Течії, школи й напрямки соціології XX ст

Перший період у розвитку соціології XX століття був ознаменований утвердженням і домінуванням, особливо в США, емпіричної соціології.

Серйозний внесок у становлення й розвиток емпіричної соціології внесла Чиказька школа соціологів — Р. Парк (1864—1944), Е. Берджесс (1886—1966), Л. Вірт (1897—1952), У. Огборн (1886—1859) та ін. Заслуга представників цієї школи була в проведенні емпіричних соціологічних досліджень у такому великому промисловому місті, як Чикаго. їх дослідження були зосереджені на проблемах зростання міст, життя громад сільських і іноземних мігрантів, питаннях їхньої адап­тації до міського середовища, соціалізації особистості, сім'ї, громади, девіантної поведінки, злочинності, бродяжництва та ін.

Велике значення мало проникнення соціології у виробничу сферу, розвиток індустріальної соціології, соціології управління.

Прогрес в емпіричній соціології спочатку не супроводжувався відповідним прогресом у теоретичній соціології, необхідним для уза­гальнення й аналізу фактичного матеріалу, що швидко накопичувався. Гостро виявилася потреба в створенні такої систематичної соціологіч­ної теорії, що могла б знайти застосування в емпіричній соціології. Ця теорія з'явилася в особі структурного функціоналізму й зайняла пануюче положення в соціології 50—60-х років.

Структурний функціоналізм — напрямок у соціології, що роз­глядає суспільство, його явища й процеси як соціальні системи, що мають свою структуру й механізм взаємодії відповідних структурних елементів, кожний з яких виконує своєрідну роль, функцію в даній системі. Як одне явище може мати різні функції, так і та сама функція може виконуватися різними явищами.

Найбільш повно основи цієї концепції викладені Т. Парсонсом (1902—1979). Велику увагу він приділив проблемі стійкості, стабіль­ності соціальних систем. Суспільний розвиток, за Парсонсом, відбу­вається в напрямку все більшої структурної диференціації суспільств, ускладнення їхньої соціальної структури, що веде до зменшення їхньої стабільності.

Іншим представником структурного функціоналізму є Р. Мертон (1910—1999) що багато зробив для органічіного сполучення теоретичного й емпіричного в соціології на основі розроблених ним теорій функціонального аналізу й «середнього рів­ня». У роботах Р. Мертона центральне місце займає розробка теорії й методології структурного функціоналізму.

У дослідженні менш загальних соціологічних проблем особливо великий внесок Р. Мертона в розробку теорії аномії й девіантної по­ведінки, а також у соціологію соціальної структури, професій, науки, бюрократії, масових комунікацій, медицини та ін. Усі ці проблеми до­сліджувалися ним також на основі структурного функціоналізму.

У 50-ті роки сформувався особливий конфліктологічний напря­мок у соціології. Теорії представників даного напрямку створювалися на основі критики структурного функціоналізму. В основі розвитку, стверджував Ч. Р. Міллз (1916—1962), лежить конфлікт, а не конформність, згода, інтеграція. Суспільство завжди перебуває в стані нестабільності, тому що в ньому йде постійна боротьба між різними соціальними групами.

Р. Дарендорф (нар. 1929) вважає, що всі складні організації ґрун­туються на перерозподілі влади, і це відбувається не тільки у відкритій формі. На його думку, в основі конфліктів лежать не економічні, а полі­тичні причини.

Л. Козер (нар. 1913) визначає соціальний конфлікт як ідеологічне явище, що відбиває прагнення й почуття соціальних груп або індивідів у боротьбі за владу, за зміну соціального статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо.

Більшість представників цього напрямку підкреслюють цінність конфліктів, які запобігають окостенінню суспільства, відкривають до­рогу інноваціям, стають джерелом розвитку й удосконалювання. Разом і з тим, вони відкидають стихійність конфліктів і ратують за можливість і необхідність їхнього регулювання.