Теми для підготовки доповідей. 1. Репресії 30-х рр. на Україні та їх наслідки

1. Репресії 30-х рр. на Україні та їх наслідки.

2. Сталінська політика форсованої індустріалізації та її наслідки для України.

3. Колективізація українського села та її соціально-економічні наслідки.

4. Голодомор 1932-1933 років на Україні та його наслідки.

5. Україна в міждержавних відносинах 30-х років.

6. Тоталітаризм як явище світового порядку, його суть і особливості в Радянському Союзі.

7. Націоналізм як світове суспільно-політичне явище 20-30-х років.

8. Українська національна ідея та націонал-комунізм: Д. Донцов, М. Волобуєв, М. Хвильовий, О. Шумський, М. Яворницький.

9. Створення ОУН і її діяльність в 30-х рр.: Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера.

10. Провідники сталінізму в ідеології та політиці в Україні: Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор.

11. ОУН у другій світовій війні.

12. Участь громадян України в європейському русі Опору.

13. Створення та діяльність УПА в період Великої Вітчизняної війни.

14. Трудовий вклад народу України в боротьбу з фашизмом.

15. Героїчна оборона Одеси, Києва, Севастополя. Радянське підпілля і партизанський рух на Дніпропетровщині.

16. Дніпропетровськ у роки Другої світової.

17. Возз’єднання українських земель в єдиній державі (1944-1945 рр.).

18. Вклад України в розгром фашистської Німеччини і її сателітів.

19. Україна – член ООН.

20. Уроки другої світової війни.

21. Господарське будівництво 1956-1965 рр.

22. М. Хрущов та його реформи.

23. М. Хрущов та творча інтелігенція. О. Косигін та його реформи.

24. Політичні репресії 1960-1970 рр.

25. Застій в економічному і культурному житті УРСР.

 

Методичні рекомендації до семінарського заняття

 

6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими штиками, одержала назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Делегати VII Всеукраїнського з’їзду рад 10 грудня 1922 р. схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Союзного договору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з’їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так на політичній арені світу з’явилася нова держава - СРСР, до складу якої ввійшли Україна, Росія, Білорусія та Закавказькі республіки - Грузія, Вірменія, Азербайджан. Для управління такою великою державою були утворені союзні керівні органи - з’їзд Рад СРСР, Центральний виконавчий комітет (ЦВК), Рада Народних Комісарів (уряд), а правлячу більшовицьку партію РКП(б) було перейменовано в 1925 р. у Всесоюзну Комуністичну партію (більшовиків) - ВКП(б) з центром у Москві.

Колосальна централізація управління виробництвом забезпечила тоталітарному політичному режимові майже безмежний контроль за ресурсами країни. Але цей більшовицький контроль був неефективним. Політикою більшовиків були незадоволені усі верстви суспільства: робітники селяни, інтелігенція, червоноармійці. Становище в Україні погіршується в 1921 р. у зв’язку з посухою та голодом. Всеохоплююча криза в країні примусила Леніна змінити політику. З Х з’їзду РКП (б) було запроваджено неп. Важливо розкрити суть непу, розповісти про його найважливіші заходи: дозвіл селянам вести торгівлю сільськогосподарськими продуктами, передача дрібних підприємств у приватну власність, дозвіл на іноземні концесії, запровадження госпрозрахунку на рівні трестів, організація різних форм кооперації, оренда землі, застосування вільнонайманої праці в сільському господарстві, проведення грошової реформи.

Завдяки непу було відновлено промислове виробництво, налагоджена робота транспорту, ліквідовано голод, подолана інфляція, введена тверда грошова одиниця. Крім того було ліквідовано повстанський рух, бандитизм, невдоволення селян, в 1925-26 рр. виробництво зерна майже досягло довоєнного рівня. Однак неп не слід ідеалізувати, бо ця політика не означала повернення до ринкової економіки і,на жал, проіснувала недовго, лише до 1929 р. Обмеженість і непослідовність нової політики згодом полегшили Сталіну повернення до „воєнно-комуністичних” методів управління державою.

Слід усвідомлювати, що принципово важливою складовою частиною культурних процесів в Україні у 20-30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, певної “культурно-національної автономії” - реальної можливості розвивати свої національні культури і мови.

