Неоавстрійська школа економічного неолібералізму: погляди Л. фон Мізеса та Ф. фон Хайєка

Людина системи... схоже, уявляє, що може розставити окремих членів великого суспільства з такою самою легкістю, з якою рука розставляє окремі фігури на шаховій дошці Вона не враховує того, що фігури на шаховій дошці не мають іншого принципу руху, окрім наданого їм рукою, тоді як на великій шаховій дошці людського суспільства кожна окрема фігура має свій власний принцип руху, цілком відмінний від того, який може надати їй законодавча влада за своїм рішенням. Якщо ці два принципи збігаються й діють в одному напрямку, гра людського суспільства продовжуватиметься легко й гармонійно, і дуже ймовірно, що вона буде щасливою та успішною. Якщо ж вони суперечать один одному чи відрізняються один від одного, продовження гри буде сумним, а людське суспільство за будь яких часів неминуче зазнаватиме найвищого ступеня безладу.
Адам Сміт "Теорія моральних почуттів" (1759)
Неоавстрійська школа економічного неолібералізму генетично успадкувала і розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політичної економії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб'єктивно-психологічну спрямованість економічних досліджень австрійської школи маржиналізму. Це поєднання надало школі надзвичайної своєрідності, де поряд з аналізом переваг вільної конкуренції, уявленнями про економічну свободу і роль держави в економічній системі, значну увагу приділено вивченню психологічних передумов економічної поведінки та суб'єктивних оцінок індивідів. Показовим є також те, що представники цієї школи, Л. фон Мізес та Ф. фон Хайєк, австрійці за походженням, за часів окупації Європи змінюють своє місце проживання і навіть громадянство, висловлюючи цим своє негативне ставлення до нацистського режиму.
Л. фон Мізес, засновник неоавстрійської школи, ідейний попередник Ф. фон Хайєка, особливу увагу приділяв розгляду економічних систем, принципів їх організації, проблемам соціалізму. Праці Л. фон Мізеса, що розвивали суб'єктивну і ліберальну традиції, з'явилися в той час, коли ідеї школи Дж.М. Кейнса вже домінували, а державне втручання в економіку стало реальністю. Л. фон Мізес формулював свої індивідуалістські й ліберальні концепції у часи панування сталінізму і нацизму, що надає його поглядам особливої значущості.
Людвіг фон Мізес
Людвіг Едлер фон Мізес (1881—1973) народився у м. Лемберзі, що належав на той час Авст-ро-Угорській імперії. Навчався у Віденському університеті, де у 1906 р. одержав докторський ступінь за спеціальністю "право". Працював економічним радником Австрійської торговельної палати, а згодом — професором Віденського університету. У 1926 р. Л. фон Мізес заснував Австрійський інститут економічних досліджень (досліджень економічної кон'юнктури, бізнес-циклів).
З приходом до влади нацистів у 1934 р. він від'їздить з країни на запрошення Вищого інституту міжнародних досліджень Женевського університету, в якому йому запропонували посаду професора.У 1940 p. емігрує до США, де у 1945—1969 pp. працює професором Нью-Йоркського університету. Л. фон Мізес брав участь у заснуванні й роботі "Товариства "Мон-Пелерін", яке об'єднало інтелектуалів проринкової орієнтації. Кар'єра Л. фон Мізеса — це передусім кар'єра педагога, серед його учнів були Ф. фон Хайєк, Г. Хаберлер, Ф. Махлуп та інші економісти ліберального спрямування.
Головні праці вченого — "Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз" (1936, 1954), Людська діяльність: трактат з економічної теорії" (1949), "Основи економічної науки" (1962). Основна проблематика досліджень — захист ринкової економічної системи і радикальна критика соціалізму, питання методології суспільних наук, теорії грошового обігу та економічних криз.
Л. фон Мізес вважав економічну теорію частиною більш загальної науки — праксеології — вчення про загальну логіку будь-яких раціональних дій. Основою раціональної економічної діяльності проголошувалася приватна власність як "необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробуту", що породжує індивідуалістичні стимули, забезпечує незалежність вибору споживачів та сприяє найоптимальнішому використанню ресурсів.
Ринкова економіка — єдина форма організації, що гарантує свободу осо* би як в економічному плані, так і в політичному. Свободі не суперечить те, що держава стягує податки для фінансування силового апарату, тому що останній забезпечує захист суспільства від зовнішньої агресії чи внутрішньої несправедливості. "Ринкова економіка є єдиною системою економічної організації суспільства, що може функціонувати і яка довела це на практиці. Соціалізм нездійсненний через своє безсилля розробити метод економічного розрахунку.
