Регіональні агропромислові формування

Серед регіональних агропромислових формувань відносно найбільшого поширення свого часу в умовах планово-централі­зованої економіки набули агропромислові комбінати, життєздатність яких значною мірою залежала від ступеня адаптації їх до ринкових умов і раціональності побудови організаційної структури. Проте ці агропромислові формування, що були створені на базі 34 адміністративних районів, не змогли адаптуватися до нових умов господарювання і припинили своє існування.

У 90-і роки набула поширення така регіональна організаційна форма агропромислової інтеграції, як агропромислові асоціації з виробництва, переробки і реалізації м’яса та молока. Так, у 2001 р. функціонувало 62 асоціації в молочній промисловості і 30 — у м’ясній. До складу цих асоціацій входять, крім головного підприємства — молокозаводу чи м’ясокомбінату — сільськогосподарські товаровиробники і торговельні організації.

Агропромислові асоціації є добровільним об’єднанням підприємств на базі головного підприємства — м’ясокомбінату або молокозаводу (маслозаводу), за якими зберігається господарська самостійність і право юридичної особи. Мета створення асоціації — поєднання інтересів аграрних та переробних підприємств й досягнення на цій основі збільшення виробництва м’яса і м’ясопродуктів, молока і молокопродуктів та одержання більшого прибутку.

Асоціації — це юридичні особи, основними функціями яких є координація діяльності учасників у виробництві, переробці і реалізації кінцевої продукції, організація фірмових підприємств тор­гівлі, створення економічних умов для взаємовигідного об’єд­нання зусиль при виробництві, переробці й зберіганні та реалізації готової продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках, кооперація фінансових і виробничих ресурсів з метою задоволення потреб господарств-учасників.

Вищим органом управління асоціації є загальні збори уповноважених представників-учасників, а в період між зборами повноважні функції покладаються на Раду, що засідає не менше одного разу у квартал. Виконавчим органом асоціації є дирекція, яка формується Радою. Дирекцію очолює директор, призначений Радою асоціації. Вступаючи до асоціації, учасники перераховують внесок на її рахунок у статутний та інші фонди. Їх розміри визначаються необхідними витратами на діяльність асоціації в інтересах її учасників.

Спектр функцій, які делегуються підприємствами агропромис­ловій асоціації, може бути різним. Наприклад, господарства — виробники сировини, що входять до асоціації, створеної на базі м’ясокомбінатів, делегують її такі функції, як визначення порядку приймання, вивезення, забезпечення, зберігання і переробка худоби, встановлення порядку проведення розрахунків за прий-
няту худобу, а також створення фондів для підтримки господарств, що мають тимчасові фінансові труднощі. Ці функції делегує асоціації і м’ясокомбінат. Крім того, підприємство делегує асоціації і таку функцію, як погодження рівня рентабельності при виробництві й реалізації м’яса.

Засновники — учасники асоціації встановлюють договірні ціни на худобу, виходячи з економічних умов, і систематично переглядають їх із зміною останніх. Головним фактором в економіч­них взаємовідносинах членів агропромислової асоціації, який повинен об’єднувати їх матеріальні інтереси, є розподіл частини прибутку м’ясокомбінатів (птахокомбінатів) між сільськими товаровиробниками, одержаної понад рівень рентабельності, що узгоджений Радою асоціації. При цьому 50 % такого прибутку направляється м’ясокомбінату (птахокомбінату) і 50 % — господарствам — постачальникам сировини.

Завдяки такій інтеграції сільськогосподарського і агропромислового виробництва деякі асоціації досягли вищих результатів виробничо-фінансової діяльності порівняно з іншими м’ясоком­бінатами й обласними організаційними структурами м’ясної чи молочної промисловості — відкритими акціонерними товариствами, асоціаціями акціонерних товариств обласного рівня або іншими обласними структурами. Прикладом може бути агропромислова асоціація «Червоний промінь», створена на базі Червонопроменевого м’ясокомбінату Луганської області в 1992 р., «Бердичівський молокозавод», АТ «Ритм» (м. Чернігів, головне підприємство — птахокомбінат). Асоціація надає допомогу сільськогосподарським підприємствам — учасникам асоціації в прид­банні паливно-мастильних матеріалів, запасних частин, будівельних матеріалів тощо.

