Участь Росії в антифранцузьких коаліціях. Тильзитський мир

Складна міжнародна ситуація й особисті нахили зумовили те, що Олек­сандр І надзвичайно велику увагу зосереджував на зовнішній політиці та створеному 1802 р. міністерстві закордонних справ*. Зовнішньополітична доктрина, розроблена на початку правління Олександра І, полягала в тому, щоб встановити такі двосторонні відносини Росії з усіма європейськими країнами, які б не дозволили втягнути її у можливі міжнародні конфлікти (політика "вільних рук"). Однак виявилося, що Росії складно залишитися поза конфліктами, які існували між європейськими державами, й уряд Олек­сандра І запровадив у практику систему, яку можна назвати "багатосторон­нім посередництвом". Така тактика передбачала, що Росія може стати ар­бітром у європейських справах і що це дозволить їй уникнути участі в англо-французькому конфлікті, відновити дружні відносини з Великою Британією і не посваритися з Наполеоном.

Першим зовнішньополітичним заходом уряду Олександра І було від­новлення відносин з Лондоном: у червні 1801 р. було підписано англо-ро-сійську морську конвенцію. Урядові Олександра І вдалося також припинити дію російсько-французького союзу: переговори тривали півроку і закінчилися восени 1801 р. підписанням у Парижі двостороннього російсько-французько­го мирного договору й таємної конвенції.

Росія сподівалася, що такі кроки дадуть їй змогу стримувати наполео­нівську агресію і збережуть також дружні відносини з Австрією та Прус­сією. Однак ці розрахунки не справдилися. У зв'язку з подальшою агресією Франції в Північній Італії і Швейцарії, активізацією французьких агентів на Близькому Сході та Східному Середземномор'ї, а особливо після розстрілу в березні 1804 р. за наказом Наполеона герцога Енгієнського, одного з пред­ставників династії Бурбонів і родича Олександра І, російська дипломатія

*У 1802-1804 роках МЗС очолював державний канцлер Олександр Воронцов, 1806— 1807 р. - Адам Чарторийський та Андрій Будберґ, а від 1807 до 1814 р. - Микола Ру-м'янцев. Від 1816 до 1822 р. було одночасно два "керівники МЗС", або статс-секретарі: Карл Нессельроде та Іоанн (Іван) Каподістрія. К. Нессельроде понад сорок років (до вес­ни 1856 р.) очолював російське МЗС.

Зовнішня політика

почала розробляти доктрину, спрямовану проти французької агресії. Тут Росію підтримала Великобританія, яка з травня 1803 р. перебувала в стані війни з Францією. У квітні 1805 р. було підписано російсько-англійську со­юзну конвенцію, до якої незабаром приєдналася Австрія. Так сформувалася третя антинаполеонівська коаліція, яку згодом підтримали Неаполітанське королівство і Швеція.

За таких умов Наполеон відмовився від планів вторгнення на Британсь­кі острови з моря і скерував свою "велику армію" проти ворогів на континен­ті. Добре організований форсований марш - перехід через перевал Аншпах -дав змогу французам з'явитися в Баварії раніше, ніж австрійські війська зуміли розгорнути свої підрозділи. Австрійська армія, не дочекавшись під­ходу експедиційного корпусу з Росії під командуванням Михайла Кутузова, у жовтні 1805 р. капітулювала в Ульмі. Російські війська змушені були відступити, щоб уникнути оточення французькими військами. У листопаді 1805 р. Наполеон захопив Відень, перейшов Дунай і далі переслідував росій­ські війська. 2 (14) грудня 1805 р. відбулася битва під Аустерліцем (Славко-вом, Чехія) між армією Наполеона і об'єднаними російсько-австрійськими військами. План австрійського генерального штабу, що його підтримав Олек­сандр І, був розрахований на наступ. Однак він виявився помилковим. Бит­ву було програно, австрійський та російський імператори змушені були ря­туватися втечею, щоб не потрапити в полон. Після поразки під Аустерліцем Росія відкликала свій експедиційний корпус, а коаліція фактично розпалася.

У вересні 1806 р., після того, як Наполеон захопив Голландію і захід­ні німецькі князівства, було знову відновлено антифранцузьку коаліцію (вже четверту) в складі Росії, Пруссії, Великобританії та Швеції. Проте військо­во-політичні події розвивалися так стрімко, що формально коаліцію в такому складі не утворили, і вона існувала на основі російсько-прусської угоди. Пруссія поспішила розпочати воєнні дії, однак у середині жовтня 1806 р. прусську армію французи розбили під Єною і Ауерштадтом. Наприкінці жовт­ня 1806 р. Наполеон вступив до Берліна і тут за кілька тижнів підписав дек­рет про "континентальну блокаду", за яким на території Франції і залежних від неї країн заборонялася торгівля з Великобританією. Наполеон сподівав­ся, що цим підірве її економічну могутність. Відтоді однією з основних цілей воєн, які він вів у Європі, стало прагнення змусити якомога більше країн приєднатися до континентальної блокади Англії.

