Соціально-політичні доктрини нової доби

Витоки сучасних суспільно-політичних течій сягають у глибину історії. Розвиваючись і доповнюючись новими елементами, вони активно впливають одна на одну. Практично всі основні політичні партії розвинутих країн сьогодні являють собою певне поєднання соціал-демократичних, ліберальних і консервативних елементів.

Серед значної кількості суспільно-політичних течій і вчень одне з провідних місць займає лібералізм (від лат. liberalis — вільний), витоки якого знаходимо в добі Ренесансу.

Найпомітніший внесок у розроблення ідей і принципів лібералізму зробили Дж. Локк, Ш. Монтеск´є, І. Бентам, Дж. Мілль, Б. Чичерін, П. Мілюков, а також представники української суспільно-політичної думки кінця 19 ст. — початку 20 ст. М. Драгоманов, Б. Кістяківський та ін. Ідеями та принципами лібералізму керувалися й учасники англійської буржуазної революції середини 17 ст., і борці за незалежність США. Ці ідеї зафіксовано в таких офіційних державних документах, як "Декларація незалежності США", "Декларація прав людини і громадянина" та ін. Зокрема, у "Декларації прав людини і громадянина" записано, що метою будь-якого політичного об´єднання є охорона природних невід´ємних прав людини: свободи, власності, безпеки тощо.

Більшою чи меншою мірою принципи лібералізму було втілено у Франції в 1830—1870 pp., у Швейцарії, Нідерландах, у скандинавських країнах. Головне випробування ці принципи пройшли у США та Великобританії.

Лібералізм розвивався на конкретному соціально-економічному і національно-культурному ґрунті, він мав багато різних відтінків, національних особливостей. А об´єднувало всіх лібералів те, що вони виступали за парламентський устрій, вільне підприємництво, демократичні свободи, за зміну усталених, але застарілих цінностей і підходів, за вирішення важливих соціально-економічних проблем; за перегляд місця та ролі громадсько-політичних інститутів, які вже стали неефективними, за ревізію основних положень, доктрин і концепцій відповідно до ситуаційних змін у суспільстві.

Залежно від умов, які склалися в країні, від особливостей її розвитку лібералізм постійно удосконалював як свої принципи, так і форми та методи своєї діяльності. Вважається, що лібералізм — не ідеологічна догма, а "проект суспільства", який можна пристосувати до місцевих, історичних, національних і культурних умов. Лібералізм виходить із положення, що світ підпорядкований законам, які нам непідвладні, тому природним принципом поведінки людини має бути здоровий глузд, зважені дії. Зазвичай прийнято поділяти лібералізм на класичний і новий (неолібералізм). Поява нового лібералізму датується кінцем 19 ст. — початком 20 ст.

Основними ідеями і цінностями класичного лібералізму були:

1. Індивідуальна свобода, гідність людської особистості, терпимість, право відрізнятися від інших, мати своє обличчя. Усвідомлення відповідальності людини за свої дії перед собою і перед суспільством, права особи на самореалізацію. Класичний лібералізм передбачає гармонійне поєднання індивідуалізму і гуманізму, самоцінності людини й людської свободи та плюралізму думок і переконань.

2. Розуміння свободи в негативному сенсі, тобто свободи індивіда від зовнішнього примусу, від політичного й соціального контролю з боку держави. Тому лібералізм задекларував тезу про те, що всі форми спадкоємної влади і станові привілеї втратили свою силу. На перше місце лібералізм поставив природні здібності окремої людини як самостійної і розумної істоти суспільства.

3. Визнання приватної власності гарантом і мірилом свободи. Основна свобода — економічна, свобода підприємництва. Із економічної свободи лібералізм виводив політичні та громадські свободи. Утілення в життя цих принципів можливе лише за умов наявності вільного ринку і вільної конкуренції.

4. Сфера індивідуальної активності як реалізація природного права повинна бути захищена від неправомірного втручання держави і церкви в приватне життя людини. Держава не повинна безпосередньо втручатися в економічне і соціальне життя людини. Вона має підтримувати елементарний порядок і створювати необхідні умови для вільної економічної діяльності, захищати країну від зовнішньої небезпеки. Ліберальні ідеї передбачали обов´язок держави стояти на сторожі прав особи, у тому числі й турбуватися про бідні верстви населення, надавати допомогу тим членам суспільства, які не можуть забезпечити собі необхідні умови проживання.

5. Економічна та юридично-правова системи і державна концепція, які сформулював лібералізм з урахуванням природного, невід´ємного права людини. Право перетворювалося на інструмент, який гарантував окремій людині свободу вибору морально-етичних цінностей, форм діяльності та створення умов для втілення в життя цього вибору. Законодавчо повинен бути закріплений принцип рівності всіх перед законом.

6. Особа не повинна ігнорувати прийняті в даному суспільстві норми і правила гри і зобов´язана нести відповідальність перед суспільством за свої дії. Тобто свобода розумілася не як можливість особи діяти, як їй заманеться.

Значний вклад ліберали внесли у розроблення принципів політичної демократії. Вони розробили ідеї парламентського і конституційного правління, ідеї поділу влади, забезпечення політичних прав громадян, ідеї рівності всіх перед законом, суверенітету народу, плюралізму, поваги до гідності людської особистості тощо.

При цьому необхідно зауважити і те, що лібералізм як світогляд є одночасно і стимулом, і результатом революцій кінця 18 ст. і початку 19 ст., врешті-решті він набув антиреволюційного змісту і спрямованості. Йому не притаманні такі риси, як радикалізм і революційне світобачення.

