Жовтень— створення Української повстанської армії (УПА). 6 страница

Парламентська фракція (від лат. fradio — розламування) — організова­на група депутатів парламенту чи органів місцевого самоврядування, які належать до однієї або кількох споріднених політичних партій, мають

Розбудова незалежної України

спільні позиції, прагнуть проводити в колегіальному органі певну лінію, дотримуються дисципліни. Депутатські групи і фракції мають право на про­порційне, тобто відповідне до кількості їх членів представництво в усіх ро­бочих органах парламенту та офіційних парламентських делегаціях.

Партія політична (лат. partis — частина, відділ) — незалежне активне громадське об'єднання фізичних осіб на підставі загальних інтересів, сфор­мульованих в основоположних ідейних настановах і програмах; виражає політичну волю своїх членів; головними завданнями є участь у визначенні політичного курсу держави, виробленні державної політики; формуванні органів влади і місцевого самоврядування; має стійку структуру і постійний характер діяльності.

Трансформація — цей термін у сучасній політологічній літературі вико­ристовується для позначення процесу створення повноцінної демократич­ної системи

Персонали

Кравчук Леонід (нар. 1934) — Президент України у 1991 —1994 pp. За­кінчив Київський державний університет імені Т.Г. Шевченка у 1958 р. Від 1960 р. на партійній роботі. 1970—1989 pp. — співробітник апарату ЦК КПУ, 1988— 1989 pp. — секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи, з червня 1990 р. — член Політбюро, другий секретар ЦК КПУ. Від липня 1990 р. до грудня 1991 р. — Голова Верховної Ради України. Народний депутат України.

Кучма Леонід (нар. 1938) — Президент України (1994 — 2004). Вищу осві­ту здобув у Дніпропетровському університеті у 1960 р. Працював інженером, старшим інженером КБ "Південне". 1975 —1982 рр. — секретар парторга-нізації, 1982 — 1986 рр. — перший заступник генерального конструктора. 1986 — 1992 pp. — генеральний директор ВО "Південний машинобудівний завод". Від жовтня 1992 до вересня 1993 р. — прем'єр-міністр України. У 1999 р. вдруге обраний Президентом України.

Литвин Володимир (нар. 1956) — Голова Верховної Ради. У 1978 р. закін­чив історичний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. 1978 — 1986 pp. — помічник ректора, викладач, доцент істо­ричного факультету Київського університету. 1986 — 1989 pp. — начальник управління Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР. 1989 — 1991 pp. — консультант, помічник секретаря ЦК КПУ. 1991 —1994 pp. — доцент історичного факультету, докторант. З 1994 р. — помічник Президента України. 1995—1996 pp. — заступник Голови Адміністрації Президента України. Голова Адміністрації Президента України. З 2002 р. — Голова Вер­ховної Ради України.

Мороз Олександр (нар. 1944). Вищу освіту здобув в Українській сільсько­господарській академії, закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ. Від 1976 р. — завідувач сектором сільськогосподарського відділу Київського

Тема 11

обласного комітету КПУ. До серпня 1991 р. — лідер парламентської біль­шості Верховної Ради України. 1994—1998 рр. — Голова Верховної Ради України. Кандидат у Президенти України у 1999 р., у першому турі набрав 11,29 % голосів. Голова Політради СПУ. Народний депутат України.

Плющ Іван (нар. 1941). Закінчив Українську сільськогосподарську ака­демію, Академію суспільних наук при ЦК КПРС (Москва). Від 1959 р. пра­цював на селі: бригадиром, агрономом, головою колгоспу, директором рад­госпу. З 1975 р. — інструктор, від 1982 р. — завідувач відділу Київського обласного комітету КПУ. З 1984 р. — Голова Київського облвиконкому, 1990—1991 pp. — заступник Голови Верховної Ради України, з грудня 1991 до квітня 1994 p., тау 2000—2002 pp. — Голова Верховної Ради Украї­ни. Народний депутат України.