Незважаючи на те, що французи окупували Пруссію, союзники далі вели війну. Обороняючись, російська армія і залишки прусської відступили через польські землі до Східної Пруссії. Вирішальне значення для всієї во--:нної кампанії мала перемога французів під Фридландом 20 червня (2 лип­ня) 1807 р.

Воєнні невдачі, війни Росії з Туреччиною та Персією (Іраном), які тривали паралельно до європейських подій (див. про це далі), небезпека без-

Росія в першій половині XIXст.

посереднього вторгнення Наполеона на територію Росії - все це змусило Олександра І ухвалити рішення про припинення боротьби і підписати мир з Францією. До цього його підштовхував і Наполеон, який призупинив актив­ні воєнні дії. Це привело до початку мирних переговорів у Тшьзиті.

25 червня (7 липня) 1807 р. відбулася особиста зустріч французького і російського імператорів. Щодо потреби підписувати мирний договір сум­нівів не було. Обидві сторони втомилися від війни і розуміли важливість її припинення. Основа суперечностей зводилася до питань про міру політич­ного зближення двох держав і розміри взаємних поступок. Позиція Олек­сандра І полягала в тому, що Росія відмовляється від союзу з Англією і визнає зміни, які відбулися в Європі внаслідок наполеонівських воєн; взамін російський імператор домагався невтручання Франції в російсько-турецькі відносини і збереження Прусської держави на чолі з Фридрихом Вільгель-мом III. Іншими були цілі в Наполеона. Він йшов на переговори з надією домогтися встановлення з Росією союзних відносин. Цей союз був потріб­ний французькому імператорові, щоб закінчити свої завоювання на Заході, насамперед на Піренейському півострові, для безперешкодної, а краще спіль­ної боротьби проти Великої Британії. Наполеонові треба було як мінімум домогтися приєднання Росії до континентальної блокади. Саме питання про союз викликало в Тильзиті найгострішу полеміку, під час якої стало зрозу­міло: Наполеон не прийме ніяких умов поза рамками союзної угоди. Єдине, чого домоглися російські дипломати, - мирний договір буде відкритий, а со­юзний - таємний.

За умовами мирного договору Росія погоджувалася на втрату Пруссією земель, які вона отримала внаслідок поділів Речі Посполитої; тут створюва­лося Варшавське герцогство (князівство) на чолі з союзником Наполеона сак­сонським королем. Гданськ (Данціг) ставав вільним містом, а Білостоцький округ відходив до Росії. Петербург погоджувався стати посередником в англо-французьких переговорах, а Париж приймав на себе посередництво у підпи­санні миру Росії з Туреччиною. В окремих статтях договору Росія зобов'я­зувалась передати Франції бухту Каттаро (Котор) та Іонічні острови.

Союзний договір передбачав спільні дії обох держав проти будь-якої ворожої до них третьої європейської держави; посередництво Росії у підпи­санні англо-французького мирного договору і зобов'язання у разі відмови Англії від підписання його розірвати з нею "до кінця 1807 року і приєдна­тися до континентальної блокади"; посередництво Франції в російсько-ту­рецькому конфлікті, а в разі спільної війни проти Туреччини - поділ її євро­пейських провінцій, за винятком Румелії та Константинополя. "Союз з На­полеоном, - писав Олександр І своїй матері Марії Федорівні, - лише зміна способів боротьби проти нього. Він потрібний Росії для того, щоб мати можливість деякий час дихати вільно і збільшувати впродовж цього дуже дорогоцінного часу наші засоби і сили".

о			о		§
о
0.	<§		І
га	к		к
х	—. і		ї
	(о х	ю	х
н	от пі		їй
н	N. Ш	оо	Я
о	V- 2
ГО.—.	= &	>.	І
т со	а. з-	го	=і
го Й	° і?	2 О
^ со	г.2	о
-0 ч-	- і		І
о І	° 2	о
>5 со	3 оія	о
ропе (179	! І?	НІмеці	і.
па і Єв	Територія Території драІ(18С Кордони	Території (1825-18
ОСІ	Е^Т		т~	І Г"	ГгН
ш	і......... '.; _			І и	і 1 шш їїї Щ

хш - все це змусило т>би і підписати мир з їій призупинив актив­ів у Тильзиті. устріч французького і мирний договір сум-озуміли важливість її інь про міру політич-гупок. Позиція Олек-д союзу з Англією і нівських воєн; взамін в російсько-турецькі ї>ридрихом Вільгель-переговори з надією Дей союз був потріб-івоювання на Заході, содної, а краще спіль-еба було як мінімум Ш. Саме питання про час якої стало зрозу-зюзної угоди. Єдине, буде відкритий, а со-

я на втрату Пруссією

литої; тут створюва-

сиком Наполеона сак-

том, а Білостоцький

зсередником в англо-

гередництво у підпи-

>вору Росія зобов'я-

онічні острови.