На межі 19 і 20 століть з розвитком західної цивілізації класичний лібералізм зазнав суттєвих змін, з´являється новий лібералізм — неолібералізм. Особливо швидкими темпами ці зміни відбувались у 20—30-ті роки 20 ст., коли президент США Ф. Рузвельт почав проводити новий курс і коли широко почали впроваджуватися економічні ідеї Д. Кейнса.

Що ж у неолібералізмі з´явилося нового?

· У зв´язку зі зростанням монополізму було прийнято законодавство про захист підприємництва, насамперед середнього, та підприємств-новаторів, які зазнавали особливого ризику.

· В обов´язок держави ставилося розробити стратегію економічного розвитку для того, щоб запобігти кризі й стабілізувати фінансове становище в країні.

· Розширювалася державна власність, визнавався плюралізм форм власності.

· Визнавався обов´язок держави і громадських організацій брати активну участь у захисті не тільки політичних, а й економічних і соціальних прав громадян, особливо бідних верств, які не спроможні забезпечити собі необхідні умови життя.

Після другої світової війни ідеї лібералізму було підтримано в багатьох країнах світу. У 1947 р. був створений Ліберальний Інтернаціонал, до якого увійшли ліберальні, демократичні і прогресивні партії. Нині в ньому налічується понад 50 партій країн Європи, Азії, Америки й Африки.

Ідеологію лібералізму покладено в основу діяльності Демократичної партії США (1828 p.), Ліберальної партії Великобританії (1832 p.), Ліберальної партії Канади (1873 р.) та інших.

Однією з поширених політико-ідеологічних течій сучасності є консерватизм, (від лат. conseware — зберігати, охороняти). Історія цієї політичної ідеології починається з кінця 18 ст.

Основні положення консерватизму вперше було сформульовано в працях Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бонольда, Г. Гегеля, A. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова та їхніх послідовників.

В Україні консервативну традицію розвивали Ф. Прокопович, B. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та інші мислителі.

Консерватизм з´явився як антиреволюційна феодально-клерикальна ідеологія, що ставила собі за мету зберегти незмінними встановлені раніше порядки. Уперше термін "консерватизм" вжив французький письменник Ф. Шатобріан для визначення ідеології періоду Великої французької революції 1789 — 1794 років.

Консерватизм — це політична ідеологія, що орієнтується на збереження і підтримку форм державного устрою і суспільного лсиття, що склалися історично, його морально-правових основ, втілених у нації, релігії, шлюбі, сім´ї, власності.

Незважаючи на різні форми свого прояву, консервативна течія має такі основні риси:

· визнання протиприродною свідому перебудову суспільства; оскільки суспільство являє собою систему норм, звичаїв, традицій, інститутів і моральних засад, які сягають у давнину, до них і потрібно пристосовувати сучасні політичні принципи;

· переконання в існуванні всезагального морально-релігійного порядку;

· визнання недосконалості людської природи і природженої нерівності людей, обмеженості людського розуму і невіра в молсливість соціальної рівності між людьми;

· тверде переконання в тому, що гарантом особистої свободи і соціального порядку є приватна власність;

· визнання необхідності класової ієрархії, перевага усталеним суспільним інститутам і тверда орієнтація на державний авторитет.

У зв´язку зі змінами, що сталися у світі в другій половині 20 ст., класичний консерватизм трансформувався в "неоконсерватизм". Біля витоків неоконсерватизму стояли такі відомі громадсько-політичні діячі і вчені, як Д. Белл, 3. Бжезинський, Ф. Хаєк, Н. Крістон та ін.

Неоконсерватизм намагається пристосувати традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і відстоює такі принципи: в економічній сфері — звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання; у соціальній — економічний реалізм, скорочення соціальних витрат; у політичній — посилення елітарних тенденцій в управлінні державою, зміцнення законності та порядку.

Неоконсерватизм являє собою своєрідний синтез ідей консерватизму і лібералізму, сутність якого містить заклик: "Розчистити місце від усього того, що було в суспільстві штучно створено, і створити таке, що варте збереження".

Основну увагу неоконсерватори звертають на вимоги зміцнювати законність і порядок, не допускати будь-яких новацій, що можуть підірвати стабільність політичної системи, обмежити владу представників великого капіталу. Неоконсерватори твердять, що реальний розвиток суспільства можливий тільки за умов вільних ринкових відносин. При цьому основні зусилля повинні бути зосереджені на досягненні формальної свободи, оскільки свобода і рівність несумісні, а соціальна рівність — неможлива. Неоконсерватори виступають проти високих податків на великий капітал з метою перерозподілу коштів на користь бідних верств населення, проти зрівняльного розподілу, за скорочення державних соціальних програм, що перетворюють державу на "дійну корову" і розбещують людину, яка повинна розраховувати тільки на свої власні сили.

Для консерваторів класична демократія не тільки нездійсненна, а й шкідлива, тому необхідне поєднання демократії і влади еліт. Головним правом особи є право мати власність і розпоряджатися нею.

Сьогодні західні консерватори є охоронцями суспільних інститутів, виступають за зміцнення морального порядку, проти будь-яких спроб пом´якшити соціально-економічну нерівність, за свободу приватного підприємництва, активну участь аристократії в державному управлінні.

У багатьох західних країнах ідеологія консерватизму є досить популярною, на її основі створено політичні партії. Успішно функціонують вони в США, Великій Британії, Франції, ФРН і в низці інших країн.

