Історія й топографія восьми запорізьких Січей 7 страница

Із зовнішнього боку все місце Нової Січі було оточене ровом і загальним високим земляним валом, який, роблячи різні кути й виступи, впирався кінцями в гілку Підпільну; по валу йшов високий частокіл з товстих колод, загострених угорі й обсмолених унизу. Із заходу, за загальним ровом, уздовж Підпільної тяглися запорізькі зимівники або «хати», а на південний схід від них, через Підпільну, чорніли вовчі ями, засідки, окопи, ложементи, зроблені біля Січі під час російсько-турецької війни 1736 року. Нарешті навпроти внутрішнього коша на березі Підпільної була річкова пристань, куди з Чорного моря лиманом, Дніпром, Павлюком і гілкою Підпільною, у той час досить глибокою й широкою, приходили козацькі чайки, грецькі й турецькі судна з різною бакалією: ізюмом, винними ягодами, цитринами, сорочинським пшоном, горіхами, кавою, різними заморськими винами й дорогими шовковими тканинами, повертаючись із чавунним посудом, залізом, коноплями та іншими товарами. З боку суші до Нової Січі вели два шляхи — один на Микитине й Хортицю, другий на Україну через Переволочну.

На місці Нової Січі від часів запорізьких козаків збереглося кілька пам'яток старовини — на цвинтарі, в церкві, у приватних осіб. На колишньому запорізькому цвинтарі вціліло чотири надмогильні хрести з пісковику з іменами похованих козаків: під одним лежать останки козака Івана Чаплі, померлого 4 вересня 1728 року, під другим — Данила Борисенка, померлого 4 травня 1729 року, під третім — Івана Каписа, померлого у грудні 1779, напис на четвертому хресті говорить про смерть 13 травня 1747 року кошового отамана Степана Гладкого, похованого під церквою пресвятої Богородиці в Січі, але увічненого спорудженням хреста на загальному цвинтарі: «Зде поставленні крестъ благородия его пана Стефана атамана бывшого кошового куреня уманского но онь положень ест по церквою пресвятія богородицы преставися вро 1747 у маю дня 13». Крім надмогильних хрестів від запорізьких козаків на місці колишньої Нової Січі у місцевих селян збереглося ще чотири сволоки від козацьких жител — у селянина Корнія Забари від запорізького куреня з датою 24 травня 1710 року; другий у селянина Клима Пироговського від будинку кошового отамана Якова Ігнатовича, датований 9 червня 1746 року; третій також від будинку кошового Василя Григоровича Сича, датований 13 серпня 1747 року, у селянина Митрофана Чорного; четвертий від хатини козака Григорія Комишана, датований 10 травня 1765 року, у священика Георгія Ващинського. Вцілів також залізний хрест із січової церкви, який знаходиться в економії місцевого поміщика, та кілька речей у місцевій церкві: антимінс 1754 року, чаші, хрести, ікони, ризи, єпітрахилі, євангелія, богослужебники, таці, тарілки, чарочки, бокуни чи стасідії, тобто місця для старшини, аналої, ліхтарі, кадила, орлеці, хоругви, божниці, дерев'яна лопаточка для поминання померлих і нарешті цілий іконостас чудового візантійського живопису на хорах місцевої церкви. З неповного опису речей Покровської церкви Нової Січі, котрий до нас дійшов, бачимо, яким вона відзначалася багатством. У ній було: два великі напрестольні ліхтарі (свічники), один хрест з мощами, чотири срібні лампади зі срібними позолоченими дощинками, що зберігалися на хорах, двадцять різних ікон на мідних бляшках, прикрашених сріблом, п'ятдесят срібних позолочених різного гатунку корон, чотири срібні позолочені хрести, три з яких мали срібні ланцюжки, два кипарисові хрести, прикрашені сріблом, два срібні позолочені дукати, один шматок золота, один зливок срібла вагою 24 фунти, тринадцять ниток дрібних і три нитки великих перлин з червоними коралами на іконі Богоматері, п'ятнадцять з двома великими та двома малими червінцями ниток дрібних перлин, шість ниток великих перлин з червоним намистом на меншій іконі Богоматері, десять разків перлин з шістьма гудзиками, п'ятдесят разків простого намиста з великих і дрібних коралів з двома червінцями й шматком бурштину, сто п'ятдесят три червінці різного розміру на чотирьох ланцюжках, серед яких десять великих, сто двадцять різних книг — богослужебних, моральних та історичних, двадцять вісім фелонів з парчі, різних за кольором і вартістю, дванадцять підрясників, двадцять вісім пар поручів, дванадцять єпітрахилей, сімдесят сім стихарів, дев'ять поясів, п'ятдесят сім хустин, шовкових і гаптованих золотом та сріблом по білому полотну, одинадцять напрестольних уборів, шість пар воздухів, три аналойні покрови, два шматки парчі, два шматки штофу, два шматки гарнітури, двадцять сім штук мідного посуду, від казанів до мисок, тридцять штук олов'яного посуду.