Симоненко Петро (нар. 1952). Освіту здобув у Донецькому політехнічно­му інституті (1974 p.). Секретар ЦК ЛКСМУ, від 1988 р. — секретар Маріу­польського міському КПУ, з 1990 р. — другий секретар Донецького обкому КПУ. У 1993 р. обраний першим секретарем ЦК КПУ. Кандидат у Прези­денти України на виборах 1999 р. Народний депутат України.

Чорновіл В'ячеслав (1937—1999). Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. У 1960— 1963 pp. — редактор молодіжних програм Львівської студії УТ, завідувач відділу газети "Молода гвардія". У 1965 р. звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. У 1967 р. — засуджений на три роки ув'язнення, у 1972 р. — засуджений на шість років ув'язнення і три роки заслання. У 1980 р. знову засуджений на п'ять років. З 1987 р. — один із секретарів Ук­раїнської гельсінкської спілки. 1990 р. — голова Львівської облради. Кан­дидат у Президенти України на виборах 1991 р. Від 1992 р — голова НРУ. Загинув у автокатастрофі.

Ющенко Віктор (нар. 1954). Закінчив Тернопільський фінансово-еконо­мічний інститут. З 1975 р. — заступник головного бухгалтера колгоспу с Ярове Косівського р-ну Івано-Франківської області. У 1977—1985 pp. — економіст, керівник відділу Держбанку Білопільського району Сумської області. У 1992 р. — перший заступник голови правління АКБ "Україна". З 1993 р. — голова Правління Національного банку України. З грудня 1999 р. до квітня 2001 р. — прем'єр-міністр України. Лідер виборчого блоку партій "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" на виборах до Верховної Ради 2002 р. Президент України — січень 2005 р.

Найважливіші події

1991,24 серпня — прийняття Акта проголошення незалежності України 1991, ЗО серпня — Указ Президії Верховної Ради України про заборону діяльності Комуністичної партії України.

1991,8 жовтня — Закон України "Про громадянство України".

Розбудова незалежної України

1991, 1 листопада — прийняття Верховною Радою України "Декларації прав національностей України".

1991,1 грудня — референдум на підтримку Акта незалежності України. Обрання Президентом України Л. Кравчука.

1991, 5 грудня — Верховна Рада України прийняла постанову — звер­
нення "До парламентів і народів світу", в якій оголошувалася денонсація
республікою договору 1922 р. про утворення СРСР. Головою Верховної Ради
України обраний І. Плющ.

1991,6 грудня — прийняття Закону України "Про збройні сили України".

1992, 15 січня — Верховна Рада України затвердила Державний гімн
України.

1992, 28 січня — Верховна Рада України затвердила новий Державний прапор України.

1992,19 лютого — Верховна Рада України затвердила малий герб держави.

1992, 21—24 серпня — Всесвітній форум українців у Києві.

1994, березень — вибори до Верховної Ради України.

1994, 18 травня — обрання Головою Верховної Ради України О. Мороза.

1994,10 липня — обрання Президентом України Л. Кучми.

1996, 28 червня — прийняття Конституції України.

1998, 29 березня — вибори до Верховної Ради України за мажоритарно-пропорційною системою.

1998, 7 липня — обрання Головою Верховної Ради України О. Ткаченка.

1999,14 листопада — повторне обрання Президентом України Л. Кучми.

2000, січень — обрання І. Плюща Головою Верховної Ради України.

2000, 16 квітня — Всеукраїнський референдум за внесення змін і допов­нень до Конституції України.

2000, 14 червня — затвердження тексту Державного гімну України та
Великого Державного герба України.

2001,18 січня — прийняття Закону України "Про громадянство України".

2001, 5 квітня — прийняття Закону України "Про політичні партії України".

2002, березень — вибори до Верховної Ради України.

