ДОБРО І ЗЛО”. “ХОРОШЕ І ДУРНЕ”

...... Судження “добро” веде свій початок не від тих, для кого робиться “добро”! Навпаки, самі “добрі”, тобто знатні, могутні, високопоставлені і благородно мислячі, вважали і виставляли себе самих і свої вчинки як добре, як щось вищого сорту, в протилежність всьому низькому, низовинно мислячому, вульгарному і плебейському. З цього відчуття відстані вони вперше перебрали на себе право створювати цінності, давати назви цінностям.

... Джерелом контрасту “гарного” та “поганого” є, як сказано, відчуття знатності і відстані, тривале і переважаюче загальне і основне відчуття вищого пануючого роду по відношенню до нижчого роду, до чогось “нижчого”.... Такого роду походження доводить, що слово “добро” спочатку не було зовсім з необхідністю пов’язане з “неегоїстичним” вчинком, як припускаємарновірство деяких генеалогов моралі. Навпаки, саме при падінні аристократичних оцінок людської совісті поступово нав'язується весь цей контраст “егоїстичного” і “неегоїстичного” – цей, по моїй термінології, стадний інстинкт, котрий дістав тоді розповсюдження. Але і тоді ще довгий час цей інстинкт не досягає ще такого панування, так що моральна оцінка безпосередньо залежить від цього контрасту.

... Крім історичної невиправданості даної гіпотези походження оцінки “добра”, вона страждає психологічною внутрішньою суперечністю. Передбачається, що джерелом похвали неегоїстичного вчинку була його корисність і що це було забуто. Яке можливе подібне забуття? Можливо, у відомий час припинилася корисність подібних вчинків? Спостерігається зовсім протилежне: корисність ця, навпаки, була завжди буденним спостереженням, тобто таким явищем, яке повторювалося безперервно знову; отже, воно не тільки не могло зникнути з свідомості, не тільки не могло бути забуто, але повинно було все різкіше відображатися в свідомості.

Набагато розумнішою є протилежна теорія, що, втім, не робить її істинною, представником якої, наприклад, є Герберт Спенсер. Поняття “добро” він вважає по суті рівним поняттю “корисний”, “доцільний”, так що в думках “добро” і “зло” людство ніби то підсумовує і санкціонує саме незабуті і незабутні пізнання про корисне – доцільне і шкідливе – недоцільне. Добро, згідно цієї теорії, – те, що споконвіку виявилося корисним, тому воно отримує значення як “цінне у вищому ступені”, як “цінне саме по собі”. І цей шлях пояснення, як сказано, помилковий, але принаймні саме пояснення розумне і психологічно прийнятно. На правильний шлях вивело мене питання, що, власне, позначають в етимологічному відношенні вирази “добро” на різних мовах. Я знайшов, що всі вони вказують на однакове перетворення поняття, що усюди основним поняттям є “знатний”, “благородний” в становому сенсі, з якого з необхідністью розвивається поняття “добро” в сенсі “духовно-знатного”, “благородного”, “духовно-високопоставленного”, “духовно-превілейованого”; розвиток цей йде завжди паралельно з іншим, яке отримавши назву “вульгарне”, “плебейське”, “низьке” врешті-решт перетворює на поняття “зле”. Яскравим прикладом останнього є саме німецьке слово “schlecht” (зло), тотожне із словом “schlecht” (простий), яке спочатку позначало без жодного образливого сенсу просту людину, простолюдина, в протилежність знатному. Приблизно до часу Тридцятилітньої війни, отже досить пізно, сенс цього слова перетворюється на сучасний. По відношенню до генеалогії моралі це здається мені істотною довідкою; таке пізнє відкриття пояснюється затримуючим впливом, який в сучасному світі надає демократичний забобон на всі питання походження.