Стаття Л. фон Мізеса "Господарський розрахунок у соціалістичній економіці", опублікована у 1920 p., поклала початок багаторічній дискусії, яка, за визнанням самих учасників, сформувала основи західної економічної теорії соціалізму. її підсумки були узагальнені А. Бергсоном у статті "Соціалістична економіка" (1948).
Група ортодоксальних лібералів, прихильників "логічної і практичної нездійсненності соціалізму", очолювана Л. фон Мізесом, розвивала тезу про неможливість раціонального використання ресурсів та ефективного господарювання в умовах соціалізму. До неї належали Ф. фон Хайєк, Л. Роббінс, М. Вебер.
Л. фон Мізес вказує на несумісність ринкової економіки із соціалістичною: змішана економіка не може функціонувати — вона може бути або ринковою, або плановою, щось середнє неможливе. Він вважає капіталізм економікою, заснованою на суверенітеті споживача, який, вибираючи ті чи інші блага, визначає відносні ціни і структуру виробництва. Економічну діяльність здійснюють підприємці, які прагнуть краще задовольнити потреби споживачів, щоб здобути максимальний прибуток. Ринкова економіка функціонує як демократія: кожна витрачена грошова одиниця є тим механізмом, який споживач використовує для того, щоб виразити свої переваги і зорієнтувати економічну діяльність виробників.
За Л. фон Мізесом, капіталізм не може ґрунтуватися на рівності результатів і навіть на рівності можливостей. Останнє передбачає "поставити в більш невигідне становище тих, хто з народження більшою мірою обдарований розумом і силою волі, ніж пересічні люди. Очевидно, це було б абсурдним"1. Так само нерівність соціальних станів, доходів, прибутків є необхідністю. Нерівність властива ринковій економіці, і проблеми, що постають перед індивідами, які не можуть брати участі у виробництві, могли б бути вирішені на основі доброчинності, якщо втручання держави в економіку й інфляція не змусять інших індивідів відмовитися від участі в таких благодійних акціях. Труднощі, з якими нібито бореться державне регулювання, є наслідком не капіталізму, а цього регулювання.
На переконання Л. фон Мізеса, ніщо не може виправдати втручання в економіку, коли уряд вирішує за індивідів. З цих позицій він критику є будь-яку форму інтервенціонізму, державного втручання в економічне життя (від лат. interventio — втручання). Вчений виступає проти податкового втручання, бо немає нейтрального податку, проти антиінфляційної політики, заснованої на контролі за цінами та заробітною платою, проти встановлення мінімальної заробітної плати, обмеження тривалості праці, довільної грошової політики, контролю за обмінними операціями, політики перерозподілу і соціального забезпечення, протекціонізму.
Л. фон Мізес писав: "Під поняття втручання не підпадають дії влади, в яких використовуються засоби ринку, тобто такі дії, що намагаються впливати на попит чи пропозицію через зміни ринкових чинників... Втручання — це ізольований наказ, що походить від якоїсь громадської влади й примушує власників засобів виробництва та підприємців застосовувати засоби виробництва інакше, ніж вони це робили б за інших обставин".
Будь-яка економічна система припускає, що індивіди прагнуть поводитися відповідно до вимог соціального співробітництва. Вони можуть прагнути до цього через систему вільної участі у виробництві (і, отже, у задоволенні потреб інших індивідів), яка визначає їхні доходи і розміри власності, або вони можуть бути змушені робити це з примусу чи під загрозою репресій. Такими є відмінності між механізмами співпраці індивідів у ринковій (капіталістичній) та соціалістичній економічних системах.
Критика соціалізму відіграє провідну роль у вченні Л. фон Мізеса. На його думку, в умовах відсутності ринку і, отже, відсутності цін на вироблені товари, неможливо здійснити економічний розрахунок. В умовах відсутності підприємців, що ризикують власними капіталами, а також за відсутності приватної власності, не може бути ринку, цін, економічного розрахунку. "Соціалістична система з ринком і ринковими цінами — це суперечність термінів, так якби ми говорили про квадратний трикутник"1. Саме тому Л. фон Мізес не погоджується з представником Лозаннської школи маржиналізму і автором оптимуму рівноважної системи В. Парето, який вважав, що соціалізм — здійсненна альтернатива ринковій економіці. Вчений упевнений, що така концепція є ілюстрацією методологічних помилок економістів-математиків, яких цікавлять лише ситуації рівноваги, що беруть за основу своїх моделей механіку Ньютона й ігнорують головне: процеси прийняття рішень окремими індивідами.
Л. фон Мізес стверджує, що соціалізм — це "знищення економічної раціональності", "система запланованого хаосу". Цей лад поєднує безмежне марнотратство ресурсів через відсутність їх ринкової оцінки та господарську безініціативність внаслідок значної бюрократизації. Соціалістична система "противиться" технічному прогресу через відсутність механізмів і стимулів для впровадження інновацій, а тому не в змозі забезпечити довгострокового економічного зростання та підвищення рівня добробуту населення.