жав проти будь-якої

їіщтво Росії у підпи-

іання у разі відмови

807 року і приєдна-

інції в російсько-ту-

чини - поділ її євро-

юполя. "Союз з На-

зрівні, - лише зміна

цпя того, щоб мати

родовж цього дуже

Росія в першій половині XIX ст.

Після Тильзитського миру в зовнішній політиці Росії виділяється два напрями: дипломатичне протистояння наполеонівській Франції в рамках "тильзитської системи" і розв'язання проблем на кордонах Росії. Таких проб­лем було дві: одна пов'язана з боротьбою з Туреччиною, інша - зі Швецією. За посередництва Франції розпочалося врегулювання російсько-турецького конфлікту. Бойові дії було зупинено, а французькі та російські дипломати розпочали переговори про поділ європейських володінь Туреччини. В обмін на приєднання до континентальної блокади Олександр І заручився підтрим­кою Наполеона у війні проти Швеції. Воєнні дії тривали від лютого 1808 р. до березня 1809 р. Швеція зазнала поразки, і в серпні 1809 р. було підпи­сано Фридрихсгамський мирний договір, за яким Фінляндія з Аландськими островами відходила до Росії. Швеція зобов'язувалася розірвати союз з Ве­ликобританією і приєднатися до континентальної блокади.

Сам Наполеон використав Тильзитський мир для нових агресивних актів. У листопаді 1807 р. французькі війська вступили на територію Іспанії. Несподівано для себе Наполеон зіткнувся в Іспанії з потужним партизанським рухом, який підтримала Велика Британія. Тепер французький імператор особ­ливо потребував союзу з Росією. Олександрові І також була потрібна зустріч з Наполеоном, щоб домогтися формального визнання Францією приєднання до Росії Фінляндії та Дунайських князівств, окупованих у ході війни з Ту­реччиною.

Переговори в Ерфурті розпочалися 14 (28) вересня 1808 р. і трива­ли до 1(14) жовтня. Наполеон зробив все, щоб продемонструвати свою мо­гутність і справити враження і на Олександра І, і на інших монархів Європи. Переговори йшли важко, але в результаті було підтверджено умови тиль-зитських угод. Наполеон визнав права Росії на Фінляндію і Дунайські кня­зівства. Однак російська дипломатія ухилилася від зобов'язання брати активну участь у війнах проти Англії та Австрії. У відповідь французький імператор виявив непоступливість у двох надзвичайно важливих для Росії питаннях -прусському та польському. Він відмовився вивести війська з Пруссії і пого­дитись на зобов'язання не сприяти розширенню території Варшавського князівства. Ерфуртська зустріч і таємна конвенція, яку підписали імперато­ри, не усунули суперечностей, які Олександр І і Наполеон маскували показ­ною приязню.

Тим часом австрійський уряд, розраховуючи, що основні сили Напо­леона поглинули іспанські події, вирішив воювати з Францією. У квітні 1809 р. австрійські війська вступили на територію Італії, в Баварію та у Вар­шавське князівство. Однак на початку липня Наполеон розгромив австрій­ську армію біля Ваграму. Імператор Франц І змушений був піти на важкі умови миру, за яким Франція отримувала Далмацію, а частину польських земель, якими володіли Габсбурґи, було передано Варшавському князівству. Росія фактично зберігала нейтралітет, хоча Австрія й розраховувала на її допомогу. За це до Росії відійшла частина Східної Галичини. 62

 

-:■

:";г';ггі -}:;..і юстували 91% льої

шкниш тощо. Анг. талеві вироби, інстт блокади російські з якяя податки з ексі Дзя Росії становиш ■ото моря і контрол т:г звузили сферу Ьактичне пришшен з Персією, яка парал грозуміло, що конп не дивно, шо в обхі; нювали на америка митна війна.

Важливу роль ло польське питанні новлення Польщі. Р відповідну угоду, т істориків, відмова О ну Павлівну підтяте Російсько-французь! ном північно-німеш герцогство (князівсі ператорської родині

Відтоді обидві ходами військово-еь мію, створення склі Наполеон прагнув с до неї Австрію, Пр] йому вдалося реатіз} писано таємні союзи

Росія теж ретс чалося переоснащен кордонів тощо. Буде Російські дипломати кої коаліції. З осені! нення Наполеона в ] сійський договір щх