В Україні спектр консервативних політичних партій поки що не склався. А ті політичні партії, що вважають себе консервативними, зокрема Українська національно-консервативна та Українська консервативно-республіканська, якіцо проаналізувати весь комплекс їхніх програмних вимог, радше тяжіють до правого радикалізму, ніж до консерватизму.

Найближче підходить до власне консервативних ідей Українська республіканська партія, ідейне коріння якої можна відшукати в Українській Гельсінській спілці.

Консервативні партії в Україні, враховуючи наявний стан суспільно-політичних відносин, всупереч консервативним тра-диціям, виступають за кардинальні й рішучі зміни в усіх сферах життя суспільства. Тому консерватизм в Україні неминуче буде не правим, а лівим, оскільки гостро відчувається потреба інтенсифікувати інноваційну діяльність, спрямовану на трансформацію суспільства, виведення його на шлях загальнолюдської цивілізації.

У середині 19 ст. сталося різке загострення боротьби між пролетаріатом і буржуазією. Це викликало появу нової політичної ідеології — соціалізму, з майже одночасною появою в ній двох відгалужень — марксизму і соціал-демократизму. Засновник марксистського крила соціалістичної ідеології К. Магжс, як і його послідовники Ф. Енгельс, Г. Плеханов, В. Ленін, Й. Сталін та інші, виходили з того, що розв´язання основних суспільних проблем безпосередньо пов´язане з побудовою справедливішого порівняно з капіталізмом соціалістичного суспільства.

Ідейною основою створення марксизму стали: німецька класична філософія; англійська політична економія і французький утопічний соціалізм.

Базовими цінностями марксизму є суспільна власність на засоби виробництва, рівність, народовладдя, інтернаціоналізм.

В основу марксизму покладено такі постулати:

· Соціалізм є вищою порівняно з капіталізмом формою суспільної організації, перехід до якої можливий тільки шляхом революції.

· Побудова соціально справедливого суспільства неможлива без знищення приватної власності на засоби виробництва.

· Шлях до соціалізму пролягає через заміну буржуазного парламентаризму диктатурою пролетаріату. Тому марксизм особливо багато уваги приділяв розробленню теорії диктатури пролетаріату, стратегії і тактики революційного робітничого руху.

Невипадково у 19 ст. марксистське вчення особливу увагу приділяло саме революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню необхідності диктатури пролетаріату, розробленню стратегії і тактики революційної боротьби.

У 20 ст. вчення марксизму було розвинуто в працях В. Леніна. Саме це комуністичне вчення було названо "марксизмом-ленінізмом", згідно з яким соціалістична ідея здійснювалася через масове соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної і духовної опозиції. Усе це призвело зрештою або до краху так званого соціалізму (СРСР, країни Центральної і Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея), або до ринкового реформування (Китай, В´єтнам). У свою чергу, це негативно позначилося на самому уявленні про соціалізм як про політичну ідеологію, спричинило її кризу. Тому є всі підстави вважати, що досвід, накопичений марксизмом-ленінізмом, не тільки не виправдав сподівань її ідеологів, а й трагічно позначився на всьому житті народів, які керувалися цим ученням і яким довелося пожити кілька десятиліть за його жорстокими законами.

Інша доля склалась у соціал-демократичного крила соціалістичної ідеології, що вже остаточно відокремилося від марксистської ще в 1889 р.

Ідеологи соціал-демократичного напряму Е. Бернштейн, К. Каутський, О. Бауер, К. Реннер, Д. Манн і деякі інші виходили з того, що новий лад, який повинен замінити капіталізм, можна організувати не шляхом революційного насилля, а шляхом поступової історичної еволюції суспільства в напрямі соціальної справедливості і рівності громадян. На думку прихильників соціал-демократизму, соціалізм не означає якогось реального суспільного ладу, ідея соціалізму — це морально-політичний ідеал: "Кінцева мета ніщо, рух — усе".

В Україні ідеї соціал-демократизму підтримали і розвивали такі відомі вчені і громадсько-політичні діячі, як Д. Антонович, П. Федченко, І. Мазепа, В. Винниченко, М. Порш, С Петлюра, В. Чехівський та ін.

Базовими цінностями соціал-демократизму є свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму — здійснення справжньої демократії.

В основу соціал-демократизму покладено такі основні ідеї і принципи:

· державне регулювання економіки і розвиток ринкових механізмів, поєднання їх;

· соціальне партнерство, а не класова боротьба;

· перехід до нового суспільства шляхом реформ, відмова від революції;

· відданість парламентаризмові, орієнтація на плюралізм і порозуміння в розв´язанні суспільних проблем;

· соціальна захищеність людини і введення робітничого самоуправління;

· заперечення диктатури як форми політичної влади;

· підвищена увага до етичних стимулів політичного розвитку. У центрі уваги соціал-демократії — ідея створення "соціальної держави" як інструменту формування "солідарного суспільства", де повинні з´єднатися два великі досягнення 20 ст. — індивідуальність творчості і колективна солідарність. Свого практичного втілення ця ідея набула в низці європейських країн.

Соціал-демократи замінили і частково удосконалили ідею класового протиборства концепцією "соціального партнерства". Однак не все так добре у них склалося, як це видається на перший погляд. Нездійсненними виявились ідеї "демократичного соціалізму" і "суспільства — держави всезагального благополуччя". Неправильне тлумачення сучасної ролі середніх верств, труднощі в розв´язанні питань щодо найманої праці, соціальних наслідків технологічної революції в розвинутих країнах та інші теоретичні прорахунки серйозно підірвали вплив соціал-демократів. Утім, і успіхи деяких країн у соціальному забезпеченні, охороні здоров´я, освіті, житловому будівництві і багатьох інших сферах значні. У країнах, уряди яких очолювали соціал-демократи, практично ліквідовано безробіття і бідність.

