Ісус Христос -- центральна постать християнства 2 страница

4.в. Але філософія Відродження не обмежилась лише відродженням і розвитком (пристосуванням до сучасності) античної філософії. Поряд з цим і в органічному зв’язку з цим Відродження збагатило історію та зміст філософії всього людства розробкою нових і важливих проблем світогляду. Найважливішим серед них, що не втратило гострої актуальності навіть в наших умовах, є постановка і розробка проблем Гуманізму, Натурфілософії, Науки, концепцій Ідеального суспільства, Скептицизму. Розглянемо короткий зміст цих, опрацьованих діячами Відродження, світоглядних проблем. № 18.

20. Філософія Реформації (М. Лютер, Ж. Кальвін) Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Си­туація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М. Лютер {1483 — 1548 рр.) піддав критиці офіційну католиць­ку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер за­кликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві­дуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси ві­руючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично­го панування, підпорядкувала її світській владі. Ж. Кальвін (1509 — 1564 рр.) був автором іншого, більш ради­кального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа­сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва­жати себе кожний.Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрре­формації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним моніз­мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

21. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон. та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в Зах.Європі в 12-13 ст. Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та ін. науках. Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха художньо-естетична. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

22. Основні риси філософії Нового часу.

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.
Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

 

23. Емпірична філософія Ф.Бекона.

Ф.Бекон (1561-1626) – родоначальник нової форми англ. матеріалізму і всієї тогочасної експерементальної науки. Саме він сформував поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі під яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та ін. філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.

Бекон,будучи засновником методологічного рівня наукового пізнання,виступає проти схоластичної методології,вузького емпіризму.Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення 3 можливих шляхів пізнання: *шлях павука,тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе;*шлях мурахи-однобічний емпіризм-пізнання і нагромадження голих фактів;*шлях бджоли-справ-жній шлях науки,як бджола переробляє нектар у мед,так і справжній науковець перетворює емпі-ричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального значення про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини.

В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражає ідею високої ролі експерементальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Б. не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

У поясненні природи суспільства Б. був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною роботою Б. є “Новий Органон” (1620рр.).

 

24. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р.Декарта.

Видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Р.Декарт – один з творців вищої математики; аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” (1637), “Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію. В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”.

Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого розв’язання.

Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією достовірного пізнання. В історії філософії ми маємо безліч фактів, коли філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні, навіть протилежні судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про першоначала буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум, rutionalis – розумний). Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

25. Соціально – філософська концепція Т. Гоббса.

Перед мислителями Нового часу гостро постала проблема методу, розв'язанню якої присвятили свої праці батьки-фундатори філософії Нового часу – англієць Ф.Бекон та француз Р.Декарт. Ці мислителі розробляли її не тільки в гносеологічному, а й у широкому гуманітарному контексті. Це вивело їх на цікаві філософські узагальнення, що значною мірою сприяло формуванню соціально-філософських концепцій теоретиків пізнішого періоду, особливо Т.Гоббса, Дж.Локка та Б.Спінози. Універсальну концепцію “порядку” представив знаменитий англійський філософ Томас Гоббс (1588 – 1679). Славу та визнання Т.Гоббсу приніс написаний у Парижі й виданий у Лондоні 1651 році знаменитий «Левіафан, або Матерія, форма та влада. держави церковної та громадянської». До речі, це саме дослідження принесло йому й безліч неприємностей. У суперечливих політичних перипетіях «Левіафан» викликав до себе різноспрямоване ставлення: від захоплення та підтримки одними політичними силами до засудження й навіть спалення іншими. Час, як відомо, всьому віддає належне. «Левіафан» Т.Гоббса сьогодні розглядають як одну з перших фундаментальних праць, на ідеях якої грунтувалися і з якої виходили концепції «громадянського суспільства» та «правової держави». «Левіафан» – це міфічне біблійне страховисько, іменем якого Гоббс назвав «державу», підкреслюючи тим самим всесилля цієї соціальної інституції – своєрідного «земного Бога», що повністю підпорядковує собі як окрему людину, так і цілий народ. Держава, на думку філософа, має земне (природне), а не божественне походження, її необхідність зумовлена природою людини, потребою жити суспільно за наявності різноспрямованих егоїстичним інтересів, потреб, пристрастей, властивостей та сил кожного окремого індивіда. Людина, вважав Т.Гоббс, посідає проміжне місце між природою та суспільством. Усі люди від природи є рівними. Проте різниця у вихованні та «тілесній будові» породжує в них неоднакові прагнення. Це, у свою чергу, викликає суперництво, ворожість у Громадянську війну Т.Гоббс розглядав як «хворобу держави», за якою слідують шаленство, розклад, занепад. Філософ звеличував цінність громадянського миру й засуджував революції та бунтівні заколоти як руйнівні чинники соціальності. Т.Гоббс був переконаний, що вся влада в державі має належати правителю – і законодавча, і виконавча, і судова, і зовнішньополітична. Будь-який поділ влади, на думку філософа, неминуче призводить до непорозумінь, суперечок та громадянської війни. Дехто з філософів вважає соціально-філософську (державобу-дівничу) концепцію Т.Гоббса якщо не тоталітарною (диктаторською), то принаймні недемократичною. На мою думку, Т.Гоббс не тяжів до тоталітаризму. Він намагався зберегти традицію й водночас відшукати в ній місце для нових політичних явищ та процесів, зокрема для рівності, суверенітету громадянина тощо.

26. Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози.

Значний внесок у подалання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза (1632- 1667 р.р.). З точки зору Спінози, світ - це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самою себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, її властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку його наукової філософії. Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиції гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення усієї матерії, в тому числі й не живої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз і деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.

27. Монадологія В. Лейбніца.

Ядром філософської концепції Лейбніца є вчення про "монади" — монадологія. Монада розглядається як проста неподільна духовна субстанція буття. Спираючись на відомі з античної філософії докази, Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад. Монада — самодостатня одиниця буття, здатна до активності, саморуху, діяльності. Монада — це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення, монади і між собою мають єдине відношення — "гармонію". У випадку, коли в світі існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними. Таким чином, монади різняться за своїми якостями. Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується "перцепцією" (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає "монадами-душами". Монади найвищого ступеня здатні до "аперцепції" (свідомості) і їх називають "монадами-духами". Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Чуттєво дані тіла є комбінаціями монад, які вирізняються тим, з яких монад вони складаються. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об'єднання монад є невипадковим, воно визначене "завбаченою гармонією", яка виявляє себе у самозміні монад узгоджено з іншими монадами. Причини зміни монад можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Кожна з монад утримує в собі як минуле, так і майбутнє. Завбачена гармонія дає змогу стати наявними усім якостям, які маються в кожній з монад у невиявленій формі. Процес пізнання, таким чином, Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз "Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття" Лейбніц доповнює положенням — "крім витворів самого розуму". Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки. Математику і логіку Лейбніц розглядає як головні науки розуму, які повідомляють людині про світ, не даний чуттєво. Це науки про "усі можливі світи" (на відміну від філософії, яка визначається ним як наука про цей дійсний світ).

28. Британське просвітництво (Дж. Локк).

Просвітництво – культурно - історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15 ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти, завдяки діяльності людського розуму, природні принципи суспільного життя. Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка., який створив вчення про державу, владу і право.

Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи” (1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття..

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.
Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.
Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

29. Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Волбтер).

Просвітництво -культурно-історичний термін, (вперше використали Вольтер і Герде), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Монтеск’є (1689-1755),зокрема його “Перські листи” та “Дух законів”, де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер (1694-1778)в своїх творах “Кандід”, ”Філософський словник” та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але на схилві свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.