Проте в цілому ефективність роботи створених асоціацій досить низька. Це пояснюється не лише наслідком кризи в народному господарстві України, в тому числі й в аграрному секторі, а й недосконалим економічним механізмом функціонування цієї організаційної структури. Головний недолік даного механізму полягає в тому, що він ставить у привілейоване становище м’ясо- і птахокомбінати. Очевидно, що ці переробні підприємства будуть «погоджувати» з асоціацією такий рівень рентабельності, за якого одержати прибуток понад цей рівень було б важко або взагалі неможливо. Тобто переробному підприємству за цих умов вигідно завищувати нормативно-плановий рівень рентабельності, оскільки не досягнувши його, весь прибуток залишиться в розпорядженні такого підприємства.

У другій половині 90-х років виник такий новий напрям агропромислової інтеграції, що набув поширення за останні роки (2000—2002), як оренда агропромисловими підприємствами зем­лі і виробництва на ній сільськогосподарської продукції, в тому числі сировини для переробки на такому підприємстві.

Агропромислова інтеграція з орендними відносинами має і такий різновид, за якого землю орендує промислове підприємство, що технологічно зовсім не пов’язане з переробкою сільськогосподарської продукції. Прикладом такого різновиду інтеграції є агропромисловий комплекс шахти ім. Засядька. Тут організовано виробництво сільськогосподарської продукції на 30 тис. га землі. В цей комплекс входить птахофабрика світового зразка, створюється молочно-товарна ферма більш ніж на 1000 голів корів чорно-рябої породи. В селах набула розвитку фірмова торгівля. Фірма «Артеміда» в Кіровограді у 2000 р. орендувала близько 200 тис. га землі, повністю забезпечуючи себе необхідними ресурсами сільськогосподарського походження.

Слід зазначити, що агропромислова інтеграція з орендними відносинами відіграє поки що локальне значення і не охоплює більшості агропереробних підприємств. Функцію охоплення інтеграційним процесом усієї переробної промисловості, в якому органічно поєднувалися б економічні інтереси аграрних і агропереробних підприємств з орієнтацією на досягнення ними максимального кінцевого результату, можуть виконати агропромислові асоціації, але за умови впровадження в них принципово нового економічного механізму взаємовідносин між учасниками цього процесу. Розглянемо один з можливих варіантів такого механізму.

 

3. Принципові аспекти побудови економічного механізму інтеграції аграрних і агропереробних підприємств.

При обґрунтуванні такого механізму важливо врахувати світовий досвід вирішення даної проблеми. Його вивчення дає підстави для висновку, що в країнах Заходу знайдено досить ефективний механізм участі сільських товаровиробників у розподілі і наступному одержанні ними частини прибутку агропереробних підприємств через створення фермерськими господарствами кооперативів по переробці сільськогосподарської продукції. В багатьох країнах Європи кооперативна форма агропромислової інтеграції стала домінуючою. Насамперед, це стосується переробки молока, м’яса, овочів, фруктів. У країнах ЄС кооперативами реалізується 60 % сільськогосподарської продукції, в країнах Скандинавії — 80, в Японії — більше 90 %. В США кооперативами переробляється і продається 30 % продукції фермерів. Важливо також, що кооперативи по переробці сільськогосподарської продукції забезпечують обов’язкові норми і вимоги до технології виробництва продукції та її якості і застосовують жорсткі санкції до тих членів кооперативів, які їх порушують. Принципова особливість агропереробних кооперативів полягає у тому, що вони поступово розширюють свої виробничі функції в інтересах фермерських господарств. Наприклад, кооперативи по переробці молока ведуть племінну роботу, організовують штучне осіменіння корів, постачають необхідне обладнання, надають різні консультаційні послуги, а м’ясопереробні — ведуть племінну роботу, постачають фермерам комбікорми, білкові добавки тощо.

В кооперативах по переробці сільськогосподарської продукції прибуток між їх членами розподіляють, як правило, пропорційно розміру їх економічної діяльності — обсягу поставленої ними сировини на переробку. Такий механізм розподілу прибутку від сумісної діяльності інтегрованого виробництва досить простий і водночас ефективний, оскільки ставить економічну вигоду фермера в пряму залежність від того, який обсяг продукції він виробив і направив на переробку.