«Серед церков новоросійського краю, — зауважує архієпископ Гавриїл, — найбільшою була Покровська у Січі запорожців за значною кількістю в ній дорогоцінних речей. Преосвященний Євгеній, слов'янський архієпископ, доповідав синодові, щоб дозволено було взяти трохи церковного начиння з села Покровського у слов'янську архієрейську ризницю... Синод розпорядився зажадати дикирії, трикирії, патерицю, вмивальницю з таріллю та орлеці».

Крім перелічених залишків запорізької старовини, що збереглися на місці колишньої Нової Січі, вціліли ще земляні укріплення у вигляді ровів і високих, понад два сажені, валів. Загалом ці укріплення збудовано у формі дещо неправильного чотирикутника, витягнутого уздовж правого берега річки Підпільної, який складається лише з трьох ліній: зі східного боку в напрямку з півночі на південь, перпендикулярно Підпільній, йде похила лінія завдовжки 100 сажнів; з північного боку з північного сходу на південний захід йде неправильна ламана під тупим кутом лінія у 220 сажнів; із західного боку з півночі на південь під прямим кутом іде цілком правильна лінія у 70 сажнів до самої Підпільної. Основою усієї цієї фігури укріплень з південного боку служить сама річка Підпільна. Так виглядають уцілілі укріплення ззовні. Всередині укріплень, зі східного боку, вцілів якийсь рів, що тягнеться з півночі на схід у вигляді похилої лінії завдовжки 74 сажні просто до Підпільної. А біля правого берега річки, якраз навпроти середини укріплень, збереглися рови, що відділяють внутрішній і зовнішній коші. Вони починаються біля самого берега ріки, йдуть початково з півдня на північ, далі повертають під тупим кутом зі сходу на захід і закінчуються так званим «оступом» чи бухтою, де у запорожців була пристань, звана Царською, куди вони заводили свої чайки й каюки. Рови останнього укріплення мають усього 110 сажнів завдовжки по прямій, з невеликим пропуском із північного боку, очевидно, для воріт.

До сказаного про вцілілі укріплення на місці колишньої Нової Січі слід додати, що на північній лінії збереглося ще три редути та пропуск для широких воріт у зовнішній кіш, а в південно-західному кінці, вже за рікою Підпільною, вціліло так зване городище, котре виглядає зовсім відокремленим укріпленням, оточеним чотирма глибокими «бакаями» або ровами: із заходу завдовжки сімдесят чотири сажні, зі сходу сто тридцять, з півночі вісімдесят і з півдня сорок сажнів, завглибшки до трьох сажнів. В останньому укріпленні, «городищі», за розповідями старожилів, у запорожців були хати й погреби, тут вони начебто ховали й померлих. Сполучення з Січчю через Підпільну тоді не становило жодних труднощів, бо до городища йшов через ріку міст. У наш час це городище є цілком рівною, мовби спеціально утрамбованою ціпами площею, у самому центрі якої стоїть старезна розлога груша, а з трьох боків — з півдня, заходу й сходу височіють величезні верби й ще більші осокори, переплетені непролазним терником. По всіх уцілілих укріпленнях, окрім городища, в наш час розкидані хати селян села Покровського. Тому, щоб виміряти всі укріплення Нової Січі й скласти уявлення про їх загальну схему, треба проходити багатьма городами, лазити через тини, зазирати під повітки, йти садами, вилазити на дахи селянських хат, і лише тоді можна простежити напрямок всіх валів і насипів. Звичайно, багато з того, що збереглося років сорок чи двадцять тому, нині вже зруйнувалося й ледь помітне, а багато що й зовсім пропало. Але залишки старовини трапляються ще й тепер, переважно це людські скелети: надумає, бува, селянин викопати для якоїсь будівлі яму, розрівняти місце для саду чи просто зорати землю під засів, він неодмінно знайде якщо не череп, то кості рук чи ніг людини. Навіть діти, граючись у городі й шпортаючи паличками землю, знаходять часто людські черепи й без жодного страху одягають їх собі на голови — настільки звикли вони до подібних знахідок. «Коли я вперше тут оселився, — розповідає місцевий священик, отець Андрій Баришпольський, — то ніяк не міг завести у себе в палісаднику дерев: що не посаджу, а вони засохнуть, що не ввіткну в землю, а вони й пропадуть. Довго я не міг збагнути, в чому справа; аж якось став я копати землю в палісаднику і тут, під першим її шаром, побачив безліч людських кісток, а серед них страшенну кількість жаб; це мене дуже вразило, та водночас я зрозумів, чому в мене не приймалися дерева. Вибравши кістки й очистивши місце від жаб, я знову посадив кілька дерев, і з тих пір вони ростуть чудово».

