Тема 5. Українська культура ХІХ ст

Метою вивчення даної теми є з’ясування суті українського національно-культурного відродження ХІХ ст., характеристика його етапів та впливу цього процесу на розвиток культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України.

Рекомендується розглянути наступні питання:

1. Формування української національної самосвідомості.

2. Розвиток освіти і науки.

3. Література.

4. Образотворче мистецтво, музика, театр.

 

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру.

Головною особливістю соціально-економічного розвитку України першої половиниXIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. З розпадом кріпосницького господарства прискорюється формування капіталістичних відносин. Спостерігається швидке зростання економіки, торгівлі, міст, посилюються темпи руху населення. Розвиток капіталістичних відносин призвів до відчутних змін у соціально-економічному і культурному житті міст.

XIX ст. — суперечлива доба в історії культури України. Саме цього часу було завершено послідовну політику позбавлення України державності й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть. Територія України входила до складу Російської імперії й Австрії. Ще наприкінці XVIII ст. на українських землях, що перебу­ти у складі Російської імперії, відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і утворені губернії та генерал-губернаторства. Внутрішня політика самодержавства на українських землях була спрямована на уніфікацію адміністративної системи цих земель за загальноімперською системою. Російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим, ліквідація Запорозької Січі, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України і Буковини, скасування козацької автономії на Слобожанщині та Лівобережжі й оформлення тут кріпосного права, русифікаторська політика царського уряду — все це сприяло виникненню і поширенню української національної самосвідомості.

Рух за національне відродження став важливою складовою суспільно-політич­ного життя України XIX ст. У першій половині XIX ст. у європейських країнах з'явля­ються нові наукові погляди на концепцію нації. Основоположником цих поглядів вва­жається німецький філософ Й. Гердер, який одним із перших довів значення націо­нальних мов і фольклору у розвитку національної самосвідомості народів.

На думку сучасних дослідників національних рухів, процес формування націй проходив у трьох етапах: академічному, культурному і політичному. Автором такої періо­дизації є професор Празького університету Мирослав Грох. За його теорією на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Ро­биться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відроджен­ня визначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у пол­ітиці. І на третьому етапі нація, об'єднана мовою, висуває вимоги до політичного само­врядування, автономії, самостійності.

Формування української національної свідомості у хронологічних рамках виг­лядає так:

- перший етап —кінецьXVIII - 40-ві роки XIXст.;

- другий етап — 40-80-ті роки XIX ст.;

- третій етап — 90-ті роки XIX ст. — 1914 р.

Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:

- зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;

- процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;

- зміст і реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.

У процесі формування української нації, а водночас, і формування національної культури складається єдина літературна мова, що мало непересічне значення для формування національної самосвідомості. Особливу роль у розвитку національної самосвідомості відіграв фольклор, початок вивчення якого в Україні припадає на кінець XVIII - початок XIX ст. У процесі національного пробудження виникає національний театр, музика, образотворче мистецтво, домінують національні елементи в архітектурі. Зрештою, саме до цього періоду належить виникнення української журналістики та книгодрукування рідною мовою.

Визначіть, яку роль у суспільно-політичному, культурно-науковому та мистецькому житті України другої половини ХІХ ст. відігравали ліберально-буржуазні організації української інтелігенції – громади.

Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках, і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів в них.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. З'ясуйте відмінності цих навчальних закладів.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів, які завдяки загальноєвропейській реформі університетської освіти швидко почали відігравати велику роль у культурному житті, в розвитку науки. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805р. у Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою В. Н. Каразіна. Спочатку університет мав чотири факультети: історико-філологічний, юридичний, фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І. С. Рижський.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Кременецького ліцею. На думку імператора Миколи І, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу. Першим ректором університету став Михайло Максимович.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У трьох університетах наприкінці століття одночасно навчалися 4 тис. студентів.

На західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут уперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький.

У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання.

Українські університети відігравали помітну роль у науковому, культурно-громадському житті на східних і західних землях. В університетах України у XIX ст. працювала ціла плеяда видатних учених, які своєю діяльністю уславили вітчизняну науку. З-поміж них − фізик і хімік М. М. Бекетов, математик О. М.Ляпунов у Харкові, астроном Ф. О. Бредихін − у Києві, фізик М. О. Умов, природознавці І. М. Сєченов, І. І. Мечников, О. О. Ковалевський − в Одесі. Внесок цих учених у світову науку вагомий і загальновизнаний.

У галузі історичної науки в Україні цього часу була продуктивною діяльність З. М. Лазаревського − автора численних досліджень, статей, розвідок, які не втратили своєї наукової цінності до наших днів. Наприкінці XIX ст. плідно працювала історик О. Я. Єфименко, в дослідженнях якої правдиво показані народні рухи, оцінено істо­ричні події з демократичних позицій.

Помітною була діяльність професора Київського університету В. Б. Антоновича − історика, археолога, етнографа і фольклориста. Він був головою «Історичного товари­ства Нестора-літописця» при Київському університеті, брав активну участь у підготовці до видання багатотомної праці «Архива Юго-Западной России».

Високого рівня на кінець XIX ст. досягла філологічна наука. Особливо помітна заслуга у цьому професора Харківського університету О. Потебні і створеної ним філологічної школи.

У 40-х роках XIХ ст. помітно пожвавлюється етнографічна діяльність українських вчених. 1845 р. було створене Російське Географічне Товариство, членами якого стали українські вчені М. Максимович, М. Маркевич, А. Метлинський та ін.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого. «Батьком» нової української літератури вважають Івана Котляревського (1769-1838). Поема Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ’яненко.

Поява у 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка (1814-1861) відкрила перед українською літературою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Головними опорними символами поетичної творчості Т. Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають «слово» (національна культура), «слава» (культурно-національна спадщина) і «правда» (загальнолюдська мета-ідеал).

Творчість Т. Шевченка вважається вершиною романтизму (ранні балади «Тополя», «Утоплена», «Русалка»). Також він є основоположником реалізму в українській літературі. Його побутові поеми («Катерина», «Наймичка»), суспільно-політичні («Єретик», «Кавказ», «Посланіє…») безжально таврували кривдників народу.

50-60-ті роки ХІХ ст. стали підготовчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка провід у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш (1819-1897). Він створив перший класичний роман «Чорна Рада».

Романтизм у цей період поступово занепадає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства, спостерігаючи, письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму. На початку 60-х років з’являється перший український соціальний роман «Люборацькі» А. Свидницького, опублікований І. Франком лише в середині 80-х років.

70-80-ті роки – початок епохи «великого» реалізму. В цей період український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко. Самостійно проаналізуйте найбільш відомі твори цих письменників.

Література 80-90-х років стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної й соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів й редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. було становлення його на позиціях реалізму. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живописі позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяло Товариство південноросійських художників в Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об’єднання.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка, − Л. М. Жемчужников («Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу»), І. І. Соколов («Повернення з ярмарку», «Погорільці», «Ніч напередодні Івана Купала»), К. О. Трутовський («Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок»).

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва («Козачий пікет» С. І. Васильківського, «Проводи на Січ» О. Г. Сластіона, «Похорон кошового» О. О. Мурашка та ін.).

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно проявлявся вплив академічних традицій. Їх живопис поступово набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К. М. Устиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні»), Т. Д. Копистинський (Гуцул з Липовиці», «В селянській хаті»).

Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, пов'язаний передусім з «козацьким бароко», було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були А. Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), О. Беретті (головний корпус Київського університету), Ф. Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед український архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків’янин П. Ярославський і чернігівець П. Дубровський.

Найвідомішим в Україні комплексом класицистичного стилю з елементами романтизму є Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVIII – на початку ХІХ ст.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм – суміш елементів різних стилів. У ІІ пол. ХІХ ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Я. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О. В. Беретті) та ін.

На західноукраїнських землях з’явилося чимало примітних споруд: у Львові – будинки політехнічного інституту (арх. Ю. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), на Закарпатті – мисливський палац графів Шенборнів, у Чернівцях – будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка). Отже, в архітектурі України ІІ пол. ХІХ ст. разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю були помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися а в галузі розвитку музичної культури. Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С. С. Гулак-Артемовський завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя «Вечорниці» П. І. Ніщинського.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. В. Лисенка (1841-1912) – великого українського композитора, піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору; різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І. Франка, Є. Гребінки, Г. Гейне. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем справді української за духом і матеріалом опери («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена» та інші).

Проблеми національного самоусвідомлення торкнулися й українського театрального мистецтва. В перші десятиліття ХІХ ст. в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Полтава, Катеринослав).

