель був Київ.

Київська Русь створила яскраву і самобутню культуру. Величезну роль для формування культури Київської Русі відіграло запровадження християнства 988 р.

Князь Володимир наказав зруйнувати ідоли язичництва Перуну, Дажбогу, Хорсу та інших. Наступного дня відбувалося хрещення людей у водах Дніпра. Князь Володимир наказав збудувати церкви на тих місцях, де колись стояли язичницькі ідоли.

Проте на околицях Київської держави язичництво ще довгий час нелегально сповідувалося руським населенням, що дає змогу говорити про виникнення так званого релігійного сенкритизму, тобто двовір’я.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялась на новий, більш високий щабель, значно зміцнили зв’язки з Візантією, а також з християнськими країнами Заходу. До Києва приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт, про минулі цивілізації. З’явилася й українська емблема – тризуб, який був княжою і державною емблемою.

2. Писемність у Київській Русі була відома ще до запровадження християнства. Про це свідчать угоди Київської Русі з греками. Арабський письменник Дарлан спостерігаючи за обрядом поховання руса 921 р. відзначав, що на кургані поставили дерев’янного стовпа і написали на ньому ім’я небіжчика та ім’я царя русів. На думку вчених це було давнє до кирилівське письмо – черти і різи. Один із доказів існування до кирилівського письма є відкриття у Софійському Соборі Києва давньої азбуки, що складалася з 27 літер, з них 23 літери грецького алфавіту. Решта спеціальні букви для передачі слов’янських звуків: б, ж, ш, щ. Після введення на русі християнства кирилиця поступово витіснила стару писемність.

Нечисленні рукописи, що дійшли до нас свідчать про високий розвиток книжкової справи у Київській Русї. Найдавнішою книгою, що збереглася є знамените «Остромирове Євангеліє», написане в Києві 1056-1057 р. та «Ізворнік Святослава» 1037 р.

Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на різноманітних виробах ремісників – мечах, хрестах, іконах тощо. Доволі часто робилися написи на стінах різних будівель і церков. Українські грамоти писані на березовій корі, виявлені у Звенигородці.

Поширення писемності стало важливою умовою розвитку школи та освіти. Освіта в Київській Русі перебувала в руках церкви і була зосереджена переважно у монастирях. Постійно піклувалися про освіту князі, багато з яких були глибоко освіченими людьми. Вже Володимир почав віддавати дітей на «учення книжне». Навчання письму велось не тільки в Києві при Десятинній церкві, а й у тих містах, куди Володимир посилав своїх синів для управління землями – Чернігові, Володимирі та інших. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на покритій воском дощечці з допомогою писал – металевих або кистяних стрижнів.

Для кращого запам’ятовування алфавіту букви писали на окремих предметах (гребінцях, дощечках).

Високоосвіченою людиною був Ярослав Мудрий, який «до книг мав нахил, читаючи вдень і вночі», 1037 р. при Софійському соборі відкрито школу нового типу, в якій навчали не тільки грамоті, а й вивчали грецьку, латинську мови, філософські твори, основи медицини. Тут же була велика збірка книг (бібліотека), які переписували і перекладали з грецької на слов’янську мову. З’являються книгозбірні і в інших містах. Навчання велось також при монастирях. Особливо важливим освітнім центром був Києво-Печерський монастир.

У Княжу добу наукові знання з філософії, природознавства та географії формувалися під впливом надбань Візантії у цих галузях. Зв’язки Київської Русі з Візантією сприяли розвитку філософської думки в руслі античної натурфілософії. У давньоруській науці активно використовувалися натурфілософські твори й християнських авторів Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін..

Оскільки візантійські вчені не були достатньо поінформованими про слов’янські землі, то дослідження з історії, мовознавства, етнографії зародилися й розвивалися на основі місцевих знань і уявлень про оточуючий світ. Спроби розкрити історію походження слов’ян, особливості їх мови, етнографії вперше зустрічаються в давньоруських літописах. Проте, такого роду описи є поодинокими, і як правило, літописці описували побут, звичаї і традиції окремих племен. Значно ґрунтовніше в літописах Київської Русі розкрито державотворчі та політичні процеси на давньоруських землях.