Зовнішня політика

Війна 1809 р. спричинила кризу в російсько-французьких відносинах. До політичних суперечностей додалися економічні. Насамперед це стосува­лося виконання умов континентальної блокади. До Тильзитського миру - в 1802-1806 роках - у середньому з кожних 100 купців, які вивозили товари з Петербурга, 63 були англійцями. На початку століття саме в Англію екс­портували 91% льону, 77% сала, 71% заліза, 43% вітрильного полотна, 42% пшениці тощо. Англія постачала до Росії бавовняні та вовняні тканини, ме­талеві вироби, інструменти, колоніальні товари. В умовах континентальної блокади російські зерноторгівці зазнавали збитків, до скарбниці не надхо­дили податки з експорту, припинився потік кредитів і субсидій з Лондона. Для Росії становище ускладнювалося й тим, що війни в басейні Балтійсь­кого моря і контроль, установлений французами над Ганзейськими містами, дуже звузили сферу балтійської торгівлі, а війна з Туреччиною спричинила фактичне припинення чорноморської торгівлі. Якщо додати до цього війну з Персією, яка паралізувала торгівлю з Кавказом і Середнім Сходом, то стане зрозуміло, що континентальна блокада була для Росії неприйнятною. Тому не дивно, що в обхід угоди з Наполеоном торгівлю з Великобританією здійс­нювали на американських суднах, а між Росією і Францією розгорнулася митна війна.

Важливу роль у російсько-французькому протистоянні надалі відігра­ло польське питання. Наполеон неодноразово запевняв, що не прагне до від­новлення Польщі. Але коли в січні 1810 р. Росія запропонувала підписати відповідну угоду, то Наполеон відмовився це зробити. На думку багатьох істориків, відмова Олександра І видати заміж за Наполеона свою сестру Ан-ну Павлівну підштовхнула останнього відкинути конвенцію про Польщу. Російсько-французькі відносини ще більше загострила окупація Наполео­ном північно-німецьких земель у грудні 1810 р., до складу яких входило герцогство (князівство) Ольденбурзьке - спадкове володіння російської ім­ператорської родини.

Відтоді обидві сторони розпочинають підготовку до війни. Поряд із за­ходами військово-економічного характеру (проведення нових наборів в ар­мію, створення складів боєприпасів, обмундирування, продовольства тощо) Наполеон прагнув сформувати широку антиросійську коаліцію, долучивши до неї Австрію, Пруссію, Швецію та Османську імперію. Однак цей план йому вдалося реалізувати лише частково: у лютому-березні 1812 р. було під­писано таємні союзи лише з Австрією та Пруссією.

Росія теж ретельно готувалася до війни з Наполеоном. Від 1808 р. по­чалося переоснащення російської армії, її побільшення, укріплення західних кордонів тощо. Було підготовлено понад 40 планів компанії проти Франції. Російські дипломати розпочали підготовку зі створення нової антифранцузь-кої коаліції. З осені 1811р. велися переговори з Лондоном. Уже після вторг­нення Наполеона в Росію за посередництва Швеції було підписано англо-ро-сійський договір про мир і дружбу. Росія поспішила підписати в Бухаресті

Росія в першій половині XIXст.

(травень 1812 р.) мирний договір з Туреччиною, за яким остання мала дотри­муватися нейтралітету в можливій російсько-французькій війні.

Російсько-французька війна 1812 р. 4 (16) квітня 1812 р. Наполеон оголосив про розрив відносин з Росією. Наприкінці квітня Олександр І ви­їхав у Ставку російського командування у Вільно. Перед від'їздом він зая­вив французькому послові: "Я скоріше готовий вести війну впродовж 10 ро­ків... відійти в Сибір... ніж прийняти ті умови, в яких перебувають тепер Австрія і Пруссія".

За кілька днів до вторгнення в Росію Наполеон через свого повноваж­ного посла в Петербурзі А. Коленкура офіційно заявив про оголошення вій­ни Росії. Проти ночі 12 (24) червня 1812 р. війська Наполеона (понад 440 тис. осіб) чотирма потоками в різних місцях перейшли російський кор­дон, їм протистояло 320-тисячне російське військо, розосереджене уздовж за­хідних кордонів.

Російське командування не мало заздалегідь розробленого "скіфсько­го" плану "заманювання" противника вглиб країни, як стверджував Наполе­он. Метою Наполеона було не розгромити і підкорити Росію, а підписати з нею після захоплення Мінська чи Смоленська вигідний для Франції мирний договір. Однак план Наполеона не вдався. Він не зумів нав'язати російській армії вирішального бою і допустив об'єднання російських армій під Смо­ленськом (1-ша армія Михайла Барклая де Толлі та 2-га армія Петра Багра-тіона); 4-6 (16-18) серпня відбулася битва за Смоленськ. Російські війська, спаливши місто, залишили його. Шість днів Наполеон стояв у Смоленську, щоб дати можливість відпочити своїм військам та підтягнути резерви. Саме звідси він вперше запропонував Олександрові сісти за стіл переговорів. Відповіді не надійшло. У Смоленську Наполеон вирішив наступати на Моск­ву, заволодіти нею і продиктувати Олександрові свої умови миру.

