Соц. статус та соц. роль як головні соціологічні характеристики особистості

Соц. статус - це становище, що займає особистість в суспільстві відповідно до її віку, статі, походження, професії, сім. становища та ін. аспектів соц.-групової приналежності.

Розрізняють аскриптивний (природжений) статус (соц. походження, стать, етн. приналежність) та досягнутий (освіта, кваліфікація, тощо). Лінтон вказував на "подвійне" значення статусу. Воно виявляється в тому, що кожна людина, володіючи певним статусом, мовби поєднує одночасно декілька статусів в залежності від своєї соц.-групової приналежності та місця тієї чи ін. групи в системі соц. ієрархії.

Це становище характеризується певною сукупністю прав та обов'язків, що часом вступають у протиріччя та змушують індивіда віддавати перевагу одному статусу перед іншим. Для опису схожої ситуації соціологія вводить поняття маргінального (межуючого) статусу. Слід вирізняти також особ. статус. Особистий статус фіксує становище не лише в певній групі суспільства, але й вияв цього становища в залежності від особистих якостей індивіда.

Динамічною стороною, функцією статусу є соц. роль. Вона визначає соціально очікувану поведінку людини залежно від її становища в супільстві. Отже, соц. роль - це соц. функція, модель поведінки, яка об'єктивно детермінована соц. позицією особистості в системі сусп. та міжособових відносин. Як соц. функція особистості, вона характеризує спосіб поведінки людей, зумовлений їх статусом в системі сусп. та міжособових стосунків, який відповідає нормам, що прийняті в тому чи ін. суспільстві. Та чи інша соц. роль визначається не тільки функціон. вимогами її існування як специф. соц. явища, але й конкретно-іст. змістом сусп. відносин.

Розрізняють такі типи ролей:

- соц. (зумовлені місцем індивіда в системі об'єктивних соц. відносин);

- міжособові (визначаються статусом індивіда в системі міжособових стосунків);

- активні (ті, що виконуються в даний момент);

- латентні (об'єктивно можливі, але в даній ситуації не виявляються);

- інституціоналізовані або офіційні, конвенційні (формуються на засадах офіц. вимог організації, до якої належить суб'єкт);

- стихійні (обумовлені стихійно виникаючими відносинами та характером діяльності).

Будь-якій особистості властива багаторольова структура.

Діапазон та кількість ролей визначається розмаїттям соц. груп, видів діяльності та відносин, в які включена особистість з її потребами та інтересами. Саме багаторольова структура породжує один з внутр. конфліктів особистості - рольовий. Рольовий конфлікт - це така соц. ситуація, коли від одного і того ж індивіда очікуються несумісні одна з одною рольові дії. Він пов'язаний з переживанням особистістю суперечливості рольових вимог з боку різних соц. спільностей. В такому випадку особистість сама повинна вирішити, якій з ролей надати перевагу, виконання якої з них має в даний час для неї первісне значення.

Характеризуючи взаємодію статуса і ролі, слід зазначити, що кожен статус обслуговується сукупністю ролей. Ця сукупність ролей називається ролевим набором. Кожна особистість володіє лише їй притаманним ролевим набором, тобто він завжди має індивід. характер. Соц. статус і ролевий набір створюють механізм, завдяки якому людина інтегрується в суспільство, входить до тої чи ін. спільноти. Вони відображають ті сусп. відносини і зв'язки, в які включена особистість.

Дьячук

Социальные роли

Любой поступок индивида не может быть рассмотрен изолированно от того, какой эффект он производит: как он влияет на представления других людей, как он ими оценивается, вызывает ли ответные реакции и, если вызывает, какого рода эти реакции и т.д. Данная особенность указывает на то, что любой поступок, какой бы личный характер он ни носил, неизбежно имеет резонанс (по крайней мере, в ближайшем окружении),а следовательно, оказывается социальным действием. Кроме того, социальное взаимодействие не всегда носит осознанный, целенаправленный характер, так как действующий индивид не всегда стремится вызвать тот эффект., который в действительности вызывается.

Социальное взаимодействие также имеет объективную и субъективную стороны, хотя несколько в ином смысле.

Субъективная сторона взаимодействия — это осознанное отношение его участников друг к другу, предполагаемое тем, что у каждого из них есть определенные ожидания относительно поведения другой стороны.

Объективная сторона представляет собой связи, которые управляют взаимодействием индивидов и находятся вне их власти, то есть существуют объективно.

Эти отношения и связи в социологии описываются при помощи понятий «роль» и «статус». Социальная роль и социальный статус являются очень близкими и почти синонимичными понятиями. Разница между ними сводится к тому, в каком контексте они используются.

Если термин «роль» применяется главным образом к тому, как ведет себя человек, то есть к его поведению, то термин «статус» соотносится с социальной системой и тем положением, которое занимает в ней человек.

Социальная роль — это способ поведения, который соответствует принятым в данном обществе нормам, выражающимся в ожиданиях окружения, и зависит от социального статуса человека. Роль может быть рассмотрена также и как совокупность требований (норм), которые выдвигаются по отношению к человеку, занимающему ту или иную социальную позицию.

Роль не может существовать вне социального института, а следовательно, предполагает соотношение с другими ролями.

Так, например, роль «отца» не может существовать вне ее отношения к роли «ребенка», поскольку именно по отношению к ребенку она главным образом и реализуется (отец является воспитателем и кормильцем по отношению к ребенку).

Социальная роль может быть охарактеризована по следующим важным аспектам:

1) способ поведения: роль как совокупность ожиданий окружающих предполагает не только цели, но и совершенно конкретные способы достижения этих целей;

2) формализация: одни роли предусматривают общение по формальным правилам, другие в большей степени базируются на неформальных взаимодействиях;

3) приобретение роли: роли бывают предписанными и приобретенными. Например, мальчики и девочки в детстве обычно играют в разные игры, тогда как в юности их выбор становится более осознан^-ным и более свободным;

4) масштаб связей: социальная роль личности связана с другими ролями; однако одни роли предполагают взаимодействие со множеством лиц (например, роль учителя), тогда как другие — с их ограниченным числом (например, роль отца);

5) эмоции: так, одни роли требуют неэмоционального, сдержанного поведения (судья, священник), тогда как другие — экспрессивности (актер, певец, агитатор, рекламный агент);

6) мотивация: в принципе, одна и та же роль может допускать множество мотиваций (мотивом выполнения работы может быть как интерес, так. и материальная заинтересованность, могут также иметься и оба мотива). В то же время отсутствие мотивов приводит к тому, что субъект не принимает на себя ту или иную роль. Социальная роль распадается на ролевое поведение, то есть те

конкретные действия, которые совершает человек, и ролевые ожида^

ныя — то, чего ждут от носителя роли окружающие. Естественно, между поведением и ролевыми ожиданиями не всегда обнаруживается совпадение, а потому общество создает систему социального контроля, важной частью которой является совокупность санкций — наказаний за отклонение от ролевых ожиданий.

В то же время ролевые ожидания допускают некоторые колебания в ролевом поведении: главное, чтобы они не нарушали равновесия и, следовательно, не угрожали нормальному функционированию системы. Различие в величине такого зазора между ролевыми ожиданиями и ролевым поведением является важным показателем особенностей общества. Нередко все допустимые варианты предписываются культурой, что создает некоторую свободу (или иллюзию свободы) для индивида.