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у ІІ пол. ХІХ ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри. Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською й польською. Серед п’єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно – це твори місцевих авторів. У жанровому відношенні – це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма тощо, які в 90-ті роки витісняє реалістична побутова драма.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького (1840-1910), непересічного драматурга, режисера й актора. Його драматургічна спадщина − це понад 40 п’єс. Серед них: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Олеся», «Дві сім’ї», «Титарівна» та інші. Поруч з М. Кропивницьким працював Михайло Старицький (1840-1904). Автор «Циганки Ази», «Ой не ходи, Грицю», «Не судилося», «За двома зайцями» віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) (1845-1907). Він відмовляється від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми («Безталанна», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч»). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Мирний, Грінченко, Франко, Леся Українка.

Український драматичний театр по суті був під забороню. Згідно з горезвісним Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. царат дозволив ставити п’єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Але цензура обмежувала тематику українських п’єс мотивами побуту або ж кохання.

Український театр 80-90-х років мав цілу плеяду видатних акторів: Г. Затиркевич, М. Садовський, К. Саксаганський, М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська та інші, які високо несли прапор самобутнього національного театру, українського слова й нашої історії.

Отже, духовна культура українського народу у ХІХ ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для подальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

 

 

Термінологічний словник

Академізм – художня школа в мистецтві ХІХ-ХХ ст., спрямована на збереження і відтворення творчих здобутків своїх попередників.

Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження, видане 20 липня 1863 р. міністром внутрішніх справ Росії П. Валуєвим, згідно з яким заборонялося друкувати науково-популярну і релігійну літературу українською мовою.

Громади – напівлегальні організації української інтелігенції культурницького і суспільно-політичного спрямування другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Емський указ 1876 р. – підписаний царем Олександром ІІ про повну заборону українського письменства.

Класицизм – (від лат. Classicus – зразковий) – напрям в європейській літературі та мистецтві. Найбільшого розквіту досягає у Франції (ХVII ст.). Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції до першої чверті ХІХ ст.

Культурництво – культурно-освітній рух ХІХ – початку ХХ ст., діячі якого вважали просвітницьку роботу найдійовішим способом зміцнення національної самосвідомості і піднесення освітнього рівня населення.

Натуралізм – напрям і творчий метод у мистецтві й літературі, який з фотографічною точністю відображає поодинокі явища життя, ігноруючи художнє узагальнення, типізацію.

Реалізм – (від лат. Realis – суттєвий, дійсний) – стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

Романтизм – ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці ХVIII ст. у Німеччині, Англії та Франції і згодом охопив інші країни Європи. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.

Українське національно-культурне відродження – процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця ХVIII – початку ХХ ст.

 

Питання для самоконтролю:

1. Що означає поняття «національна самосвідомість»?

2. Назвіть передумови розгортання процесів національно-культурного відродження в Україні.

3. Яку роль відіграли громади у суспільно-політичному, науковому і мистецькому житті України?

4. Яких визначних діячів української науки ХІХ ст. ви знаєте?

5. Яку роль відіграв Харківський університет у заснуванні української журналістики?

6. Охарактеризуйте здобутки української суспільної думки ХІХ ст.

 

Тестові завдання

1. У першій половині ХІХ ст. вищу освіту (в тому числі й духовну) на території України можна було здобути в:

А) університетах Харкова, Києва, Львова, Одеси та Києво-Могилянській академії;

Б) університетах Харкова, Києва, Львова та Київській духовній академії;

В) університетах Харкова, Києва, Львова, Одеси, Чернівців та Київській духовній академії.

2. Професійні театральні трупи, які ставили п’єси на українську тематику, зокрема, драматичні твори І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка, у першій половині ХІХ ст. існували в:

А) Києві та Харкові;

Б) Харкові та Полтаві;

В) Полтаві та Києві.

3.Який літературний напрям прагнув до об’єктивного, точного, безпристрасного зображення реальності і людського характеру, обумовленого фізіологічною природою:

А) натуралізм;

Б) реалізм;

В) романтизм;

Г) класицизм.

4. Наукове товариство ім. Т. Шевченка було створене шляхом реорганізації Літературного товариства ім. Т. Шевченка в:

А) 1881 р.;

Б) 1892 р.;

В) 1908 р.

5. Автором мелодії національного гімну «Ще не вмерла Україна» є композитор:

А) Кирило Стеценко;

Б) Микола Лисенко;

В) Михайло Вербицький.