У 80-х роках 20 ст. більшість соціал-демократичних партій прийняла нові редакції своїх програм. В основу їх покладено такі базові засади, як політичний плюралізм; приватнокапіталістичні принципи економіки і державне регулювання її; соціальна допомога бідним верствам населення; забезпечення максимального рівня зайнятості тощо.

Особливістю сучасної соціал-демократії є те, що загальний напрям політичної діяльності цих партій визначається відносно короткотерміновими програмами і заходами. Саме цим і пояснюється згода соціал-демократів іти на компроміси і домовленості як усередині своїх партій, так і поза їхніми межами. Саме цим можна пояснити й появу численних соціал-демократичних концепцій (австромарксизму, африканського соціалізму, етичного соціалізму та ін.).

Багатоваріантність цих і деяких інших підходів соціал-демократів до розв´язання наболілих соціальних проблем приводить до того, що нині важко провести чіткі відмінності між соціал-демократичними партіями і партіями інших ідейно-політичних орієнтацій.

Це посилює позиції соціал-демократії і на міжнародній арені. У 1974 р. було створено Союз соціал-демократичних партій Європейського співтовариства, створено в парламенті Європейського союзу соціал-демократичну фракцію. Позитивним чинником світового розвитку став Соціалістичний Інтернаціонал, який нині об´єднує близько 80 соціалістичних і соціал-демократичних партій, які налічують 20 млн членів.

Однією з дуже поширених ідеологій є християнсько-демократична. В її основу покладено.

· синтез "миру любові" і "миру влади";

· визнання необхідності формувати державу як гаранта свободи для всіх громадян суспільства;

· утвердження тези про те, що добробут людини залежить від благополуччя суспільства і держави і навпаки;

· визнання держави як гаранта духовної свободи з одночасним запереченням того, що держава є найвищою політичною цінністю, а тому не слід сліпо підкорятися світській владі;

· моральними критеріями діяльності людини і держави є християнські цінності;

· держава повинна забезпечити реалізацію демократичних прав громадян, надавати допомогу всім тим, хто її потребує; це може забезпечити баланс інтересів і відносин між державою та громадянином.

Однією з одіозних суспільно-політичних течій сучасності є фашизм. Термін "фашизм" (від лат.fascio — пов´язка, пучок, в´язка, об´єднання) почав широко вживатися з 1919 p., коли в Італії було створено фашистську партію, яку очолив Б. Муссоліні. У своїй класичній (італійській) формі фашизм був покликаний піднести силу національного духу, відродити історичне значення Римської імперії, сформувати ментальні засади нових імперських амбіцій, встановити тверду державну владу, яка б організувала все суспільство для здійснення історичної мети національного відродження. Із цього часу фашизм проявляється як екстремістсько-політичний рух, як форма правління і як ідеологія.

Фашизм як екстремістсько-політичний рух з´явився після першої світової війни, за умов глибокої економічної кризи. Саме в цей час величезні маси людей жили на межі виживання. Цим і скористалися фашисти, залучивши їх під свої знамена.

Головним об´єднувальним гаслом для фашистів стала корпоративна єдність нації, що ґрунтується на спільності крові і раси й гарантом якої покликана бути держава.

Як державна форма правління фашизм являє собою різновид тоталітаризму. Він передбачає повний контроль усього суспільного життя з боку держави та силових структур правлячої партії, ліквідацію демократичних свобод та інституцій, мілітаризацію країни. Такий соціальний порядок забезпечується репресіями проти інакомислення і "фільтрацією" суспільства від усіх елементів, які виступають проти фашизму.

Як ідеологія фашизм являє собою суміш расистських, інтернаціоналістичних, націоналістичних, соціалістичних, консервативних і деяких інших ідейно-політичних течій. З´єднувальним ланцюгом цих течій виступає апологетика виконавчої ролі держави, нації та її вождя.

Серед теоретиків — фундаторів фашистської ідеології слід назвати А. Ракко, Д. Джентіле і Б. Муссоліні. Найбільший внесок у становлення фашистської ідеології зробив Б. Муссоліні. Саме він не тільки визначив основні риси фашизму: активізм, націоналізм і футуризм, розкрив їхній зміст, а й першим спробував втілити ідеї фашизму в життя.

Одним із найреакційніших відгалужень ідеології фашизму є нацизм (націонал-соціалізм). Нацистську доктрину обґрунтовано в книжках А. Гітлера "Моя боротьба" і А. Розенберга "Міф 20 століття". Найхарактернішими рисами нацистської ідеології й політики є: панування расистської шовіністичної ідеології; культ вождя; встановлення однопартійної системи; ототожнювання партії з державою, зрощення їхніх апаратів; мілітаризація й уніфікація всього суспільного життя тощо.

У політичній доктрині фашизму індивід — ніщо. Він повинен розчинятись у найвищій силі — нації й відчувати гордість від участі в ній. Фашизм широко пропагує самопожертвування з очевидною метою — обґрунтувати необхідність існування й діяльності вождів, їхнього владарювання над масою.