Суть політики коренізації полягає у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах. За порівняно короткий строк було досягнуто вагомих успіхів по втіленню в життя політики українізації. Так, з 1923р. по 1927р. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Для того, щоб залишились на своїй посаді державні службовці повинні були обов’язково володіти державною, тобто українською мовою. Внаслідок цього діловодство на українській мові зросло з 20% в 1922р. до 70% в 1927р. Питома вага українців в лавах КП(б)У за період з 1922 по 1933рр. зросла з 23 до 60%. Попри ці позитивні зміни слід зазначити, що відсоток українців у верхніх щаблях партійної ієрархії був непропорційно низьким. Наприклад, в 1930р. у ЦК КП(б)У українці становили всього 43% до того ж, з моменту утворення КП(б)У і аж до смерті Сталіна(1953р.) посаду першого(генерального секретаря) ЦК КП(б)У обіймали не українці (за винятком короткострокового секретарювання з грудня 1921р. до квітня 1923р. Д.Мануїльського). Особливо вражаючими були наслідки українізації в галузі освіти. У 1929р. україномовними були 80% шкіл, понад 60% технікумів, 30% інститутів, понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Значними були досягнення українізації у видавничій справі. Якщо в 1922р. в Україні видавали всього 10 українських газет і журналів, то в 1933р. з 426 газет 373 були українськими. З 1922 по 1927рр. відсоток книг, які видавалися українською мовою, зріс з 27 до більш 50. З різних причин велику увагу радянське керівництво приділяло ліквідації неписемності. Якщо до революції в містах було 40% писемних, а в селах всього 15%, то в кінці 20-х років їх питома вага підвищилася відповідно до 70 і 50%. Важливим було те, що ліквідація неписемності здійснювалась на основі вивчення представником кожної національності своєї рідної мови, для українців відповідно української. Вагомий внесок в справу українізації внесла українська інтелігенція. Багато вчених, письменників, діячів культури, які щиро прагнули служити своєму народові приїхали повернулися в Україну з еміграції і самовіддано працювали на ниві соціально-економічного та національно-культурного відродження свого народу.

У довоєнний період, починаючи з 1929 р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929-1931) - розкуркулення, депортації; друга (1932-1934) штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936-1938) - доба “Великого терору”.

Необхідно запам’ятати наступне. Першою гучною справою по викриттю «класових ворогів» був так званий «Шахтинський процес» (1928р.). Після «Шахтинської справи» в Україні почалася кампанія масових репресій проти національної інтелігенції. Були сфабриковані сурові процеси над неіснуючими «спілкою визволення України», «Українським національним центром», «Блоком українських національних партій» тощо. Всього за далеко неповними даними, з 1930р. по 1941р. в республіці було «викрито» понад 100 різних «шкідницьких», «диверсійних», «шпигунських», «націоналістичних» організацій. Про масштаби репресій проти української інтелігенції свідчать такі факти: тільки у справі «СВУ» засуджено 45 провідних вчених та письменників. Жертвами тоталітарного режиму стали 250 співробітників Академії наук України. Жахливого удару завдано українській літературі. Не уникли репресій більшість керівників КП(б)У і РНК. З 11 членів політбюро ЦК, обраних після XIII з’їзду КП(б) (1937р.) страчено 10, з 5 кандидатів у члени політбюро 4; із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів ревізійної комісії загинуло 100. До червня 1938 року було заарештовано 17 членів українського уряду. об’єктом репресій став командний склад військових з’єднань. Загалом необхідно запам’ятати, що репресії 30-х років охопили всі верстви населення.

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення у партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Треба звернути увагу на те, що радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте звичні командні методи в економіці не спрацьовували. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації більш просто і гарантовано можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація - це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості - сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого - разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Всередині 20-х років економіка республіки за основними показниками досягла довоєнного рівня, але ця відбудова відбувалася на основі застарілого обладнанні промислових підприємств; в сільському господарстві використовувались застарілі знаряддя праці, «дідівські» методи обробки ґрунту тощо. Досягнута в рамках Непу стабілізація дала можливість більшовицькому керівнику проголосити на XIV з’їзді ВКП(б) в грудні 1925р. курс на індустріалізацію країни. Планувалось здійснити на величезній території з нерозвинутою інфраструктурою при дефіциті кваліфікованих кадрів, обладнання, машин тощо. Для більшовицького керівництва було цілком зрозуміло, що здійснювати такі зміни на великій території можна лише на основі регульованого, свідомо організованого господарства, тобто при наявності чіткого плану. Необхідно запам’ятати, що план – це загальна вказівка напрямів і форм організації оптимально збалансованого розвитку народного господарства країни, який в разі необхідності може бути скорегований відносно до змін господарської кон’юнктури («план – прогноз»). В грудні 1927р. на XV з’їзді ВКП(б), який затвердив директиви першого п’ятирічного плану на 1928-1929-1932-1933рр. господарські роки, проголошується пріоритет державного плану над ринком. Не дивлячись на те, що жодна з довоєнних п’ятирічок не була виконана, індустріалізація призвела до кардинальних змін як позитивного, так і негативного характеру у соціально-економічній сфері України: сталися докорінні зміни в структурі народного господарства; за роки індустріалізації змінилось співвідношення між великою і дрібною промисловістю, на користь першої; одним з наслідків індустріалізації був переважаючий розвиток; модернізація промисловості призвела до появи нових галузей: електрометалургії, кольорової металургії, тракторобудування, маргаринової, комбікормової; розвиток промисловості в роки перших п’ятирічок супроводжувалися бурхливою урбанізацією; соціальна ціна модернізації республіки була занадто великою. Масштабні зрушення в економіці стали можливими, перш за все, за рахунок зубожіння селянства і жорстокої експлуатації робочого класу, мільйонів в’язнів. Таким чином, наслідки індустріалізації були суперечливими і неоднозначними.

При аналізі шостого питання, треба усвідомлювати, що складовою частиною руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА). Основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль “третьої сили”, що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти - проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.

Розкриваючи сьоме питання, необхідно звернути увагу на наступне. Війна зумовила кардинальні зрушення у суспільному житті України. З одного боку - це невигойні рани та гігантські збитки, пов’язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого - з війною пов’язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація у межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

Розглядаючи надзвичайно складні умови відбудови народного господарства України, не можна не зупинитися на тих колосальних втратах, які мала республіка в роки війни. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а жителі страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України протягом січня 1941—липня 1946рр., які ще й досі уточнюються, склали більше 9 млн. осіб, або понад 22% загальної кількості населення. Та і після закінчення війни продовжували вмирати від ран учасники бойових дій. Поля України, узбіччя доріг, ліси та інші угіддя були нашпиговані такою кількістю не-знешкоджених вибухових пристроїв (мін, гранат, снарядів, авіабомб), що й у 50-ті роки від них постійно гинули люди.

Промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 205 млрд. крб., — яка вп'ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п'ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали астрономічну цифру — майже 1,2трлн крб.

Катастрофічне знизилось промислове виробництво республіки» У 1945 р. в республіці було видобуто лише 36% вугілля, вироблено до 20% електроенергії, 17% чавуну (порівняно з рівнем 1940р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення елементарних потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялися практично зовсім.

Розкриваючи восьме питання треба мати на увазі, характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

Однією з найголовніших передумов переходу до мирного будівництва була демобілізація армії, яка в умовах загострення міжнародної обстановки набула затяжного характеру. В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, про її структуру та систему управління. Ішлося не лише про конверсію воєнного виробництва, але й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни виявили сильні риси існуючої моделі, зокрема дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших секторів економіки. Але війна також із всією силою показала основні недоліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низьку продуктивність праці та незадовільну якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у передвоєнні роки та умовах війни, вимагало кардинальної зміни в мирний час.

Проте надії на перетворення в галузі управління економікою залишилися нездійсненними. З кінця 40-х років було взято курс на посилення адміністративно-командних методів керівництва, на подальший розвиток існуючої моделі економіки, а керівники держплану були піддані репресіям. Так, М. О. Вознесенський (голова Держплану) був звинувачений у заниженні показників плану відбудови народного господарства на 1946-1950 рр. та страчений у 1949 р.

Попередня модель управління економікою реалізовувалася тепер навіть з більшою жорстокістю, ніж це відбувалося в довоєнні роки. За сталінським планом остаточно оформлювалося суспільство, в якому було ліквідовано ринкові відносини, а людина повністю підпорядковувалася політико-адміністративній владі. Ця цілісна модель охоплювала як промисловість так і сільське господарство. В цих умовах уряд знов (як і в довоєнні роки) переходить до розширення застосування примусової праці. Обсяг робіт, виконаних ГУЛАГом, тобто системою таборів, де працювали ув'язнені, виріс у повоєнні роки в декілька разів. У короткий термін великі контингенти робочої сили були кинуті в необжиті райони СРСР, туди, де в надзвичайно важких умовах здійснювалося будівництво найважливіших економічних об'єктів. Ця праця носила позаекономічний виробничий характер, і система концентраційних таборів як резерв робочої сили не виправдовувала себе, але ця система була важливим важелем, невід'ємною частиною того політичного режиму, який панував у СРСР.