З іншого боку, відсутність зворотного впливу споживачів на структуру виробництва в умовах централізованого встановлення цін не забезпечує відповідності структури виробництва та структури суспільних потреб. Формується й новий тип "економічної людини", не схильної до підприємництва та ризику, яка в економічній діяльності керується виключно директивами і вказівками центральних органів управління. Л. фон Мізес вважав, що економічна поведінка має базуватися на раціональних розрахунках цін, витрат, доходів, які можуть мати місце тільки в умовах ринку, а тому передрікав близьку загибель соціалізму.
Світову економічну та філософську думку неможливо уявити без Фрідріха Августа фон Хайєка — найвпливовішого теоретика неолібералізму XX ст. і найвидатнішого представника неоавстрійської традиції в сучасній економічній науці. Його ім'я стало синонімом захисту ліберальних цінностей, ідеології індивідуалізму, непримиренності у боротьбі з будь-якими проявами соціалістичного світогляду. Специфіка творчого шляху Ф. фон Хайєка — постійне активне протистояння провідній інтелектуальній течії свого часу — кейнсіанству.
Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1992) народився у Відні в родині з глибокими академічними традиціями: не тільки батько, але й обидва діди були професорами провідних університетів Австрії. З березня 1917 р. розпочав армійську службу артилерійським офіцером. У наступному році, після завершення Першої світової війни, вступив до Віденського університету. В університеті він вивчав юриспруденцію, філософію, психологію, політекономію, соціологію.
У 1921 р. Ф. фон Хайєку був присуджений докторський ступінь в галузі права. Під керівництвом Л. фон Мізеса він розпочав працювати в Урядовому управлінні з урегулювання післявоєнної заборгованості, продовжуючи вивчення економічної теорії. Невдовзі, у 1923 р., став доктором економіки. 1923/1924 навчальний рік провів у Колумбійському університеті, де відвідував лекції представника американського емпіричного інституціоналізму В. Мітчелла і семінар американського маржиналіста Дж.Б. Кларка. Після повернення до Відня, у 1927 р. залишив державну службу і разом з Л. фон Мізесом заснував Австрійський інститут економічних досліджень (досліджень економічної кон'юнктури). Після чотирьох років керівництва інститутом Ф. Хайєк у 1931 р. на запрошення англійського економіста Л. Роббінса переїхав до Лондона. Працював спочатку професором місцевого університету, а потім — завідувачем кафедри економіки й економічної статистики Лондонської школи економіки.
У Лондоні Ф. фон Хайєк став ініціатором однієї з найбільш жвавих економічних дискусій, що розгорнулася у зв'язку з виходом його критичної рецензії на дослідження Дж.М. Кейнса "Трактат про гроші" (1930). У полеміці фактично зіткнулися дві економічні школи — неоавстрійська і кейнсіанська.
Дискусія з Дж.М. Кейнсом і його прихильниками з проблем теорії грошей, циклу і капіталу знайшла відображення у працях вченого "Ціни і виробництво" (1931) та "Чиста теорія капіталу" (1942). У 30-ті pp. виходять "Монетарна теорія і торговий цикл" (1933), "Монетарний націоналізм і міжнародна стабільність" (1937), у яких Ф. фон Хайєк передбачив багато положень монетарної теорії М. Фрідмана, а також книга "Прибуток, процент та інвестиції" (1939), де він знову виступає опонентом Дж.М. Кейнса на захист вільного конкурентного ринку. Разом з Л. фон Мізесом Ф. фон Хайєк виступив проти О. Ланге й А. Лернера з критикою економічних перспектив ринкового соціалізму.
У 1940—1943 pp., коли світ потрясла Друга світова війна, талановитий вчений працював над книгою "Дорога до рабства", яка була опублікована у 1944 р. Причини війни автор вбачав у боротьбі ідей всередині самої європейської цивілізації. Книга зробила Ф. фон Хайєка знаменитим, стала класикою XX ст., проповіддю неоліберальних ідей.
У 1947 р. вчений створив "Товариство "Мон-Пелерін", яке об'єднало інтелектуалів проринкової орієнтації.
У 1950 p. Ф. фон Хайєк переїхав до США і протягом 12 років працював у Чиказькому університеті, де його колегами стали економісти неоліберальних переконань Ф. Найт, М. Фрідмен, Г. Саймон, Дж. Стігліц. Курс лекцій, який читав професор соціальних наук і етики Ф. фон Хайєк у Чиказькому університеті, приніс йому світову славу.