Важливе місце в історіографії означеного періоду належить історичним запискам ченців Печерського монастиря Никона Великого (1069-1073 рр.) та Нестора Літописця (близько 1112 р.), а також ігумена Видубецького монастиря Сильвестра (1116 р.). Поруч із монастирськими істориками, діяльність державних керманичів та важливі події в князівствах фіксували світські літописці при княжих дворах. Так, княжий літописець Василь описав осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславовича та волинську війну 1097 р., що виникла внаслідок цих подій. Суттєвий внесок в історію Княжої доби зробив і один із невідомих авторів Галицько-Волинського літопису, який проживав у княжому дворі Данила Галицького й особисто брав участь у військових походах.

З огляду на те, що освіченість літописців була різною, їх дослідження також відрізняються рівнем науковості. Для праць переважної більшості давньоруських істориків характерне використання різноманітних джерел. Власні спостереженнями і свідчення очевидців, вони поєднують із народними переказами, житієм святих, візантійськими хроніками, а деколи й державними архівними документами.

Дослідження природознавства в давній Русі спричинені розвитком основних видів господарської діяльності: землеробства та тваринництва. Розвиток сільського господарства вимагав знань в галузі ботаніки, грунтознавства, метерології. Заняття тваринництвом вимагало опанування знаннями із зоології. Давньоруські землероби та скотарі достеменно володіли знаннями про сільськогосподарський виробничий цикл, зумовлений сезонними змінами в році. Формування знань про дику флору і фауну Східної Європи в давньоруських племенах відбулося завдяки їх заняттю мисливством і промислами.

Переважно прикладний, ужитковий характер мала в Київській Русі й математика. Математичні знання представленні чотирма арифметичними діями, дробовими числами та визначенням відсотків. Відомо, що русичі вели підрахунки приплоду худоби на сотні тисячі. Торгівля та монетна система зумовили актуальність розвитку знань про міри та вагу, оскільки підробка еталонів належала до найтяжчих злочинів. Згідно законодавства Київської Русі такого роду злочини каралися найвищою мірою покарання.

Серед здобутків Давньої Русі в галузі математики є знання й практичне застосування різних принципів хронологічних обчислень, зокрема сонячних і місячних років, індиктів (п’ятнадцятирічних періодів, так званого Великого кола тощо). Про наукові досягнення в цій галузі засвідчує математичний трактат ХІІ ст., автором якого був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець. Ця праця присвячена складним математичним підрахункам, зокрема автор підраховував кількість років, місяців, тижнів, днів та навіть годин, які минули від часу створення світу; трактує «віки світу» (тисячоліття); здійснює підрахунки звичайних і місячних тижнів, днів, годин тощо.

Розвиток ремесел, особливо металургії та склоробної промисловості зумовив накопичення знань в галузі фізики та хімії, які формувалися на основі виробничої практики.

Суттєві досягнення в системі наукових знань Київської Русі належить астрономії. Давньоруські книжники вели систематичні спостереження за зоряним небом, сонячними та місячними затемненнями, атмосферними явищами тощо. Особливу увагу привертали комети з шлейфом, так звані «хвостаті зірки» або «зорі-списи». Серед ґрунтовно описаних астрономічних явищ в давньоруських джерелах були сонячні та місячні затемнення. Їх природа була добре знайома русичам. У «Християнській топографії» Козьми Індикоплова розкривається механізм виникнення затемнення.

У галузі географії в Київській Русі вченим були відомі три частини світу Європа, Азія та Африка. У вступній частині «Повісті минулих літ» уміщено виписку «Хроніки» Георгія Амартола (ІХ ст.) з реєстром країн та народів, відомих тогочасним європейським авторам. Важливу роль у ознайомленні з картиною світу відігравали мандрівки русичів у далекі країни. Прочани, які вирушали до Палестини і прилеглих територій здійснювали детальний опис передньосхідних країн. Зразком такого роду путівника є «Хождєніє» чернігівського ігумена Данила Паломника.

Медицина Київської Русі активно розвивалася й мала практичний характер. Тих, хто займався лікарською практикою називали лічець, лікар, врач. Завдяки писемним джерелам відомо, що при княжих дворах Володимира Мономаха, Юрія Долгорукого, Святослава Давидовича були власні лікарі.

Медичну допомогу всі потребуючі, незалежно від соціального статусу одержували при монастирях. Студитський статут, запроваджений у монастирях Київської Русі зобов’язував чернечі спільноти засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Приміром, при Печерській лаврі функціонував шпитальний монастир св. Миколи. Ченці-лікарі зцілювали молитвою та лікарськими травами. Великої слави серед народу набули ченці-лікарі Печерської лаври Даміан та славетний медик княжої доби Агапіт.