Основними засобами досягнення своєї мети фашизм вважає силу, насамперед військову. Тому мілітаризація, насильницькі методи як під час завоювання влади, так і в процесі виконання програмних завдань фашизму є необхідною умовою його існування. Фашизм протиставляє військову силу таким основоположним політичним цінностям, як свобода, рівність і демократія. Усіма доступними методами фашизм насаджує правовий нігілізм, антипарламентаризм, обмеження демократичних прав і свобод.

Фашистська ідеологія ґрунтується на ідеї расової винятковості панівної нації, а це зумовлює проведення антинаціональної за своєю суттю політики — шовінізму, расизму, геноциду та етноциду.

За умов панування фашизму неможливе легальне існування будь-яких опозиційних політичних партій або інших політичних об´єднань.

Ідеї фашизму і фашистські рухи мають місце і в сучасному світі, уже у вигляді неофашизму. Нині неофашистські організації діють у 80 країнах світу. Створено Всесвітній союз нацистів із штаб-квартирою в США. В основу неофашистської ідеології покладено все ті ж фашистські постулати. Але є й відмінності, що містяться в закликах неофашистів, — відмова від етнічного месіанства, пропаганда так званого гуманізованого фашизму і деякі інші.

Сучасні неофашисти виступають під гаслами "чистого" фашизму, вільного від спотворень, намагаються відмежуватися від злочинів гітлерівського фашизму. Сьогодні вони говорять про білу людину взагалі, яка протиставляється "кольоровим" народам. Неофашисти США, наприклад, твердять про перевагу "англосаксонської раси".

До крайніх поглядів і методів політичної діяльності відносять і політичний екстремізм. Ліве його відгалуження в теорії покладається на ідею негайної революції і боротьби, а правий напрям використовує ультранаціоналістичні гасла і виявляється у формі фашизму чи расизму.

Особливим проявом політичного екстремізму є релігійний екстремізм. Дуже великого поширення в наш час набув ісламський фундаменталізм.

Для практики політичного екстремізму характерним є намагання досягнути політичної мети шляхом використання будь-яких форм насилля, включаючи і політичний терор.

Таким чином, політичні ідеології формуються на основі певних соціально-економічних відносин і мають собі за мету активізацію суб´єктивного чинника. Плюралізм ідейно-політичних течій, підходів, методологічних принципів, терпимість до інакодумства є запорукою стабільності будь-якого політичного ладу.

Нині у світовій соціально-політичній думці все більше окреслюються контури планетарної ідеології гуманізму. Така синтетична ідеологія в майбутньому може мати перспективу, тому що вона буде ґрунтуватися на ідеї "знімання" суперечностей між свідомістю особи і суспільством через трансцендентальні суб´єкти: Всесвіт і знання. Нова епоха вже сформувала необхідність у такій ідеології, оскільки саме гуманізм як планетарна ідеологія зможе об´єднати всі нації в світове співтовариство, покликане забезпечити соціальний добробут та інтелектуальні й духовні потреби кожної людини Землі.

Абсолютна монархія - форма державного правління, при якій монарху належить необмежена верховна влада. При абсолютизмі держава досягає найвищого ступеня централізації, створюються розгалужений бюрократичний аппарат. Верховна влада не обмежується конституцією і парламентом.

Автономія (від греч. autonomia — самоврядування), одна з форм внутрішнього самовизначення етнічних і регіональних спільнот в рамках єдиної держави. Розрізняються два основних типу автономій — територіальна і культурна. Територіальна автономія припускає встановлення регіональної форми управління різного рівня в районах переважного мешкання меншин етнічних і інших груп, що мають відмітні релігійні, історико-культурні або регіонально-економічні характеристики. Територіальні автономії можуть мати статус державної освіти в рамках федерації з власною конституцією, законодавством і офіційною мовою. Його відносини з федеральною владою регулюються на основі загальної конституції і угод.

Антанта (франц. entente, Згода) союз Великої Британії, Франції і Росії; який було сформовано в 1904 1907; об’єднал під час 1-й Світової війни проти країн Германської коаліції більш ніж 20 держав (серед них США, Японія, Італія, Греція, Румунія і інш.).

Асиміляція (від лат. assimilatio — наслідування, уподібнення, схожість) етнічна, часткова або повна втрата культури на користь іншої, звичайно домінуючої культури, включаючи і зміну етнічної ідентичності. У Росії асиміляція відбувалась головним чином на користь російської культури і мови, тобто русифікація. У Польщі – полонізація. В Румунії, відповідно – румунізація. Асиміляція може здійснюватися і через структурне або пряме насильство, коли держава перешкоджає розповсюдженню мови і інших форм культури етнічних меншин і навіть відмовляє їм у визнанні і в наданні цивільних прав. Як це мало місце в Польщі і Румунії.

Більшовики -представники політичної течії (фракції) в РСДРП (з квітня 1917 самостійна політична партія на чолі з В. Леніним. Поняття «більшовики» виникло на 2-м з’їзді РСДРП (1903 р.) після того як на виборах в керівні органи партії прибічники В. Леніна отримали більшість голосів, а їх противники, відповідно, меншовики, потерпіли поразку В 1917—1952 роках слово більшовики входило до офіційної назви партії— РСДРП(б), РКП(б), ВКП(б).

Воєнний комунізм - система надзвичайних заходів Радянської влади в умовах економічної кризи, Громадянської війни і іноземної інтервенції. Політика «військового комунізму» була направлена на подолання економічної кризи і спиралася на теоретичні уявлення про можливість безпосереднього введення комунізму. Основні риси: націоналізація всієї крупної і середньої промисловості і більшої частини дрібних підприємств; продовольча диктатура, продрозкладка, прямий продуктообмін між містом і селом; заміна приватної торгівлі державним розподілом продуктів за класовою ознакою (карткова система); натуралізація господарських відносин; загальна трудова повинність; зрівняльність в оплаті праці; військово-наказова система керівництва всім життям суспільства. Після закінчення війни численні виступи робітників і селян проти політики «військового комунізму» показали її повний крах, в 1921 введена нова економічна політика НЕП.

