Красномовство у Новому Завіті

У центрі Нового Завіту — особистість Іісуса Христа. Він постає не просто людиною, а Богом в людському тілі, іпостассю Святої Троїці. Один з євангелістів — Іоанн — трактує Христа як те "Слово Боже", що творило світ, а відтак стало плоттю й перебувало серед людей задля їх спасіння. Власне, Іісус, проповідник з Назарету, розумів себе саме так, твердячи: "Небо й земля проминеться, але не минуться слова Мої!" (Мф. 24:35). Він виголошує пророцтва про Страшний суд, воскресіння мертвих, майбутню руйнацію Храму тощо. За словом Іісусовим, як стверджує Біблія, засихає смоківниця, що не хотіла нагодувати його, коли він був голодний; він виганяє з хворих бісів, що мучать людину, навіть воскрешає мертвих. Усе це покликано показати його божественну владу над природою, над самим життям і смертю.

Одночасно в "земному" житті Іісус змальований як освічена людина, що навчалася Святого Письма з дитинства. В Євангелії від Луки розповідається, як під час паломництва в Храм Єрусалимський батьки забули, виходячи з нього, забрати підлітка Іісуса з собою, а коли повернулися, то знайшли Його серед храмових мудреців-книжників, котрі дивувалися мудрості Дитини та Його знанню Писання.

Проповідь Христа базувалася на Старому Завіті та коментарях до нього, на широкому використанні й тлумаченні цитат. Проте й конфлікт Христа з рабинами почався з того, що він, як заведено було, прокоментував при читанні Біблії в синагозі м. Назарета слова пророка про Месію (Спасителя світу) як про самого себе. Тому проповідь Христа сильно відрізнялася за стилем від розуміння тогочасних юдейських книжників, "Бо навчав він їх [людей], як можновладний, а не як ті книжники їхні" (Мф. 7:29).

Характерно, що Іісус нічого не додавав до Писання — це було заборонено. Але його коментарі до написаного відзначаються глибиною та витонченістю.

Цікаво взяти до уваги ставлення Христа до судового красномовства. Христос твердив, що ті, які сподіваються, що він, Іісус з Назарету, відновить Ізраїльску державу з її судочинством, не розуміють, що його Царство — не від цього світу. Тобто — божественне право він рішуче ставив над правом людським.

Якийсь книжник допитувався в нього: яка заповідь найбільша в Законі? Книжник виходив з того, що одна заповідь важлива, інша — менш важлива. Але Іісус відповів так:

"...Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою". Це найбільша й найперша заповідь, а друга однакова з нею: "Люби свого ближнього, як самого себе". На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Мф. 22:37—40).

Тобто Христос ствердив, що Декалог — це, по суті, одна заповідь, що регулює ставлення людини і до Бога, і до ближнього. Це — заповідь любові, бо саме на ній, а не на помсті й розбраті, тримається порядок і гармонія.

Саме тому приписи, в яких відчувається певний вплив вавілонського законодавства, Христос потрактовує як щось таке, що дано було в часи Мойсея "заради жорсто-косердя" людей. Він заперечує дух казуїстики та підкреслює, що справедливість не може бути механічною:

"Ви чули, що сказано: "Око за око, і зуб за зуба". А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою — підстав йому й Другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, — віддай і плаща йому. А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, — іди з ним навіть дві..." (Мф. 5:38 — 41).

Суть моральної максими Христа, яка може видатися на перший погляд проявом безпорадності або відмовою від всякого правосуддя взагалі, полягає в тому, що людський суд завжди недосконалий, що насильника кінцево судитиме Бог, що насильник — твій брат, який впав у безумство, — ти мусиш не заражатися від нього агресією, а спробувати вплинути на його совість: хіба ж достойно бити безумного брата? Звідси вимога "благословляти ворогів" замість звичного старозавітного "Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога"....Хіба не те саме й митники роблять? (Мф. 5:43, 46).

Тому Христос твердить, що милосердя вище, аніж кара. Скажімо, він заперечує розлучення подружньої пари, на тій підставі, що всякий, хто зрадив любові, є перелюбцем (Мф. 5:31). У свою чергу, коли до нього привели жінку, що зблудила, і питали, чи слід її таки побити насмерть камінням, він відповів лише одне: "Хто з вас без гріха, — нехай перший на неї той каменем кине!", після чого всі позивачі під впливом голосу совісті розбіглися, а жінку Христос відпустив зі словами: "Іди собі, але більш не гріши!" (Ін. 8:5—7, 11).

На противагу перемозі в земному суді Христос висуває поняття блаженства, щастя жити за законом любові й бути близьким до Бога (Заповіді блаженства). Такі висловлювання, як, наприклад, "Не людина для суботи, а субота для людини", "Віддайте кесарево кесареві, а Боже — Богові" й т. п., стали крилатими.