У відношенні до нашої проблеми, яка з великим правом може бути названа мовчазною проблемою і яка доступна тільки небагатьом вибраним” вельми цікаво встановити, що часто в тих словах і корінні, яке позначає “добро”, ще просвічуються головні відтінки, на підставі яких знатні саме і вважали себе людьми вищого рангу. Хоча в більшості випадків вони назвою своєю вказують на свою перевагу, могутність (як “могутні”, “панове, “повелителі”) або на видимі ознаки цієї переваги, наприклад, як “багаті”, такі, що “володіють” (таке, значення слова Áгуа (первинний санскритський сенс: “благородний”): те ж саме і в іранських і слов'янських мовах). Але вони називали себе також і по типових характерних рисах: цей випадок нас тут і цікавить. Вони називають себе, наприклад, “істинними”; перш за все грецька знать, співаком якої був мегерський поет Феогніс.

Створене для цього слово έσθλός; по своєму кореню позначає того, який існує, який володіє реальністю, який дійсно існує, хто сутній; потім істинний в суб'єктивному сенсі, правдивий.

У цій фазі зміни поняття це слово стає гаслом дворянства і цілком переходить в значення “благородний”, відрізняючи його від брехливого простолюдина, як його розуміє та описує Феогніс. Нарешті з падінням дворянства слово це залишається для позначення духовного благородства і стає, так би мовити, доспілим і солодким. У грецькому слові “злий”, як і “низовинний” (плебей в противагу “добрий”), підкреслена боязкість. Це дає, мабуть, вказівки, де потрібно шукати етимологічне походження, котре має багато значень, έσθλός. У латинській мові malus (разом з яким я ставлю μέλας) могло позначати простолюдина, як чорношкірого, перш за все як чорноволосого (“hic niger est”), як доарійського мешканця італійського грунту, який найяскравіше відрізнявся кольором від білявої, саме арійської раси завойовників, що отримала панування. Галлська мова дала мені принаймні точно відповідний випадок – слово fin (наприклад в імені Fin Gа1), відмітне слово, позначаюче дворянство, потім добре, благородне, чисте; означає спочатку білявого, в протилежність до темних, чорноволосих первісних жителів.

Виключення з того правила, що поняття про політичну перевагу завжди переходить в поняття про духовну перевагу, не справджується і у тому випадку (привід, що хоч і дає, для виключень), коли вища каста є в той же час і жрецькою і, отже, для свого загального позначення віддає перевагу епітету котрий вказує на її жрецькі функції. Тут, наприклад, вперше в якості класової відмінності з'являються поняття “чистий” і “нечистий” і з цих понять також згодом розвиваєтся поняття “хороший” і “поганий”, вже не в класовому сенсі.

З іншого боку, звичайно, з самої сутності жрецької аристократії витікає, чому саме тут суперечності оцінок так рано могли прийняти небезпечний внутрішній і гострий характер. І дійсно, завдяки ним врешті-решт між людьми було створено провалля, через яке без тремтіння не переступить і Ахілл вільнодумства. У такій жрецькій аристократії із самого початку є щось хворе, і в пануючих в ній звичках огида до діяльності, в звичці до постійних роздумів, пароксизмом неприборканого відчуття, полягає причина майже неминучою у духівництва всіх часів хворобливості й неврастенії. Але чи не доводиться сказати, що винайдені ними самими проти цієї хворобливості цілющі засоби по своїх наслідках в сто разів небезпечніші, ніж хвороба, від якої вони повинні позбавити? Саме людство хворіє ще від наслідків цієї лікувальної наївності духівництва. Пригадаємо, наприклад, відомі форми дієти (утримується від м'яса), пости, статеву стриманість, втечу “в пустелю”. До цього треба додати всю ворожу чуттєвість, згубну витончену метафізику духівництва, його самогіпноз на зразок факірів і брахманів і врешті-решт дуже зрозуміле пересічення з його радикальним лікуванням — за допомогою “ніщо” (або бога: потреба в unio mystika з богом — це прагнення буддиста до Ніщо, нірвани, – і лише).

У духівництва саме все небезпечніше; не тільки цілющі засоби і мистецтва, але і зарозумілість, помста, дотепність, розпуста, любов, владолюбство, чеснота, хвороба. З деякою справедливістю можна у всякому випадку сказати, що на грунті цієї в самій суті небезпечної форми існування людини, форми священицької, людина взагалі стала більш цікавою твариною, що тільки тут людська душа у вищому сенсі досягла глибини і стала злою – а це ж дві основні форми переваги людини над рештою тварин!..

