Початок модерного культурно-національного відродження України

Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.

 

І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в ХІХ ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п’яти відсотків їх проживало на кінець ХІХ ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 – учителів, менше 10 – письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї. Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917 р., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів і фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби – пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку ХХ ст..

 

Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з ХVІІІ ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.

 

Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

 

Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 рр. ХІХ ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.

 

Становлення національної культури (1780-1830 рр.). Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи.

 

Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою “Енеїда” Іван Котляревський (1769-1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурлескних (жартівливих) поем та інтермедій другої половини ХVІІІ ст., але “Енеїда” зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І.Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який пробудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п’єси “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” сповнені гуманізму й любові до народу.

 

На кінець ХVІІІ й на початок ХІХ ст. припадає зародження українськог світського театру у формі кріпацького та аматорського. Відомою була трупа акторів-кріпаків поміщика Гавриленка, який у селі Озерках Кобиляцького повіту збудував театральний зал. Акторів поміщицького театру в селі Качанів ці на Чернігівщині знав Т.Шевченко, який під враженням про їхнє життя написав повість “Музикант”. Аматорські групи існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кременчуці та інших містах і селах. Перший постійний театр засновано у Харкові (1789); активну роль у театральному житті міста відігравав Г.Квітка-Основ’яненко. У полтавському театрі режисером і актором певний час був І.Котляревський. Відомий також театр в селі Кибінцях Полтавської губернії, яке належало поміщикові Трощанському, де режисером був Василь Гоголь-Яновський. Серед акторів тих часів виділяються своїм талантом Михайло Щеп кін (1788-1863) та Карпо Соленик (1811-1851). М.Щеп кін став основоположником сценічного реалізму не тільки в українському, а й у російському театральному мистецтві.

 

Українське архітектурне мистецтво першої половини ХІХ ст. продовжувало утверджувати свою самобутність, вириваючись із-під чужих впливів. У той час панували класичний стиль та ампір, які на території України набирали національних прикмет, зв’язаних з традицією містобудування. Серед архітекторів виділяється Андрій Меленський (1766-1833), який протягом трьох десятеліть був головним архітектором Києва, спорудив і перебудував чимало будівель, зокрема контрактові будинки, новий корпус Київської духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі та інші. За проектом професора Київського університету італійця Беретті збудований головний університетський корпус. На півдні України – в Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Катеринославі працюють в основному російські архітектори. За проектом Франца Боффо споруджені тоді Потьомкінські сходи, які ведуть з одеського порту на Приморський бульвар, палац Воронова.

 

На початку ХІХ ст. синод заборонив будувати церкви українського типу, і національне церковне будівництво завмирає. Останньою церквою, в архітектурі якої відчутні українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря на Чернігівщині (1801). На зміну приходять церковні будівлі у стилі ампір, а далі – у псевдо візантійському.

 

На цей час припадає мода влаштування декоративно-пейзажних парків при палацах багатіїв. Українські парки “Олександрія” (Біла Церква, 1797-1829) та “Софіївка” (Умань, 1796-1801) здобули світову славу.

 

Входження української культури в загальнослов’янський та світовий культурний процес (1840-1880 рр.). Придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикріпосницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство й літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М.Костомаров, ад’юнкт-професор університету, П.Куліш – письменник, історик і етнограф, В.Бєлозерський та М.Гулак – відомі в майбутньому громадські діячі, етнограф О.Маркович, автор “Кобзаря” Т.Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40-50 рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі нового періоду. Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у “Книзі буття українського народу”, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, сло’янської й української історії, провіщає майбутнє української землі:

 

“І встане Україна із своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: “От камень, его же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу”.

 

Поряд з романтичним поднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), “Народні оповідання” якої радо привітав Т.Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва.

 

Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справжнім будите лем українців на західних землях став Юрій Федькович (1834-1888), зачинатель культурного відродження Буковини.