Акушерство та хірургія стали тими галузями медицини, в яких у давньоруській лікарській практиці були найбільші досягнення. Проблемною стороною розвитку цієї науки стали інфекційні хвороби (чума, холера, віспа), які в той час не піддавалися лікуванню.

 

3. Література і фольклор. Україна часів Київської Русі мала численні народні пісні, перекази, казки які передавалися з покоління в покоління.

Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення усної народної творчості в писемну культуру.

Один з найдавніших творів – «Слово про закон і благодать» - де поставлено питання про місце Київської Русі серед інших держав, написав митрополит Іларіон.

Досить розповсюдженими були життєписи святих і діячів церкви «Життя Бориса і Гліба».

Існували списані повчання та послання писані монахами.

Крім того церкви. Літературні твори складали високоосвічені князі.

«Повчання дітям» Володимира Мономаха в якому виклав свої політичні і філософсько-етичні погляди.

Самобутнім явищем в літературі є літописи, які зокрема писалися в монастирях.

Нестором –літописцем складена «Повість минулих літ». В цій праці подається виклад історії Русі.

4. Архітектура. Будівельники Київської Русі створили чудові споруди з дерева, каменю і цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево, з нього споруджували житло, оборонні та інженерні будівлі. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах іноді двоповерховими, з ганками, галереями, їх стіни мали зрубну конструкцію.

Давньоруські міста мали укріплений центр, де жив князь. До міста прилягав «окольний град», в якому мешкали ремісники.

Ще до офіційного введення християнства на Русі існувала кам’яна архітектура. В договорі 944 р. згадується церква Святого Іллі.

Особливу широку будівельну діяльність розгорнув князь Володимир. У зв’язку з прийняттям на Русі Християнства він наказав спорудити – Десятинку церкву (988-996). Князь Володимир дарував на її утримання десятину своїх прибутків звідки й назва. (Її у 1240 р. зруйнували орди Батия).

За часів Ярослава Мудрого архітектура Києва збагатилася новими монументами, спорудами. Цей князь створив новий центр Києва, що включає багато монументальних споруд, з яких залишки Золотих Воріт і Софіївський собор збереглися до нашого часу.

Золоті Ворота (ХІ ст..) – це основні ворота міста Києва. Над ними було поставлено невеличку церкву.

Шедевром архітектури є Софіївський собор. Він будований мішаною кладкою з цегли та каменю. В основу споруди покладено тип хрестово-купольного візантійського храму. Крім богослужінь в соборі відбувалися урочисті, державні церемонії, укладалися договори. Тут садили на престол Київських князів, здійснювали їх захоронення.

Крім столиці, розгортається будівництво в інших містах- Чернігові (Спаський собор), Перемишлі, Новгороді.

В епоху Київської Русі високого рівня досягла мозаїка і фреска, іконопис, та книжкова мініатюра.

Мозаїчні зображення викладалися на стінах церков та підлозі з різнокольорових (майже 180 кольорів) кусків емальти суміш свинцю і скла. Фресковий живопис виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці.

Мозаїками та фресками була оздоблена Десятинна церква.

Шедеврами світового значення є мозаїки Софіївського собору. Це насамперед постать Христа - вседержителя, що символізує владу та зображення Богоматері – заступниці з піднятими руками «Оранта». Більша частина стін розписана фресковим живописом. Крім постатей святих, багато місця займають розписи на світські теми. Серед них виділяється композиція, що зображає засновника храму – Ярослава Мудрого та його сім’ю.

5. Монументальний живопис, іконопис. Велике значення в оздобленні храмів займав монументальний живопис. На стінах виконували мозаїки і фрески.

Одним із найбільших досягнень культури Княжої доби є мистецтво мозаїки. Саме слово «мозаїка» як і техніка виконання композицій прийшла з Візантії. Зображення на стіні викладалося з маленьких кусочків смальти – суміші свинцю і скла. Багато маленьких елементів поєднувалися в цілісну картину, взаємодіючи і доповнюючи один одного.

Художньо довершені мозаїки були створені для Десятинної церкви, Софійського собору, Михайлівського золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври та інших храмів Русі.