В Україні більшість виділених коштів спрямовувалася на відродження Донбасу, де на відбудові шахт працювали сотні тисяч мешканців міст та робітничих селиш регіону, а також примусово мобілізованих колгоспників та військовополонених. Серед пріоритетних галузей народного господарства була й електроенергетика. Їй першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт.

Досить успішно йде і відродження металургійної промисловості: з виплавки чавуну та сталі в кінці п'ятирічки У країна-вийшла на рівень 93-95% довоєнного виробництва, випередивши Великобританію, ФРН, Францію з виробництва цих товарів на душу населення.

Зверніть увагу, що процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені у середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об’єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

У 1957 р. розпочалася масштабна реформа у промисловості, яка передбачала децентралізацію управління і скорочення більшості союзних міністерств. Стара система галузевого, вертикального централізованого управління ліквідовувалась. На її місці постала система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у рамках відповідних економічно-адміністративних районів. Тепер майже вся промисловість республіки знаходилась у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР. Але на цьому зміни в економіці не закінчились. Настала черга сільського господарства. У березні 1962 р. почалося створення виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, які за територією, чисельністю населення і обсягом виробництва значно перевищували сільські райони. Ці зміни не лише не дали бажаних наслідків, але й нерідко давали зворотній результат: не спрощували, а ускладнювали управління, не скорочували, а збільшували управлінський персонал тощо. 14 жовтня відбувся пленум ЦК КПРС, який звільнив М.Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л. Брежнєва, на посаду Голови Ради Міністрів СРСР пленум рекомендував О.Косигіна.

Вивчаючи питання, необхідно знати, що після усунення Хрущова у жовтні 1964 року були здійсненні спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Проте командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР. Для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропорційність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові явища все більше поглиблювалися. Прийшовши до влади, як “проміжна” постать, що задовольняла і сталіністів, і прихильників демократизації, Л. Брежнєв почав крок за кроком зміцнювати свої позиції. Відродити «класичний» сталінізм брежнєвсько-сусловське керівництво уже не могло, воно лише припинило пошуки альтернативи, розпочаті Хрущовим, які в перспективі могли загрожувати структурі влади. Тим самим сталінська модель соціалізму, дещо пом’якшена і лібералізована, без диктатури і масового терору, продовжувала функціонувати ще понад два десятиліття.

Розглядаючи останню тему слід запам’ятати, що саме 24 серпня 1991р. Верховна Рада УРСР зібралася на позачергову сесію і прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей доленосний документ підлягав затвердженню на референдумі, який мав відбутися одночасно з виборами Президента України 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України визнала за необхідне створити Раду оборони України, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду України. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування. Президія Верховної Ради України 26 серпня прийняла Указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України. 30 серпня, коли було доведено безпосередню участь керівників КПУ в підготовці та здійсненні контрреволюційного путчу, Голова Верховної Ради Л.Кравчук підписав Указ про заборону діяльності КПРС на території України. 1 грудня 1991 р. український народ на референдумі схвалив Акт проголошення незалежності України. Президентом України став Леонід Кравчук. Підтвердження Акта проголошення незалежності України більшістю населення республіки створило якісно нову ситуацію в усьому СРСР. Через тиждень Президент РРФСР Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич зібралися під Мінськом і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 8 грудня було підписано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. За цих умов М.Горбачову не залишалося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій Президента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави. Наприкінці 1991р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиліть. Народилася нова, демократична Україна.