 

Добою панування критичного реалізму в нашій літературі стали 70-80-ті рр. Правда, не всі письменники твердо додержувались його основних засад, суміщаючи правдивість передачі суспільних обставин та побуту народу з деякою ідеалізацією характерів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників другої половини ХІХ ст., як І.Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (1849-1920) та Іван Франко (1856-1916).

 

Найбільшим поетом в українській літературі другої половини ХІХ ст. був І.Франко. Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд” та ін. Взагалі роль І.Франка у розвитку української культури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.

 

Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У 40-70 рр. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у першій половині 60-х років користувалась аматорська трупа “Товариства кохаючих рідну мову”. У Єлизаветграді “Артистичне товариство” вперше ставить п’єсу Т.Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х роках – оперу С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.

 

Архітектура на Україні у другій половині ХІХ ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду побудовані найбільш репрезентативні тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Архітектори, підкоряючись моді, відмовлялися від архітектурних ансамблів і всю свою увагу спрямовували на створення окремих будинків, які виділялись своєю пишністю завдяки перенасиченню їх різьбленням, ліпленням, позолотою, але втрачали стрункість форм, красу й завершеність, а отже, і мистецьку вартість. Серед численних споруд цього періоду виділяються більшою мистецькою вдалістю оперні театри в Одесі (архітектор Ф.Кельнер і Г.Гель мер, 1884-1887), Києві (В.Шребер, 1897-1901) та Львові (З.Горголевський, 1897-1900), будинки Нової біржі в Одесі (О.Бернардацці, 1894-1899), Львівського політехнічного інституту (З.Захарович, 1873-1877) та інші.

 

Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині ХІХ ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах – Одесі, Києві й Харкові. Випускники одеської школи, заснованої ще в 1865 році членами Товариства красних митців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла заснована М.Мурашком рисувальна школа, учнями якої були відомі згодом майсри українського живопису М.Пимоненко, С.Костенко, І.Їжакевич, а також російські художники М.Врубель, В.Сєров.

 

Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині ХІХ ст., стала народна пісенна творчість. Тривало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т.Шевченка, “Исторические песни малоруського народа” М.Драгоманова і В.Антоновича, “Чумацкие народые песни” І.Рудченка). Українські народі мелодії використовували у своїх творах російські композитори М.Глінка, М.Мусоргський, П.Чайковський, М.Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена перша українська національна за змістом опера “Запорожець за Дунаєм” (1862) С.Гулака-Артемовського (1813-1873), яка стала фундаментом класичного українського оперного мистецтва. Зробили спробу вивести українську музику на широку дорогу європейського поступу, сприяли поширенню музичної культури серед молоді, популяризували українську пісню П.Сокальський (опера “Мазепа”, “Майська ніч”, “Облога Дубна”), П.Ніщинський (музична картина “Вечорниці” до драми Т.Шевченка “Назар Стодоля”), М.Аркас (опера “Катерина”). До поширення українського музичного мистецтва спричинилися також численні аматорські трупи, при яких діяли хори та оркестри. Існували хори в Києві (під керівництвом М.Лисенка та О.Кошиця), Харкові, Полтаві, у містах Галичини і Буковини (товариство “Боян”).

 

Цілу епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста. Диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90 рр. Лисенко створює найбільш відомі опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба” та інші, пройняті духом народні пісні. Велику шану композитору принесли його вокальні твори під загальною назвою “Музика до “Кобзаря” Шевченка”, збірки народних пісень, романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького.

 

Утвердження української культури як культури світового рівня (1890-1910-ті рр.). Цей період в історії української культури позначений великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду. Утворення політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм було значним кроком у розвитку української політичної думки в напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, преси та публіцистики, період діяльності таких корифеїв, як М.Грушевський та І.Франко.