2002,16 вересня — мітинги опозиції в рамках акції "Повстань, Україно!". 2004, 21 листопада — 8 грудня — "Поморанчева революція" в Україні. 2004, 26 грудня — обрання В. Ющенка Президентом України.

Контрольні запитання та завдання

1. Що передбачає "нульовий варіант" набуття громадянства?

2. В Україні відбувається трансформаційний процес. У чому полягають його головна спрямованість та зміст?

3. Дайте характеристику сучасної моделі державотворення в Україні.

4. Які зміни до виборчого законодавства було внесено Законом про вибори за пропорційно мажоритарною системою (жовтень 1997p.)?

Тема 11

5. Які політичні партії на виборах до Верховної Ради у 1998 р. подолали 4-відсотковий бар'єр?

6. Визначте ідейно-теоретичні засади партій лівого спрямування.

7. Що таке громадянське суспільство? Яке значення для демократизації суспільства має діяльність громадських організацій?

8. Визначте головні риси багатопартійної системи України.

9. Які зміни передбачено судовою реформою?

10. Охарактеризуйте головні зміни до Конституції України, що пропону ються різними політичними силами під час обговорення політичної реформи протягом 2003 — 2004 pp.

Теми рефератів

1. Формування кордонів України: історія і сучасність.

2. Особливості конституційного процесу в Україні.

З.До історії становлення парламентсько-президентської системи в су­часній Україні.

4. Розвиток і зміцнення місцевого самоврядування.

5. Сучасний стан релігійного життя в Україні.

Рекомендована література

1. Алексеев Ю.М., Кулъчицъкий СВ., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985—1999 pp.). — К., 2000.

2. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні за­сади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Украї­ні. — Л.,2002.

3. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки XX ст.). — К.,2001.

4. Розвиток України в регіональній перспективі: політичні, економічні соціальні проблеми регіоналізації. — К., 2002.

5. Слюсаренко AT., Томенко М.В. Історія української конституції. — К., 1993.

6. Україна: утвердження незалежної держави (1991—2001) / Н.П. Бара-новська, В.Ф. Верстюк, С.В. Віднянськии та ін.; За ред. В.М. Литвина. — К.,2001.

7. Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією / За ред. О. Га-раня, О. Майбороди. — К., 2000.

8. Український парламентаризм: минуле і сучасне. — К., 1999.

9. Шведа Ю. Партії та партійна система України. — Л., 2001.

Розбудова незалежної України

План семінарського заняття (2 год)

1. Національно-культурне відродження українського народу на сучасно му етапі.

2. Основні засади державної етнополітики. Політико правовий статус національних меншин.

3. Проблема легітимності Кримської Автономної Республіки. Політи-ко-правова та соціально-культурна адаптація депортованих народів.

Методичні рекомендації

1. Національно-культурне відродження українського народу на сучас­ному етапі. Розпочинаючи вивчення першого питання, необхідно констату­вати, що в грудні 1991 р. з набуттям власної державності українська нація вийшла на якісно новий рівень розвитку. Формування власної держави ста­вить перед українцями завдання принципово нового рівня. В цьому контексті варто проаналізувати "Міжнародний пакт про громадянські і політичні пра­ва" і з'ясувати, які внутрішні та зовнішні умови мають бути для його реалі­зації; чому специфіка цих умов для українців. (Див.: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Факультативний протокол до Міжнародно­го акту про громадянські та політичні права. — К., 1995).

Характерною особливістю кінця XX — початку XXI ст. є дві суперечливі тенденції у формуванні остаточної моделі української нації: з одного боку, політизація українського етносу, його чітко окреслене прагнення до держа­вотворення, а з іншого — наявність важливих ознак формування нації, яка б ґрунтувалася на принципі громадянської належності. Тобто відбувається процес оформлення не етнічної нації (що об'єднує людей за етнічною озна­кою), а політичної, що об'єднує всіх громадян держави. Саме від цього зале­жить вибір моделі етнонаціональної політики: або сприяти утвердженню етнічного, або політико-громадянського розуміння української нації. Чи набуває українська нація політико-громадянських форм? Що про це свідчить? (Наприклад, формування державних інститутів: системи держав­ного управління, державних кордонів, національної грошової системи, ви­знання української мови як державної, національної системи права та ін.)