Крім скелетів, на місці колишньої Нової Січі знаходять і безліч різних речей: пістолети, кинджали, ножі, шаблі, рушниці, гармати, ядра, кулі, шматки свинцю, кільця дроту, глечики, кахлі, казани, карафки, чавуни, пляшки, штофи, персні, кільця, тарілки, кубки, цілі бочки смоли, шари вугілля, склади сухарів, купи пшениці, гудзики, пряжки, дзвіночки, намисто на дроті, гроші, люльки-носогрійки, або так звані люльки-буруньки (від турецького «бурун» — ніс), розмальовані різними «фігурами» й різними фарбами, нарешті, знайшли навіть два човни, відкриті в гілці Сисиній і 1890 року підняті з води.

Після знищення Запоріжжя, 1775 року, на місці колишньої Нової Січі виникло село Покровське, заселене вихідцями із старої Малоросії. 1777 року, за розпорядженням новоросійського губернатора М. В. Муромцева, прем'єр-майор І. М. Синельников оголосив Покровське містом Покровськом із «провінційною канцелярією й слов'янським духовним правлінням» при ньому, але вже 1778 р. Синельников отримав наказ перевести провінційну канцелярію з Покровського в колишнє селище Микитине з перейменуванням останнього на Нікополь, а Покровське наказувалося називати містечком. З 1784 року Покровське стає слободою. У наш час це дуже велике й багатолюдне село Катеринославської губернії й повіту. Після падіння Січі його, за указом імператриці Катерини II, разом із колишньою Чортомлицькою Січчю, нинішнім селом Капулівкою, і Базавлуцькою Січчю віддали князеві О. О. Вяземському; від князя Вяземського за купчою 1802 р. воно перейшло до М. І. Штігліца, а після його смерті — в рід його брата барона Любима Штігліца. З роду барона Штігліца за купчою 1861 р. воно перейшло до великого князя Михайла Миколайовича.

-------------------------------------------------------------------------

[1] Штаб (фр.).

[2] Текстові описи карт Росії кінця XVI ст. та 1627 р.

[3] Замок на о. Мала Хортиця було споруджено 1554-1555 рр.

[4] Йдеться про російсько-турецьку війну 1735-1739 рр.

[5] Чакан — те саме, що й рогіз.

[6] У наш час зберігся гідронім Бейкус (ріка у Дніпропетровській обл.).

[7] Радянська енциклопедія історії України подає 1593-1709 рр.

[8] Радянська енциклопедія історії України подає 40-ві рр. XVII ст.

[9] Гідронім не зберігся.

[10] Збирачі податків.

[11] На Україні Боплан був 1630-1647 рр.

[12] У попередньому абзаці помилково сказано про ріг.

[13] Тобто шести.

[14] Тобто гетьманів Лівобережної й Правобережної України.

[15] Верховний вождь, згодом верховний головнокомандувач (тур.).

[16] В оригіналі помилково «з росіянами».

[17] Наймані кінні гетьманські полки на Лівобережній Україні, створені в 70-ті роки XVII ст., те саме, що й охочекомонні.

[18] Солдат королівської охорони (нім).

[19] Йдеться про російсько-турецьку війну 1768-1774 рр.

[20] Усталені умови, договір представників народу з володарем під час обрання останнього (лат.).

[21] Склад (нім., фр.).

[22] Йдеться про Правобережжя.

[23] В оригіналі помилково «турки».

[24] Шевченко Т. Іржавець.

[25] У наш час існує с. Омилове Бериславського р-ну.

[26] Насправді йдеться про Олешківську або Кам'янську Січ. Нова Січ заснована 1734 р.

[27] Брати кримського хана носили титули «султан-калга» й «султан-нурадин».

[28] Нині р. Сисина.

[29] Нині рукав Скарбна-Колотівська.

[30] В оригіналі: «окружністю 200 сажнів», тобто 426 м.

[31] У розумінні «фортечних».