Наполеон роздумував, чи варто йому розігрувати у війні селянську карту, чи це надзвичайно небезпечно. Врешті-решт Наполеон відкинув "селян­ський" план кампанії: для імператора нової Європи "мужицька" революція виявилася неприйнятною. У промові перед сенаторами в Парижі наприкінці грудня 1812 р. Наполеон сказав: "Я веду проти Росії тільки політичну вій­ну... Я міг би озброїти проти неї найбільшу частину її населення, проголо­сивши звільнення рабів; у багатьох селах мене просили про це. Але коли я по­бачив огрубіння цього численного класу російського народу, я відмовився від цього заходу, який би відправив безліч родин на смерть і найжахливіші муки".

Російське командування, усвідомлюючи небезпеку від очікуваної волі селянина, розгорнуло пропагандистську роботу - уже в липні 1812 р. було оголошено набір селян в ополчення і поширювалися чутки, що той, хто піде в ополчення, матиме волю. Правда, ополченців попереджували, що після війни кожний повернеться у свій "попередній стан", однак у селян все­лилася надія, що нагородою за пролиту кров з ворогом буде звільнення від кріпосної неволі.

ння мала дотри-

12 р. Наполеон)лександр І ви-ї'їздом він зая-продовж 10 ро-юувають тепер

юго повноваж-

"ОЛОШЄННЯ ВІЙ-

олеона (понад осійський кор-:ене уздовж за-

ого "скіфсько-

«ував Наполе-

, а підписати з

раннії мирний

ати російській

змій під Смо-

[ Петра Багра-

ійські війська,

^- Смоленську,

резерви. Саме

переговорів.

тати на Моск-

:ру.

іні селянську кинув "селян-:а" революція кі наприкінці олітичну вій-іня, проголо-

іЯЄ КОЛИ Я ПО-

ідмовився від ивіші муки", ікуваної волі 1812 р. було той, хто піде

III, ЩО ПІСЛЯ

у селян все-ільнення від

Росія в першій половині XIX ст.

За цих умов Олександр І підписав наказ про створення єдиного командування російськими арміями і призначив Михайла Кутузова головнокомандувачем. 17 (29) серпня Кутузов прибув у чинну армію і вибрав для генерального бою з французами позицію біля села Бородіно, що 124 км на захід від Москви. Перед Бородінським боєм російська армія налічувала 154,5 тис. осіб і 640 гармат, французька - 134 тис. осіб і 587 гармат. Битва почалася на світан­ку 26 серпня (7 вересня) атакою французів. Бій тривав до вечора і закінчив­ся великими втратами з обох боків: 28 тис. осіб втратили французи і 46,5 тис. росіяни. Ні Наполеон, ні Кутузов не досягли своєї мети: першому не вдало­ся розгромити російської армії в генеральному бою, другому - відстояти Москву. У своєму донесенні Олександрові І Кутузов схарактеризував цю бит­ву як перемогу російської армії. Наполеон висловлювався адекватніше: "Фран­цузи в ній показали себе гідними здобути перемогу, а росіяни здобули пра­во бути непереможеними". Великі втрати і затримання з прибуттям обіцяних резервів не дозволили Кутузову наступного дня відновити бій. Щоб зберег­ти армію, після наради у Філях 1 (13) вересня Кутузов вирішив залишити Москву.

Наступного дня французька армія вступила в російську столицю, біль­шість мешканців якої залишила місто. У Москві почалися пограбування (напередодні з тюрем було випущено всіх кримінальних злочинців) і поже­жі, які тривали тиждень. Москву спалили і пограбували не французи, як ще й сьогодні пише дехто з істориків, а самі росіяни, про що залишили пере­конливі свідчення очевидці. Наполеонові потрібно було розмістити в місті величезну армію, забезпечити її житлом і харчами, а росіяни, відступаючи, хотіли знищити вогнем багаті склади зі зброєю, обмундируванням і продук­тами. Вітер при сухій погоді довершив справу.

Спочатку Наполеон хотів пересидіти зиму в Москві, готуючись до но­вої кампанії. Але виникли труднощі з фуражем і харчами. Почалися грабун­ки і мародерство, дисципліна в армії падала. На всі прохання Наполеона про мир Олександр відповідав відмовою. У Москві французька армія перебува­ла лише 36 днів. 7 (19) жовтня Наполеон віддав наказ залишити Москву. Наполеон планував відступати Калузькою дорогою, завдати поразки росій­ській армії, заволодіти продуктовими базами і військовими арсеналами, ви­йти на південь, в родючі й незаторкнуті війною губернії. Тим часом Кутузов створив за 80 км від Москви Тарутінський табір, який відіграв головну роль у підготовці російської армії до вирішальних боїв з Наполеоном. Чисель­ність армії було збільшено, зокрема й завдяки народному ополченню, яке сягнуло 120 тис. осіб. Російські та французькі війська зійшлися у битві біля Малоярославця 12 жовтня, після цього Наполеон змушений був повернути на розорену Смоленську дорогу і відступати по ній на захід.

