Розвиток освіти. Розповсюдження гуманістичної ідеології

Шкільна освіта в цей період була тісно пов’язана з церквою. Українська православна церква в ці роки відіграла величезну роль у збереженні високих традицій у освіті періоду княжої доби. Боротьба за православну віру в той час - це боротьба за свою державу. Особливо важливе місце, як центри культурного розвитку українців, займали монастирі: Дерманський, Унівський, Зимненський, а особливо Києво-Печерська лавра. Школа, створена при лаврі, мала міжнародний вплив.

В монастирях були зосереджені основні культурні, наукові сили: перекладачів, письменників, художників, вчених, музикантів тощо. Література, яка писалась в них, розповсюджувалась на всю Східну і Центральну Європу.

На захист української культури в цей час стали деякі вихідці із українських княжих родів – це, зокрема, Андрій Курбський, Юрій Слуцький. Поступово формується ще один, крім Києва, ценр освіти та культури того часу, де активну діяльність розпочали князі Острозькі – це Волинь із містами Острог, Луцьк, Пересопниця.

У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. У ряді документів XIV ст. між феодально-залежними людьми згадуються школярі та писменні особи. Учні, що навчались у школах, називались “абецедарії”. Ця назва походить від того, що в школах, поряд з слов’янсько-руською мовою, вивчали латинську мову, починаючи з абетки ─ а, б, с, д і т.д. Учителі називались “уставниками”, або “наставниками”. Назва “наставників” щодо педагогів збереглась і до цього часу, зокрема у вищій школі.

Вчителями у школі найчастіше були дяки. В Україні вони поряд з учителюванням у школі займали посади нижчих церковних служників-читців, співаків, відправників церковних треб (вінчань, хрестин, похорон тощо).

Учителі в Україні повинні були мати високий освітній ценз. Тоді вони мали досить гучну назву “бакаляра”, або “бакалавра”, що означало ─ лауреат, або “дидаскал”. До речі, назва педагогів ─ дяків, бакалярів, дидаскалів ─ збереглась в Україні аж до кінця ХVІІІ ст.

Наставники, або вчителі, що працювали у школі, одержували плату за рахунок натурального податку. Взагалі школи утримувались з додаткових натуральних повинностей на церкву та монастирі, при яких вони існували, а також одноразових пожертвувань продуктами. Грошова оплата була винятком і тільки додатки до натуральної.

Шкільна наука зводилась насамперед до навчання азбуки, читання і початкових правил арифметики. Найперше завдання, яке ставила школа, як писав відомий вчений Францішек Скорина, полягала в тому, щоб дати “детям малым початок всякой доброй науки, дорослим помножение в науке”. Перше і головне призначення школи було “вміти граматику, або вміти виступати з промовами”. Крім читання у школах навчали писати староруським уставом. Одночасно в ХІV ст. поширюється навчання письму скорописом, зразки якого нам відомі переважно з тогочасного ділового письма ─ грамот, законів, листування тощо.

Навчання тодішньою мовою українського або, як тоді говорили, “руського письма” відбувалось не лише в Україні, а й власне в Литві. Тодішня т.з. “руська мова” стала мовою державного діловодства, дипломатичного, державного і приватного листування на території всього Великого князівства Литовського. Цією мовою було складено Литовський статут та інші законодавчі та державні правоздання.

Говорячи про шкільну освіту в Україні в ХІV─ХVст., необхідно зауважити, що навчання дітей здійснювалось незалежно від їх матеріального становища. Зрештою, така система певною мірою збереглася аж до ХVІІІ ст. і свідчення про неї нам залишив сірійський мандрівник Павло Алепський. Він писав: “Починаючи з цього міста (Рашкова) і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: всі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях… Дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила; чоловіки їхні були вбиті в безнастанних війнах”.

Найяскравішим документом про зміст навчання є заповіт, який залишив брацлавський каштелян (волинський шляхтич) Василь Загоровський з кримської неволі. Відчуваючи близьку смерть, він написав заповіт, де заповідав опікунам: коли його два сини досягнуть семи років, то необхідно знайти “дяка, добре вченого і цнотливого, або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене (Загоровського) служив і віддати їх вчитися руській науці в Св. Письмі, або в мойому домі, або в церкві святого Ілії в Володимирі, і, не пестячи їх, пильно та порядно проводити їх до науки так, щоб потім вони в науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій”. У зв’язку з тим, що діти Загоровського були шляхетського походження і мали пізніше займати урядові посади, то далі в цьому ж заповіті він писав опікунам подбати про те, щоб хлопці навчилися й латинської мови, до якої вони мали приступити тоді, коли засвоять руську науку, навчаться молитвам і читанню Св. Письма. Тоді необхідно знайти “статечного бакаляра, який би міг їх (синів) добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі”. За пафосом і рівнем патріотизму цей заповіт Загаровського можна прирівняти до «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха. В заповіті наголошувалось на вивченні «руської мови», закликалось шанувати «дідівські традиції», для своїх селян побудувати школу, шпиталь, навчати їхніх дітей тощо.