Найвеличніший ансамбль мозаїчного живопису знаходиться в соборі Софії Київської. Рівних йому не було в світовому мистецтві тієї доби. До нашого часу збереглося 260 м ² мозаїк.

У виконанні мозаїк митці дотримувалися візантійських традицій. Це були сюжетні малюнки та портретні зображення святих, що чергувалися з орнаментами. Зображення були площинні. Вони разом утворювали єдиний текст, який читався згори вниз, зліва направо. В ієрархії зображення верхня частина храму належала Богові, середня ангелам, а нижня – сятим із числа людей.

По центру головного купола собору розміщено мозаїчне зображення Ісуса Христа в оточенні ангелів. У простінках між вікнами барабана купола зображено 12 апостолів, учнів і послідовників Сина Божого. На парусах склепінь виконано мозаїки чотирьох євангелистів, проповідників християнського вчення.

У верхній частині вівтарної апсиди собору знаходиться велике зображення постаті Богородиці з піднятими в молитві руками. Такий тип зображення Богоматері називається Оранта-заступниця. Вона наче заступається за грішне людство перед Господом.

Богородиці в Софійському соборі зображена на золотистому тлі в довгій синій сорочці – хітоні та пурпуровому плащі – мафорію. Одяг її ніби світиться, виблискує багатьма відтінками.

Загалом палітра мозаїк Софійського собору налічує 177 відтінків від найтемнішого до найсвітлішого, від холодного до теплого. В композиціях храму вони творять цілу симфонію багатоколірного звучання.

Подібними до софійських за стилістикою і художнім вирішенням були мозаїки Михайлівського золотоверхого собору. Перед знищенням цього храму (1935-1936 рр.) атеїстичною радянською владою частину мозаїк і фресок було попередньо знято. Серед збережених до наших днів унікальних творів є мозаїка із зображенням Димитрія Солунського. За переказами цей святий у ІІІ ст. був воєначальником у Солуні (тепер Солоніки в Греції). Він як в і св. Георгій у християнстві символізує непереможність, воїнську доблесть.

На мозаїці Михайлівського золотоверхого собору св. Димитрій постає молодим, енергійним воїном у військових обладунках зі списом у руці та щитом і мечем на поясі. Майстер вдало використовує колір та напрям кладки кубіків смальти. Йому вдається досягнути тонких переходів різних відтінків. Цей твір відносять до визначних досягнень образотворчого мистецтва Київської Русі.

Техніка мозаїки була дуже дороговартісною, що зумовило її застосування тільки для оздоблення центральної частини храмів. Всі інші стіни прикрашали фресками. Таке поєднання фрески і мозаїки в одній споруді не було властивим для Візантії. Воно стало характерною особливістю мистецтва Киїської Русі.

Для техніки фрески притаманна нанесення фарби на сиру штукатурку. В Київській Русі вона була найпоширенішим видом монументального живопису. Велике значення фреска займає в оздобленні інтер’єру собору Софії Київської. Це переважно сюжети, які є своєрідними ілюстраціями до Святого Письма: «Моління Анни», «Різдво Богородиці», «Благовіщення», «Введення до храму Богородиці» та ін.

Окрім релігійних на стінах храму були виконані світські розписи – портрети родини Ярослава Мудрого та побутові сцени. Портрет сім’ї засновника собору Ярослава Мудрого, зображено в центральній частині храму під хорами. У великій урочистій картині показано як Ярослав від княжої родини підносить Ісусу Христу модель Софійського собору. Поряд із князем зображена його дружина Ірина та діти, зокрема, Анна – дружина французького короля, Анастасія – угорська королева та Єлизавета – норвезька королева.

Цікаві фрески виконані на стінах веж собору, що ведуть на хори. Серед них сюжети із зображенням полювання, виступів акробатів, скоморохів, музикантів. Найцікавішим є сцени із зображенням константинопольського іподрому. Тут показано як імператор із своїм оточенням та численними глядачами спостерігають за кінними змаганнями. Серед присутніх є також княгиня Ольга, яка на той час гостювала в імператора.

Фрагменти фресок збереглися і в інших храмах епохи Київської Русі. Великою мистецькою довершеністю, зокрема вирізняються розписи Кирилівської церкви в Києві, Спаського собору в Чернігові, Михайлівського золотоверхого собору в Києві. Фрески відзначаються багатим колоритом та гармонійним поєднанням з мозаїками.