Проте описаний механізм економічних взаємовідносин не може бути впровадженим у практику інтеграції аграрних і агропереробних підприємств України без істотних змін і адаптації до сучасних умов розвитку ринкових відносин і відносин власності в АПК нашої держави. Причина цього криється у різних формах власності агропереробних підприємств: якщо в країнах Заходу вона є кооперативною, то у нас — корпоративною. Саме ця обставина вимагає внесення до механізму економічних взаємовідносин принципових змін. Переробні кооперативи в країнах Заходу створюються аграрними підприємствами (фермами), а тому одержуваний прибуток є власністю його засновників. Оскільки в кооперативах відсутній акціонерний капітал, то в них не виникає проблеми виплати дивідендів на акції.

В Україні ж, як відомо, приватизація власності агропереробних підприємств здійснювалася через акціонування, а тому ці підприємства мають акціонерну форму власності. Надії сільськогосподарських товаровиробників на те, що в процесі приватизації агропереробних підприємств їм буде передано 51 % акцій, в більшості випадків не справдилися ще на початковому етапі її здійснення. А в даний час, з розвитком вторинного ринку цінних паперів акції від сільських товаровиробників, як правило, перейшли в руки фізичних і юридичних осіб, які не мають нічого спільного із сільськогосподарським виробництвом. Наведені в попередньому підрозділі факти, коли окремі аграрні підприємства з потужною економікою володіють контрольним пакетом акцій переробних підприємств і, таким чином, органічно поєднують сільськогосподарське виробництво з агропромисловим, поки що є поодинокими і не можуть вплинути на загальне монопольне становище підприємств ІІ сфери АПК. Тому на сучасному етапі аграрні підприємства не можуть вплинути через акціонерні відносини на діяльність агропереробних підприємств.

У таких умовах виникає принципово важливе питання, що вимагає обґрунтованого вирішення: який саме вид ефекту найбільш виправдано розподіляти між постачальниками сировини? Ми уже зазначали, що переробні кооперативи країн Заходу розподіляють між фермами одержаний прибуток пропорційно обсягу поставленої ними сировини. Для кооперативної форми організації переробного виробництва це, можливо, кращий спосіб поєднання економічних інтересів учасників єдиного технологічного процесу. Проте в умовах корпоративної організації перероб­ного виробництва досягти цієї мети через розподіл прибутку
відповідно до масштабів економічної діяльності постачальників сировини буде важко. Це пояснюється тим, що економічна вигода аграрних підприємств від інтеграції їх з агропереробними підприємствами значною мірою визначатиметься тим, як ефективно працюють ці підприємства. Адже очевидно, що за незадовільної роботи переробного підприємства (прорахунки в менеджменті, маркетингу, відсталість технічної бази тощо) воно буде збитковим або низькорентабельним і, як результат, аграрні підприємства зазнаватимуть непоправних втрат. Щоб уникнути цього, необхідно розподіляти між учасниками не прибуток, а грошову виручку від реалізації кінцевої продукції.

За критерій такого розподілу виправдано брати визначені на кожній стадії єдиного технологічного циклу нормативні витрати: по аграрних підприємствах — витрати на виробництво сировини та її транспортування до місця переробки, а по агропереробних — витрати на переробку сировини, підготовку до реалізації й оптову реалізацію готової продукції. В технологічний ланцюг може бути включена і роздрібна торгівля. Кожному учаснику інтеграційного процесу направляється така частка виручки від реалізації кінцевої продукції, яка дорівнює частці нормативних витрат учас­ника в сукупних нормативних витратах, узятих на усіх стадіях технологічного циклу. За такого розподілу кожний учасник інтеграційного процесу одержує однакову суму грошової виручки на гривню витрат, або іншими словами, досягається однакова рентабельність продажу як в аграрному, так і в агропромисловому виробництві.