Людська історія була б дуже дурною штукою без духу, який внесли до неї слабкі: візьмемо найвеличніший приклад. Все, що зроблене на землі проти “знатних”, “могутніх”, “панів”, “володарів” — не заслуговує уваги порівняно з тим, що зробили проти них євреї; євреї — це народ, який зумів задовольнитися радикальною переоцінкою цінностей своїх ворогів і переможців, отже, особливим видом духовної помсти. На це здатний був тільки саме такий народ, народ найбільш прихованої священицької мстивості. Аристократичне рівняння цінності (хороший, знатний, могутній, прекрасний, щасливий, коханий богом) євреї зуміли з жахливою послідовністю вивернути навиворіт і трималися за це зубами безмежної ненависті (ненависті безсилля). Саме: “тільки одні нещасні — хороші; бідні, безсилі, низькі — одні хороші, тільки страдальці, терплять позбавлення, хворі, потворні благочестиві, блаженні, тільки для них блаженство; зате ви, ви знатні і могутні, ви на вічні часи злі, жорстокі, похотливі, ненаситні, безбожні і ви навіки будете нещасними, проклятими і знедоленими людьми”...

Відомо, хто успадкував цю єврейську переоцінку...

Щодо жахливого надмірного почину, який проявили євреї цим найпринциповішим зі всіх оголошень війни, я нагадаю положення, до якого я прийшов по іншому приводу (“По той бік добра і зла”), що з євреїв починається повстання рабів в моралі: повстання, що має за собою історію двотисячоліття і яке тепер кидається в очі тільки тому, що воно було переможне.

Ви не розумієте цього? Ви не бачите того, що зажадало дві тисячі років, щоб перемогти?.. Цьому нічого дивуватися: всі протяжні речі важко розглянути, охопити поглядом. Безперечно одне: на стовбурі того дерева помсти і ненависті, єврейській ненависті – якнайглибшого піднесення, що створює ідеали, перетворює цінності, ненависті, єврейській ненависті, – виросло щось таке ж незрівнянне, нова любов, якнайглибша і піднесена зі всіх видів любові; на якому ж іншому стовбурі вона і могла вирости?..

Але не треба і думати, що вона виникла в якості як би заперечення спраги помсти, як би контрастом єврейської ненависті! Ні, істинно якраз протилежне! Любов виросліз цієї спраги помсти, з цієї ненависті, як її крона.

Цей Ісус з Назарета — втілене євангеліє любові, цей “Рятівник”, що несе бідним, хворим, грішникам блаженство і перемогу, – чи не було це саме спокусою, в найстрашнішій і непереборній формі, спокусою і обхіднимшляхом саме до тих іудейських цінностей і нововведень ідеалу! Хіба не на обхідному шляху саме цього “Рятівника”, цього супротивника, що здається, і був руйнівником Ізраїлю, іудеї досягли останньої мети своєї вищої спраги помсти?

Чи не було чорним, таємним мистецтвом істінно великої політики помсти, далекозорою, підпільною, повільною і передбачливою помстою ту обставину, що сам Ізраїль змушений був оголосити перед всім світом смертним ворогом і розіпнути на хресті знаряддя своїй помсти, щоб “весь світ”, всі супротивники Ізраїлю могли б небоязливо йти на цю принаду? Та і чи можна, з іншого боку, при всіх хитруваннях розуму взагалі вигадати небезпечнішу принаду?

Чи можна винайти що-небудь рівне, так же захоплююче, чарівливе, таке, що приголомшує подібно до згубної сили цього символу “святого хреста”, цього жахливого парадоксу “бога на хресті”, цій містерії неймовірною, останньої, крайньої жорстокості і саморозп’яття бога для порятунку людини?... Безперечне одне, що до цих пір Ізраїль своєю помстою і переоцінкою всіх цінностей торжествував постійно над всіма іншими ідеалами, над всіма ідеалами благороднішими.