Незважаючи на те, що 1950—1962 pp. для вченого були періодом плідного наукового пошуку на американському континенті, Ф. фон Хайєк повертається до Європи. До 1969 р. вчений працював професором економічної політики у Фрайбурзькому університеті (ФРН), а у 1970—1974 pp. — професором-кон-сультантом Зальцбурзького університету (Австрія). В останні роки свого життя Ф. фон Хайєк знову повернувся до Фрайбурга, де помер у березні 1992 р.
У 1974 р. Ф. фон Хайєк одночасно з Г. Мюрдалем одержав Нобелівську премію з економіки. В такий спосіб був відзначений його внесок у розвиток теорії грошей і економічних коливань, порівняльний аналіз ефективності різних економічних систем, дослідження в галузі правових основ економічної системи, а також "глибокий аналіз залежності економічного, соціального й інсти-туційного феноменів".
Наукову скарбницю Ф. фон Хайєка становлять 18 книг, серед яких "Чиста теорія капіталу" (1941), "Використання знання у суспільстві" (1945), "Контрреволюція науки" (1952), "Структура сприйняття" та "Конституція свободи" (обидві — 1960); роботи пізнього періоду — трилогія "Право, законодавство і свобода" (у трьох томах, 1973—1979), дві збірки лекцій і статей "Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей" (1967—1978), "Безробіття і грошова політика, "Уряд як генератор "ділового циклу" (1979), до якої включена його Нобелівська лекція, "Згубна самовпевненість" (1988) та інші, а також десятки статей.
Хайєк відстоював їх з надзвичайною послідовністю. Переконаність у власній правоті не послаблювалася через ігнорування його ідей або поразку у наукових дискусіях з Дж.М. Кейнсом і його прихильниками у 30-ті pp. XX ст.
Життєвий та творчий шлях Ф. фон Хайєка, М. Фрідмена та інших представників неоліберальної й неокласичної теорії у цьому розділі подано з використанням наукових розробок українського економіста М. Довбенка, зокрема праці "Видатні незнайомці (наукові ідеї, здобутки та життя економістів-лауреатів Нобелівської премії)".
Ф. фон Хайєк розробив комплексну систему соціального знання, у якій суспільство з'являлося як спонтанний порядок. Провідну роль в його економічній теорії посідає вчення про спонтанний характер ринкового порядку. Сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі й не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей "розширений, або спонтанний" порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Спостерігається ідейна спорідненість з класифікацією німецького неоліберала В. Ойкена про "природно зростаючий" та "законодавчо встановлений" лад, з тією відмінністю, що В. Ойкен пропагував ідею можливості й необхідності свідомого формування досконалішого суспільного ладу. Важливою складовою спонтанного порядку є ринок та інститути, на яких він базується, передусім інститут приватної власності.
Для розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві необхідно відрізняти цей тип порядку від порядку, створеного кимось, хто ставить на свої місця елементи тієї чи іншої сукупності або спрямовує їх рух. Для характеристики кожного типу ми маємо в своєму розпорядженні кілька термінів. Створений порядок, якому ми вже давали назву екзогенного порядку чи упорядкування, можна також схарактеризувати як побудову, штучний порядок або — там, де йдеться про керований суспільний порядок, — організацію. З іншого боку, порядок як наслідок розвитку, що його ми згадували як самоутворений або ендогенний порядок, англійською мовою найзручніше характеризується як spontaneous order (спонтанний порядок).
Саме за умов ринкового порядку, на думку Ф. фон Хайєка, створюється і накопичується більше знань і багатства, аніж у централізованій плановій економіці. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямовуючої сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності — свободи особи.
Ф. фон Хайєк розрізняв два принципи регулювання взаємодій міме індивідами, які, очевидно, виходили з визнання сутності людини як істоти біосоціальної. По-перше, це регулювання на основі інстинктів, що відображає біологічну природу людини, яке відігравало провідну роль на початкових етапах розвитку людства. По-друге, це взаємодії, що ґрунтуються на правилах "розширеного" порядку, які виникли спонтанно й перетворилися на регулятор людської поведінки в суспільстві й стосуються "чесності, договорів, приватної власності, конкуренції, прибутку й приватного життя". Ці правила, на відміну від інстинктів, що передаються природним шляхом, поширюються завдяки навчанню, звичкам і традиціям. До моральних норм учений відносить "інститути власності, свободи і справедливості", зазначаючи, що саме "моральні норми і традиції, а не інтелект і розважливий розум дозволили людям піднятися над рівнем дикунів". Подібні положення праць Ф. фон Хайєка підкреслюють наявність потужної інституційної складової у його вченні.