Розпочалася народна війна з французами. Партизанський рух і окремих армійських загонів (О. Сеславіна, О. Фігнера, Д. Давидова), і селянських, набув широкого розмаху. Розгорнувши "малу війну", вони порушували ко-

Зовнішня політика

мунікації противника, виконували роль розвідки, блокували французьку ар­мію, що відступала. Водночас партизанські загони часто нагадували розбій­ницькі банди. Урядова пропаганда закликала знищувати французів в ім'я порятунку Росії. Збереглися сотні спогадів очевидців жорстокості чоловіків, і навіть жінок, стосовно полонених французів. Ця ненависть до французів і усвідомлення перемоги над ними стали тим психологічним ґрунтом, на яко­му, на думку деяких істориків, виникла патріотична легенда про суцільний героїзм і офіцерів, і селян.

Після переправи через Березину 14-16 (26-28) листопада, де Напо­леон зазнав великих втрат, відступ французької армії перетворився на вте­чу. Наполеон передав командування маршалові Мюрату, а сам поспішив до Парижа. "Велику армію" Наполеона було втрачено в засніжених просторах Росії. 13 (25) грудня 1812 р. її залишки перетнули російський кордон у зво­ротному напрямку.

Перемога Росії дісталася величезною ціною: було розорено 12 губер­ній, спалено та зруйновано Смоленськ, Полоцьк, Москву. Прямі воєнні втра­ти становили понад 300 тис. солдатів і офіцерів. Величезними були втрати серед цивільного населення. Московська губернія досить швидко відійшла від війни, а в Смоленській і Псковській до середини сторіччя чисельність населення була меншою, ніж 1811 р.

Війна 1812 р. була патріотичною, але одночасно це була війна з рево­люцією. Події війни з наполеонівською Францією мали сильний вплив на сучасників, особливо молодь. "Ми були дітьми 12-го року", - говорили про себе декабристи. "Гроза дванадцятого року" наклала відбиток на творчість О. Пушкіна і М. Лєрмонтова, на формування поглядів слов'янофілів і захід­ників. Перемога над Наполеоном стала одним із чинників російської націо­нальної свідомості, одержавши назву "Вітчизняної" війни, набувши ознак міфу про національно-визвольну, народну війну.

Закордонний похід російської армії. Віденський конгрес і ство­рення нової політичної системи в Європі. Російська армія 1 (13) січня 1813 р. перейшла р. Німан і вступила у Варшавське князівство. У лютому між Росією та Пруссією було підписано російсько-прусський наступальний і оборонний союз. На початку березня російські війська вступили до Берлі­на. Сформувавши нову армію для продовження війни на сході у квітні 1813р., Наполеон на чолі 150-тисячного війська знову з'явився в Німеччині. Після смерті Кутузова 16 (28) квітня 1813 р. головнокомандувачем російської ар­мії став П. Вітґенштайн. У травні Наполеон завдав поразки російсько-прус-ським військам біля Люцени і Бауцена, відкинувши їх до Одри. Завдяки дипломатичним діям Олександра І в липні-серпні до антифранцузької коа­ліції приєдналися Велика Британія, Швеція й Австрія. Головнокомандувачем усіх армій було призначено австрійського фельдмаршала К. Шварценберґа, а загальне керівництво воєнними діями здійснювали три монархи - Олек­сандр І, Франц І та Фридрих Вільгельм III. Вирішальна битва в ході кампа-

Росія в першій половині XIX ст.

нії 1813 р. розгорнулася під Лейпцигом 4-7 (16-19) жовтня. Це була "битва народів ", в якій з обох сторін взяло участь понад півмільйона осіб і яка за­кінчилася перемогою союзних російсько-пруссько-австрійських військ. На початку 1814 р. союзні війська вступили на територію Франції. 17 лютого (1 березня) 1814 р. в Шомоні чотири союзні держави - Росія, Австрія, Прус­сія і Великобританія - підписали ідентичні акти, які остаточно сформували антифранцузьку коаліцію. Шомонський трактат зобов'язував союзників до­вести війну з Наполеоном до переможного закінчення, закривав перед ним всі шляхи до сепаратної угоди з ким-небудь із них.