Такий підхід вимагає від людини надзвичайної духовної сили і моральної висоти, якщо не певного героїзму. Недарма Христос якось мовив, що віднині Царство Небесне досягається з зусиллями.

Використовував Христос і народну мудрість, фольклорні прийоми. Часто він звертався до простого народу у формі притчі (жанр, подібний до байки, але з виразною повчальною метою). Притчам Христа властиві високі літературна культура і стиль:

"Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них? <...> І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польові

лілеї, як зростають вони, — не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а завтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, — скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!" (Мф. 6, 26, 28—ЗО).

А коли треба, інтонації Христа бували гнівні й загрозливі:

"Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистости! Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!" (Мф. 23:27—28).

Проповідь Христа стала підґрунтям слова апостолів. Його учнями були особи переважно маловчені — рибалки, митники, різний простолюд. Серед них згодом з'явилося кілька людей, освічених по-античному, як, наприклад, євангеліст Лука, лікар-грек з Антіохії, який виклав свою версію життя Христа в дусі традицій грецької історичної прози. Але ота жменька людей (більшість з них погано володіла грецькою та латиною — мовами Римської імперії), проповідуючи в усьому світі ідеї Христа, здолала могутню й ворожу до них язичницьку імперію — в 313 р. імператор Константин дозволяє сповідувати християнство, яке поволі стає пануючим. Саме тут простежується сила й значимість натхненного ораторського слова. Античний світ, вихований на грецькій софістиці, розумів істину як щось відносне, релятивне. Коли Пілат Понтійський (римський намісник Юдеї, який засудив Христа до страти) почув, що Христос "сповіщає істину", він спромігся лише спитати: що є істина? Для античної людини істиною були останні циркуляри імператора або думка філософа чи поета, риторична софістика переможця у словесному змаганні тощо.

Історики, починаючи з пізньої античності, чимало писали про моральний занепад та внутрішній розклад античного суспільства в останні часи його існування. Але не все населення Римської імперії було настільки байдужим до моральних цінностей, як Пілат. Сотні тисяч рабів і простих людей, блудники та вбивці, яких мучило сумління, аристократи, яким обридло життя в розвагах, — усі вони поволі проймалися християнською ідеєю. За слово це віддали життя майже всі учні Христа та їх послідовники — численні мученики, проголошені Церквою святими. Античні ритори мали винагородою гроші, славу та золоті вінці, якими прийнято було вшановувати оратора. Апостольська ж проповідь винагороджувалася вінцем мученицьким. У такій спосіб викристалізувалися дві різні концепції риторичного слова.

Водночас "християнство виявилося здатним кожного разу вступати у зв'язок з новою мовою та новою культурою. Переклад для євангельської проповіді не був перепоною, оскільки вона апелювала до пркроди людей як таких і не претендувала бути умоглядною філософією, її зброєю були притча, повчальне оповідання, молитва та містичне об'явлення, вона спиралася на афористичну мудрість і народні вірування, які не знають мовних бар'єрів"1.

Водночас ранні проповідники християнства зверталися до грецької мови, але зовсім не так, як, скажімо, римляни, захоплені витонченістю грецького ораторства. Апостоли писали Новий Завіт одразу грецькою, щоб бути зрозумілими не тільки євреям, а й всім народам світу. Дехто з них був дещо "тяжковустий", як, наприклад, євангеліст Марко, мові якого властиві гебраїзми (єврейські слова) й певна скутість.

У Новому Завіті відчутні й уроки античної словесності. Так, євангеліст Лука спирається на канони греко-римської історичної прози: він, "...все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком..." (Лк. 1:3) всі події життя Христа, на відміну від своїх товаришів, які подібних прийомів ще не знали. Швидше за все, саме він є автором "Дій апостолів", написаних за всіма правилами античної риторики.

Передаючи проповідь таких полум'яних проповідників християнства, як апостол Павло, він дотримується структури античної промови. Наприклад, у його промовах перед народом юдейським і на афінському ареопазі виділяються всі структурні аспекти античної промови: "Мужі-браття й батьки! Послухайте ось тепер виправдання мого перед вами!". Як зачули ж вони, що до них він говорить єврейською мовою, то тиша ще більша настала" (Дії, 22:1). Це — типове зацікавлення. За ним йде опис та оповідь: Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі, а вихований у цім місці, у ніг Гамаліїла докладно навчений Закону отців; горливець я Божий, як і всі ви сьогодні" (Дії, 22:3).

Далі Павло докладно розповідає, як він переслідував християн і був навернений самим Христом, як у Дамаску його привітав Ананій. Але тільки-но підійшов апостол до міркування про Христа, яке мало перейти в переконання, зібрання загуло, перебиваючи його й жбурляючи одежу вгору... Такій структурі мови може бути два пояснення: або, як мовилося вище, Лука передав промову Павла у звичних категоріях грецької риторики, або й сам Павло, римський громадянин та єрусалимський аристократ, був не зовсім позбавлений античної вченості (цитував же він іронічні слова грецького поета про жителів Криту як завзятих брехунів).