Спонтанний ринковий порядок означає, що свідомий контроль над господарським життям та економічна політика, спрямована на отримання певних результатів — повної зайнятості, економічного зростання, боротьби з інфляцією або економічним спадом, неможлива у принципі. Пояснюється це тим, що політичні й державні діячі не в змозі врахувати і використати весь обсяг знань, необхідний для успішної реалізації економічної політики, бо ним володіють в сукупності тільки окремі індивіди. Тому втручання у ринковий порядок з метою його реформування або удосконалення, незалежно від намірів тих, хто його здійснює, може мати лише руйнівні наслідки. Участь держави в економічному житті, за Ф. фон Хайєком, зводиться до створення структур, які забезпечують людям найкращі умови для реалізації їхніх власних цілей, тобто вчений підтримує класичну версію "мінімальної держави".
У першій половині 40-х pp. напрямок дослідної діяльності Ф. фон Хайєка змінюється — у центрі його уваги опиняються проблеми методології соціальних наук, філософії знання, права, проблеми свободи. Початок цього етапу було покладено знаменитим памфлетом "Дорога до рабства" (1944), у якому в період фашистської диктатури, воєнних дій та загального захоплення соціалістичними ідеями звучало нагадування про небезпеку відмови від базисних принципів вільного суспільства, про загрозу державного інтервенціонізму та тоталітаризму. Праці Ф. фон Хайєка заклали основи методологічних підходів неоавстрійської школи, які наведено на рис. 12.8.

Суб'єктивізм як принцип аналізу господарських явищ логічно запозичений Ф. фон Хайєком у своїх попередників з австрійської школи маржиналі-зму. Суб'єктивний підхід ґрунтується на визнанні того факту, що головним об'єктом людських дій виступають не об'єктивні факти, як у природничих науках, а уявлення про них. Звідси випливає заперечення об'єктивної природи багатьох економічних категорій: вартості, ціни, попиту та ін. На думку Ф. фон Хайєка, економічні явища не можуть бути відображені в "об'єктивних" термінах, оскільки вони репрезентують виключно суб'єктивні уявлення людей,. Крім того, немає об'єктивних критеріїв істини в аналізі економічних процесів, оскільки будь-який дослідник за необхідності вносить у процес аналізу своє "я" — власний досвід, світогляд, переконання, помилки.
Об'єкт дослідження в економічній науці невіддільний від його суб'єкта, тоді як у природничих науках дослідник знаходиться поза об'єктом, який вивчає. Предмет суспільних наук — поведінка людей та її мотивація — передбачає, що власні погляди та переконання дослідника включені в цей предмет, що не може не позначатися на результатах дослідження. Тому завдання суспільних наук Ф. фон Хайєк вбачав не у формулюванні об'єктивних законів суспільного розвитку, а у визнанні обмеженості пізнавальних можливостей людини. Від економічної науки не можна вимагати нічого більшого, аніж формулювання суб'єктивно-психологічних оцінок економічних явищ. Звідси Ф. фон Хайєк робить висновок про принципову неможливість математизації економічної науки, яка передбачає об'єктивну основу, що, на думку вченого, не відповідає дійсності. Філософською основою подібного "войовничого суб'єктивізму" є філософія неокантіанства, яка визнає обмеженість людського розуму і відсутність об'єктивних критеріїв істини в науці, в тому числі економічній. Саме тому Ф. фон Хайєк переконливо заперечує можливість та позитивні наслідки втручання у суспільний порядок, у спонтанний хід суспільної еволюції, що здійснюється реформаторами на основі перебільшення ролі раціонального розуму в соціальному розвитку. Такою є основна ідея його пізньої праці 1988 p., відображена у назві — "Згубна самовпевненість".
Принцип недосконалого знання означає визнання обмеженості людського знання й того факту, що знання не може існувати в концентрованій формі як остаточний, зведений і завершений набір положень. Елементи знання "розсіяні", "розпорошені" серед індивідів, кожен з яких володіє його часткою, а значна частина знання має неформальний, інтуїтивний характер. Наслідок обмеженого знання — визнання неможливості розробки об'єктивної й загальної характеристики економічної системи, оскільки остання буде значно вужчою і схематичнішою порівняно з реальною інформацією і знаннями, наявними в системі. На думку Ф. фон Хайєка, ринковий порядок здатний найкраще використовувати "розсіяне" знання завдяки притаманній йому конкуренції, яка є єдиним відомим людству механізмом інформування суб'єктів господарювання про найприбутковіші напрямки економічної діяльності.
Безмежна віра сучасної людини в можливості науки — головна причина її небажання визнати, що елементарна обмеженість наших знань становить постійну перешкоду для можливості раціональної побудови всього суспільства. Ми так багато чуємо про швидкий поступ наукових знань, що стали вважати близьким і неминучим зникнення будь-якої обмеженості знань. Однак ця віра ґрунтується на хибному уявленні про завдання й можливості науки, тобто на помилковому переконанні, нібито наука — це спосіб виявлення окремих фактів і прогрес її методів дозволить нам виявити всі окремі факти й маніпулювати ними за своїм бажанням.