Геноцид (від греч. génos — рід, плем'я і лат. caedo — вбиваю), у міжнародному праві один з тяжких злочинів проти людства, винищування окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також умисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп, рівно як і заходи по запобіганню дітородінню в їх середовищі (біологічний геноцид).

Директорія – тимчасовий орган управління державою під час надзвичайного стану. Наприклад, Директорія періоду Великої Французької революції; Уфимська Директорія, після розгону більшовиками Установчих Зборів в Росії; Директорія УНР.

Ендеми – Націонал-демократи, скорочена назва Української націонал-демократичної організації, що існувала в Галичині в міжвоєнний період.

Індустріалізація - процес створення крупного машинного виробництва. Джерелами засобів для індустріалізації можуть бути як внутрішні ресурси, так і кредити, інвестиції капіталів з розвиненіших країн. Терміни і темпи в різних країнах неоднакові (наприклад, Великобританія перетворилася на індустріальну у середині XIX в., а Франція — на початку 20-х рр. XX в.). У Росії індустріалізація успішно розвивалася з кінця XIX — почала XX вв. Після Жовтневої революції (з кінця 1920-х рр.) індустріалізація форсований здійснювалася тоталітарним режимом насильницькими методами за рахунок різкого обмеження рівня життя більшості населення, експлуатації селянства.

Інтервенція (від лат. interventio — втручання), у міжнародному праві насильницьке втручання одного або декількох держав у внутрішні справи іншої держави. Інтервенція може бути військовою (одна з форм агресії), економічною, дипломатичною.

Карпатороси – політична течія в Закарпатті в міжвоєнну добу. Друга назва - «локалісти»

Квазіпредставницький -принцип формування революційної влади, який відкидав загальні і прямі вибори органів влади, а базувався на представництві від громадських організацій. Цей принцип особливо мав місце, зокрема, під час революції 1917 року в Росії, 1918 року в Німеччині, 1919 року в Угорщині.

Колгосп - форма організації сільськогосподарської праці; були створені в СРСР в ході колективізації.

Колективізація сільського господарства, в СРСР масове створення колективних господарств (колгоспів), здійснене в кінці 1920-х — початку 1930-х рр., що супроводжувалося ліквідацією одноосібних господарств. Колективізація проводилася форсованими темпами з широким використанням насильницьких методів, репресій по відношенню до селянства. Привела до значного руйнування продуктивних сил, скорочення сільськогосподарського виробництва, масового голоду 1932—33 в більшості районів України, на Північному Кавказі, і інших регіонах.

Комунізм (від лат. communis — загальний) - загальна назва різних концепцій, в основі яких — заперечення приватної власності (первісний комунізм, утопічний комунізм і ін.), в марксистській концепції історичного процесу — суспільно-економічна формація, що змінює капіталізм і що проходить в своєму розвитку два ступені (фази) — нижчий, званий соціалізмом, і вищу, звану повним комунізмом..

Консерватизм (франц. conservatism, від лат. conservo — охороняю, зберігаю) - позначення різнорідних ідейно-політичних і культурних течій, що відстоюють традицію і спадкоємність в соціальному і культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих і сталих соціальних встановлень і норм, неприйняття революцій і радикальних реформ, відстоювання еволюцію органічного розвитку. В умовах соціальних змін консерватизм виявляється у вимогах реставрації старих порядків і часто супроводжується ідеалізацією минулого.

Конфедерація (від позднелат. confoederatio — союз, об'єднання) - форма державного устрою, при якій держави, створюючи конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади і управління; спеціальні об'єднані органи створюються тільки для координації дій в певній меті (військових, зовнішньополітичних і т. п.).

Концесія (від лат. concessio — дозвіл, поступка) - договір про передачу в експлуатацію іноземній державі, компанії або іншій особі на певний термін природних ресурсів, підприємств і інших господарських об'єктів, що належать державі.

Коренізація – політикапереходу на національні мови адміністративних установ Союзних республік, а також підвищення відсотків в партійних органах представників титульних народів Союзних республік.

Легітимність – термін М. Вебера, передбачав не тільки законність влади, але й довіру з боку народу, здатність влади ефективність виконувати свої функції.

Лібералізм - ідейна і суспільно-політична течія, що виникла в європейських країнах в XVII—XVIII вв. і що проголосило принцип цивільних, політичних, економічних свобод. Ідеї лібералізму одержали перше втілення в Конституції США (1787) і Декларації прав людини і громадянина (1789) у Франції. У XIX — початку XX вв. сформувалися основні положення лібералізму: цивільне суспільство, права і свободи особи, правова держава, демократичні політичні інститути, свобода приватного підприємництва і торгівлі.

Меншовики - представники політичної течії (фракції) в РСДРП, з 1917 — самостійна політична партія. Поняття «меншовики» виникло на II-му з'їзді РСДРП (1903), коли частина делегатів залишилася в меншині з питань про вибори в керівні органи партії. Головні лідери і ідеологи — Л. Березня, А. З. Мартинов, П. Би. Аксельрод, Р. В. Плеханов. Виступали проти строгого централізму в роботі партії і наділу ЦК великими повноваженнями. У Революцію 1905—07 вважали, що пролетаріат повинен діяти в коаліції з ліберальною буржуазією проти самодержавства; заперечували революційний потенціал селянства, приділяли велику увагу легальним формам роботи в масах і т.п. Після Лютневої революції підтримували Тимчасовий уряд. Жовтневу революцію не прийняли, вважаючи, що Росія не дозріла для соціалізму.