Але що ви говорите ще про благородніші ідеали! Підкоримося фактам: народ переміг – або перемогли “раби”, або “плебеї”, або “стадо”, або як ви побажаєте назвати – якщо це відбулося завдяки євреям, – у такому разі ніколи жоден народ не мав більш всесвітньо-історичної місії. “Пани” знищені: перемогла мораль людини натовпу. Цю перемогу можна рахувати в той же час зараженням крові (вона перемішала народності) – я не заперечую; але отруєння це, поза сумнівом, вдалося. “Позбавлення” роду людського (саме від “панів”) на кращому шляху; все видимо об'єдналось, охристиянилось або опохабилось (справа тут не в словах!). Хід цієї отрути по всьому тілу людства, мабуть, нестримний, відтепер темп і рух можуть бути навіть все повільніше, тонше, непомітніше обдуманіше – адже час терпить... Чи має церква в цьому відношенні ще необхідні завдання, взагалі права на існування? Чи не можна обійтися без неї? Здається, що вона скоріше гальмує і затримує цей рух замість того щоб його прискорювати? Саме у цьому могла б бути її користь...

Поза сумнівом, що церква представляє собою щось грубе, мужицьке, що протирічить більш ніжному розуму, дійсно сучасному смаку.

Не повинна хіба вона принаймні стати витонченішою?.. В даний час церква більш відштовхує, ніж притягує... Хто б з нас був вільнодумним, якби не було церкви. Нам огидна не церква, а її отрута... Крім церкви і ми також любимо отруту. Це епілог “вільного духу” до моєї мови, чесного звіра, як він це неодноразово довів, і, крім того, демократа; він слухав мене до цих пір і не витримав, чувши мене мовчазного. А мені на цьому місці доводиться багато мовчати.

Повстання рабів в моралі починається з того, що ressentiment (спрага помсти, злопам'ятство фр.) стає творчою і породжує цінності: ressentiment таких істот які насправді не здібні до справжньої реакції, які тому винагороджують себе уявною помстою. Тим часом, як благородна мораль виникає з торжествуючого твердження себе самого, рабська мораль із самого початку говорить “ні” “зовнішньому”, “іншому”, “не собі”: і це “ні” і є її творчим діянням. Це перетворення навиворіт визначаючого цінності погляду, це неминуче звернення до зовнішнього і рівняння на нього, замість звернення до самого і рівняння на себе – саме і характерний для ressentiment. Мораль рабів для творення свого завжди потребує спочатку ворожого і зовнішнього світу, вона має потребу, кажучи фізіологічно, в зовнішньому роздратуванні, щоб взагалі діяти – діяльність її в основі своєю є реакцією.

При оцінці благородних людей має місце зворотне явище: вони діють і зростають незалежно, вони шукають свою протилежність, тільки для того, щоб ще вдячніше, ще радісніше сказати самим собі – так. Їх негативне поняття “низьке”, “вульгарне”, “погане” є тільки подальшим, блідим зображенням контрасту по відношенню до їх позитивного, наскрізь просоченого життям і пристрастю, основному поняттю: “Ми благородні, ми добрі, ми прекрасні, ми щасливі!” Якщо спосіб оцінки благородних помилковий і не відповідає дійсності, то це відноситься до тієї галузі, яка їм недостатньо відома, дізнатися яку вони наполегливо противляться: іноді вони помиляються в оцінці призренного нею середовища, людини натовпу, народу. З іншого боку, можна бачити, що в усякому разі ефект презирства, погляду звисока, погляду переваги, – допустивши, що він перекручує образ того, що зневажається, – далеко поступається тому збоченню, яке дозволяє собі – звичайно тільки – по відношенню до своїх супротивників прихована ненависть, помста безсилого. Насправді до презирства домішується надмірна недбалість, надмірна легковажність, надмірна неувага і нетерпіння, навіть надмірне власне радісне самопочуття, для того, щоб воно було в змозі перетворити свій об'єкт на предмет роздратування, в чудовисько. Варто тільки звернути увагу на майже доброзичливий відтінок, який, наприклад, грецьке дворянство вкладає у всі слова, якими воно відрізняє від себе нижчий народ; як постійно домішується відомого роду жаль, поблажливість, до такого ступеня, що, врешті-решт, майже всі слова, що відносяться до простої людини, стали висловлюванням “нещасного, гідного співчуття” (порівняй: δέιλός, δέίλαιος, πονηρός, μοχθηρός останні два слова визначають, власне кажучи, просту людину як робочого раба і в'ючну тварину) – і як, з іншого боку, “поганий”, “низький”, “нещасний” звучали завжди для грецького вуха відтінком, в якому переважало значення “нещасний”: це спадок стародавнього, більш благородного, аристократичного способу оцінки, який не зникає навіть в презирстві.

