Костянтин багрянородний[†††††††] про печенігів і русів

...Печеніги... живуть у сусідстві і на межі і з русами і часто, коли живуть не в мирі одні з одними, грабують Русь і завдають їй багато шкоди і збитків.

І руси намагаються жити в мирі з печенігами: вони купують у них биків, коней і овець, і від цього живуть легше і вільніше, бо на Русі жодна з названих тварин не водиться. При тому руси зовсім не можуть навіть виступати на закордонні війни, якщо не живуть у мирі з печенігами, бо останні під час їх відсутності можуть самі робити набіги і нищити й псувати їх майно. Через це руси, щоб не мати від них шкоди, і зважаючи на те, що народ цей дуже сильний, завжди намагаються бути в союзі з ними і одержувати від них допомогу, щоб разом і позбутися ворогування з ними і користуватися допомогою...

Історія України в документах і

матеріалах. В 2-х т. – Т.І. – К., 1939. – С. 53.

37./ З «КНИГИ КРАЇН» (X ст.)

Щодо слов'янських купців, то вони возять хутра лисиць і хутра видр з найдальшого кінця Славонії, для чого вони вирушають до Румського моря, де володар Рума бере з них десятину; далі пливуть морем до Самкуша-Єврея, після чого вони повертаються до Славонії. Потім вони держать путь від Слов'янського моря, поки не приходять до Хазарського рукава, де володар Хазара бере з них десятину; тоді вони пливуть до Хазарського моря тією ж річкою, яку звуть Слов'янською рікою. Часто ж вони виходять у Джурджані, де продають усе, що в них є, і все це потрапляє в Райію (Рей); дивно, що це місто є складовищем усього світу...

Історія України в документах

і матеріалах. – Т. 1. – С. 64.

38./ З «КНИГИ ДОРОГОЦІННИХ СКАРБІВ» АБУ-АЛІ АХМЕДА ІБН-ОМАР ІБН-ДАСТА (30-ті pp. X ст.)

2.... На самому початку границі країни слов'ян знаходиться місто під назвою Куяб (?). Шлях в їх країну йде степами, землями бездорожними, через струмки й дрімучі ліси. Країна слов'ян – Країна рівна і лісиста; в лісах вони й живуть. Вони не мають ні виноградників, ні нив. З дерева виробляють вони щось подібне до глеків, в яких містяться в них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається. Це зветься в них сидж, і один глек містить у собі близько десяти кухлів його. Вони пасуть свиней подібно до овець. Коли вмирає хтось з них, вони спалюють труп його. Жінки їх, коли трапиться в них покійник, дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день, по спаленні покійника йдуть туди, де воно відбувалось, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорок. Через рік після смерті людини беруть глеків двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, і несуть їх на той пагорок, де збирається родина покійного, їдять, п'ють і потім розходяться. Якщо в покійного було три дружини і одна з них твердить, що вона (особливо) любила його, то приносить вона до трупа його два стовпи, і їх забивають сторч у землю, потім кладуть третій стовп упоперек, прив'язують посеред цієї перекладки вірьовку, стають на лаву, і кінець цієї вірьовки (дружина) зв'язує навколо своєї шиї. Коли вона так зробила, лаву приймають спід неї, і вона лишається повислою, поки не задихнеться і не вмре, а після смерті її кидають у вогонь, де вона й згорає. Всі вони ідолопоклонники. Найбільше сіють вони просо. Під час жнив беруть вони просяні зерна в ковші, підіймають їх до неба і говорять: «Господи, ти, що постачав нам їжу (досі), дай і тепер нам її вдосталь».

Є в них різні лютні, гуслі й сопілки... Хмільний напій готують з меду. При спалюванні покійників вдаються в буйні веселощі, виявляючи тим свою радість з приводу ласки, зробленої йому (покійникові) богом. Робочої худоби в них мало, а верхових коней має лише одна згадана людина. Зброя їх складається з дротків, щитів і списів; іншої зброї не мають.

Ватажок їх коронується; йому вони коряться, і від наказів його не відступають....Холод у їх країні буває такий сильний, що кожний з них викопує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляють дерев'яну гострокінцеву покрівлю, на зразок (покрівлі) християнської церкви, і на покрівлю накладають землі. В такі льохи переселяються з усією родиною і, взявши трохи дров і каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні до червоного. Коли ж розжариться каміння до найвищої міри, поливають його водою, від чого розходиться пара, яка так нагріває житло, що скидають уже одяг. У такому житлі лишаються до весни. Цар їхній об'їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо є син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці. Спіймає цар у державі своїй розбійника: звелить або задушити його, або ж віддає його під нагляд когось з правителів на далеких окраїнах своїх володінь.

3. Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони (руси), займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній. Вони мають царя, який зветься хакан-Рус. Вони роблять набіги на слов'ян, підпливають до них на кораблях, висідають, забирають їх (слов'ян) у полон, відвозять у Хазран і Булгар і продають там... Коли в якогось з них народиться син, то він бере вийнятий з піхов меч, кладе його перед новонародженим і говорить: «Не залишу тобі в спадщину ніякого майна, а" будеш мати тільки те, що здобудеш собі цим мечем».

Вони не мають ні нерухомого майна, ні міст (або селищ), ні нив; єдиний промисел їх – торгівля соболями, білячим та іншим хутром, яке й продають вони бажаючим; плату ж, одержувану грішми, зав'язують дуже міцно в пояси свої. Одягаються вони неохайно; чоловіки носять у них золоті браслети. З рабами поводяться добре і дбають про їх одяг, бо використовують їх під час торгівлі. Міст у них багато, і живуть вони просторо. До гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити або утискати таких людей.

Мечі в них сулайманові. Коли просить допомоги котрийсь з їх родів, виступають в поле всі; між ними нема розбрату, а воюють однодушно проти ворога, поки не переможуть його.

...Є в них знахарі, – деякі з них дають накази цареві, немов вони начальники їх (русів). Трапляється, що наказують вони приносити в жертву творцеві їх, що тільки заманеться їм: жінок, чоловіків і коней, а вже коли наказують знахарі, то не виконувати їх наказу аж ніяк не можна...

Вони мужні і хоробрі. Коли нападають на інший народ, то не відстають, поки не знищать його всього... Вони високорослі, мають гарний вигляд і сміливі під час нападу; але сміливості цієї на коні не виявляють, а всі свої набіги й походи роблять на кораблях.

Історія України в документах

і матеріалах. – Т. І – С. 68-70.

РОЗДІЛ III