Модернізація - зміна, удосконалення, що відповідає сучасним вимогам, смакам, наприклад модернізація устаткування.

Наркомат (народний комісаріат), фактично міністерство в Радянській державі в 1917—1946 центральний орган державного управління окремою сферою діяльності або окремою галуззю народного господарства. Очолювався народним комісаром (наркомом). Вперше були створені в жовтні 1917 II-м з'їздом Рад. У 1946 народні комісаріати перетворені в міністерства.

Націоналізація - перехід приватних підприємств і галузей економіки у власність держави.

Націоналізм - доктрина і політична практика, засновані на уявленні, що основу державності, господарських і культурних систем складають цілісні спільності під назвою нації. Залежно від розуміння, що таке нація, націоналізм має дві основні форми — цивільний і етнічний. Цивільний націоналізм виник на основі уявлення про націю як співгромадянство, що володіє загальною самосвідомістю при збереженні етнічної, релігійної і расової різноманітності. Фактично ця форма близька до поняття патріотизму. Етнічний націоналізм від імені домінуючої в державі етнічної групи приймає форму шовінізму і викликає етнічну дискримінацію і насильницьку асиміляцію представників меншин етнічних. Етнічний націоналізм розуміє націю як вищу форму етнічної спільності, що володіє винятковим правом на державність.

Націонал-соціалізм – ідеологічна течія в країнах Східної Європи, зокрема в Німеччини. З 1933 р., коли до влади прийшов А. Гітлер, в Німеччині націонал-соціалізм став офіційною ідеологією і різновидом тоталітарного режиму, що базувався на агресивному етнічному націоналізмі і расизмі; розглядав націю як колективного індивіда; яка має зверхність над іншими народностями, що мешкають поряд з нею в однієї державі. Серед українських політичних партій ідеологія націонал-соціалізму була притаманна ОУН.

Октябристи (Союз 17 жовтня) - помірковано-консервативна партія чиновників, поміщиків і крупної торговельно-промислової буржуазії Росії. Організаційне оформлення партії завершилося в 1906. Названа на честь Маніфесту 17 жовтня 1905, що знаменував, на думку октябристів, вступ Росії на шлях конституційної монархії. Виступила з вимогою народного представництва, демократичних свобод, цивільної рівності і ін. Партія входила до Поступового блоку. Лідери — А. І. Гучков і М. В. Родзянко прийняли активну участь в Лютневої революції. А. І. Гучков був військовим міністром першого складу Тимчасового уряду.

Офензива - (англ.. offensive) наступ.

Панславізм, 1) термін, введений в 1840-х рр. австро-угорськими націоналістичними діячами для позначення національно-визвольної боротьби слов'янських народів. 2) Течія в російській суспільній думці другої половини XIX в. Зародилося після поразки Росії в Кримській війні 1853—56. У основі — ідея корінної відмінності слов'янських народів від інших народів Європи, висновок про необхідність союзу слов'янських народів на чолі з Росією. Ідеологія панславізму пережила певний спалах напередодні I-й Світової війни як реакція на посилення німецької експансії.

Парламентаризм — система державного управління, при якій парламент грає переважаючу роль не тільки як законодавчий орган, але і як орган верховного контролю над владою старанної. парламент не задовольняється роллю законодавчого корпусу: він формує уряд і вимагає від виконавчої влади відповідальності. У разі несхвалення парламентом образу дій виконавчої влади міністри зобов'язані вийти у відставку. Таким чином виконавча влада фактично є тільки органом парламенту.

Полонізація – насильницький перехід на польську мову населення західноукраїнських земель у міжвоєнну добу.

Правосильність – див. легітимність.

Радгосп (радянське господарство) - сільськогосподарське державне підприємство. У СРСР перші радгоспи були створені в 1918.

Репресія (від лат. repressio — придушення), каральна міра, покарання, вживані державними органами.

Робфак (робочий факультет) - у 1919—1940 роках загальноосвітній учбовий заклад в СРСР для підготовки у ВНЗ молоді, що не мала середньої освіти; створювалися при вищих навчальних закладах (навчання 3 роки на денних, 4 роки на вечірніх).

Румунізація – насильницький перехід на румунську мову населення Буковини, яка входила до складу Румунії у міжвоєнну добу.

Русини -назва українського населення Галичини в Австро-Угорщини, також самоназва українського населення Закарпаття.

Русифікація – перехід на російську мову державних установ і освіти населення Галичини під час панування Російської військової адміністрації 1914-1915 рр.

Русофіли – прихильники єднання з Росією. Течія в західноукраїнському політичному русі, яка мала поширення в Галичині в період І Світової війні, а також в Закарпатті 1930-ті роки.