Люди “благородного походження” відчували себе “щасливими”; їм не потрібно було будувати штучно своє щастя, дивлячись на своїх ворогів, не потрібно було при нагоді переконувати себе в цьому, обдурювати себе, як це звичайно доводиться робити людям ressentiment. Вони уміли так само, як люди, в повному розумінні, сповнені сил, отже, неминуче активні люди, не відокремлювати щастя від діяльності;діяльність з необхідністю відносять вони до поняття щастя. Це є повною протилежністю поняттю “щастя” на рівні безсилих, пригноблюваних, переповнених отруйними і ворожими відчуттями, у яких поняття “щастя” виступає в своїх істотних рисах, як наркоз, оглушення, спокій, тиша, “шабаш”, заспокоєння духу, відпочинок органів тіла, одним словом пасивно.

Тоді як людина благородний живе з довірою і відверто – людина ressentiment не відверта, не наївна, і не чесна, і не відверта сама з собою.Душа його косить; розум його любить закутки, таємні дороги і задні двері, все приховане подобається йому, як його світ, його безпека, його утіха; він уміє мовчати, не забувати, чекати, заздалегідь принижуватися і підкорюватися. Раса таких людей ressentiment неминуче стає врешті-решт розумніше, ніж яка-небудь благородна раса, і буде зовсім в іншій мірі цінувати розум; вона цінує розум як першу умову існування, тоді як розум благородних рас має тонкий відтінок розкоші, витонченості: він не має тут того істотного значення, яке має повна упевненість у функціях регулюючих несвідомих інстинктів або навіть відома безрозсудність, сміливе настання, чи буде це по відношенню до небезпеки або до ворога, або мрійливий вибух гніву, любові, шанобливості, подяки і помсти, що у всі часи відрізняло благородні душі. Навіть сама спрага помсти благородних людей, коли вона ними опановує, відбувається і вичерпується в негайній реакції і тому не отруює; з іншого боку, вона зовсім не має місця в незліченних випадках, коли це неминуче у всіх слабких і безсилих. Невміння довгий час серйозно відноситися до своїх ворогів, своїх невдач, навіть до своїх поганих вчинків – це ознака сильної, довершеної натури, в якій є надлишок пластичним, освітнім, таким, що зціляє і дозволяє забути сили (хороший приклад цьому в сучасному світі представляє Мірабо, який не пам'ятав образи і підлоти, які по відношенню до нього здійснювали і який не міг прощати тільки тому, що він забував).

Так саме людина одним рухом скидає з себе багато гадів, які впиваються в іншого; тільки в даному випадку і можлива – припустивши, що це можливо взагалі, – справжня “любов до своїх ворогів”. Як багато шани проявляє благородна людина по відношенню до своїх ворогів! – а така пошана вже є мостом до любові... Він вимагає свого ворога як відмінності, він не виносить іншого ворога, окрім такого, в якому немає нічого гідного презирства і дуже багато що гідне пошани!

Зате уявіть собі “ворога” в тому вигляді, як його уявляє собі людина ressentiment! – саме тут це його справа, його творчість: він створив “злого ворога”, “злого” саме як основне поняття, виходячи з якого, як його віддзеркалення і протилежність, він вигадує і “хорошого” – себе самого!

Отже, відбувається це, абсолютно обернено тому, як у благородного, який створює основне поняття “добрий” первинно і незалежно, виходячи саме з себе, і тільки тоді створює уявлення про “поганий”! Це “погане” благородного походження і те “зле” з бродильного казана ненаситної ненависті – перше, створене згодом, побічне, додатковий колір; друге, навпаки, оригінал, початок, справжнє діяння в концепції моральності рабів, – як протилежні ці обидва поняття “поганого” і “злого”, які, мабуть, протиставляются одному і тому ж поняттю “хороший”! Але це не одне і те ж поняття “хороший”. Навпаки, потрібно запитати себе, хто, власне, є злим згідно моралі ressentiment. Строго кажучи, це і є саме “хороший”, з погляду іншої моралі, саме благородний, могутній, пануючий, такий, що тільки отримав інше забарвлення, інше значення, зворотне зображення в отруйному оці.