Суб'єктивний підхід та обмеженість знання передбачає таке:
сформовані оцінки та уявлення індивідів різні через відмінності їхніх особистих систем переваг, знань та інформації, якими вони володіють;
діяльність економічних суб'єктів відбувається на основі власних, недосконалих і обмежених уявлень про поточну й майбутню ситуацію;
уявлення, оцінки і рішення економічних суб'єктів можуть бути помилковими через неправильне трактування ситуації на основі недостатніх теоретичних знань, невірогідності або неповноти інформації, а також тому, що вони орієнтовані на невідоме майбутнє;
реакція індивідів на власні прорахунки — це зміна своєї поведінки, яка відбувається під впливом як змін економічного життя, так і їхніх переконань щодо того, що вважати правильним.
Методологічний індивідуалізм, або атомізм, визначає суспільні та колективні дії похідними від незалежних індивідуальних дій. Ф. фон Хайєк вдається до відродження менгерівського розуміння народного господарства як сукупності індивідуальних господарств, які реалізують свої приватно-господарські наміри. З цих позицій критикується принцип методологічного холізму, який наділяє соціальні цілісності якісними характеристиками, відмінними від характеристик господарських одиниць, що їх формують. Якщо К. Менгер цей методологічний підхід пов'язував з історичною школою, то Ф. фон Хайєк — з сучасними школами, в яких переважає макроекономічний підхід (передусім, кейнсіанством).
Апріоризм — методологічний принцип, введений в економічну науку англійським неолібералом Л. Роббінсом, підхоплений Л. Мізесом та Ф. фон Хай-єком. Він передбачає, що будь-яка соціальна наука засновується на сукупності аксіом про поведінку індивідів, які є беззаперечними й не доводяться. Аксіоми отримані інтуїтивно, а висновки, сформульовані на базі цих аксіом, є беззаперечними й апріорними. На відміну від Л. фон Мізеса, ортодоксального прихильника апріоризму, Ф. фон Хайєк у книзі "Контрреволюція науки" (1952) все ж таки визнав, що теоретичне знання є вихідним щодо знання емпіричного. Ця позиція, наприклад, чітко відображена у розумінні вченим сутності прогнозу — останній є не оцінкою конкретних кількісних значень параметрів системи, а науковим передбаченням про ймовірний хід розвитку подій та зміни, що будуть відбуватися.
Соціологічний підхід означає, що сукупність проблем, які розглядаються економічною теорією, не вичерпується суто економічними питаннями, а розширюється за рахунок включення до аналізу соціальних, політичних та етичних аспектів життєдіяльності суспільства. Цей підхід певною мірою нагадує міждисциплінарний підхід ранніх інституціоналістів, хоча й має суттєві відмінності: Ф. фон Хайєк виключав можливість запозичення методів дослідження економічної системи з інших наук, особливо заперечуючи перенесення методів природничих наук на дослідження суспільних явищ без урахування принципової відмінності між явищами соціального та фізичного світу.Незважаючи на близькість неоавстрійської школи і традиційної неокласики, нові австрійці критикують трактування рівноваги як ідеального стану економічної системи, в якому саме з причини ідеальності відсутні стимули до змін і розвитку. При цьому виділяється два взаємозалежних і взаємодоповнюючих напрямки критики. Для першого, початок якому поклав Л. фон Мізес, характерне заперечення статичного підходу до рівноваги, підміни ідеї ринкового процесу ідеєю стану ринку. Мова йде про заклик відмовитися від механістичної картини світу, що бере початок від Ньютона, в економіці — від А. Сміта, і знайшла своє втілення у моделі загальної рівноваги Л. Вальраса. Інший напрямок критики — припущення про недосконале знання економічних суб'єктів, яке свідчить про те, що учасники ринку не знають рівень рівноважних цін до здійснення угод, тоді як вальрасівська система рівноваги передбачала досконале знання.
Методологічний індивідуалізм і суб'єктивізм Ф. фон Хайєка зумовив мікроекономічну спрямованість його концепцій і заперечення ним макроеконо-мічного аналізу. На його думку, макроекономічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки (кейнсіанства, марксизму, монетаризму), відірвані від реальної економічної дійсності, бо основа господарського життя — індивідуальні суб'єктивні оцінки і уявлення господарюючих агентів, які аж ніяк не зводяться до загальних закономірностей. Визнаючи можливість економічної рівноваги окремих фірм і ринків, тобто часткової рівноваги на мікрорівні, Ф. фон Хайєк заперечує застосування цього поняття на макроекономічному рівні.