В кінці ХІV і аж до ХVІ ст. з різних джерел можна дізнатися, чого ж саме навчалися українські діти. В першу чергу вивчали азбуку та склади (пізніше це одержало назву “Букварь”). Після цього переходили до найголовнішої частини навчання ─ читання. Як згадував Іван Вишенський, “Часословець, Псалтир, “Апостол”, “Октоїх” ─ ось ті наші підручники, без яких неможливо було засвоїти книжної премудрості”. Цікавий спогад про тодішнє навчання залишив нам Михайло Грушевський: “В такій школі тридцятилітня людина вчить дітей перших початків наук; катехізиса не вживають, але дають дітям молитви до Богородиці й св. Миколая, списані в книжках, а Апостольський символ вчать з деякими змінами; до цього додають Давидові псалми, які вони читають і вдень, і вночі”. Читання було найголовнішим предметом навчання. Залежно від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи. Наприклад, одна група вивчала буквар, друга ─ Часословець, третя ─ Псалтир і т.д. Перехід від одної книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями, що дає підставу прирівнювати такий перехід в наш час до переходу від нижчого класу до вищого.

Навчали в школі ще й співати, звичайно, по-церковному. Додавали до того ще й писання, причому писали каліграфічним письмом, великими літерами, т.з. “уставом”, який був витіснений вкінці ХV ст. т.з. “скорописом”. Правда, на початку цей спосіб писання вживався виключно в канцеляріях державних установ, а в шкільну практику входив повільно. В свою чергу це широко відкрило дорогу для українізації старослов’янської мови, що в майбутньому дала початок розділення на церковну мову та нову-українську. Саме цією мовою були написані оригінальні твори письменників-полемістів.

Після закінчення школи підвищення освіти відбувалося самостійно шляхом вивчення грецької та латинської мов. Про це свідчать переклади з грецької мови та документи, писані латинською мовою.

Не маючи своїх власних вищих навчальних закладів хоча, як уже говорилось, тодішня школа Києво-Печерської лаври, мала міжнародне значення, починаючи з ХІV ст. українці отримували вищу освіту в європейських університетах ─ Італії, Франції, Німеччини, Голандії, Чехії, Австрії, Польщі, зокрема у Краківському, Паризькому, Болонському, Празькому та інших університетах. Цікава ще й така деталь. Чимало випускників цих університетів, які були українцями за походженням, залишалися працювати там викладачами. Зокрема, всесвітньовідомим в галузі астрономії, математики і медицини був вихованець Краківського університету дрогобичанин Юрій Котермак, відомий як Юрій Дрогобич. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини в Болонському університеті і там в 1481 р. був обраний деканом медичного факультету. У 1481-1482 рр. займав там же посаду ректора університету. До речі, Юрій Дрогобич ─ перший український автор, який в 1483 р. видав у Римі латинською мовою книжку “Прогностична оцінка поточного 1483 року”. Крім медицини, він викладав у Болонському університеті астрономію. Повернувшись до Кракова працював професором медицини та астрономії (1487─1494 рр.). Помер у 1494 р.

Разом з тим у цей період в Україну приїздило чимало освідчених людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. Це вело до того, що в українську культуру могутнім потоком вливалася світова (як західна, так і східна) культура. Збагачуючись, вбираючи в себе досягнення інших культурних регіонів, українська культура виходила на світову арену, як одна із внутрішньо сформованих.

Маючи тісні зв’язки з передовими ідеологічними течіями Західної Європи, Україна потрапляє під сильний вплив гуманізму. Першими його ідеологами в наших землях були Юрій Дрогобич (про нього йшла мова вище), Павло Русин, Станіслав Оріховський, Микола Шартинський, Себастьян Кльонович, Шимон Шимонович та інші.

Павло Русин (Рутенус) із м. Кросна (бл. 1470-1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краківському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відродження ─ Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Криштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатири латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою “Carmina” видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав панегірик Яна Падонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а також комедії Сенеки (1513).

У Краківському університеті працював деканом філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста, який також підписувався “Рутенус”.

У ХVІ ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка ─ Станіслав Оріховський (1513─?). Найвизначніша постать поміж східнослов’янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали “рутенським (українським) Демосфеном”, порівнювали з Цицероном. Народився він у м.Перемишлі. Після школи продовжував освіту у Краківському, а згодом у Віденському університетах. Після переїзду до Віттенберга (1529) потрапив під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіпа Меланхтона. Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдосконалював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, прийняв сан священника.

У своїх працях виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ’я залишаючись католиком. Його гуманістичний світогляд виявився у ствердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегукується з поглядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повторював, що доблесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до античної спадщини, до особистості давньоримського оратора й письменника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. “Великий Рим загинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям”. Цікаві його погляди на питання етногенезу слов’ян. Вважав, що хвиля слов’янської колонізації вихлюпнулася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейської рівнини ─ “від Льодовитого моря” до Дону, Балтійського моря, Карпат, територію понад Віслою. Був автором політичних, широко відомих в Європі, творів “П’ятинаріжник” (1564), “Руські Хрещення” (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, відомих під назвою “Турка” (1543).

Українська школа в ренесансній польській літературі пов’язана з поетами Миколою Шартинським, Себастьяном Кльоновичем та Шимоном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльонович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему “Роксоланія”(1584).

Шимон Шимонович (1558─1629) народився у Львові, закінчив Краківський університет. Написав збірки “Ідилії”, “Селянки” та ін. Був організатором Замостської академії ордену єзуїтів, вихованці якої Касіян Сакович, Сільвестр Косів, Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.