Господарське життя в Україні в XIV—XV ст

2. Феодальне землеволодіння, розвиток сільського господарства.

3. Розвиток торгівлі.

4. Міста, ремесло. Магдебурзьке право.

Впродовж XIV—XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни. Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Вже наприкінці XIV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій (вотчин) — великих приватновласницьких земельних володінь з натуральним характером господарювання, в яких застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.

Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивілів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на території і права селянських общин, що виявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.

Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації праці. У XIV-XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали чимало рис натурального господарства.

У XV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін. містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме у цей час українські землі потрапили в орбіту активних торгівельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним Пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім вони переганялися далі на захід. Дійшло навіть до того, що в цей час саме воли стали виконувати роль грошів.

Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. відома "татарська дорога", що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам'янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний шлях торгівлі Європи зі сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар власного виробництва.

У XIV—XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста, спустошені під час монгольської навали. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували у залежності від магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм натуральний податок, інколи грошима. Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі і ремесла, які поступово стають основними заняттями мешканців міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва: на кінець XV ст. нараховувалося вже понад 200 спеціальностей (за часів Київської Русі — 70). Міста ставали осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Поширеними були промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів борошна, крупи), винокурний та пов'язаний з ним корчемний. Важливим промислом було рибальство. Солеварінням займалися в Карпатах та на солоних озерах Північного Причорномор'я. Для регулювання виробництва і захисту власних інтересів міські ремісники певних спеціальностей об'єднувалися в особливі організації — цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех володів судовою владою над своїми членами, обкладав їх податками, в разі потреби створював власне ополчення для "оборони міста". Цехи очолювалися виборними посадовими особами — цехмістрами. Ремісники були зобов'язані випускати якісну продукцію та збувати її по однаковій ціні. Конкуренція між членами цеху не допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися витіснити партачів за межі міст. Перші цехи на українських землях виникли наприкінці XIV ст. на Галичині і Закарпатті, а з кінця XV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і Західного Поділля. Початковий етап запровадження цехової організації ремесла на українських землях мав неоднозначний характер. Цех міг об'єднувати не лише ремісників однієї спеціальності, а й осіб однієї мови, віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Внаслідок цього православні українці позбавлялися права ставати членами цехів.

Міста, залежно від того на чиїй землі вони знаходилися (державній чи приватній), поділялися на королівські (великокнязівські) і приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися залежності від своїх власників або державних урядовців й здобути самоврядування. З XIV ст. українські міста починають отримувати так зване "магдебурзьке право", на зразок того, яке існувало в містах Німеччини.

Першим магдебурзьке право отримало від галицько-волинського князя Юрія II місто Володимир-Волинський (у 1324 p.). У 1356 р. польський король Казимир III надав це право Львову. У 1499 р. магдебурзьке право отримав Київ.