Проте важливо підкреслити, що розподіл грошової виручки пропорційно витратам, понесеним учасниками, буде повністю справедливим тоді, коли в процесі такого розподілу враховуватиметься співвідношення між постійними і змінними витратами на кожній технологічній стадії. Необхідність такого врахування полягає в тому, що на кожному агропереробному підприємстві формуються постійні витрати, величина яких не залежить або майже не залежить від ступеня використання його потужності. Тому переробні підприємства лише тоді можуть функціонувати, коли при розподілі грошової виручки від реалізації кінцевої продукції враховуватимуться всі понесені ними постійні витрати незалежно від того, як буде використана потужність підприємства в календарному році. Адже коефіцієнт використання потужності зменшується насамперед від недопоставки аграрними підприємст­вами сільськогосподарської сировини, а тому було б несправед­ливо, щоб переробні підприємства з цієї причини несли економіч­ну відповідальність.

Разом з тим і аграрні підприємства теж несуть постійні витрати на виробництво сільськогосподарської сировини, величина яких також не залежить або майже не залежить від обсягу її виробництва. Скажімо, в несприятливий за погодними умовами рік вони виробляють і поставляють на переробку значно менше продукції, але при цьому їх постійні витрати не скорочуються. Отже, і по аграрних підприємствах справедливо враховувати всю величину постійних витрат незалежно від того, скільки вони вироблять сільськогосподарської сировини.

Для того щоб визначити пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції з огляду на необхідність урахування всієї суми постійних витрат, спочатку потрібно обчислити базову величину нормативних сукупних витрат — постійних і змінних. По агропереробному підприємству ці витрати визначаються за 100 %-го використання його виробничої потужності, а по аграрних підприємствах — виходячи з того обсягу сільськогосподарської сировини, який необхідний для забезпечення вказаного рівня використання потужності. При цьому, якщо постійні витрати по агропереробному й окремо по аграрних підприємствах можна визначити загальною сумою, то розрахунок змінних витрат потрібно здійснювати відповідно на тонну кінцевої продукції і тонну сільськогосподарської сировини. Такий підхід до розрахунку сукупних витрат дає змогу визначити їх нормативну величину за будь-якого коефіцієнта використання потужності, а отже, і розрахувати пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції, виходячи з його фактичної величини.

Таким чином, нормативні витрати по агропереробному підприємству (НВп) можна визначити з виразу:

НВп = ПВп + (ЗВп · ГП), (1)

а по аграрних підприємствах (НВа) за формулою:

НВа = ПВа + (ЗВа · СС), (2)

де ПВп і ПВа — загальна сума постійних витрат відповідно по агропереробному і аграрних підприємствах; ЗВп і ЗВа — змінні витрати на 1 т відповідно кінцевої продукції агропереробного підприємства і 1 т сільськогосподарської сировини[1]; ГП — обсяг виробленої готової продукції агропереробного підприємства; СС — обсяг поставленої на переробку сільськогосподарської сировини.

 

Наприклад, потужність цукрового заводу становить 165 тис. т переробки коренів цукрового буряка за сезон (90 днів). Норматив­не виробництво цукру за 17 % біологічної цукристості і коефіцієнті вилучення цукру 0,75 дорівнює 21037 т цукру (165 000 ·
· 0,17 · 0,75 = 21 037). Витрати аграрних підприємств на виробництво цукрових буряків обсягом 165 тис. т сировини становлять 8250 тис. грн, у тому числі змінні витрати — 5774,5 тис. і постійні витрати — 2475,5 тис. грн, або 30 % від сумарних витрат. Змінні витрати в розрахунку на 1 т коренів дорівнюватимуть 35 грн (5774,5: 165). Витрати заводу на переробку вказаного обсягу сировини становитимуть 5056 тис. грн, у тому числі змінні витрати — 3185 тис., а постійні — 1871 тис. грн, або 37 % від сукупних витрат підприємства. Змінні витрати заводу на 1 т цукру складуть 151,4 грн (3185: 21 037).

За таких умов співвідношення нормативних витрат по учасниках інтеграції становитиме 62: 38, тобто 62 % в сукупних витратах учасників становлять витрати аграрних підприємств і 38 % — цукрозаводу (8250 + 5056 = 13 306; 8250: 13 306 = 0,62, або 62 %; 5056: 13 306 = 0,38, або 38 %). Одержане співвідношення витрат і є пропорціями розподілу грошової виручки від реалізації цукру за 100 %-го використання потужності, тобто 62 % її направлятиметься аграрним підприємствам і 38 % — заводу.