Необхідно звернути увагу на те, що важливим зовнішньополітичним актом України стала постанова Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх відносин», в якому головним напрямом діяльності визнавалось забезпечення безпосередньої участі України у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Справжнім проривом української дипломатії у 1990-1991 рр. став активний розвиток україно-угорських взаємовідносин. Серед важливих подій у сфері зовнішньої політики України став початок переговорів з Румунією про врегулювання проблеми кордонів, а також виїзд голови Верховної Ради Л. Кравчука до США, Канади, Франції та Німеччини. 24 жовтня 1991р. Верховною Радою України прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Ідучи послідовним шляхом до без’ядерного статусу, Україна спочатку підписала угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991р.), Лісабонський протокол (травень 1992р.). 14 січня 1994 р. у Москві підписано тристоронню Заяву Президентів України, Росії та США, за якою Україна має одержати компенсацію за вартість високозбагаченого урану. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада прийняла рішення про приєднання нашої держави до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це дало можливість лідерам чотирьох держав: України, Росії, Великої Британії та США підписати Меморандум про гарантії безпеки України. Такі ж гарантії безпеки Україні в односторонньому порядку надали Франція та Китай. Відмова України від ядерної зброї позитивно вплинула на її відносини як з провідними державами світу, так і з міжнародними організаціями. Необхідно запам’ятати, що протягом грудня 1991р. незалежність України визнало 68 держав: 2 грудня – Канада Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія, 25 грудня – США. Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

У 1996 р. було прийнято Основний Закон України – Конституцію, а у жовтні 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон про парламентські вибори 1998 р. за пропорційно-мажоритарною системою. Вибори до Верховної Ради у березні 1998 р. пройшли в один тур. Кількість політичних партій на той час була більшою за сотню. Центральна виборча комісія допустила до участі у виборах 30 політичних партій і партійних блоків, які претендували на перемогу у багатомандатному загальнодержавному окрузі. Ліві партії дістали 127 місць, центристи – 98, праві – жодного. Перемога лівих була прогнозованою і пояснювалася незадоволенням виборців діями влади в економічній сфері. Очолюваний непримиренним противником Президента Л.Кучми екс прем’єр-міністром П.Лазаренком регіональний блок «Громада» набрав 4,7 відсотка голосів. Найчисельнішу групу народних депутатів становили люди, які мали свій бізнес і прийшли в парламент, щоб сприяти йому. Розколовся і Народний рух України. Трагічна загибель в автокатастрофі у березні 1999р. лідера цієї партії В.Чорновола загострила внутрішньопартійні суперечності. Виникли дві окремі партії, які очолили Ю.Костенко і Г.Удовенко. Президентські вибори відбулися 31 жовтня 1999р. Результат першого туру не виявив переможця. Президент України набрав 9599 тис. голосів. Друге місце посів П.Симоненко, якого підтримали 5849 тис. виборців. Виявилося, що країна стоїть перед вибором: або підтримати курс демократичних реформ Л.Кучми, або зробити спробу повернутися у минуле. 14 листопада 1999р. за Л.Кучму проголосувало майже 16 млн. виборців, тобто 52, 6 відсотка. 23 грудня Верховна Рада затвердила Главою уряду керівника Національного банку України В. Ющенка. 1 лютого 2000 р. Головою Верховною Ради було обрано І.Плюща (НДП), першим віце-спікером – В.Медведчука (СДПУ(о)), віце-спікером – С.Гавриша («За відродження регіонів»). Депутати ухвалили постанову про заміну радянської символіки на фасаді будинку Верховної Ради державною символікою незалежної України.

Слід усвідомити, що запропонований до розгляду період політичного розвитку в Україні є доволі складним та неоднозначним. Адже, після президентських виборів 1999 р. склад депутатів Верховної Ради не змінився. Проте розподіл політичних сил у парламенті після перемоги Л.Кучми на виборах зазнав кардинальних змін. У січні 2000р. у Верховній Раді була створена більшість у складі 239 депутатів. Депутати більшості зобов’язувалися підтримати курс реформ і взаємодіяти з урядом, який у грудні 1999р. очолив колишній Голова правління Національного банку України В.Ющенко. 29 лютого 2000р. мала розпочатися п’ята сесія Верховної Ради 3-го скликання. У відновленні роботи парламенту були зацікавлені всі депутати. Якби протягом місяця Верховна Рада не змогла розпочати спільні засідання, президент мав би єдину, передбачену Конституцією можливість. розпустити її. Тому ліві фракції змушені були погодитися з переобранням керівництва парламенту і зареєструватися в залі засідань. Початок п’ятої сесії позначився „зникненням” трьох парламентських фракцій, чисельність яких досягла критичного рівня(14 депутатів). Щоб врятувати фракцію О.Ткаченка, комуністи відрядили до неї сімох депутатів. Незабаром утворилася нова фракція „Солідарність” на чолі з бізнесменом П.Порошенко. Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. референдуму показала, що палітра політичного життя після президентських виборів урізноманітнилася. Раніше на перший план виходило протистояння між лівими і правими політичними силами, в якому праві виступали досить консолідовано. Необхідно відзначити, що Л.Кучма відчував опозицію з боку Прем’єр-міністра. Та розбіжності між Л.Кучмою і В.Ющенком не мали особистого характеру. Кілька місяців протистояння призвели до відставки Прем’єр-міністра В.Ющенка, якого опозиція (нібито всупереч його волі) бажала зробити своїм вождем. Розглядаючи звіт уряду, Верховна Рада висловила В. Ющенку недовіру. Президент України згідно з Конституцією прийняв відставку Прем’єр-міністра і після тривалих консультацій з різними політичними силами запропонував парламенту кандидатуру А. Кінаха. 29 травня 2001р. А.Кінах виступив у парламенті з викладом своєї програми дій. На подив багатьох політиків він був негайно затверджений на посаді Прем’єр-міністра. Отже, внутрішня політика в Україні, на зламі 2000-2001рр., зазнала значних змін, особливо відчутних в держав