Социальные роли усваиваются в процессе социализации. Сначала наблюдая за окружающими, а затем подражая им, ребенок учится действовать так, как принято в данном обществе или той группе, к которой он принадлежит. По мере взросления количество ролей, которые известны человеку, увеличивается.

Интеграция социальных ролей осуществляется благодаря личности, которая вбирает их в себя и превращает в инструменты достижения целей и способы адаптации к социальному контексту.

Существуют разные подходы к пониманию роли. С точки зрения структурного функционализма роль — это совокупность требований, предписаний, направленных на регуляцию поведения носителя той или иной роли. Роль, понимаемая таким образом, рассматривается как детерминированная культурой и сближается с понятиями норм и ценностей; иногда даже высказывается мнение, что с этой точки зрения понятие роли является излишним. Более продуктивную точку зрения предложили представители символического интеракционизмсг. именно они связали роль с взаимодействием, в результате которого и ради которого она формируется. В этом смысле роль оказывается менее жесткой и может трансформироваться в процессе взаимодействия.

С точки зрения символического интеракционизма роль строится индивидом в процессе взаимодействия с другими при помощи перенимания их ролей. Так, ребенок из взаимодействий с конкретными людьми узнает о чертах ролей отца, матери, учителя, врача — как социальных ролей — и благодаря этому в будущем оказывается способным на их выполнение. Более того, в процессе взаимодействия ролевая модель постоянно проверяется индивидом, который принимает новые способы поведения или отказывается от старых (особенно если они не одобряются его окружением).

С точки зрения функционализма роль представляет собой статичное образование — неизменную совокупность достаточно жестких ожиданий относительно поведения носителя роли. Очевидно, что при определении роли символический интеракционизм опирается на понятие «взаимодействия», тогда как функционализм — на понятие «нормы».

Это имеет важные последствия. В частности, с точки зрения структурного функционализма роль — это явление, которое гораздо ближе стоит к социальному институту, поскольку именно социальный институт определяет значимые параметры ролевого поведения. С точки зрения понимающей социологии, к которой принадлежит символический интеракционизм, социальная роль в большей степени характеризует социальное взаимодействие, а также отдельного человека. Таким образом, различия в понимании социальной роли тесно связаны с более глубокими различиями в структуре социологических теорий. С точки зрения структурного функционализма отдельная личность не играет особой роли в социальной структуре, тогда как с позиции понимающей социологии гораздо важнее поведение отдельных людей, а такое явление, как социальный институт, по большому счету оказывается лишенным реального существования и приобретает'статус измышления социолога.

Рассмотрим виды ролей.

1. Роли могут различаться с точки зрения своей жесткости. Эта характеристика указывает на то, насколько широк или узок диапазон ролевого поведения. Это можно проиллюстрировать как в статическом, так и в динамическом плане. С точки зрения статики, например, представителю творческой профессии позволяется гораздо больше, чем священнику, а человеку, занимающему высокое социальное положение, — больше, чем тому, кто находится на более низком уровне социальной системы (примеры Э, Аспа). Можно также противопоставить бюрократические и военные роли менее определенным гражданским ролям, которые существенно различаются с точки зрения количества жестких предписаний и возможностей импровизации.

С точки зрения социальной динамики можно отметить тот факт, что роль женщины в прошлом была гораздо жестче: в настоящее время диапазон допустимых с социальной точки зрения действий для женщин заметно расширился и больше не ограничивается пресловутыми четырьмя «К»: Кйсле, Ктйег, Югспе, К1е!с! (нем. — кухня, дети, церковь и платье).

2. Роли могут быть постоянными и временными (хотя четкую границу между ними установить сложно). Например, постоянной ролью (хотя и меняющейся по своему содержанию на протяжении жизни индивида) является «тендер», то есть социальный пол, а точнее, тот набор ожиданий, которым должен соответствовать типичный мужчина и типичная женщина. Даже если признать, что «мальчик»,и «мужчина» — это две разные роли, все равно роль мужчины должна быть признанной постоянной, так как в подавляющем большинстве азаимо-?

действий мужчина должен выполнять хотя бы некоторые требовани,, составляющие роль «мужчины». Примером временной роли может служить роль «гостеприимного хозяина», котэоую индивид должен выполнять только тогда, когда он принимает гостей; соответствующее поведение в других ситуациях (например, на работе, в семье, на занятиях) оказывается либо невозможным, либо неуместным.

Поскольку человеку приходится в течение жизни выполнять множество ролей, роли могут вступать в конфликт. Существует несколько разновидностей ролевого конфликта:

1. Индивид вынужден одновременно выполнять две разные роли,

2. Ожидания, исходящие от других социальных ролей, оказываются несовместимыми.

3. Представления индивида о выполняемой им роли не совпадают с представлениями, которые имеются на этот счет у других людей.

В процессе развития общества набор ролей претерпевает кардинальные изменения. Эти изменения касаются:

а) содержания ролей, то есть совокупности прав и обязанностей, приписываемых данной роли. Например, изменение содержания ролей является обратной стороной трансформации такого социального института, как семья. В настоящее время отцы в большей степени вовлечены в процесс воспитания детей, а матери в большей степени социально мобильны и меньше привязаны к дому, чем раньше;

б) увеличения числа ролей. Данный процесс имеет в первую очередь экономические причины, а именно, разделение труда. В настоящее время в науке, производстве, образовании в связи с ростом знаний и специализацией практик более уместной оказывается роль «узкого» специалиста, сосредоточенного на выполнении небольшого числа функций, чем роль специалиста, обладающего поверхностными знаниями и умениями во многих областях. Естественно, изменение числа ролей тесно связано с изменением их содержания, поскольку новые роли часто образуются за счет деления старых ролей (ср. роли врача-универсала (знахаря) и современный набор медицинских специальностей, включающий как старший, так и средний и младший медицинский персонал).

Социальный статус

Социальный статус — то место в общественной системе, которое занимает конкретный человек.

Существует два основных значения термина «статус»:

1. Социальный статус может рассматриваться как своего рода кирпичик, то есть важный элемент любой социальной системы, поскольку последняя обязательно является совокупностью статусов, находящихся в определенных соотношениях друг с другом. Такое понимание статуса было предложено Р. Линтоном.

2. Понятие «статуса» может связываться с представлениями об авторитете, чести и престиже. В этом случае оно может лежать а основе стратификации общества, отличной от стратификации, основанной на понятии класса. Такое использование данного понятия было предложено М. Вебером.

К нему в наибольшей степени тяготеют предписанные статусы вроде социального происхождения, конфессиональной или этнической принадлежности и т.д.

Обычно у человека несколько статусов, однако существует только один, который действительно определяет положение человека в обществе; как правило, это профессия человека, а точнее, занимаемая им должность (например, учитель, профессор). Такой статус называется интегральным.

Различают следующие виды статусов:

1. Приобретенный статус — это статус, который человек имеет благодаря собственным усилиям, приложенным для его достижения.

Так, никто не может родиться тем же профессором — для этого нужно приобрести определенные знания, защитить диссертацию, снискать авторитет в профессиональной среде, обладать определенными навыками социального взаимодействия и т.д.

Предписанный статус — это статус, который человек приобретает по факту рождения. Ярким примером предписанного^ статуса является звание дворянина, которое, как правило, переходит по наследству. Кроме того, предписанным статусом является национальная принадлежность, происхождение, место рождения и т.д.