Триразова перевага союзників у чисельності військ до кінця березня привела до переможного закінчення кампанії. Після капітуляції Парижа 18 (ЗО) березня Наполеон змушений був підписати зречення від престолу. На-полеона було заслано на о. Ельбу в Середземному морі. 31 березня союзні армії на чолі з Олександром І та Фридрихом Вільгельмом III урочисто всту­пили в столицю Франції, де їх з ентузіазмом зустрічали прихильники старого порядку. Тимчасовий уряд на чолі з Талейраном скликав Сенат, який позба­вив Наполеона престолу і відновив династію Бурбонів. На початку травня

1814 р. до столиці прибув новий король Людовик XVIII - брат страченого
Людовика XVI.

У Парижі 18 (ЗО) травня 1814 р. між Росією, Великобританією, Авст­рією, Іспанією, Пруссією, Португалією, Швецією, з одного боку, і Франці­єю - з іншого, було підписано так званий Перший Паризький мир. За його умовами, Франція поверталася до кордонів 1792 р. (до початку революційних війн); Голландія, яка брала участь в антинаполеонівській коаліції, розши­рювала свою територію за рахунок долучення до свого складу Бельгії; ні­мецькі держави утворювали федерацію з 38 держав; Велика Британія утри­мувала за собою о. Мальту та Іонічні острови; Австрія отримувала землі Північної Італії - Венецію і Ломбардію, а на Балканах - Іллірійські провін­ції, населені слов'янами; династія Бурбонів відновлювалася у Франції, Іспанії та Королівстві обох Сицилій, Савойська династія - в П'ємонті (Сардинія).

У вересні 1814 р. з ініціативи Росії, Англії, Австрії і Пруссії у Відні бу­ло скликано міжнародний конгрес, у якому взяли участь 216 представників усіх європейських держав (крім Туреччини). Конгрес засідав до червня

1815 р. На ньому виникли серйозні територіальні суперечності між союзни­
ками у війні з Наполеоном і лише прихід Наполеона до влади у Франції на­
прикінці березня 1815 р. відсунув ці розбіжності на другий план і змусив
об'єднатися проти нього. 28 травня (9 червня) 1815 р. було підписано За­
ключний акт Віденського конгресу. Спочатку його підписали уповноважені
восьми держав: Росії, Австрії, Великобританії, Іспанії, Португалії, Пруссії і
Швеції. Упродовж наступних п'яти років до Віденського трактату приєдна­
лося ще 33 держави. Заключний акт Віденського конгресу, окрім основної
частини, містив 17 додатків: декларацію про скасування работоргівлі, поло-

Зовнішня політика

ження про свободу річкових шляхів і т. ін. Згідно з умовами договору, біль­ша частина Варшавського князівства (за винятком Торуні та Познані, які відходили до Пруссії) переходила до Росії, де отримувала назву "Королів­ство (Царство) Польське", Краків визнано вільним містом, вся Східна Гали­чина відходила до Австрії. Поляки, піддані Росії, Австрії і Пруссії, одержали можливість "мати народних представників і національні державні установи, відповідно до того способу політичного устрою, який кожний з урядів на­дасть". Частина території Саксонії переходила до Пруссії, інша частина збері­гала самостійність. Кордони Франції визначали умовами Паризького миру 1814 р.; Сардинське королівство охоплювало відторгнуті від Франції Савою і Ніццу; із 38 німецьких держав і чотирьох вільних міст - Гамбурга, Любека, Бремена і Франкфурта-на-Майні - було утворено Німецький союз; з приєд­нанням Бельгії до Голландії виникло королівство Нідерланди; до Австрії переходила Іллірійська область. Згідно з документами Віденського конгре­су, у Франції, Іспанії, Неаполітанському королівстві відновлювалась влада Бурбонів.

А 6 (18) червня 1815 р. у битві на картопляних полях біля села Ватер­лоо в Бельгії Наполеон зазнав поразки від об'єднаних сил англійської, гол­ландської і прусської армій. Наполеона заарештували і вивезли на заслання на о. Святої Єлени в Атлантичному океані.

Союзні війська знову вступили до Парижа. Російський імператор Олек­сандр І, австрійський імператор Франц І та прусський король Фридрих Віль-гельм III підписали в Парижі 14 (26) вересня 1815 р. "Акт Священного союзу ". Текст мав релігійно-містичний характер і містив зобов 'язання хрис­тиянських монархів надавати один одному допомогу. Однак під релігійною оболонкою приховувалося політичне завдання - збереження кордонів євро­пейських держав, встановлених Віденським конгресом, і боротьба проти всіх виявів "революційного духу". В листопаді 1815 р. було підписано новий договір між Францією та Росією, Великобританією, Австрією і Пруссією - так званий Другий Паризький мир. Він не тільки підтвердив основні умови Пер­шого Паризького миру і Віденського конгресу, а й зробив їх ще жорсткішими.