Тому не зовсім зрозуміло, чому проф. М. Гаспаров цілком відмовляє християнським писанням у композиційній злагодженості: "...стійка байдужість християнської проповіді до питань композиції: вже новозавітні зразки проповідей Христа і Павла майже не піддаються композиційному аналізу, а являють собою накопичення сентенцій, кожна з яких яскрава й діюча, але дуже мало пов'язана з сусідніми". Щоправда, автор мотивує свою тезу тим, що для християн "побудованість" думки видавалася фальшшю, але

текст Нового Завіту не дає підстав для такого категоричного висновку1.

Власне, це була тенденція часу. Навіть ті апостоли, що не мали змоги навчитися грецьких премудрощів, швидко засвоїли риторичні навички і прийоми з повсякденної потреби проповіді серед язичників. Так, апостол Іоанн, що проживав серед греків, у своєму Євангелії оперує античним філософським поняттям "Логос" (Слово), що водночас означає воля, знання, дія, мудрість (згадана вище філософська концепція Іісуса Христа як Передвічного Логоса). Вважають, що саме цей апостол написав останню книгу Нового Завіту — Об'явлення про кінець світу (так званий Апокаліпсис), засновану на традиціях старозавітного пророцького слова. В Іоанна стиль юдейських пророків поєднується з прийомами античного ритора, а це свідчить, що християни від самого початку прагнули до використання і традицій біблійного слова, і досвіду античного риторства.

Зрештою, весь Новий Завіт є своєрідним поясненням, органічним продовженням Старого Завіту. І це позначається на структурі новозавітної риторики. Генетично проповідь Христа та апостолів пов'язана з синагогальною традицією коментування Святого Письма під час юдейського богослужіння. Власне, вже перша проповідь Христа в На-заретській синагозі, в якій він оголосив себе Месією, про якого сповістив стародавній пророк (тлумачення на Іса-йю), і була типовою пірке.

Одночасно Новий Завіт писано з розрахунку на широкого грецькомовного читача. Попри всю його стилістичну простоту, він зумовив появу нових ідей та понять. Так, давні греки не знали зовсім поняття "совість", виходячи з норм полісної моралі, а не особистого сумління. Лише у Сократа з'явилося відчуття "даймону" — особливої, власної позиції. У пізній античності слово "совість" вживалося все частіше, але тільки в Новому Завіті воно вже повторюється десятки разів як синонім старозавітного поняття "серце".

Новозавітна проповідь в устах Христа та апостолів — це багаті й своєрідні прийоми, властиві семітським літературам, передусім, давньоєврейській. Так, проповідь тут невід'ємна від оповіді — адже це були живі тексти, які виголошували перед натовпом, а не писали для "читання вдома". Проте зустрічаються характерні літературні прикраси й вирази-образи: "сини палацу весільного" (ті, що на весіллі), "син даху" (лунатик), характерні юдейські плеоназми ("піди й зроби", "прийшли й просили", "відповів і сказав" тощо). Тут нема установки на "живопис словом", як у греків та римлян, зате сильна дидактичність, як, наприклад, у Заповідях Блаженства: "Блаженні вбогі духом...", але водночас: "Горе вам, багаті, бо не буде вам утіхи...".

Так йшли одна одній назустріч культури юдейська та грецька, конфлікт між якими був, здавалося б, антагоністично нездоланним з часу, коли елінізований цар Сірії Ан-тіох Епіфан спробував знищити юдаїзм на користь грецькій культурі. З тих пір юдеї не хотіли й чути про будь-що грецьке (відома рекомендація одного авторитетного книжника пізньоюдейської епохи: дітей можна навчати грецької мудрості, але щоб "не вдень і не вночі"). З іншого боку, гордувала всім юдейським і антична культура, особливо зважаючи на те, що юдеї ніяк не хотіли еллінізуватися (це спричинило вигнання їх з Палестини). Християнство подолало прірву, що розділяла ці два типи культури. Вустами апостола Павла було проголошено: у нас немає ні елліна, ні юдея. Виникає синтетична культура, що об'єднує старо-юдейське поривання до слова-правди й античну мудру витонченість форми, досвід ораторства.

Отже, творці Біблії заснували власні традиції красномовства, що відрізнялися від принципів античної риторики. Проте коли християнство вийшло за кордони Юдеї, виникла необхідність використати й досвід античного красномовства, сполучити його з біблійною традицією.

Ключові слова: езотеричний, пророче слово, повчальне слово, Закон, Декалог, заповіді, приписи, машал (маршал), пірке, приповідка, притча, проповідь.