Ф. фон Хайєк вважає, що конкуренція — це своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання систематичних і повноцінних знань про економіку, без яких неможлива ефективна господарська діяльність. Ринковий процес як процес розповсюдження і консолідації "розпорошеного" знання невіддільний від процесу конкуренції. Остання трактується не як ринковий стан досконалої конкуренції, а як процес руху, процедура "відкриття" нових потреб та способів їх задоволення, нових ресурсів і можливостей виробництва. Відзначається динамічний, а не руйнівний зміст конкуренції, її спрямованість у невідоме, невіддільність від ризику. Специфічне трактування Ф. фон Хайє-ком і проблеми монополії — на відміну від багатьох економістів він не обґрунтовує негативний вплив на економіку процесу монополізації виробництва. На його думку, економічний індивідуалізм і приватна власність забезпечує конкурентність будь-яким організаційним формам, зокрема й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і надає поштовх пошуку нових форм економічної поведінки, прискорює інноваційний розвиток.
Вивчення проблеми структурної координації займає центральне місце в економічній системі Ф. фон Хайєка і неоавстрійської школи порівняно з макроекономічними теоріями, а врахування часового аспекту координації (міжчасової рівноваги) відрізняє підхід австрійців від підходу інших представників маржиналізму та неокласичного напряму. Вирішення проблеми координації означає намагання дослідити механізми, що забезпечують узгодження дій економічних суб'єктів. Проблема узгодження (координації) має два аспекти: просторовий — економіка реагує на збурювання зміною структури виробництва і споживання і, як наслідок цих процесів, — зміною агрегатних величин та часовий — рішення, які учасники господарського процесу, передусім інвестори, приймають у даний момент, відбивають їхні уявлення про можливі в майбутньому зміни умов. Та обставина, що виробництво вимагає тривалого часу, збільшує ймовірність помилок у процесі координації.
Ф. фон Хайєк визначив основні теоретичні блоки економічної теорії,
сукупність яких забезпечить вирішення проблеми координації:
ціни як ефективна інформаційна і комунікаційна система і теорія цін, покликана показати механізм адаптації системи цін до зовнішніх змін;
капітал як складна структура, що складається з неоднорідних індивідуальних капіталів, і теорія капіталу, яка описує механізм адаптації в межах цієї структури;
гроші як сполучна ланка між сьогоденням й майбутнім і теорія грошей, покликана пояснити взаємозв'язок між змінами структури цін (що відображають зміни в структурі капіталу, виробництва і споживання) і змінами маси грошей в обігу (що відображають політичні рішення), тобто взаємозв'язок між відносними й абсолютними цінами;
теорія циклу, де поєднано попередні уявлення про причини і характер "збоїв" у процесі координації та досліджено вплив грошово-кредитної політики на механізм циклічних коливань.
Структурний підхід Ф. фон Хайєка визначив критичне відношення як до антикризової кейнсіанської політики, так і до антиінфляційної політики монетаризму, оскільки обидві ґрунтувалися на макроекономічному баченн економічних процесів та ігнорували проблему розміщення (алокації) ресурсів Однак основним об'єктом критики Ф. фон Хайєка стало кейнсіанство що проявилося в таких положеннях.
Концепція спонтанного ринкового порядку Ф. фон Хайєка у принципі заперечувала будь-яке втручання держави в економічне життя суспільства. Роль держави, за Ф. фон Хайєком, має обмежуватися виконанням інституційних функцій, полягати в охороні природного соціального порядку — свободи вибору та розвитку, вільної конкуренції та монополії. Вона реалізується через формування законодавчих норм, суспільних моральних цінностей, охорону усталених традицій. Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут. Держава не повинна займатися питаннями соціального регулювання, надавати соціальну допомогу (крім пенсій у зв'язку зі старістю та допомог у зв'язку з безробіттям), бо це підриває стимули до активної економічної діяльності. Індивіди повинні отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від держави. Соціальна нерівність, на думку Ф. фон Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства.
Розвиток неокласичних ідей у XX ст.
Немає причин, чому б державі у вільному суспільстві не забезпечити всім захист від тяжких утрат у вигляді гарантованого мінімального прибутку, тобто рівня, нижче якого ніхто не опуститься. Участь у такій гарантії від граничної скрути цілком може відповідати загальним інтересам або ж усі можуть вважати за безперечний моральний обов'язок допомагати в межах організованої спільноти тим, хто не здатний допомогти собі сам. Доки такий одностайний мінімальний прибуток забезпечується поза ринком для всіх тих, хто з будь-яких причин не здатний заробити в умовах ринку достатніх засобів до існування, це не обов'язково призводить до обмеження свободи чи суперечності з принципом панування права.
Доводилася абстрактність макроекономінного підходу, неповнота і фрагментарність знань про загальні тенденції економічного життя, неувага до практичних знань суб'єктів господарювання, які є основою реальних економічних процесів. Домінувало неприйняття вивчення макроекономічних залежностей, аналоги яких відсутні у реальній дійсності, оскільки всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб'єктивних оцінок і переваг.