 

З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції – І.Франка, М.Павлика, О.Терлецького та інших, співпраця з ними М.Драгоманова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. Правда, нові політичні ідеї знаходили прихильників не відразу, вони змушені були долати стіну консерватизму та провінціалізму галицької інтелігенції, темряву і нехіть до політики середніх народних мас. Великої шкоди завдавали досить сильні москвофільські настрої, які гальмували розвиток національної культури. Маючи в руках ряд організацій і товариств, москвофіли нав’язували галичанам свої ідеї та твори. На противагу москвофілам зі своєю програмою виступали народовці, які через політичний тижневик “Батьківщина” та щоденну газету “Діло” пропагують не тільки ідеї просвіти народу, а й галса суспільного прогресу, лібералізму, демократії та федералізму; 1885 р. вони остаточно розривають з консервативним крилом і створюють політичну організацію “Народна рада”, яка висуває програму самостійності і поділу Галичини на польську та українську.

 

Молодь 70-х років під впливом М.Драгоманова стала на більш радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську радикальну партію – першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили соціальне визволення селян та робітників і незалежність України.

 

З народовців і частини радикалів у 1899 р. створюється Українська національно-демократична партія, до якої увійшли найбільш визначні представники галицької національної свідомості інтелігенції Ю.Романчик, Кость і Євгне Левицькі, Є.Олесницький, І.Франко, М.Грушевський та інші. Саме ця партія бере на себе провідну роль у політичному житті Галичини і висуває у своїй програмі гасла, які стали основними для українського національного руху: єдність, соборність всіх українських земель та незалежність української держави.

 

На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. ХІХ ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах. У 1900 р. гурток студентів Харкова, очолюваний Д.Антоновичем, засновує Революційну українську партію, яка порвала з культурництвом попередніх поколінь української інтелігенції і звернулася до політичної боротьби. Програмою її стала промова, виголошена М.Міхновським на Шевченківських святах у Полтаві та Харкові, основним гаслом якої було: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Члени цієї партії розгорнули пропаганду своїх ідей, організували видання революційної літератури в Чернівцях та Львові.

 

Значно сприятливіші умови для розвитку українського шкільництва склались на західноукраїнських землях. Згідно із законодавством, питання про мову вирішувала місцева громадська рада. Якщо у школі частина дітей спілкувалась іншою мовою, ніж мова викладання, то ця мова була обов’язкова для вивчення як предмет. Відповідно у початковій школі викладання велося або польською, або українською, в середній – як правило, польською, а українська стає умовно-обов’язковою для вивчення. Лише в Академічній гімназії у Львові українська мова у 1874 р. стала мовою викладання. У 1880-1900 рр. вдалося заснувати українські гімназії в Перемишлі (1887), Коломиї (1893) та Тернополі (1898). На 1914 р. лише в Східній Галичині було 2510 українських шкіл (71%) та 6 гімназій.

 

Єдиним серйозним досягненням свідомих українців у галузі вищої школи було відкриття у Львівському університеті кафедри історії України, на яку було запрошено М.Грушевського. Тому з кінця ХІХ ст. розгортається активна боротьба за український університет, започаткована промовою М.Галущинського на студентському вічі 1899 р. Дійшло до того, що на знак протесту проти гальмування цієї справи українські студенти Львівського університету у 1902 р. організовано покинули його стіни, вирішивши продовжувати навчання за кордоном. Боротьба за український університет у Львові тривала до початку першої світової війни, але безрезультатно.

 

 

Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Українка (1871-1913). Їй вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і творити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі.

 

Важливі зміни відбулись і в театральному мистецтві України. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутовий п’єсок. Однак розвиток літератури і мистецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, і незабаром навіть найкращі п’єси реалістичного-побутового змісту виявилися застарілими. Слід було шукати нових тем і форм, нових методів донесення до глядача основних ідей цієї бурхливої епохи. Театр залишився важливим фактором культурного розвитку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія навколо театральних проблем. Головною з них була проблема нової драми. До її вирішення найбільше зусиль доклали В.Винниченко, Леся Українка, Олександр Олесь, ставши творцями модерного театру.

 

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичинів, та І.Левитський. якому належать проекти будинків товариства “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі вважається будинок Полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським.

 

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т.Гаврило, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук. якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам’ятник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

 

Початок ХХ ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, “Український клуб”, музичне товариство ім.М.Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім.Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М.Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставились опери й оперети.