Мирний договір з Францією, відновлений договір про Четвірний союз, Заключний акт Віденського конгресу стали основою міжнародних відносин післянаполеонівської епохи, які одержали назву "віденської системи ". Гост­ра дипломатична боротьба на Віденському конгресі, суперечливість інте­ресів європейських держав продемонстрували політикам і дипломатам, що політичну рівновагу в Європі можна зберегти лише через взаємні поступки і колективні дії.

Щоб зміцнити політичну рівновагу в Європі, було вирішено скликати міжнародний конгрес союзних держав. Восени 1818 р. в Аахені відбувся конгрес Четвірного союзу, в якому взяли участь і представники Франції. За пропозицією Олександра І ухвалили рішення про виведення окупаційних

Росія в першій половині XIXст.

військ з території Франції, а саму країну прийняли до учасників Священного союзу. На конгресі схвалили також Декларацію народів-учасниць, що прого­лосила їхню солідарність в підтриманні принципів "міжнародного права, спо­кою, віри і моралі". Однак російським представникам довелося відмовитися від своєї головної пропозиції - створення "всезагального союзу" європейсь­ких держав. Такий союз дозволив би російській дипломатії одержати доволі широкі можливості для дипломатичного маневру, використання супереч­ностей між своїми союзниками і підтримання малих держав.

Революційні події в Іспанії, Італії та Португалії, які розпочалися 1820 р., змусили європейських монархів консолідувати свої сили. У зв'язку з цим у жовтні 1820 р. в чеському місті Троппау (Опава) було скликано конгрес п'я­ти союзних держав - Росії, Австрії, Пруссії, Франції та Великобританії. Піз­ніше (січень-лютий 1821 р.) місце засідань було перенесено до Лайбаха (Люб-ляна). Головним питанням на порядку денному було вироблення заходів щодо придушення революційних виступів. Росія, Австрія і Пруссія підпи­сали протокол про право збройного втручання у внутрішні справи інших держав і доповнення до нього, які стосувалися заходів щодо придушення революції на італійських землях. Велика Британія і Франція відмовилися офіційно приєднатися до цих документів, однак визнали право союзників на втручання в італійські події. На основі досягнутої домовленості 100-тисячна австрійська армія відновила абсолютистські режими в Неаполі та П'ємонті.

У розпал австрійської інтервенції до Лайбаха надійшло повідомлення про повстання проти Порти в Дунайських князівствах, розпочалась револю­ція в Греції. Вирішено було скликати ще одну нараду "для демонстрації єдності" великих держав. Конгрес у Вероні відбувався в жовтні-листопаді 1822 р. і був найбільш представницьким: сюди прибули російський імператор Олександр І, австрійський імператор Франц І, прусський король Фридрих Вільгельм III, італійські монархи, англійський і французький міністри закор­донних справ. На конгресі було ухвалено рішення про французьку інтервен­цію до Іспанії. її війська в битві під Трокадеро завдали поразки іспанській армії. Восени 1823 р. революцію в Іспанії було придушено. Австрія, Росія і Пруссія знову підписали циркуляр, який засуджував революції, і грецьке пов­стання також. Отже, конгреси Священного союзу досягли своєї мети: першу в XIX ст. хвилю європейських революцій було відбито, "віденську систему" з її легітимними засадами збережено, владу монархів, що похитнулася, від­новлено. Конгреси продемонстрували зовнішню монолітність Священного союзу, однак всередині Союзу єдності не було.

В останні роки свого царювання Олександр І дещо охолов до ідеї ко­лективної безпеки в Європі. Його дратувала обстановка на конгресах Свя­щенного союзу, суперечності між його учасниками. Недосяжною виявилася й сама ідея Священного союзу - "зберегти абсолютизм, надавши йому форм законності, уникнути реакції, придушуючи самочинні вияви суспільного ру-

 

-шків Священного асниць, що прого-здного права, спо­їлося відмовитися оюзу" європейсь-ї одержати доволі метання супереч-

3.

зпочалися 1820 р., У зв'язку з цим у тсано конгрес п'я-шкобританії. Піз-до Лайбаха (Люб-роблення заходів

і Пруссія підпи­ті справи інших юдо придушення вдія відмовилися >аво союзників на ності 100-тисячна юлі та П'ємонті, по повідомлення почалась револю-для демонстрації ■ковтні-листопаді йський імператор

король Фридрих й міністри закор-іцузьку інтервен-)разки іспанській). Австрія, Росія і дії, і грецьке пов-:воєї мети: першу іенську систему" похитнулася, від-ість Священного

•холов до ідеї ко-а конгресах Свя-іжною виявилася іавши йому форм в суспільного ру-

Зовнішня політика

ху". Європейські революції, національні рухи в Греції, в латиноамерикансь­ких країнах свідчили про зростання антиабсолютистських настроїв у Європі та світі. Тривожні вістки отримував Олександр І і про змову проти самодер­жавних порядків у самій Росії.