Визнавалася необґрунтованість кейнсіанської концепції ефективного попиту, яка взагалі не розглядала проблему співвідношення структури попиту і пропозиції. При значному розходженні цих структур, зазначав Ф. фон Хайєк, товари не будуть реалізовані, незалежно від загального обсягу сукупного попиту. На відміну від кейнсіанської теорії криза розглядається як результат не недостатнього, а надлишкового інвестиційного попиту порівняно із споживчим. Цей надлишковий попит виникає внаслідок кредитних вливань і призводить до спотворення структури виробництва й структури відносних цін.
Кейнсіанське пояснення причин безробіття вважалося необґрунтованим. За Ф. фон Хайєком, безробіття виникає не внаслідок недостатнього рівня ефективного попиту, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений жорсткими вимогами профспілок. Це призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і зменшення попиту на працю. Тому немає підстав розглядати безробіття як макроекономічну проблему і перекладати відповідальність за нього на уряд, зобов'язуючи його вживати заходів активної політики на ринку праці щодо зменшення безробіття.
Критикувалася кейнсіанська концепція "керованих грошей", що використовувала помірну інфляцію як засіб боротьби з безробіттям. Подібні дії, на думку Ф. фон Хайєка, посилюють безробіття і доповнюють його інфляцією за такою схемою: зростання кількості грошей в обігу викликає нерівномірне зростання цін та нераціональне використання ресурсів, їх спрямування до галузей зі штучно високою кон'юнктурою, визначеною зростанням цін. Для підтримки цієї кон'юнктури будуть потрібні нові грошові вливання, що посилять інфляцію, а структурні диспропорції, що виникнуть разом з цим, підвищать рівень безробіття. Ф. фон Хайєк зазначав, що цю проблему не пояснює і не вирішує "міфічна" крива Філіпса, і вважав, що в дійсності вибір між інфляцією і безробіттям — це вибір між політичною доцільністю й економічною необхідністю. Якщо хоча б одного разу перемагає політична доцільність, то кожного наступного разу повернутися до економічних пріоритетів стає набагато важче. У результаті кейнсіанська політика "точного настроювання" відтворює інфляційний процес.
До середини 70-х pp. XX ст. вихід з подібного становища Ф. фон Хайєк пов'язував зі зміною принципів діяльності центрального банку, його відмовою слугувати політичним цілям на шкоду економічним, в чому проявилася ідейна спорідненість з теоретичними настановами Чиказької школи та принциповими вимогами монетаризму. Згодом учений дійшов висновку, що "політична нейтральність" центрального банку ефемерна, й запропонував радикальне рішення — відмову від монопольних функцій центрального банку щодо здійснення емісії платіжних засобів. Мова йшла про так звану денаціоналізацію грошей — наданні на конкурентній основі права приватним фінансовим інституціям здійснювати емісію стабільних платіжних засобів на відміну від не досить стабільних, які пропонує монополіст-держава. На думку вченого, конкуренція приватних емітентів відповідала б ринковій природі грошей і була б спроможна не допустити інфляції та економічних спадів, що породжуються політикою державного регулювання економіки.
Неоавстрійська школа, що принципово заперечувала макроекономічну теорію та будь-які форми державного втручання, довгий час вважалася ідейним пережитком лібералізму, забутою фортецею ідеології природного порядку. Посилення інтересу до ідей Хайска й неоавстрійської школи в цілому, що спостерігається з 70-х pp. XX ст., пов'язане з комплексом обставин:
кризою теорії та практики кейнсіанства у 70-ті pp. XX ст. та державно-соціалістичних моделей розвитку економіки у 90-ті pp. XX ст.;
розчаруванням в ідеях соціального реформізму й усвідомленням значимості ліберальних цінностей, насамперед індивідуальної свободи;
посиленням сумнівів у можливості проведення державної політики, що не підривала б ефективність ринкової системи, усвідомленням того, що цілі такої політики можуть вступати в конфлікт із базисними цінностями демократичного суспільства;
кризовими потрясіннями у відтворювальному процесі, які привели до розуміння того, що існування проблеми незайнятих ресурсів не усуває проблеми їхньої обмеженості й ефективного використання. Звідси визнання того, що макроекономічний підхід не є універсальним, навіть коли мова йде про вирішення питань практичної економічної політики.
У цих умовах вірність соціальній філософії лібералізму, принципам методологічного індивідуалізму і суб'єктивізму, готовність інтегрувати в економічну теорію фактор невизначеності надали економістам неоавстрійської школи переваги порівняно з представниками інших напрямків, насамперед кейнсіанського й ортодоксального неокласичного.

12.3. СУЧАСНІ НЕОКОНСЕРВАТИВНІ ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