До нашого часу майже не збереглося творів монументального живопису з храмів Галицько-Волинського князівства. Проте, археологічні матеріали та літературні джерела дають підставу стверджувати, що цей вид живопису тут також розвивався. У цьому князівстві була відома техніка мозаїки, але найбільшого поширення набула фреска. В техніці фрески і мозаїки було виконано оздоблення Успенського собору в Галичі. Очевидно, що галицькі майстри були знайомі з живописом Софії Київської та Михайлівського золотоверхого собору й намагалися наблизити оздоблення місцевого храму до київських споруд.

У грецьких хроніках є згадки про те, що палац Ярослава Осмомисла в Галичі мав фресковий настінний живопис. На ньому було зображено сцени кінних перегонів, полювання з собаками, гони на оленів та ін.

Поряд з монументальним живописом у Київській Русі набув поширення іконопис. Ікона (від середньогрец. eikon – образ, портрет) – це твір станкового живопису, який має культове призначення. На ній зображали Ісуса Христа, Богородицю та інших святих. Ікони вважаються своєрідним містичним вікном у небо, перед яким молиться віруюча людина.

Створення ікон відбувалися з дотриманням іконографічного канонів, визначених ще у візантійському мистецтві. Ікони малювали на дошках різних порід дерева (найчастіше кипарису, липи, сосни). Якщо ікона мала великі розміри, то з’єднували разом кілька дощок. Дерев’яну основу покривали левкасом (сумішшю алебастру, крейди та риб’ячого клею), а потім наносили малюнок темперою – розтертими в яєчних жовтках мінеральними фарбами. Кипарис трактували як символ буття, жовток – зародок життя, вода – джерело «тієї води, що тече у вічне життя», мінеральні фарби віддзеркалення небесного світла на землі.

Правила іконопису регламентували також процес виконання зображення. Візантійська традиція іконопису базується на тому, що не живописний образ є образом реального світу, а навпаки земний світ є образом вічного, небесного. Небесна сфера знаходиться ніби поза часом і простором. Образи на іконах є ніби позачасовими і поза просторовими представниками небесного світу.

Таке розуміння ікони докорінно змінює підхід до її написання. Не ми дивимося на ікону, а вона споглядає на нас. Звідси зовсім інший аніж у світському живописі спосіб передачі простору. Простір перед людиною не закривається в іконі, а навпаки відкривається.

У земному світі предмети освітлені з певної точки. В іконі не існує конкретного джерела освітлення. Світло проникає звідусіль і рівномірно стелиться площинами.

Великого символічного значення набуває колір, який тісно пов’язаний із символікою світла. Барви вважали носіями світла. Проте, не всі кольори мають одинакове значення. Найважливіше значеня мав золотий або жовтий колір. Образ золота як чогось надзвичайно чистого часто зустрічається в Біблії. Приміром євангеліст Іван Богослов саме в кольорі золота бачить у своєму пророцтві майбутній безгрішний світ і місто, де житимуть божі діти. Про золото як міру чистоти згадується у висловах старозавітніх пророків, а також Ісуса Христа. Тому творці канонів візантійського стилю вважали золоте сяйво надреальністю небесного походження.

Золотаво-жовтий колір символізує середовище небесного царства, яке кінцевою метою життя кожного християнина. З огляду на це, цьому кольору відведено особливе місце в розписах храмів та іконописі. Золотавим кольором виконувався німб навколо голови святих та тло ікони, що повинно було підкреслювати, що зображена особа знаходиться на небі. А позолочений одяг і золоті атрибути (свічники, чаші) також нагадувало, що це чиста, свята людина.

Інші кольори також мають свою символіку. Чим ближче знаходиться барва до золотого, тим вагоміша її роль в іконі. Білий колір є символом Преображення Господнього; синій – символізує небесну твердь як вона виглядає із землі; блакитний і зелений відтворюють усе земне у позитивному значенні.

Особлива роль в іконографії ікони належить пурпуровому кольору (суміш червоного з синім або фіолетовим). Цей колір є символом царів. Хітон (довга сорочка без рукавів) Ісуса Христа виконувався пурпуровим як символ його царського, божественного походження, а гіматій (верхній одяг з прямокутної тканини) мав блакитний відтінок, бо Ісус став земною людиною.

Колір одягу Богородиця вирішувався навпаки: хітон малювали блакитним чи зеленим, а мафорій (жіночий верхній одяг) зображали пурпуровим.