Границу между предписанными и приобретенными статусами точно установить невозможно. С одной стороны, статус, обычно являющийся предписанным, человек может приобрести за заслуги (как это было с дарением звания дворянина в России). С другой стороны, статус, который обычно является приобретенным, может в определенном смысле передаваться по наследству (как, например, в советские времена, когда сын прокурора вполне мог быть равнозначен по своим возможностям прокурору).

Как правило, приобретенный статус может не только приобретаться, но и утрачиваться, тогда как предписанный статус человек утрачивает гораздо реже (например, при значительных трансформациях государственного строя).

Общество само устанавливает механизмы распределения статусов. Разграничение предписанных и приобретенных статусов указывает не столько на типы статусов, сколько на способы их распределения, один из которых может преобладать. При этом то, в каких сферах преобладают приобретенные или предписанные статусы и в каком

соотношении они находятся, является важным показателем, характеризующим структуру общества, его тип.

2. Естественный статус — это статус, который опирается на относительно постоянный, как правило, биологический признак человека

(например., статус «мужчины»). Ему противопоставляются профессионально-правовые статусы, то есть собственно социальные статусы, которые существуют только в виде соглашения, как конвенции, и не имеют какого-то «измеримого» биологического и, шире, природного основания.

Если человек обладает статусами, которые трудно согласовать между собой, говорят о противоречивости статуса. Дж. Лински предложил выделять четыре главных измерения статуса:

а) доход;

б) образование;

в) профессиональный престиж;

г) этническая принадлежность.

Противоречивость статуса имеет место тогда, когда измерения статуса не соответствуют друг другу. Это приводит к чувству неудовлетворенности, которое человек стремится преодолеть двумя способами: либо стремясь привести измерения статуса в соответствие, либо стремясь оказать воздействие на саму систему статусов. Противоречивости статуса противостоит статусная кристаллизация.

Как соотношение предписанных и приобретенных статусов личности может быть рассмотрена социальная структура.

В рабовладельческих, феодальных, кастовых обществах преобладают предписанные статусы и роли, высоко ценятся родственные связи.

В демократических обществах приобретенные статусы явно преобладают над предписанными, а родственные связи ценятся сравнительно невысоко.

Макєєв

Статус і роль

Статус

Непобутовий характер слова "статус" досить очевидний. У повсякденному спілкуванні ми його практично не вживаємо, що є чи не найкращою ознакою належності слова до мовних структур, які більш глибоко відображають реальність.

Про статус говорять юристи, політологи, навіть медики ("імунний статус"). Поняття "статус" і в соціології має цілком визначений зміст.

Слово (давньогр.) означає "поза борця, що приготувався до бою". Це деяка попередня готовність до дії. Однак уже в І ст. н. є. такий відверто спортивний термін радикально переосмислюється. В риториці — науці красномовності — він використовується для позначення 4 типів запитань,

що іменувалися статусами та ставилися під час судового розгляду з метою уточнення сутності справи (чи мав місце вчинок? — статус встановлення;

у чому полягав вчинок? — статус визначення; чи справедливим та корисним був вчинок? — статус оцінки; чи законним є звинувачення? — статус відводу. Такі запитання були доречними і під час обговорення більш абстрактних проблем. Певно, тому ми час від часу згадуємо про "риторичні запитання"). Той, хто готувався до юридичної діяльності, повинен був знати, про які саме аспекти справи належить запитувати відповідача для того, щоб розібратися з позовом, справити позитивне враження на суддів та слухачів і відвести звинувачення.

Етимологічне (поза, позиція як схильність до дії) і термінологічне (статус як сукупність чогось однотипного, в цьому разі — запитань) значення частково збереглися в соціології. Однак частіше тут апелюють до значення, що бере початок від латинського

"положення", "позиція" або "стан": статус — це положення (становище) в суспільстві. Стосовно такого положення або позиції (статусу) можна сформулювати принаймні три ряди тверджень.

По-перше, говорячи про статус, мають на увазі обсяг політичних та юридичних прав, обов'язків, можливостей, зафіксований, як правило, законодавчо, а в окремих випадках — у неписаних нормах і традиціях. Скажімо, в індивідів, що мають громадянство певної країни, і в тих, що не мають його, безумовно різні права й можливості обирати й бути обраними до органів влади, здобути освіту, займати робочі місця та претендувати на винагороду. Коли запитують про статус території, то намагаються з'ясувати її належність до певної держави, ступінь підпорядкованості владі та законам.

Виразно відчутний у цьому разі державно-правознавчий акцент обмежує використання таких тверджень для розгляду соціальної структури.

По-друге, "становище в суспільстві" може бути відображене у термінах різних соціальних координат чи, як прийнято називати їх у соціології, вимірів: рівень доходу, рівень освіти, стать, етнічне походження (національність), місце в структурі влади. За статус може прийматися положення на шкалі тієї чи іншої ознаки. Оскільки дохід буває принаймні високим, середнім та низьким, то мати відповідний статус означає бути добре, посередньо чи низькооплачуваним робітником. Так само й з освітою. Випускник вищого закладу освіти має вищий освітній статус, ніж власник атестату про закінчення середньої школи. Статус директора підприємства вищий за статус начальника цеху. У такому разі статус — це положення на шкалі (ранг), що вказує на більшу чи меншу міру прояву певної ознаки.

Крім того, статус досить часто інтерпретується як деяка міра узгодженості подібних вимірів. В ідеальному випадку рівень доходу, наприклад, пропорційний рівню освіти і позитивно корелює з місцем у структурі влади. Узгодженість статусних характеристик приводить до кристалізації статусу, його усталеності. Проте досить часто високий рівень освіти поєднується з низьким доходом, що стає для індивідів, носіїв неузгоджених статусних характеристик, джерелом невдоволеності, стурбованості, а іноді й непевності в собі, розчарування в суспільстві та його можливостях забезпечити справедливість. Отже, статус можна зобразити за допомогою низки ознак, а також з урахуванням конкретної міри поєднання та узгодження їх.

Маючи на увазі ці ознаки і характеристики, в соціології іноді говорять про об'єктивний статус.

По-третє, статус у соціології трактується як визнання й. оцінка з боку інших індивідів чи певних формальних інстанцій. Згідно з традицією, яку започаткував М. Вебер, статус визначається як позитивна чи негативна оцінка честі й слави (престиж) груп, індивідів або позицій.

Статус — це певний ранг, приписуваний індивідами або громадською думкою. У групі чи колективі найвищий статус має індивід, якого найбільше цінують та поважають; найнижчий — той, кому не вдалося встановити контакти з колегами, кого всі уникають. Оскільки джерелом оцінки, нерідко емоційної та персональної, є конкретні суб'єкти, це дає підстави називати статус "суб'єктивним".

Престиж або повага та визнання є явищами соціально-психологічними, що безпосередньо пов'язані з усталеним стереотипним сприйняттям індивідів та груп, їхнього місця й значення в суспільстві. Так, ієрархії престижу професій не зазнають відчутних змін протягом десятиліть і залишаються схожими в усіх економічно розвинених країнах. Французьке слово ргезіі§е (чарівність, зачарування) досить точно передає соціально-психологічний механізм оцінювання: приписувати високий престиж означає перебувати під владою зачарування, бути зачарованим предметом оцінки.