Ці носії пригнічених і спраглих відплати інстинктів, нащадки всього європейського і неєвропейського рабства, зокрема всього доарійського населення, представляють регрес людства! Ці “знаряддя культури” – ганьба людини і скоріше порушують підозру проти “культури”, є документом проти неї. Остерігаються білявої бестії, якатаїться у всіх благородних расах; але багато хто скоріше вважатиме за краще боятися, за умови, що можна в той же час захоплюватися, ніж взагалі не мати страху, але разом з тим бути не в змозі позбавитися від огидного видовища невдачі, здрібніння, звироднілості, отруєння.

А хіба ми не в таких умовах? Що в даний час порушує нашу огиду до людства? Адже ми страждаємо побачивши людини, в цьому немає сумніву. Не від страху. Скоріше тому, що нам нічого боятися людини. Ми страждаємо, що плазуюча “людина” зайняла авансцену і аж кишить на ній, що “ручна людина”, безнадійно посередня, осоружна, навчилася вважати себе метою і вершиною, сенсом історії, “вищою людиною”; вона відчуває навіть, що вона має на це право, а також вона відчуває свою відмінність від того надлишку невдалості, хворобливості, втоми, чим починає смердіти теперішня Європа, він відчуває себе чимось принаймні порівняно вдалим, принаймні порівняно життєздатним, принаймні не заперечуючим життя.

Але час від часу – припустивши, що по той бік добра і зла існують небесні небожителі, – дайте мені поглянути, тільки поглянути на що-небудь здійснене, що до кінця вдалося, щасливе, могутнє: торжествуюче, чого ще можна було б боятися! Покажіть мені людину, яка виправдовувала б назву людини, додатковий спокутуючий щасливий зразок людини, щоб завдяки ньому можна було б зберегти віру в людину!... Тому що справа йде так: у здрібнінні і урівнянні європейської людини таїться наша найбільша небезпека, тому що видовище це стомлює... Ми не бачимо тепер нічого, що прагнуло б стати більше, можна припускати, що падіння буде все нижче і нижче, до більш рідкого, добродушного, розумнішого, затишнішого, помірнішого, байдужішого, китайського, християнського, – людина, без сумніву, стає все “кращою”...

У цьому-то і полягає небезпека Європи – разом із страхом перед людиною ми втратили і любов, пошану до неї, надію на неї, навіть бажання неї. Вид людини стомлює – що ж інше сучасний нігілізм, якщо не це?.. Нам набридла людина...

Але повернемося до попереднього; потрібно покінчити з проблемою щодо іншого джерела “добра”, добра в тому вигляді, як його вигадали люди злопам'ятства і спраги помсти (ressentiment).

Що ягнята не люблять великих хижих птахів – це зрозуміти неважко, але це не є ще причиною ставити в докір великим хижим птахам, що вони хапають маленьких ягнят. І якщо ягнята говорять між собою: “Ці хижі птахи злі, і той, хто найменше подібний до хижого птаха, хто, навпаки, є їх протилежністю — ягням, хіба той не хороший?”, то нічого не можна заперечити на таку побудову ідеалу, хоча хижі птахи подивляться на це з насмішкою і скажуть: “Ми нічого не маємо проти цих добрих ягнят, ми їх навіть любимо, що може бути смачніше за ніжного ягняти”.

Вимагати від сили, щоб вона не проявляла себе силою, щоб вона не була бажанням здолати, скинути, бажанням панування, жаданням ворогів, опорів і торжества, це так же безглуздо, як вимагати від слабкості, щоб вона виявлялася у вигляді сили. Відому кількість сили представляє така ж кількість прагнення, воля, діяльності – більш того, це не що інше, як саме сама ця діяльність, хотіння, діяння.

