Суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку XX ст

Початок XX ст.. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ'ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії - і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

- активувався робітничий рух, перейшовши від економічної до
політичної боротьби;

- посилився селянський рух, для придушення якого досить часто
використовували війська;

- зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала
проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість;

- посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків,
інтелігенції за проведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центром опозиційної діяльності стали земства - органи місцевого самоврядування. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

В Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині. Тут активізувалася діяльність політичних партій. Діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса (у 1914 р. товариство „Просвіта" мало 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних тощо). Зростала кількість українських представників в Австро-Угорському парламенті та в крайових сеймах. Розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації „Сокіл", „Січ". Широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства тощо.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух насамперед проявився в процесі політизації українського руху, виникнення та зростання кількості національних партій. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло близько 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д. Антоновича, П. Андріївського, М. Русова, Л. Мацієвича, Б. Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М. Міхновським промова „Самостійна Україна", де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися „вільними громадами". З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких пропонували в основному мирні форми дії.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. Вже досить швидко вона розкололася і дала початок трьом партіям.

У 1902 р. від РУП відкололася Народна українська партія (НУП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював М. Міхновський. З націоналістичних позицій під лозунгом „Україна для українців" партія виступала за утворення незалежної української держави (у формі демократичної республіки). Орієнтувалася на національну інтелігенцію. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку („Спілку") група, яку очолював М. Меленевський. Вона займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національності. Врешті, в 1905 р. „Спілка" влилася у меншовицьку фракцію РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї „Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ї ї лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономність України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником „українського пролетаріату".

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. У 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Ї ї лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). Ї ї лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Обидві партії виступали за конституційну монархію, земельні реформи, автономію України в складі Росії. Вже наступного року вони знов злилися в одну на цей раз Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Проте і ця партія проіснувала недовго і через деякий час самоліквідувалася. В 1908 р. здебільшого з колишніх членів УДРП був організований міжпартійний політичний блок українських ліберальних діячів відомий під назвою Товариство українських поступовців (ТУП). Провідниками ТУП були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко. Товариство одстоювало конституційно парламентський шлях боротьби за „українську справу".

Ще одним проявом національно-визвольного руху стала активізація культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку XX ст. було відкриття пам'ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 р., куди з'їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В. Лисенка.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все за свої класові інтереси.

Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії.

У Донбасі і деяких інших районах певний вплив мала Російська соціал-демокрапічна робітнича партія (РСДРП), яка виникла в 1898 р. та у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Вона стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зросійщених українських робітників.

На рубежі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом утворилася Партія соціал істів-революціонерів (есери). Соціальну опору партії складало селянство, серед яких вона вела пропагандистську роботу.

В 1905 р. утворилися дві великих партії ліберально-буржуазного спрямування: Конституційно-демократична (кадети) і „Союз 17 жовтня" (октябристи). Представники першої з них виступали за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей, а другої - за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію.

Партія „Союз російського народу", яка виникла в 1905 р. вважалася найвпливовішою серед реакційних партій (нараховувала 190 тис. членів). Вона стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями та іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії, за виключенням кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії, не прагнули до вирішення національного питання.

Отже, початок XX ст. характеризувався економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причинами подальшої активізації суспільно-політичного і національного руху.