Престиж — це оцінка з боку інших. Ніхто не в змозі приписати собі авторитет — він має виходити від сторонніх осіб, стверджуватися зовнішніми суб'єктами сприйняття. Тільки тоді індивіди та групи можуть насолоджуватися престижем, експлуатувати престиж, домагатися престижу, змагатися за престиж.

Справді, індивіди та групи очікують не тільки на матеріальну винагороду, а й на повагу та визнання, що відповідають їхнім компетентності, відповідальності, заслугам.

Про статус у всіх перелічених значеннях можна говорити стосовно різних суб'єктів: індивідів, спільнот, співтовариств, позицій, інститутів. їхні статуси, очевидно, не збігаються, проте не є суворо розмежованими. На індивіда, наприклад, неминуче падає тінь статусу спільноти, до якої він належить, а також організації, де він працює. Саме ці суб'єкти певною мірою — залежно від типу суспільного устрою — наділяють індивіда статусними характеристиками, приписують йому статус.

У соціології прийнято відрізняти "приписуваний статус" від "досяжного статусу". Стосовно першого мається на увазі сукупність характеристик, що зумовлені обставинами та перебувають поза контролем окремого індивіда: ми не вибираємо стать, національність, вік чи статус батьків (соціальне походження).

Інших характеристик ми набуваємо внаслідок здобутих освіти, знань та навичок, професіоналізму. Сучасні суспільства трактуються як суспільства "досяжного статусу", оскільки багато що в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок від покоління до покоління.

Отже, статус індивідів і визначається наперед, і досягається ними як результат власних зусиль. Він не редукується до особистісних рис та минулої діяльності повністю, в ньому обов'язково наявне те, що має надіндивідуальну природу, — те, чим наділяють індивіда групи та організації, до яких він належить. Лікар або вчитель користується певною суспільною повагою (престижем) незалежно від того, добре чи погано виконує свої обов'язки, лише внаслідок належності до професійної групи. А от яким він є лікарем або вчителем, залежить від його здібностей і зусиль. І в місті, і в сільській місцевості завжди відомо, у кого варто вчитися і до кого звертатися у разі хвороби: тут основою престижу є компетентне виконання професіональних обов'язків.

Із соціально-політичних устроїв, що віддають перевагу цінності колективізму перед індивідуалізмом як у теорії, так і на практиці, а саме таким є суспільство, в якому ми живемо, статусними характеристиками працівників нерідко наділяє держава та організації. Рівень оплати праці встановлювався централізовано з урахуванням пріоритетів проваджуваної політики ще на початку 90-х років. Такою практикою охоплена нині більша частина зайнятого населення. Квартири можна було "отримувати" від держави чи підприємства, як, зрештою, й деякі інші блага та послуги. Таким чином формувалася залежність індивідів від інститутів та організацій, що ґрунтувалася на приписуванні статусу та маніпулюванні статусними вимірами.

Отже, статус — це позиція в соціальній структурі, що може бути зображена в об'єктивних та суб'єктивних, приписуваних та досяжних характеристиках і оцінена в термінах доходу, влади і престижу.

Статусні групи

Сукупність індивідів, що мають однаковий статус, називається статусною групою. Традицію соціологічної інтерпретації статусних груп започаткував М. Вебер. Поряд з економічним устроєм, тобто способом розподілу матеріальних благ, він виокремлював також соціальний устрій — спосіб розподілу честі й слави (поваги та визнання). Статусні групи утворюються індивідами, що перебувають у подібній статусній ситуації, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж.

Стабільність оцінок престижу забезпечується стилем життя, якого дотримуються індивіди певної статусної групи. Статус визначає, де і в якому будинку жити, коло друзів та знайомих ("своє коло") — тих, з ким пристойно дружити, кого належить запрошувати в гості, які товари купувати і в яких магазинах, чому надавати перевагу у вільний час, як відпочивати й розважатись та багато іншого. Отже, наявній позиції має відповідати стиль життя чи стиль споживання, певний смак та навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя. Іншими словами, статусні групи — це групи певного "стилю життя", що цілеспрямовано культивується.

Вироблення стилю споживання і відповідної поведінки вимагає багаторічного навчання, майже не піддається корекції, часто передається у спадок.

Що і як людина повинна робити, як реагувати на ті чи інші ситуації — все це становить своєрідний кодекс честі та моралі, а іноді закріплюється в етикеті, наборі правил, які впорядковують взаємодію індивідів та їхню колективну поведінку.

За М. Вебером, основні риси статусних груп найбільшою мірою властиві станам феодального суспільства. їхнє становище в суспільстві, пільги та привілеї закріплені юридично, спираються на традицію і монопольне, ніким не заперечуване володіння благами, можливостями, ресурсами.

У середньовічному Китаї основою статусу було не матеріальне багатство, а кваліфікація державних чиновників, яка вдосконалювалася тривалою гуманітарною освітою, навчанням літературному стилю ведення ділових паперів та каліграфії. Станом було і російське дворянство з його привілеями вільно розпоряджатися землею, карати та милувати кріпаків, повністю їм підвладних, а також обов'язком нести повинність державної служби.

До того ж зубожілий дворянин залишався дворянином, злидні, що раптом випадали на його долю, не обмежували його привілеїв.

Не обставини життя, а лише воля монарха могла позбавити статусу, який байдужий до економічних факторів.

Важливою соціальною функцією станів була охорона існуючих привілеїв, остаточне закріплення їх за собою. Мета полягала в тому, щоб не дати відмінностям у манерах і смаках можливості нівелюватись, зникнути, не піддатись тенденції до уніфікації, тобто зберегти соціальну дистанцію.

Лише прагнення до такої мети ініціює процес перетворення станів на більш-менш закриті суспільні утворення кастоподібного типу з обмеженнями або навіть забороною контактів та шлюбів з представниками інших каст, із збільшенням кількості ритуальних дій та церемоній, розвитком культів тощо. Шлюб дворянина із селянкою, посполитого — з дочкою козацького полковника був винятком, слугував основою сюжетів народної любовної лірики та більш пізніх літературних творів.

Було б помилкою стверджувати, що час статусних груп залишився в минулому. Справді, в Середні віки кожний ремісничий цех мав відмінності в одязі, правах та привілеях. Наприкінці XVIII ст. у Росії та Україні знать (дворянство) відокремилась від черні (козаків, селян) життєвими звичаями, освітою, манерами та мовою, спрямовуючи повсякденне спілкування на європейський — німецький чи французький — лад. Нині обличчя суспільства визначає економічний устрій. Зрозуміло, що класи, професійні групи та категорії практично не мають ознак станів у розумінні володіння юридично закріпленими правами та життєвими можливостями. Настійливіше, ніж будь-коли, сучасні соціологи ведуть мову про настання "масового суспільства", "масової культури", підкреслюючи наростання одноманітності в житті суспільства та індивідів. Проте звідси не випливає, що сучасні спільноти, групи позбулися абсолютно всіх ознак груп "стилю життя".

Культурі та стилю життя "мас" сьогодні впевнено протиставляються культура і стиль життя "еліти". Услід за Вільфредо Федеріко Парето, до еліти зараховують, по-перше, незначну кількість індивідів, що досягли великих успіхів у своїй професійній діяльності, здобувши непересічні результати.