Соціалізм - позначення вчень, в яких як мета і ідеал висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності, а також суспільного устрою, що утілює ці принципи. Термін «соціалізм» з'явився в другій половині XIX в. (П. Леру), проте уявлення про лад соціальної справедливості сходять до стародавніх ідей про «золоте століття», вони розвиваються в різних релігіях, а потім в багатьох різновидах так званого утопічного соціалізму. Теорія так званого наукового соціалізму, розроблена К. Марксом і Ф. Энгельсом, розглядала соціалізм як нижчу фазу (ступінь) комунізму, що приходить на зміну капіталізму в результаті пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату. Після Жовтневої революції 1917 в Росії, що проголосила своєю метою втілення на практиці ідей наукового соціалізму, соціалізм розвивався в двох руслах, на які розколовся міжнародний соціалістичний рух, — комуністичному і соціал-демократичному. В соціал-демократичній течії затвердилася орієнтація на реформування капіталізму, що спиралася на ідеї Е. Бернштейна. Зазнавши значну еволюцію, відмовившись від марксизму як єдиної ідейної основи, соціал-демократія виробила сучасну концепцію демократичного соціалізму, по якій соціалізм може бути здійснений в тривалому процесі реформування капіталізму, затвердження політичної, економічної і соціальної демократії і цінностей свободи, справедливості, солідарності і рівності. Політика соціал-демократії зробила вплив на демократизацію відносин влади і власності, на зростання рівня і якості життя найнятих робітників і в сукупності з іншими чинниками привела до значної трансформації капіталістичного суспільства. У комуністичному русі набули поширення уявлення про соціалізм, пов'язані з твердженням з кінця 1920-х — початку 1930-х років так званої радянської моделі соціалізму, поширеної II-й Світової війни на низку інших країн (світова соціалістична система). Характерні риси такого ладу, який був оголошений соціалістичним (реальний соціалізм, зрілий, розвинений соціалізм): монополія державної власності, директивне централізоване планування, диктатура партійно-державної еліти, що спиралася на апарат насильства, масові порушення законності і прав громадян.

Тоталітаризм (від середньовічного лат. totalis — весь, цілий, повний) - одна з форм (політичного режиму) держави (тоталітарна держава), що характеризується його повним (тотальним) контролем над всіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями відносно опозиції і інакодумців (наприклад, різні форми тоталітаризму у фашистській Італії, Німеччині, комуністичний режим в СРСР, франкізм в Іспанії і ін. — з кінця 20-х рр. XX в.).

Трудовики («Трудова група») - фракція депутатів-селян і народницької інтелігенції в 1—4-й Державних думах (1906—17). Програма включала вимоги демократичних свобод, націоналізації землі, окрім селянських наділів, мирним шляхом. У червні 1917 злилися з народними соціалістами.

Українізація – перехід на українську мову державних установ, засобів масової інформації і системи освіти.

Українофіли – українські патріоти.

Український П’ємонт – мається на увазі Галичина, як центр об’єднання українських земель, аналогічно як це зробив П’ємонт під час об’єднання Італії.

Універсал – декрет, урядова декларація.

Установчі Збори – представницький орган, скликаний під час зміни державного устрою і політичного режиму. для прийняття нової Конституції.

Фашизм - соціально-політичні рухи, ідеології і державні режими тоталітарного типа. У вузькому сенсі фашизм - феномен політичного життя Італії і Німеччини 1920- 40-х рр. XX ст. У будь-яких своїх різновидах фашизм протиставляє інститутам і цінностям демократії. Фашизм спирається на масову тоталітарну політичну партію (вона є державно-монопольною організацією) і незаперечний авторитет “вождя”. Тотальний, зокрема ідеологічний, масовий терор, шовінізм, ксенофобія по відношенню до “чужих” національних і соціальних груп, до ворожих йому цінностей цивілізації Режими і рухи фашистського типа використовують демагогію, популізм, гасла соціалізму, імперської державності, апологетику війни.

Федерація (від позднелат. foederatio — союз, об'єднання), тобто союзна, федеральна держава, - форма державного устрою, при якій держава утворює федеральні одиниці — члени, суб'єкти федерації (наприклад, землі, штати). У федерації діють єдина конституція, єдині союзні (федеральні) органи державної влади, встановлюються єдине громадянство, грошова одиниця і таке інше. Суб’єкти федерації мають, як правило, власні конституції, законодавчі, виконавчі і судові органи.

Чека (рос.- ВЧК - Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ВЧК), створена в грудні 1917. Голова — Ф. Дзержинський. У 1918 були створені місцеві органи ВЧК, а також транспортні, фронтові і армійські ЧК. ВЧК проводила масові репресії, в основному за класовим принципом, здійснювала так званий червоний терор. У 1922 реорганізована в Державне політичне управління (ГПУ).

Четверний союз - назва блоку Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії, що протистояв в I-й Світовій війні країнам Антанти.

Соціалізм (від латинського socialis — "суспільний") — це і сукупність доктрин, і політичні рухи, що ставлять перед собою мету здійснити зазначені доктрини на практиці, а також визначена організація суспільства. Головне в цій системі полягає в тому, що приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які дбають про свої власні інтереси, чи ринковими силами капіталізму. Історія сучасності знає чимало різних форм соціалізму, які залежать від того, що мається на увазі під "соціальним контролем", і від міри, до якої цей контроль здійснюється над суспільством, а також ким цей контроль здійснюється. У деяких соціалістичних доктринах усі галузі промисловості повинні бути націоналізовані, у той час як в інших тільки найбільші або найважливіші, такі як банки або природні ресурси. Деякі соціалістичні доктрини мають на увазі суворо централізований державний контроль, тоді як інші допускають велику децентралізацію з делегуванням значної міри повноважень планування органам місцевого самоврядування. Деякі закликають до авторитарної командної економіки, тоді як інші припускають лише регульовану ринкову економіку. В результаті різні форми, яких па практиці набув соціалізм, разюче відрізняються.