Пригноблювані,пригнічені, ті що піддалися насиллю, в мстивому лукавстві безсилля говорять: «Будемо іншими, чим злі, тобто добрими. А добрий всякий, хто не проводить насильства, нікого не ображає, не нападає, не віповідає злом за зло, хто помсту надає богові, хто, подібно нам, ховається, поступається дорогою всьому злому і взагалі небагато чого вимагає від життя, подібний до нас, терплячим, скромним, справедливим». Якщо розглянути це холодно і неупереджено, це означає, власне кажучи, тільки одне: «Ми слабкі-слабкі: добре, якщо ми не будемо нічого такого робити, на що у нас не вистачає сили», але це нав'язливе визнання факту, цей розум нижчого порядку, властивий навіть комахам (які прикидаються мертвими, щоб не робити дуже багато у разі великої небезпеки).

Ця порода людей потребує віри в байдужий, обдарований вільним вибором суб’єкт, унаслідок інстинкту самозбереження, самоствердження, заради чого освячується всяка брехня. Суб'єкт (або, кажучи популярніше, душа), можливо, був до цих пір на землі кращим пунктом віри тому, що давав більшості смертних, слабким і пригноблюваним всіх видів можливість возвеличеного самообману, давав можливість саму слабкість пояснювати свободою, свою поведінку – заслугою.

Ці слабкі – де-небудь, коли-небудь хочуть також бути сильними, це безперечно; коли-небудь повинно наступити і їх «царство» – як сказано, вони називають це «царством божієм»: адже вони у всьому такі покірливі! Щоб дожити до цього, необхідно жити довго, пережити смерть, – необхідне вічне життя, щоб вічно винагороджувати себе в царстві божому за це земне життя «у вірі, в любові, в надії». Винагороджувати за що? І чим?...

Данте, як мені здається, жорстоко помилився, коли із страхітливою геніальністю поставив на вратах пекла наступний напис: «І мене створила вічна любов». Над брамами християнського раю з його «вічним блаженством», в усякому разі, з великим правом міг би стояти напис – «і мене створила вічна ненависть» – припустивши, що на воротях до брехні могла б стояти правда! Тому що, що таке блаженство того раю?.. Ми могли б вгадати це; але краще, якщо нам пояснить це високошанований авторитет в таких речах, Фома Аквінській, великий вчитель і святий. «Блаженні в царстві божім – говорить він ніжно, як агнець, – побачать покарання засуджених, щоб блаженство їх було їм приємніше».

Зробимо висновки. Обидві ці протилежні цінності «добре і погане», «добро і зло» протягом тисячоліть вели довгу страшну боротьбу на землі; і хоча поза сумнівом, що друга оцінка давно вже отримала перевагу, але і тепер ще немає недоліку в місцях, де боротьба продовжується ще з невизначеним результатом. Можна було б навіть сказати, що боротьба ця піднімається все вище і тим самим стає все глибшим, все духовнішим: отже в даний час, можливо, немає рішучішої ознаки «вищої натури», більш духовної натури, як бути у розладі в цьому відношенні і уявляти арену боротьби цих протилежностей.

Символ цієї боротьби, написаний рисами, які, переживши всі покоління людські, читаються до теперішнього часу, свідчить: «Рим проти Іудеї, Іудея проти Риму»: не бувало до цих пір події важливішої, ніж ця боротьба, ця постановка питання, це смертельне протиріччя. У євреєві Рим відчув як би саму протиприродність, свого жахливого антипода. У Римі єврея вважали «перенасиченим ненавистю до всього роду людського», і з повним правом, оскільки можна з правом сполучати благо і майбуття роду людського з безумовним пануванням аристократичних достоїнств, римських достоїнств.