Червоний колір міг мати два значення. По-перше, – це символ божественної енергії, перемоги. У такому розумінні його застосовували приміром у зображенні святих воїнів Юрія Змієборця, Івана Воїна та ін. По-друге, в червону одязі зображали мучеників, які пролили свою кров за Христову віру. Іноді навіть Ісуса Христа зображали не в пурпуровому, а в червоному одязі, підкреслюючи пролиття ним крові за людський рід.

Дуже мало в конах використовується чорний колір. Це єдиний колір у християнстві з негативним значенням. Він є символом скорботи, пекла, сатани.

Зображеня на іконі повинно було взяте із природи, але не скопійоване з неї.Тому майстри-конописці, намагаючись віддалити ікону якомога більше від світського малярства вдавалися до деформації – основи візантійської стилізації. Це перш за все стосується постатей святих, які були основним зображенням в іконі. Одні частини тіла виконувалися перебільшеними, а інші зображалися надто малими. Ці зміни були направлення на підкреслення вищості духовного. Приміром, надто великими зображали очі як символ душі людини і малими вуста, якими людина грішить.

Перші ікони на українських землях були в основному привозними, так званого «грецького письма». Відомо, що Десятинну церкву, збудовану на честь Богородиці, князь Володимир прикрасив візантійськими іконами, завезеними ним з Корсуня- Херсонеса. Можливо, серед них була ікона Холмської Богоматері – визначна пам’ятка, яка нині зберігається в Луцькому краєзнавчому музеї. Ікони привозили і пізніше, переважно з Візантії. Найвідомішою з них є Вижгородська (Володимирська) Богородиця поч. ХІІ ст.., яка була в резиденції київських князів у Вижгороді. Потім цей шедевр іконопису було вивезено князем Андрієм Боголюбським до Володимира – на- Клязьмі. На ній зображено «Богоматір Милування» або Єлеуса.Це тип ікони Богородиці, де зображена скорботна мати в тісних обіймах з малим Ісусом, що пригортається до Сина.

Згодом ікони починають писати в Києві. Перші ікони малювали майстри, запрошені з Візантії. У них вчилися і почали самостійно виконувати руські майстри. Уже в ХІІ– ХІІІ ст.. в Києві формується потужний осередок із виготовлення ікон. Ініціатива створення власної іконописної належала митрополиту Іларіону. Іконописні майстерні, зокрема існували в соборі Софії Київської та Печерському монастирі.

Давньоруські майстри ніколи сліпо не копіювали візантійські зразки, а вносили в них струмінь свіжої творчої думки. Навідміну від візантійських київські ікони образно і духовно світліші, наближеніші до людей, пройняті любов’ю. особливу одухотвореність київські іконописці досягали без трагізму, суворої замкнутості й неприступності.

В іконах знаходять відображення основні етичні та естетичні норми Княжої доби. Іконописці звертаються до внутрішнього світу людини. Ікони своєрідно пов’язуються з реаліями земного життя, з його проблемами, болями і радостями.

Одним із перших вітчизняних іконописців вважають ченця Києво-Печерської лаври Алімпія. З історичних джерел відомо, що мистецтву іконопису він навчався в «»грецьких майстрів», які працювали в той час у Києві. Зароблені за малювання ікон кошти він ділив на три частини: одну – для монастиря, другу –вбогим, а за третю – купував матеріали для наступної роботи. За своє праведне життя Адімпій визнаний церквою святим. Про пошану до талановитого митця свідчать, складені про нього легенди. У них ідеться про те, що чернець оздоровив хворого, помазавши фарбами його рани. Легенда також стверджує, що Алімпію допомагали малювати ікони ангели. Його ікони були дуже популярними і часто слугували зразком для інших іконописців. Проте, точне авторство його творів остаточно нез’ясовано. Найімовірніше, як свідчить наукова література, що пензлю Алімпія належить ікона «Богородиця –Оранта», відома під назвою «Велика Панагія». На ній зображено Богоматір у часі молитви зі зверненими до неба руками. На її грудях зображено медальйон із образом маленького Ісуса. В іконі втілено образ Діви Марії як покірної Слуги Божої, яка усвідомлює свою місію народити Спасителя світу. Велика Панагія одна з небагатьох ікон Княжої доби, збережених до нашого часу.

Богоматір була найулюбленішою темою давньоруського іконопису, адже образ Богородиці користувався особливою пошаною в Київській Русі. Богородиця вважалася захисницею Києва та всієї Русі.