Це, як правило, генії і просто таланти, що виявляють неабиякі здібності в різних сферах діяльності: економіці, мистецтві, науці, спорті.

По-друге, еліта — досить вузьке коло осіб, що мають державну та політичну владу в суспільстві. Престижний відпочинок і престижне споживання, наслідування високої моди стають можливими, тому що склалася індустрія задоволення смаків та домагань еліти, а ті, хто належить до неї, мають можливості та засоби культивувати такий стиль життя, який їм до вподоби.

Носієм ознак статусних груп є не лише еліта. В сучасних суспільствах ці ознаки іноді властиві етнічним групам, що зберігають традиційний спосіб життя та звичаї, надають перевагу усталеним і доступним заняттям. У такому становищі опинилися сьогодні в економічно процвітаючих країнах вихідці з країн, що розвиваються: турки у ФРН, мексиканці у США. Етнічні меншини взагалі є більш замкненими і досить стабільно відтворюють традиційний стиль життя — чи то природним шляхом, чи вимушено, під впливом зовнішніх обставин.

Крім того, становленню соціального порядку або, інакше кажучи, підвищенню значення розподілу авторитету, честі й слави сприяє економічна і політична стабільність на тлі надто уповільненого господарського зростання, як це сталося в 70—80-ті роки в СРСР. Честь і славу за економічні, будівельні та інші успіхи заведено було адресувати правлячій партії та її лідерам. Саме тоді розквітла система державного нагородження орденами і медалями, що сприяла формуванню статусних груп, причому декотрі з них починали "закриватися", обґрунтовуючи усіма доступними засобами та закріплюючи права на володіння ресурсами і можливостями. В колишньому СРСР цей процес обслуговували система прихованого розподілу дефіцитних матеріальних благ, "спеціальні" підприємства, які виробляли продукцію та надавали послуги для наділених владою прошарків, контроль над зарубіжними поїздками (обмеження виїздів), а також внутрішньогрупові шлюби.

І навпаки, будь-які технологічні, економічні, політичні та соціальні перетворення порушують і послаблюють статусний порядок, висуваючи на передній план, про що й зазначав М. Вебер, класову ситуацію. 90-ті роки в Україні — це десятиліття формування нового економічного устрою, тобто розподілу багатства, престижу і стилю життя. З'ясувалося, що нові економічні групи населення, матеріальне існування яких ґрунтується на недержавних формах власності, досягаючи фінансового і матеріального добробуту, водночас утверджують себе і як статусні групи.

Перетворення житла на товар, наприклад, відкрило нові можливості для територіального розосередження різних "класів" і груп населення.

У великих містах з розвиненою структурою послуг та мережею магазинів завжди престижніше було жити в центрі, а масове будівництво розгорталося на околицях. У 90-ті роки інтенсивнішим став процес перерозподілу житла (обмін квартири на фінансові можливості) між групами населення, що мали різні економічні можливості: одні з периферійних районів переселилися в центр, інші у зворотному напрямку, треті віддавали перевагу власному будинку на околиці міста. Стандарти споживання узгоджувалися з фінансовими можливостями через доступність імпортних товарів, мережу дорогих магазинів, туристичних агентств тощо. Адже промисловість України, сфера послуг не в змозі були забезпечити різноманітність стилів життя, оскільки не мали такої орієнтації ні раніше, ні до середини 90-х років. Проте відносна свобода зарубіжних поїздок, проникнення на український ринок товарів закордонного виробництва сприяли культивуванню обраного стилю життя. Отже, склалися передумови (про більше поки що говорити завчасно) для формування статусних характеристик новими економічними групами.

Символи статусу

Соціологи намагаються виявити й описати статусні характеристики, частина з яких прихована, недоступна для безпосереднього спостереження.

Однак на поверхні соціального життя статуси виявляють себе за допомогою своїх представників (репрезентантів) — символів. Про статус (ранг) індивіда ми можемо судити за зовнішніми ознаками. Те, як одягнуті школярі або студенти, красномовно свідчить про фінансові можливості (статус) їхніх батьків. Пошана та увага до людини найчастіше зумовлені її високим становищем в ієрархії влади.

Етимологія слова вказує на комунікативні функції: символами називалися в Стародавній Греції частини єдиної пластини, складаючи яку за лінією розлому, впізнавали один одного друзі чи союзники. Разом з утвердженням різних статусів розвивалася і їхня символіка: мати довге волосся, наприклад, дозволялося лише вільнонародженим, повноправним громадянам Спарти. Коротка зачіска свідчила про належність до класу "знарядь, що вміють розмовляти" (рабів). Дворяни носили перуки, що символізувало їхні права та привілеї.

Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети і речі: колір, емблема, значок, слово, книга, автомобіль — усього й не пригадаєш.

У відомому вислові "Скажи мені, хто є твоїм другом, і я скажу тобі, хто є ти" йдеться не лише про те, чи хороша "ти" людина, а й про те, як високо ти піднявся сходинками соціальної піраміди, що її уособлює ієрархія статусів: про твою позицію все розповість статус друзів. Таку саму розпізнавальну функцію виконує значна частина предметів споживання,

що оточують людину. Все населення України поділяється на тих, хто має автомобіль, і тих, хто його не має. У свою чергу, власники автомобілів диференціюються щодо марки та вартості машини. За всіма подібними відмінностями, на думку соціолога, криється не розбіжність смаків і переваг, а різниця в можливостях і ресурсах, тобто в статусах.

У науці символами є вчені ступені та звання, членство в наукових товариствах. Ступінь доктора наук свідчить про певний рівень (ранг) професійної компетентності; обрання академіком — про визнання наукових заслуг. В армії символічну функцію виконують форма та військові звання.

Для характеристики системи господарювання активно використовують символіку кольору: чорний ринок, тіньова економіка.

У 80-ті роки символіка чорного кольору сприймалась частиною населення як ознака високого статусу споживання, наприклад стосовно тих, хто мав у своєму розпорядженні чорний службовий автомобіль, діставав товари з чорного ходу або в спеціальних розподільниках, мав змогу купувати товари на чорному ринку.

Молодь демонструє свій статус за допомогою зачісок, одягу, поведінки у вільний час.

Різноманітна і відносно стійка в часі символіка влади. Це й не дивно, адже в соціальній взаємодії представники влади повинні миттєво розпізнаватися. Вони рідко дозволяють собі з'являтися де-небудь інкогніто. Привселюдно при виконанні своїх функцій, влада оповита символічним убранням: колір та номерні знаки машин, одяг, впевнена манера триматися, значки та емблеми. Символам влади властива гранична візуальність, вони призначені для зорового сприйняття та миттєвого розпізнавання. Такі самі властивості мають і символи визнання, представлені орденами та медалями, почесними званнями й преміями. Крім того, вони розташовані за рангом від вищого до нижчого і повинні належним чином відповідати заслугам індивідів перед державою і суспільством, свідчити про різну міру визнання та поваги (честі й слави).

Символи статусу виконують низку важливих функцій у суспільстві. За їх допомогою індивіди ідентифікують статуси — чужі й власні.

Розпізнання статусів необхідне для того, щоб набрав сили та почав діяти доречний у такому разі етикет, сформувалися сподівання, спрацювали стереотипи поведінки: хто, кому і в яких межах повинен виявляти увагу, шану, повагу, опікунство.