Що ж відчували з свого боку євреї до Риму? Про це можна здогадатися на підставі тисячі ознак; але досить пригадати тільки апокаліпсис Іоанна, це найбільш буйний зі всіх творів, що натхненний помстою. (Не слідує, проте, недооцінювати глибоку послідовність християнського інстинкту, коли він приписав цю книгу, повну ненависті, учневі любові, тому самому, котрому він привласнив четверте закохано-мрійливе євангеліє: у цьому міститься частинка правди, скільки б не було потрібно для цієї мети літературної фальшивомонетниці.) Адже римляни були сильні і благородні в такому ступені, як того ніколи не бувало і навіть уві сні не увижалося на землі. Всякий їх пам'ятник, всякий напис приводить в захоплення, якщо тільки вдасться вгадати, що там пишуть. Євреї, навпаки, були тим священицьким народом злопам'ятства і спраги помсти (ressentiment) раг ехсеllеnсе, котрому властива виняткова народно-моральна геніальність: стоїть тільки порівняти споріднені за обдаруваннями народи, наприклад, китайців або німців з євреями, щоб відчути, що першого і що п'ятого ґатунку. Хто ж переміг Рим чи Іудея? Без сумніву, Рим переможений. Втім, в епоху Відродження відбулось до остраху блискуче пробудження класичного ідеалу, благородного способу оцінки всіх речей: сам Рим заворушився, як пробуждений мнимовмерлий, під тиском нового, надбудованого над ним обіудеєного Риму, що мав вид уселенської синагоги і того, що називають «церквою», але негайно перемогла знову Іудея, завдяки тому глибоко плебейському (німецькому і англійському) руху ressentiment, званому Реформацією, вважаючи при цьому і те, що повинне було послідувати за нею – відновлення церкви, відновлення і могильного спокою класичного Риму.

Ще більш навіть рішуче і в більш глибокому сенсі, ніж тоді, Іудея перемогла класичний ідеал ще раз з Французькою революцією: остання політична знать, така, що існувала в Європі, знать сімнадцятого і вісімнадцятого французького сторіччя лягла під натиском народних інстинктів ressentiment. Ніколи на землі не було більшого тріумфування, галасливішого піднесення духу! При цьому трапилося, правда, щось найбільш жахливо-несподіване: перед очима і совістю людства виступив сам втілений античний ідеал в нечуваній пишності. Ще раз, сильніше, простіше, глибше, ніж коли-небудь, пролунав у відповідь на старе гасло брехні ressentiment про право більшості, у відповідь на волю до падіння, приниженню, рівнянню, занепаду і присмерку людини, – жахливе і чарівливе протилежне гасло права меншості! Як остання вказівка іншого шляху з'явився Наполеон, ця єдина і найпізніше народжена людина з тих, що жили у всі часи, і в нім утілилася проблема благородного ідеалу самого в собі: достойна роздумів, яка ця проблема – Наполеон, цей синтез нелюдяності і надлюдини...

– Чи пройшло це? Чи була ця найбільша суперечність ідеалів відкладеною тим самим назавжди, аd асtа? Або тільки відстрочена, надовго відстрочена? Чи не повинен коли-небудь знову спалахнути набагато жахливіший, довше підготовлена стара пожежа? Більш того: чи не потрібно бажати цього всіма силами? Навіть хотіти? Навіть сприяти?... Хто почне на цьому місці, подібно до моїх читачів, замислюватися роздумувати далі, той навряд чи скоро покінчить з цим, – це достатня підстава для мене самого, покінчити з цим, припускаючи, що давно вже достатньо з'ясувалося, чого я хочу, саме, що хочу я сказати тим небезпечним гаслом, котрий написаний на моїй останній книзі: «По той бік добра і зла»... Це, щонайменше, не означає «по той бік хорошого і поганого».

Ницше Ф. Трактат первый. “Добро и зло”, “хороше и дурное” // Генеалогия морали / Пер. С нем. – СПб.: Издательский дом «Азбука – классик», 2006. С. 15 – 54.

Левінас, Емманюель

(1905, Ковно – 1995)

Французький філософ. На міжнародне визнання Леві нас здобувся завдяки трактату з етики і метафізики “Тотальність і нескінченність” (1961). Левінас піддав критиці спекулятивне підґрунтя новітніх тоталітарних ідеологій – онтологію тотальності, бачення буття з точки зору війни, фронту та “фронтального” погляду на речі й особистості. Філософія, за Левінасом, починається з тієї миті, коли “страх за іншого, за смерть ближнього є моїм страхом, але зовсім не страхом за мене”.