Важливою особливістю даної методики є та обставина, що пропорції розподілу грошової виручки між учасниками інтеграційного процесу можуть змінюватися залежно від ступеня використання виробничої потужності. Ці зміни зумовлюються різною питомою вагою постійних витрат у загальній сумі сукупних вит­рат аграрних підприємств і переробного підприємства. Залежно від виду сільськогосподарської сировини і типу переробного підприємства (цукрозавод, молокозавод тощо) частка постійних витрат буде різною.

Для того щоб переконатися, як змінюються пропорції розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції, припустимо, що в нашому прикладі потужність заводу використано лише на 50 %, тобто перероблено лише 82,5 тис. т цукрових буряків і вироблено 10519 т цукру (82500 · 0,17 · 0,75 = 10 519). Норматив­ні витрати аграрних підприємств згідно з формулою 2 становитимуть 2 475 500 + 82 500 · 35 = 5363 тис грн, а нормативні вит­рати цукрозаводу (формула 1) — 1 871 000 + 10 519 · 151,4 = 3 463 577 грн.

Співвідношення витрат учасників інтеграційного процесу становитиме тепер 60,8: 39,2. Тобто за цих умов частка заводу в розподілі грошової виручки зростає і вона буде тим більшою, чим меншим є коефіцієнт використання виробничої потужності, а саме:

Відсоток використання потужності заводу	Пропорції розподілу кінцевої продукції
	62,0: 38,0
	61,4: 38,6
	60,8: 39,2
	59,0: 41,0
	58,0: 42,0.

Механізм впливу питомої ваги постійних витрат у сукупних витратах та пропорції розподілу грошової виручки діє в такому режимі, за якого із зменшенням коефіцієнта використання потуж­ності збільшуватиметься частка відрахувань від грошової виручки по тому учаснику інтеграційного процесу, в якого вища питома вага постійних витрат, і навпаки. Ця закономірність чітко простежується в нашому прикладі і викликана тим, що питома вага постійних витрат у сукупних витратах заводу вища (37 %) порівняно з питомою вагою цих витрат в аграрних підприємствах (30 %). Якби у виробників сировини цей показник був вищий, то пропорції розподілу змінилися б на їх користь. За однакової част­ки постійних витрат в обох учасників інтеграційного процесу пропорції розподілу грошової виручки залишатимуться однаковими за будь-якого рівня використання виробничої потуж­ності.

Викладені закономірності в зміні пропорцій розподілу грошової виручки мають принципове значення, оскільки забезпечують однакову окупність сукупних витрат в аграрних і агропромислових підприємствах незалежно від того, як використовувалася виробнича потужність протягом звітного періоду.

Важливо також, що викладений механізм агропромислової інтеграції, крім вказаного значення, має й інші важливі переваги:

· ціна на сільськогосподарську сировину перестає бути яблуком роздору між аграрними й агропереробними підприємствами, оскільки потреба в такому економічному інструменті для розрахунків між цими партнерами повністю відпадає;

· учасники інтеграційного процесу стають обопільно заінтересованими в об’єктивному визначенні якості сільськогосподарської сировини, адже агропереробні підприємства втрачають будь-який сенс занижувати якість сировини при її прий­манні, як це має місце нині, бо така дія не принесе їм ніякої економічної вигоди;

· менш гострою стає проблема різної віддачі вкладень через неоднакову швидкість обороту капіталу в аграрній і агропромисловій сферах, оскільки розрахунок з аграрними підприємствами має здійснюватися у міру надходження грошової виручки від реалізації готової продукції, і в цьому відношенні вони ставляться в однакові умови з агропереробними підприємствами;

· інтеграційний механізм орієнтований на економію витрат. Ті аграрні та агропереробні підприємства, які господарюють раціонально і скорочують завдяки цьому витрати, досягаючи їх меншої величини порівняно з нормативними витратами, отримуватимуть більшу економічну вигоду, ніж ті учасники, в яких витрати збігаються або ж перевищують нормативні.

Одним з найбільш складних питань практичного застосування викладеного механізму агропромислової інтеграції є визначення нормативних витрат і пропорцій розподілу грошової виручки від реалізації кінцевої продукції. Цю проблему повинні розв’язувати міжпрофесійні спілки, створення яких стало нагальною потребою сьогодення.

 

 

4. Агропромислові підприємства та агрофірми.

В історичному плані одними з перших господарських агропромислових формувань, що виникли в Україні, є агропромис­лові підприємства, початок створення яких покладено в 1919 р. у виноградарсько-виноробному виробництві у формі радгосп-заводів. Пізніше радгосп-заводи і колгосп-заводи почали виникати не лише в цьому виді виробництва,а й в плодоовочевому та в ефіроолійному, тобто там, де у великих масштабах виробляється сільськогосподарська продукція, яка швидко псується і вимагає через це мінімального розриву між її збиранням і
переробкою.

Агропромислові підприємства — це юридичні особи, в яких поєднується виробництво сільськогосподарської продукції з її промисловою переробкою, доробкою і зберіганням. Аграрне і промислове виробництва організаційно функціонують тут лише у формі внутрішньогосподарських підрозділів, що не мають юридичної самостійності. Агропромислові підприємства мають єдиний орган управління з організації ефективної діяльності цих підрозділів, спільний для всіх видів діяльності баланс, єдиний план економічного і соціального розвитку, розрахунковий рахунок у банку. Матеріальне стимулювання працівників сільськогосподарських і переробних підрозділів залежить від досягнутого рівня ефективності функціонування агропромислового виробниц­тва в цілому.

Як правило, агропромислові підприємства — це великі глибокоспеціалізовані господарські формування із значними площами багаторічних насаджень (або овочевих культур) та віднос­но потужними переробними виробництвами. В таких підпри­ємствах виручка від реалізації продукції переробки разом з грошовими надходженнями від продукції сировинної галузі, що продана в переробленому вигляді, забезпечують цій інтегрованій сфері провідне місце (або одне з провідних) у структурі товарної продукції[2].

Про розміри інтегрованої галузі агропромислових підприємств свідчать такі дані. В середньому на одне виноградарсько-виноробне підприємство (радгосп-завод) до антиалкогольної кам­панії припадало близько 900 га виноградників, у тому числі в плодоносному віці — майже 600 га. Середня потужність заводу первинного виноробства — близько 6000 т переробки сировини за сезон. Нині поступово відновлюються знищені у процесі згаданої непродуманої кампанії виноградники, що дозволить збалан­сувати сировинну базу з виробничими потужностями переробних підрозділів.

У спеціалізованих плодоягідних агропромислових підприємствах площа садів і ягідників у середньому на одне господарство досягає 700 га, у тому числі в плодоносному віці — близько 400 га. В цих підприємствах здійснюється переробка приблизно 20—25 % валового збору плодів і ягід. Це та частка продукції, що не знаходить попиту в споживачів у свіжому вигляді. Крім переробних заводів і цехів, основним промисловим підрозділом цих підприємств є охолоджувані плодосховища. Багато агропромислових підприємств, особливо в південних районах України, спеціалізуються на переробці овочів. Промислові підрозділи тут представлені консервними заводами і цехами різної потужності від 6 до 175 туб. Основна функція цих підрозділів — переробка нестандартної продукції й тієї частки овочів, що не знаходить збуту у свіжому вигляді.

Поряд з агропромисловими підприємствами у 80-ті роки почали інтенсивно розвиватися такі господарські агропромислові формування, як агрофірми — результат поглиблення інтеграційних процесів у низовій ланці агропромислового виробництва. Між агропромисловими підприємствами й агрофірмами є багато спільного, але є й принципові відмінності. Спільне проявляється в тому, що в даних господарських формуваннях виробництво ком­біноване, будується на принципах безвідходності та передбачає поєднання виробництва сільськогосподарської продукції з її промисловою переробкою. Крім того, практика переконує, що організація агропромислових підприємств та агрофірм доцільна на базі великих аграрних підприємств, що мають потужний виробничий потенціал і кваліфіковані кадри.

Відмінність між ними полягає насамперед у тому, що в агропромислових підприємствах комбінування виробництва обмежується виробництвом продукції, її переробкою, пакуванням і зберіганням, тимчасом як агрофірмам, крім названих видів діяльності, притаманний і такий важливий елемент єдиного організаційно-технологічного комплексу, як реалізація сіль­ськогосподарської продукції й промислових товарів із сільськогосподарської сировини через власну торговельну мережу. Крім того, в агрофірмах виробництво нерідко є багатопрофільним і включає в себе низку різнорідних видів діяльності з переробки кількох видів сільськогосподарської продукції — рослинницької і тваринницької. В агрофірмах нерідко інтенсивно розвиваються промислові підсобні виробництва і промисли, не пов’язані з переробкою сільськогосподарської продукції (наприклад, виробництво цегли, склотари, мінеральної води, будівельних матеріалів, швейні цехи тощо).

У багатьох випадках агрофірми створюються на базі кількох аграрних і промислових переробних підприємств, які своєю діяльністю охоплюють весь цикл технології: виробництво продук­ції — зберігання — переробку — доведення її до споживача. За принципами організації даний вид агрофірм являє собою агропромислове об’єднання, засновники якого зберігають право юридичної особи і свободу входження або виходу з нього.

Досвід роботи агропромислових підприємств і агрофірм свідчить про їх переваги над неінтегрованими господарськими струк­турами. В цих агропромислових формуваннях більше виробляється продукції на одиницю площі, досягається вища продуктивність праці й значно зростає прибутковість. Кінцеві результати їх діяльності значною мірою залежать також від організаційної будови інтегрованого виробництва. Практика і наукові дослідження ряду вчених переконують, що ефективність зростає за такого поєднання сільськогосподарських галузей і промислових виробництв: виноградарство — виноробний завод (цех); садівництво — холодильник, сушильний цех, консервний (соковий) завод або цех; овочівництво — консервний завод (цех), холодильник; лікарські культури — установка екстрагування, сушильний цех, фасувальний цех; скотарство — молокопереробний цех, забійний цех, холодильні камери, цех утилізації побічної продукції; птахів­ництво — забійний цех, холодильні камери, скорняцький цех, цех утилізації побічної продукції. В ряді господарських агропромислових формувань за останні роки почало поєднуватися з промисловою переробкою і зерновиробництво — механізований тік, сушильний цех, міні-елеватор, млин, крупорушка, комбікормовий завод (цех).

У кожному агропромисловому підприємстві й агрофірмі повинна бути досягнута раціональна концентрація виробництва продукції, що використовується на переробку. При безпосередньому вирішенні цього завдання необхідно враховувати повне використання виробничої потужності переробного заводу (цеху), обсяги поставок продукції в свіжому вигляді відповідно до договорів, а також внутрішньогосподарські потреби в ній для особистого споживання. Водночас слід забезпечити більш тривалий період надходження свіжої продукції з метою повнішого задоволення попиту споживачів і пом’якшення сезонності її споживання, а також ритмічної роботи переробних виробництв при мінімальних втратах сировини. Досягти цього можна зав­дяки раціональному добору видового і сортового складу культур або багаторічних насаджень з різними строками дозрівання їх продукції.

Загальною тенденцією розвитку господарських агропромислових формувань на сучасному етапі є створення ними нових і розширення існуючих ланок ринкової інфраструктури, зокрема служб маркетингу, власної торговельної мережі. З цієї причини агропромислові підприємства набувають статусу агрофірм. Значення цієї тенденції істотне, оскільки такі підприє­мства позбавляються залежності не лише від переробних підприємств-монополістів, а й від торговельних монопольних структур. Цим самим вони створюють для себе сприятливіші ринкові передумови господарювання завдяки вільному вибору ринків збуту (споживачів), часу реалізації продукції, використанню для своєї вигоди сезонного коливання цін, більш повному врахуванню фак­тора дефіцитності й своєчасному коригуванню асортименту продукції відповідно до попиту на неї на споживчому ринку. Зазначені передумови можуть бути реалізовані в повну міру з подальшим розвитком і насиченням ринку продовольства, посиленням завдяки цьому конкуренції між агропромисловими товаровиробниками, формуванням ринкової інфраструктури і, насамперед, товарних бірж, набуттям дос­віду підприємливості, відпрацюванням взаємовигідних виробничих зв’язків з партнерським середовищем, особливо в сфері обігу товарів і капіталів.

До цих пір ми акцентували увагу на позитивних аспектах розвитку господарських агропромислових формувань. Проте є необхідність звернути увагу й на наступну обставину. В 90-ті роки в Україні відбувався процес бурхливого створення агрофірм, спричинений незадовільним станом економічних взаємовідносин між сільськогосподарськими виробниками сировини і переробними підприємствами-монополістами, від чого потерпають, передусім, аграрні підприємства. В цих умовах переробні підприємства мають змогу більше впливати на встановлення договірних цін на сировину на свою користь. Втрачають аграрні підприємства, як відомо, й на тому, що не одержують економічної вигоди від реалізації кінцевого продукту переробними підприємствами. Все це штовхає сільськогосподарських товаровиробників на створення своїх переробних виробництв і розвиток власної торговельної мережі. Даний процес має як позитивні, так і негативні риси. Позитивні риси полягають у тому, що із збільшенням числа агрофірм створюється конкурентне середовище в сфері переробки сільськогосподарської продукції, що змушуватиме переробні підприємства, нинішніх монополістів тісніше інтегруватися з постачальниками сировини на взаємній економічній вигоді. Негативні риси цього процесу проявляються, насамперед, у низькому технічному і технологічному рівні переробки продукції в багатьох аграрних підприємствах, оскільки побудовані ними малопотужні цехи не забезпечують глибини переробки, через що втрачаються цінні продукти (кістки, кров, кишковий тракт тощо). На таких виробництвах порівняно з великими підприємствами собівартість продукції вища, а її якість нижча, не завжди витримуються при будівництві й функціонуванні переробних цехів екологічні вимоги. І нарешті, несе втрати і суспільство в цілому через недовикористання потужностей великих переробних підприємств.

Слід звернути увагу і на таку проблему. Реструктуризація КСП, що супроводжувалася створенням нових, нерідко відносно невеликих за розмірами організаційних форм господарювання на селі (селянських-фермерських господарств, ТОВ, приватних підприємств тощо), зумовлює необхідність пошуку нових підходів до інтеграції сільськогосподарського виробництва з технологічно пов’язаним з ним промисловим виробництвом за умови, що не було впроваджено прийнятного економічного механізму поєднання інтересів сільськогосподарських товаровиробників з агропереробними підприємствами.

Адже невеликі аграрні підприємства, як правило, неспромож­ні через обмежені фінансові ресурси створювати власні пере-
робні виробництва із сучасною передовою технологією. Більше того, навіть за наявності коштів (власних і позичкових) такий крок економічно далеко не завжди може бути виправданий, оскільки згадані переробні виробництва також будуть малими за розмірами, а отже, менш ефективними. Тому подальший розвиток агропромислової інтеграції в цих умовах можливий шляхом кооперації, тобто добровільної централізації частини ресурсів сукупності аграрних підприємств з метою будівництва спіль­ного агропромислового підприємства, раціонального за розмірами і з глибинною переробкою сировини, що забезпечує виробництво конкурентоспроможної за якістю та ціною кінцевої продукції. На цей шлях доцільно ставати тим аграрним підприємствам, які входять у сировинну зону агропереробного підприємства з низькою ефек­тивністю виробництва через його технічну і технологічну відсталість.

У перспективі агропромислова інтеграція, очевидно, розвиватиметься і шляхом створення агрофірм у формі агропромислових об’єднань, до складу яких можуть входити аграрні, переробні й торговельні підприємства різних форм власності та форм господарювання, зберігаючи при цьому статус юридичної особи. Успішне функціонування таких агрофірм можливе при встановленні досконалих економічних взаємовідносин між їх учасниками. Головне в системі цих відносин — механізм розподілу прибутку від сумісної діяльності. Він тоді відповідатиме матеріальним інтересам учасників інтегрованого виробництва, коли додатковий прибуток розподілятиметься пропорційно вкладеним ними засобам у спільний захід. При цьому важливо дотримуватися демократичних витоків в умовах не лише створення таких агрофірм, але й їх функціонування: кож­ний з учасників повинен мати право відмовитися від будь-якого виду сумісної діяльності, якщо його результати не дають бажаної економічної вигоди.

 

[1] Змінні витрати на 1 ц продукції рослинництва доцільно розраховувати на певний рівень урожайності культури, який може бути досягнутий у відповідній сировинній зоні, наприклад, по цукровому буряку — на 250, 300, 350 і 400 ц/га посіву.

[2] Офіційно в колишньому СРСР до агропромислових підприємств відносили ті господарські формування, в яких перероблялося не менше 25 % продукції однієї з галузей їх спеціалізації.