Сприйняття символів статусу індивідами та групами дає їм змогу створювати досить цілісний образ соціального світу. Зрозуміло, що символи статусу помітно спрощують реальність, обмежуючи статусну різноманітність невеликою кількістю об'єктів (символів завжди менше, ніж статусів).

Масова, а також групова свідомість легко відволікається від подробиць, деталей, відтінків. Цілком очевидно, що соціальний світ для багатьох досить задовільно описується та пояснюється за допомогою опозицій: багаті й бідні, наділені та не наділені владою чи власністю, експлуататори та експлуатовані, демократи і консерватори, вищий, середній та нижчий класи. Близьке до дихотомічного уявлення про соціальний світ мінімізує складність реальності, робить її зрозумілою, легко інтерпретованою, а тому обжитою і, якщо вийде, безпечною. У безкризовому, стабільному суспільстві символи статусу здатні підтримувати життєвий тонус і позитивне самопочуття індивідів та груп.

Є ще одна функція символів. Оскільки вони впорядковують поведінку індивідів, спрямовують її в потрібне русло, то контроль за символами є водночас контролем за поведінкою індивідів та груп, а нагородження символами — позитивною санкцією за виявлену активність. Не випадково розподіл знаків визнання (орденів, звань, премій) здійснюють держава, її керівник та вищі органи влади. Даючи офіційну оцінку діям громадян, внеску різних груп населення в спільну справу, нагороджуючи їх відзнаками та преміями, держава демонструє прихильність до зразків поведінки, гідних наслідування, зацікавленість у них. Водночас, розподіляючи символи, держава постає всевидцем, спостерігачем та оцінювачем праці й завзяття кожного.

Зі свого боку, індивіди та групи починають домагатися символів визнання, оскільки деякі символи супроводжуються цілком конкретними привілеями та пільгами. Остаточною метою, можна сказати, є відтворення взаємної лояльності: індивідів стосовно держави й навпаки.

Роль

У соціології соціальну роль визначають як сукупність нормативно обумовлених соціальних властивостей, очікувань і зобов'язань у поєднанні з конкретною соціальною позицією. У структурно-функціональній соціології статусно-рольова єдність визнається основним елементом соціальної структури, під якою розуміють систему взаємодій індивідів. Позиції в суспільстві (статуси) вимагають виконання тих чи інших функцій.

Активність індивідів, спрямована на реалізацію функцій, — це і є

соціальна роль. Вона є основою формування відповідних очікувань з боку інших: від дорослої людини очікують ініціативи, від підлітка — покірності, від бізнесмена — підприємливості, від найманого робітника — ретельності та дисципліни, від дівчинки — бути дівчинкою, а від хлопчика — бути хлопчиком. Дотримання певних правил вимагають від пасажира літака, від студента, від чоловіка.

У структурно-функціональній теоретичній орієнтації роль трактується як складне діяння. Складне, тому що,

по-перше, активність індивіда спрямована на досягнення певної мети, тобто має цільову орієнтацію.

По-друге, роль пропонує засоби для адекватної реакції на ситуацію, що складається, тобто виконує адаптивну функцію.

По-третє, роль інтегрує зусилля принаймні двох індивідів у єдине ціле, сприяючи встановленню порядку.

По-четверте, роль виконується в межах інституціоналізованої системи цінностей, контролюється та спрямовується нею.

Близькою до власне соціологічної є концепція статусу та ролі, запропонована американським антропологом Ральфом Лінтоном (1893—1953).

У 40-ві роки він намагається осмислити численні аспекти взаємодії особистості та соціальної структури. На його думку, дослідження цієї проблеми продуктивне лише за умови, що буде розвинуто модель соціальної структури, найбільш придатну для вивчення особистості.

В такій моделі центральним Р. Лінтон вважав поняття "культура". Саме культура окреслює межі соціальних спільнот, а найістотнішими відмінностями є культурні: відмінності в цінностях і нормах, у засвоєних зразках поведінки. В Англії, наприклад, слово "джентльмен" зовсім не означає "багата людина", це людина з бездоганними манерами, твердими і високо цінованими в суспільстві принципами. У передреволюційній Америці це слово функціонувало в дещо іншому культурному контексті, адже там "джентльмен" мав цілком конкретний привілей (статус): він не підлягав тілесним покаранням.

Індивід належить до обмеженої, але все-таки досить великої кількості спільнот, категорій, спілок, товариств тощо. Він є членом сім'ї, трудового колективу, має певне коло друзів і знайомих, їдучи в транспорті, він входить до категорії "пасажирів", будучи в театрі — до "глядачів", у магазині — до "споживачів" і так далі. Кожну з позицій, яку індивід займає протягом одного лише дня, Р. Лінтон називав статусом, серед них і позицію в ієрархії престижу.

Поняття "роль" використовується ним для позначення суми культурних зразків, що асоціюються з певним статусом. Це настанови, норми, цінності, правила поведінки, які суспільство пропонує для організації діяльності кожному володареві статусу. Вони є обов'язковими для виконання, належать позиції (статусу) незалежно від того, яка саме людина претендує на цей статус. Однак лише реалізація поведінки перетворює їх на роль: Р. Лінтон говорить про роль як про динамічний аспект статусу.

Отже, статус потребує дій, а сама дія, що регулюється і спрямовується сукупністю норм, — це і є роль. Статусу, як правило, відповідають кілька ролей — так званий рольовий набір. Викладач очікує від студента старанності у навчанні, студентська організація — активності, а друзі — уваги та прихильності. Окрім того, протягом дня індивід займає кілька позицій та виконує кілька рольових наборів. Здобуваючи загальну і спеціальну освіту, ми набуваємо навичок та зразків для виконання професійної ролі, посідаємо певну позицію в структурі занять. На роботі ми користуємося певною повагою та авторитетом, тобто володіємо конкретним статусом, і своїми діями намагаємося йому відповідати чи підтримувати його. Дорогою з роботи додому наш статус визначається статтю та віком і передбачає вияв конкретних зразків поведінки у громадському транспорті в "годину пік". Вдома нас очікує нова конфігурація статусів та ролей, що вимагає відповідних реакцій на різні життєві ситуації.

Соціальне життя проходить організовано ще й тому, що статуси і рольові набори більш-менш упорядковані у просторі та часі.

Якби вони раптом зійшлися в одній точці простору, ми відчули б труднощі у виборі належної до виконання ролі, наша діяльність паралізувалася б. Суспільство та індивіди піклуються про розосередження статусів і ролей, щоб нам не довелося, наприклад, виконувати роль турботливих батьків у робочий час, іншими словами, щоб одна роль не накладалася на іншу.

І все-таки, як би ми не намагалися, розвести ролі не завжди вдається. Тоді якась з них "грається" явно погано, оскільки не вдається примирити й узгодити протилежні чи помітно відмінні очікування. Однак найістотнішим, можливо, є навіть не це. Головна проблема полягає в тому, щоб, виконуючи різні ролі, зберегти вірність самому собі, не дати розпастися тій тотожності, що називається "Я". Людина — істота пластична, але у прагненні відповідати неузгодженим вимогам вона, як правило, піклується і про самозбереження: в усіх ролях має виступати деяке неподільне "Я". Таким є й очікування з боку інших. Якщо ми розчаруємо їх, то почуємо на свою адресу звинувачення у "втраті обличчя", "дволикості", "зраді самому собі", нам відмовлять у дружбі та знайомстві, але відхід від власного "Я" має бути значним, необхідно радикально вийти за межі прийнятих модифікацій поведінки, пов'язаних з виконанням різних рольових наборів. Проте відома ізольованість статусно-рольових комплексів, про яку ми самі піклуємося, дає нам змогу бути різними в різних ситуаціях, розщеплювати своє "Я" на взаємовідмінні елементи й успішно приховувати таке розщеплення від інших.

