Витоки української культури

Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

· теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років;

· теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

· теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

· теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Складні та багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого, збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.

Витоки української культури сягають часу первісного суспільства Це одна з найдревніших європейських культур. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис. років тому. Вся територія сучасної України вже була заселена у пізньому палеоліті (3540 тис. років тому). Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік - неоліт. Він тривав на території України до III тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2-3 млн. років. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм господарської діяльності - мотижного землеробства і скотарства.

Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України, першими хліборобами на українській землі вважаються племена трипільсько ї культури. Ця культура склалась на Правобережній Україні і розвивалась протягом IV-III тисячоліть до н.е. (1500-2000). Вперше пам’ятники цієї культури дослідив у 1896 р. Вікентій Вячеславович Хвойка (1850-1914) - відомий український археолог, чех за походженням.

Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Воно знаходиться на відстані 50 км від Києва вниз по Дніпру. Назва села дала назву всій культурі, яку ще за типом кераміки називають культурою мальованої кераміки. Лише на території України виявлено понад 1000 поселень цієї культури. За підрахунками мінімальна кількість населення на всій території трипільської культури становила більше як 1 млн. чоловік.

Поряд із землеробством у племен розвивалося й скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, свиней. Трипільці приручили коня, знали колесо до воза. Значне місце у господарстві займало збиральництво, мисливство та рибальство.

Трипільці були вмілими ремісниками. Вони першими на території України для виготовлення одягу, поряд із шкірою та хутром тварин, стали використовувати тканини, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі. Про це свідчать знахідки пряслиць, грузил для примітивного ткацького верстата й відбитків тканини на днищах деяких глиняних посудин.

Високої досконалості досягли трипільські племена у виготовленні глиняного посуду. Посуд ліпився вручну (трипільські гончарі не знали гончарного круга) і випалювався у спеціальних печах - горнах. Вишукані орнаменти, оригінальна дрібна пластика, незвичайні керамічні форми свідчать про високу духовність трипільського населення. Жили у протомістах.

Трипільці вшановували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв’язки з районами Східного Середземномор’я та Подунав’я, звідки, зокрема, одержували вироби з міді. За рівнем соціально-економічного розвитку населення трипільської культури підійшло до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не змогло зрівнятися з ними, не перейшло до державності, створення міст, винайдення писемності.

Культура має свої закони розвитку. Культура любить спадковість. І якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то цілий ряд елементів їхньої культури став органічною належністю культури українського народу. Це - система господарства, декоративний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки. В цьому плані можна говорити, що українська культура є оригінальним синтезом автохтонних попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів.

Автохтонними джерелами української культури можна вважати трипільську культуру IV-III тис. до н.е. і кіммерійсько-скіфо-сарматський культурний симбіоз II—І тис. до н.е. Автохтонні чинники української культури дійшли і збереглися до XX ст., особливо у способі життя, ментальності сільського українця. Але революції та війни, колективізація та голодомори підірвали коріння цієї глибоко народної культури.

Найдавнішим народом на українському терені, ім’я якого зберегла історія, були кіммерійці. Історичні пам’ятки цих племен відносяться до IX - першої половини VII ст. до н.е. Для кіммерійців характерними були кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Кіммерійські майстри одними з перших на території України почали виплавляти залізо. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів - іраномовних кочівників. Найдавніші згадки про них датовані серединою VII ст. до н.е. Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам’яток. Їх знаходять на Півдні України у величезних курганах, де хоронили скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, прикрашена заглибленим геометричним узором, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер, так званий звіриний стиль. Його основою були зображення оленя, барана, коня, кошачого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати - інше могутнє плем’я кочівників зі Сходу.

У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північного Причорномор’я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки заснували цілу низку міст-держав: Тіру, Ольвію, Херсонес, Пантикапей, Феодосію. Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією на територію Причорномор’я та Подніпров’я прийшло письмо. Звідси бере свій початок писемний період української історії. Значну роль в культурному житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика, живопис, скульптура. До нашого часу пам’ятки мистецтва дійшли у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів.

На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформувались слов’яни. VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський та Іоанн Ефеський.

Стародавні слов’яни досить добре знали природу свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії - політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов’ян був Перун - бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог - «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог - бог вітру й негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог хатнього вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коляда. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв’язок з нею. Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого.

Для світогляду стародавніх слов’ян був характерний антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.

Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвивалася монументальна архітектура - будувались язичницькі рублені з дерева храми Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язичницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.

Отже, на Русі створювалась змішана віра - двовірство, а точніше, не двовірство, оскільки людина не може належати до двох вір одночасно, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства.