Світова, національна, етнічна культури, їх взаємозв’язок

Світова культура – це сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і, залежно від умов розвитку, конкретизується і розгалужується на певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсортовує і розвиває найкращі риси національних культур.

У зв’язку з цим великі та малі нації і народності не повинні відособлюватись, стояти осторонь від розвитку світової цивілізації, планетарної культури. Сьогодні дедалі більше й активніше розвиваються процеси взаємодії різних народів і трудових колективів у господарському, політичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією, ознайомленні, вивченні основ історичного розвитку культури народів планети. І все це покликано сприяти ще пліднішому розгортанню зазначених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і тенденцій, що намітилися останнім часом і почали виявлятися у суспільному житті народу суверенної України.

До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй.

Класифікуючи історичні періоди розвитку світової культури, слід усвідомлювати, що все в природі має свій початок, розквіт і вгасання. Так, між культурами первісного, рабовласницького капіталістичного і сучасного, індустріального суспільства не має провалля. Елементи частини попередніх епох впліталися в наступні, всмоктувалися ними. Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох.

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові, як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська, європейсько-північно-американська, далекосхідна індійська та латиноамериканська). Вони в свою чергу, мають свої внутрішньорегіональні культурно-конфесійні особливості. Також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доба Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.

Співвідношення світової та національних культур – одна з найскладніших проблем сучасної історії культури. Її розв’язання передбачає з’ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників цих тверджень є імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден, В.Вернадський, А.Швейцер, Р.–Дж.Коллінгвуд та ін. Вони вважали що світова культура – це система духовних цінностей, які виробляються у надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежна група представлена не менш відомими мислителями, зокрема, О.Шпенглером, А.Тойнбі та ін. Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство, як спільність – «це пусте слово». Адже «у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей». Реально існують лише самостійні «культурні організми». Він розумів їх як «замкнені в собі монади» з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. «У світовій історії, - писав О.Шпенглер, - я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв’яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою».

Згідно з концепцією Шпенглера кожна культура, як живий організм, має свою «душу». (Вчення про «душу культури» розробив наприкінці ХІХ ст. німецький етнограф Лео Фробеніус). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної «душі культури». Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Осмислення культури, як засобу перетворення Землі та людства, притаманне й видатному українському філософу – натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму. Він учив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції.

Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв’язання проблеми сенсу буття людини і людства.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатомагнітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична (злита в одне ціле), вона плюралістична (різноманітна) – такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, за звичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потісняти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воєнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам’ятки давнини зацікавлюють нас. Народ живий, доки живе його культура, - такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так беззастережливо вірили ще вчора.

Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявилися у ХХст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, безкультур’я, відчайдушна ненависть до «інших» - носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає «культуро логічнішим», що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у ХХІ ст.

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній історії культури розрізняють поняття «етнічна» та «національна культура». Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) – однієї з історичних дисциплін. Етнічна або «народна» культура, визначається етнографами як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури – обряди, звичаї, міфи, фольклор, тощо – позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Належність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

Національна культура тісно пов’язана з поняттями «нація», «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з часів легендарного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені верстви суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, - письменниками, філософами, вченими, релігійними діячами, митцями тощо.

До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять зазвичай від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду і мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною, етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого – через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв’язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й національна культура гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням «забутих традицій», скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.