Завдяки неодноразовому повторенню, традиції, покаранням за їх невиконання зразки поведінки дуже міцно поєднані зі статусами.

Ця обставина усталює процес формування очікувань стосовно належного "розігрування ролі". Ми сподіваємося, що водій маршрутного автобуса не відхилиться від маршруту, що викладач університету читатиме лекції, а не гумористичні оповідання, що продавець торгуватиме, а не обговорюватиме вголос, як ми одягнуті, що чиновник державного закладу приділить нам максимум уваги тощо. Якщо наші сподівання виправдовуються, соціальне життя йде своїм звичаєм, нічим не збурюючись. Розлад, розпад і дискомфорт починаються тоді, коли ми обманюємося у своїх очікуваннях.

Якби існував інтегративний показник соціальних криз, його можна було б назвати "невиправдані сподівання". В цей час не йдеться про невиконані зобов'язання — не виконується належне, обов'язкове, те, що не можна не виконати. Індивіди раптом відчувають себе вільними стосовно того, що передбачено статусом.

Саме в кризові періоди відбувається розлам статусу та ролі, а правила, норми та зразки поведінки ігноруються, повністю чи частково підміняються імпровізацією.

Соціальна рівновага, відчуття власної безпеки підтримуються узгодженістю між статусами, ролями і, нарешті, відповідністю статусів та ролей.

Таким є ідеальний стан, до якого прагне і суспільство, і кожен з нас. Домогтися такої потрійної узгодженості не вдається ні суспільству в цілому, ні окремим індивідам. Вона є бажаною метою, оскільки втрати від статусно-рольової дезінтеграції очевидні. Відчай охоплює людину, яка має високу кваліфікацію, але одержує мінімальну чи близьку до неї заробітну плату (неузгодженість статусів). Коли в подібній ситуації опиняється багато людей, слід чекати колективних виступів з вимогою соціальних перетворень. Статус не підкріплюється роллю, якщо відповідальна посада не забезпечена необхідними повноваженнями та правами — таким чином дезорганізується діяльність установ, підприємств, урядів.

Чи випливає з усього викладеного, що люди приречені на беззастережне наслідування усталених культурних зразків без права відхилення від них? Звичайно ні, адже якби все відбувалося за написаним заздалегідь сценарієм, то розвиток був би неможливий. Окремі ролі справді непорушні, оскільки спираються на фундаментальні цінності та закони людського співжиття. Проте частина ролей зазнає революційних змін під впливом технологічних та соціальних перетворень, зрушень в організації спільної діяльності, пошуку ефективніших правил регулювання взаємодії для досягнення цілей особистісного й суспільного значення. Життя в суспільстві регулюється та спрямовується, але воно стало б абсолютно нестерпним, якби зразки поведінки й етикет обумовлювали кожен наш крок. На щастя, все відбувається зовсім не так. У повсякденних ситуаціях взаємоприйнятні форми контактів складаються стихійно, орієнтуючись на загальнолюдські, а також на групові ідеали та цінності.

Андрущенко

Соціальний статус особи

Соціальний статус особи - це певне місце людини, особи в суспільній ієрархії, обумовлене її походженням, професією, віком, статтю, сімейним становищем. У статусі фактично фіксується той набір конкретних дій, що їх здійснює людина в конкретних видах взаємодії і тих умовах, правах, що надаються для здійснення діяльності. Та через те, що кожна людина охоплена не одним соціальним зв'язком і здійснює різні соціальні функції має і одночасно багато соціальних статусів. Так, сучасна людина може мати одночасно статуси людини, громадянина будь-якої держави, студента, члена сім'ї, члена якоїсь неформальної групи, члена політичної партії тощо. Відрізняють пропоновані або природні статуси (національність, соціальне походження, місце народження) і набуті або досягнуті статуси (освіта, професія, кваліфікація тощо).

Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, що відображає значущість у суспільстві або соціальній спільності, верстві, групі людей, які займають ту чи іншу позицію. Престижним може бути професія, посада, види діяльності та ін. В сучасних умовах в Україні зростає престиж комерційної діяльності, тоді як престиж професії інженера, лікаря, вчителя дещо знижується, падає і престиж самої вищої освіти, що може в майбутньому пагубно відбитись на розвитку суспільства. Престиж виступає збудником бажань, намірів, дій людини, а престиж оцінки — регуляторами поведінки людей, що визначають професійну зайнятість, соціальні переміщення, структуру споживання тощо. Вся сукупність соціальних статусів, якими володіє конкретна, людина, істотно впливає і на її особистий статус, що характеризує становище людини в первинному осередку суспільства залежно від того, як приоцінюється людина. Проте в особистому статусі знаходимо відбиток і сугубо особистих рис конкретної людини, її авторитет, тобто ступінь визнання спільністю людей особистих і ділових якостей. В межах будь-якого соціального статусу людина може себе реалізувати: може проявити з позитивного боку в будь-якій соціальній діяльності (двірника, інженера, педагога тощо) і може проявити з негативного боку, в негативній діяльності тощо.

Складова основа соціальної мобільності є можливість змінити свій соціальний статус, дозволяє людині найповніше реалізувати багатоманітні здібності. В цивілізованих країнах велике значення надається охороні і розширенню прав людини і громадянина, тому що вони створюють умови для переміщення по соціальній градації (від селянина до президента). Проте багато людей відмовляються від максимальної самореалізації заради престижного становища в суспільстві тощо.

Теорії ролей

В соціології сформульовано ряд теорій особи. В основі одних доктрин теорії лежить упевненість, що самореалізація людини можлива лише через державу. Природно, сильна держава — благо для громадян. А все що сприяє зміцненню держави, відповідає інтересам суспільства людей, які населяють державу і є реальним гарантом свободи. Така позиція у відносинах особи і держави бере початок ще з філософа Демокріта, який проголошував, що в державі є спільне благо і справедливість. Інтереси держави — понад усе. Та й найвиразніше висловився Георг Гегель, який вважав, що особа вільна тому, що держава є вищою формою і втіленням свободи. Таку ж філософську основу про особистість і її роль в суспільстві мають і погляди Нікколо Макіавеллі, який вважав зміцнення держави, і владу втіленням розумного в людському.

В ряді соціологічних концепцій вживається поняття соціальна роль. Широко використовується поняття роль, соціальна роль в соціальній антропології (Рант Лінтон, Броніслав Малиновський, Альфред Радкліфф-Браун), в теорії малих груп (Уільям Томас, Флоріан Знанецький, Чарльз Кулі та ін.),

в соціальній психології (Том Шібутані, Еміль Зандлер), в теоріях середнього рівня (Роберт Мертон), в теорії міжособових відносин (Карл Ріцлер, Макс Шеллер), в соціометрії (Ян Морено), в теорії соціалізації (Зігмунд Фрейд, Толкотт Парсонс). Прихильники теорій ролей виходять з того, що особа є функція від тієї сукупності соціальних ролей, які виконують індивід у суспільстві, а, отже, соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда і суспільства. Зв'язок і взаємодія між людьми встановлюються тому, що люди в процесі задоволення індивідуальних потреб залежать один від одного.