Економічну кризу в Україні сучасного періоду, можна повністю пояснити недостатніми темпами і незадовільною якістю ринкових реформ. У нашій країні не було створено належних умов для повноцінної праці. Йдеться передусім про жалюгідну її оплату, яка не стимулює належної віддачі й негативно впливає на створення повноцінного ринкового середовища. Адже протягом тривалого часу так і не було вирішено чималої кількості актуальних питань. Економічний спад спостерігався тільки у двох країнах посткомуністичної Європи, які увійшли до статистичної розробки Світового банку. Лише Хорватія мала гірші показники за глибиною спаду, ніж Україна, хоча і випереджала її за абсолютним рівнем ВВП, розрахованим на душу населення. Проте Хорватія впродовж кількох років вела винищувальну війну із Сербією. На науковій конференції, яка відбулася 16 листопада 2000р. у Києві, цілком слушно зауважувалося, що в країні, яка більше семи десятиліть будувала свою економіку на антиринкових засадах, процес утвердження нового не міг не бути значно тривалішим у часі й на порядок складнішим від того, що здійснювалося в країнах Центральної та Східної Європи. У промові «Формування нової історичної реальності», яка була заслухана на цій конференції, та у Посланні Президента України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2000 році», поданому до Верховної Ради у березні 2001 р., Л.Кучма визнав, що трансформація економіки здійснювалася значною мірою хаотично і безсистемно. Структурні деформації в народному господарстві поглибилися, а різниця у доходах між багатими і бідними значно зросла. Навіть після того, як намітилося стабільне зростання промислової продукції (з квітня 1999 р.), реальна заробітна плата продовжувала знижуватися. У 2000 р. обсяг промислової продукції зріс на 12,9 відсотка, а реальна заробітна плата скоротилася на 0,9 відсотка. У цілому за 1991-2000рр. ВВП скоротився майже на 60 відсотків, обсяг промислової продукції – на 48,9, а сільськогосподарської – на 51,5 відсотка. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,8, а реальні виплати пенсій – у 4 рази. При цьому рівень матеріального добробуту громадян України вже на початку 90-х років набагато відставав від рівня розвинених країн Заходу. На сьогодні питання економічного розвитку також є пріоритетним, від правильного вирішення якого залежить майбутній добробут громадян України.

Починаючи з 2000 р. простежується підвищення рівня розвитку науки, техніки, загалом освіти. Виконуються цікаві та перспективні роботи в галузі енергетики, екології, геології, клітинної біології, генної інженерії, а також у широкому спектрі фізико-хімічних проблем. Міністерство освіти та науки України регулярно проводить ліцензування та акредитацію ВНЗ. Найвищий IV рівень акредитації отримують університети та академії. Вища освіта на сьогодні працює за новим переліком спеціальностей, найпопулярнішими з яких є менеджмент, маркетинг, право, медицина, іноземна мова. В останні роки актуальності набуває молодіжна політика, яка реалізується комітетом у справах молоді і спорту. Студентське самоврядування в ВНЗ забезпечує виконання основних завдань: соціально–правового та духовно-культурного характеру. Загалом розвиток культури в сучасний період української історії зазнав значних змін, як в духовно-культурній так і молодіжній сферах.

Рекомендована література:

 

Основна література: 2, 3,6, 7, 8,9,13,16,19.

Додаткова література: 10,11, 14,15, 18, 21, 26, 29, 36, 39,56,62,89, 90, 91,98, 101.

Семінарське заняття № 4