Видатною пам’яткою іконописного мистецтва Галицько-Волинського князівства є Богородиця Одигітрія (ХІІІ – поч. ХIV ст.) з Покровської церкви в м. Луцьку. Ця ікона виявлена в середині ХХ ст. і на даний момент зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва в м. Києві. На ній зображена Богоматір, що тримає на руках маленького Ісуса з благословляючим жестом. Одяг Богородиці виконаний лаконічно без надмірних подрібнень, а в складках одягу переважають злегка зігнуті форми. Ікона має теплу кольорову гаму. Богородиця на волинській іконі передана зі складними почуттями, в яких поєднується смуток і любов, ніжність і сила волі.

Ікона Волинської Богородиці належить до чудотворних. Чудотворними вважають ті ікони, через посередництво яких сталися дивовижні події: зняття ворожої облоги з міста, раптове одуження невиліковно хворого тощо. Чудотворними вважаються також такі ікони як Холмська, Вижгородська, Києво-Печерська Успенська та ін.

Написання Волинської ікони було приурочене перенесенню Волинської єпископської катедри з Володимира-Волинського до Луцька. Ця подія відбулася за часів правління князя Мстислава Даниловича, який у 1289 р. обрав Луцьк із його міцно укріпленим замком своєю резиденцією. Татаро-монголам не вдалося підкорити землі Галицько-Волинського князівства. Давній Галич був єдиним політичним центром Русі, що не платив завойовникам данину. Люди вірили, що саме посередництвом ікони Волинської Богородиці, до якої вони молилися, галицько-волинські землі одержали захист від нападників. Незабаром, після написання ікони та розміщення її у замковій церкві, Богородицю визнали покровителькою волинської землі, а її ікону проголосили чудотворною.

Виконання цієї ікони вчені приписують ченцю П. Ратецькому, який у 1305 р. став митрополитом всієї Русі. Відомо, що руці цього майстра належить ще одна ікона «Богоматір з Ісусом», яка в Російському мистецтві має назву Петрівської. Тепер вона зберігається в Третьяковській галереї.

Окрім Богородиці в іконографії Княжої доби важливе місце посідали ікони святих: Миколи, Димитрія Солунського, пророка Ілля, архангелів Михаїла і Гавриїла, євангелістам, мученикам Борису і Глібу, Антонію і Феодосію Печерському.

Оосбливе місце в давньоруському іконописі належить зображеннях перших руських святих Бориса і Гліба. Ці два князі, сини Володимира Великого були підступно вбиті братом Святополком. Через двадцять років після смерті в 1035 р. їх зачислено до лику святих.

Збережена до наших днів ікона ХІІІ ст. є одним із найдавніших із найдавніших пам’яток, на якій передається портретна подібність князів. Наближення до реальності мало підкреслювати цінність особистості. Ікона розвивала ідею піднесення «братерства» серед князів, таким чином формуючи певний національний образ, пов’язаний із духовними ідеалами тогочасного суспільства.

Поширеними на Русі були ікони св. Миколая, якого шанували як покровителя і заступника всіх гнаних і убогих. Його зображали в білих або золотих ризах як пастиря, який благословляє віруючих. У руках він переважно тримає Біблію.

Поряд із постатями святих іконописці зображали сюжети з Старого і Нового Завіту. Такого роду є ікона «Благовіщення», на якій зображено сцену, коли архангел Гавриїл сповіщає Марії «благу вість» проте, що вона має народити Божого Сина. Постаті Марії та Гавриїла передані зверненими один до одного. Марія схиливши голову у сторону архангела наче уважно прислухається до його слів. Гавриїл правою рукою благословляє Марію. Погляд його величних очей зосереджений на її обличчі.

Досконалі пропорції постатей окреслені плавними лініями. Особливо гарним є Гавриїл. М’яка світлотінь підкреслює лагідність його красивого обличчя. Контури його волосся, складки одягу, вишуканої форми крила ніби створюють орнамент. Іконописцю вдалося створити образ неземної краси.

 

 

Лекція №4

Тема: Культура України кінця ХІV – першої половини XVII ст.

 

План

4. Передумови розвитку культури кінця ХІV – першої половини XVII ст.

5. Розвиток мови, книгописання і книгодрукування.

6. Освіта і наука, література.

7. Мистецтво.