Соціальні зв'язки між людьми утворюються на основі реалізації ними соціальних функцій, що ставлять своєрідні доручення на реалізацію певного роду занять у суспільних відносинах (функція вчителя, інженера, батька, сина та ін.). Виконувані функції характеризують становище людей в соціальній структурі суспільства. Так, основна функція студента полягає в тому, щоб освоювати професійну і загальногромадянську культуру.

Крім того, студент — людина, а, отже, може допомагати тим, хто за віком або через хворобу втратив сили або здатність трудитися.

Важливе і те, що про соціальні функції судять не тому, що людина має робити, а по тому, які наслідки для інших людей і для суспільства мають дії. Якщо ж людина виконує функції всупереч її здібностям, намаганням, тобто, робить все протилежне, то це уже є дисфункція.

Для реалізації конкретних соціальних функцій на людину покладаються суспільством або державою певні обов'язки і надаються певні права та ін. Поняття ролі стосується таких ситуацій взаємодії соціального, коли регулярно і тривалий період відтворюються певні стереотипи поведінки.

Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях; отже, роль є лише окремо взятий аспект цілісної поведінки. З поняттям ролі тісно зв'язані такі поняття, як інституціаналізовані ролеві чекання (аспектації), ролевий конфлікт, ролева напруженість, ролевий набір, адаптація до ролі та ін.

Роль визначається як нормативно регулююча на основі загальноприйнятих цінностей поведінка, невід'ємний компонент соціальної структури.

Соціальна роль

Досить певною поведінківською характеристикою особи є соціальна роль, що відображає динамічний аспект соціального статусу.

Часто слово роль вв'язується з театральним дійством. У реальному житті людина — одночасно і актор, і автор життєвої п'єси, що називають Долею.

Та роль їй доводиться і писати, і грати, виходячи з відносин до неї вимог, що складаються в суспільстві. Ролеві вимоги закріпляються в рекомендаціях, порадах, правилах, положеннях закону і моралі. Ще Уільям Шекспір писав, що «весь світ — театр, в ньому жінки, чоловіки — всі актори.

У них є виходи і входи, і кожний не одну грає роль». Особисте суб'єктивне тут може проявлятись тільки в методі, способі виконання ролевих розпоряджень, передумови яких не мають значення. Але ж люди — і автори, і діючі особи їх власної драми.

Очевидно, що соціальний статус особи залежить не тільки від матеріальних, соціальних і духовних умов, створених у суспільстві, але й від того, наскільки умови освоєні особою, від її свідомості, від її культури, від її активності та ін. Якими б творчими можливостями людина не володіла, якщо нема умов, вони не будуть реалізовані. Бюрократизм, заорганізованість, формалізм, відсутність сприятливого соціально-психологічного клімату та ін. — все це позбавляє творчої активності, разом з тим, якими б сприятливими не були умови, якщо у людини нема світоглядних і професійних знань, нема культури, нема свідомості або нема бажання трудитися як слід, справи з місця не зрушаться. Особливо нетерпимі ділентантизм, некомпетентність. Якщо в умовах демократії говоримо про людину як про господаря суспільства, її участь у соціальному середовищі, в управлінні державою, то вирішувати питання про перетворення людини в активного учасника суспільного, соціального життя не враховуючи зовнішніх та внутрішніх умов і становища людини неможливо. Людина має володіти знаннями, культурою, насамперед політичними знаннями, і знаннями розвитку суспільства, інакше її зусилля в управлінні державою, активній участі в суспільному, виробничому житті будуть марними.

Статусно-рольові особливості особи характеризують рівень її включеності в соціальне середовище. Цей особистісний параметр визначає міру входження людини в систему соціальних потреб, норм, прав, обов'язків і очікувань, що зв'язані з певним статусом та сферами життєдіяльності. Соціальний статус особистості визначає міру включеності особи в життєдіяльність суспільства і є мірою її участі в житті суспільства.

Значення соціальних ролей полягає не тільки в тому, що вони виступають засобом пристосування до навколишньої дійсності, своєрідним інструментом входження в суспільні відносини, а й тому, що соціальні ролі є засобом самоутвердження особи, розкриття її творчого потенціалу.

Багатоплановий комплекс соціальних ролей особи, що проявляється в певній рольовій поведінці, створює змістовну характеристику особи, тобто характеризує її з точки зору того, яке становище в соціальному середовищі особа займає.

В сучасних умовах Україна переживає глибоку кризу: економічну, соціальну, культурну, політичну, і заходи, що вживаються, і економічні, і політичні не приносять уже тривалий період бажаних результатів. Досягти ж успіхів можливо, якщо всі заходи: і економічні, і політичні, і соціальні, і культурні стануть загальноукраїнською національною ідеєю. Один із засновників ролевої теорії Роберт Лінтон визначав соціальну роль як передбачувану поведінку, що асоціюється із статусом людини. Це ролеве передбачення реалізується за умов усвоєння і дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Якщо статус викладача вищої школи —це певні права і обов'язки, здебільшого закріплені в законі, то соціальна роль викладача включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, студентами і адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури тощо. Важливо, що кожний статус обумовлюється веєром ролей — ролевим набором. Кожна особа володіє лише їй властивим поєднанням ролей, що складають один з аспектів ЇЇ індивідуальності.

Рольові конфлікти

Багатоманітність соціальних ролей все ж породжує і внутрішні конфлікти особи, що називаються рольовими конфліктами і які часто виступають як боротьба мотивів діяльності. Перемагає той мотив, що вагоміше в конкретній ситуації. Інакше, існує не тільки ієрархія соціального статусу, а й ієрархія соціальних ролей, і кожна особа вибудовує піраміду своїх переваг. Та вільний вибір особою першочерговості реалізації тих чи інших мотивів дуже відносний, тому що людина перебуває у своєрідних лещатах соціальних функцій, статусів і ролей.

Функції, статуси і соціальні ролі утворюють механізм, завдяки якому кожна людина стає часткою того або іншого суспільства або соціальної спільності, верстви, носіями їх культури, властивостей. Сукупність соціальних ролей, що їх виконує особа, відображає ті суспільні відносини і соціальні зв'язки, в які вона включена в суспільній системі. Ціннісні орієнтації виступають, з одного боку, як конкретні прояви ставлення особи до навколишнього соціального середовища, а з другого — як система настанов, що регулюють поведінку людини в реальному конкретному випадку. Важливою особливістю, розробленої соціологом Володимиром Ядовим, концепції регуляції соціальної поведінки особи є співвідношення особистісних структур не тільки між собою, але й з ієрархією соціальних ситуацій, в яких діє особа. У загальному вигляді життєва позиція особистості — це багатомірна конструкція, функціонально-динамічної якості особистості, яка інтегрує і регулює в динаміці всю особистісну структуру і забезпечує собі певний рівень включеності в життєдіяльність соціального становища і її самовизначення в якості суб'єкта свого життєвого шляху та способу життя.

Швець