Які особливості українців сформував бездержавний статус українського народу і як це впливає на розвиток сучасного державотворення? Необхідно звернути увагу на те, що українців характеризує відсутність великодержав­них прагнень, вони не зорієнтовані на пригнічення інших народів, здебіль­шого демонструють високу толерантність щодо національних меншин. Про­тягом існування СРСР вдалося адміністративно об'єднати майже всі ук­раїнські етнічні землі, що має велике значення для консолідації українсь­кого етносу. Проте ця ж обставина також впливає на те, що у цих землях (у

Тема 11

Закарпатті, на Північній Буковині, у Криму, Західній Україні) яскраво вира­жена місцева специфіка і регіональна самоідентичність.

Проголосивши державність, український народ здобув можливість ліквідувати недоліки у своєму розвиткові, зумовлені довготривалим стату­сом бездержавності. Однією з важливих проблем є впровадження українсь­кої мови в усі сфери суспільного життя, оскільки вживання і створення умов для розвитку власної мови є ознакою нації. Обговоріть зі студентами, як вони оцінюють сучасний процес розширення вживання української мови. Адже шлях набуття українською мовою реального статусу повноцінно державної та провідної є досить складним. У цьому контексті варто згадати, які істо­ричні передумови призвели до цього. Які аргументи потрібно використати, щоб довести формально рівноправний статус української і російської мов в УРСР? Гострота проблеми розвитку української мови на сучасному етапі проявилась у дискусіях навколо змін в українському правописі. Про те, що ця реформа не на часі, заявляли не тільки науковці, а й Президент України Л. Кучма і В. Ющенко у 2001 р. — на той час прем'єр-міністр України (Див.: Мовна ситуація в Україні та дискусії навколо українського правопису. — К., 2002. — С. 53). Про необхідність обережного ставлення до названих про­блем свідчить той факт, що рішення парламенту Молдови про необхідність змін державно-політичної та культурно-мовної орієнтації в бік Румунії, по­вернення до латиниці, призвело до громадянської війни і фактичного розко­лу держави.

При обговоренні цієї проблеми варто приділити увагу недостатній еко­номічній підтримці українського друку. Оскільки була велика державна частка поліграфічних підприємств, книжкових фабрик, друкарень, держа­ва мала реальні важелі впливу на книговидавничу справу. Саме на підпри­ємствах державного підпорядкування частка україномовних видань сягає 60 %. Проте україномовних періодичних видань у середині 90-х pp. стало менше. У 1997 р. з 214 загальнонаціональних газет українською мовою ви­ходило лише 78, або 32 %. На 1999 р. частка україномовних періодичних видань збільшилася до 43,6 %. Суттєвої кризи в ці роки зазнало книгодру­кування: його обсяг скоротився майже вчетверо (табл. 1).

З метою стимулювання розвитку видавничої справи у березні 2001 р. Вер­ховна Рада прийняла відповідний Закон "Про зміни і доповнення до деяких податкових законів у частині, що стосується видавничої справи". На ринку попиту україномовні видання поки що не можуть скласти належну конку­ренцію російськомовним, виданим у Росії, перш за все внаслідок великого оподаткування.

Формування етнополітики сучасної України відбувається за таких істо­рично зумовлених обставин, коли українці і росіяни становлять 94,8 % усьо­го населення. Тому без перебільшення можна вказати, що саме від цих двох спільнот залежить майбутнє нашої держави. Після розпаду СРСР станови­ще 25 млн росіян у всіх без винятку пострадянських країнах змінилося. Вони

Розбудова незалежної України

Таблиця 1.Книгодрукування в Україні у 1990—1999 рр.

 

Рік	Кількість книжок, тис. од.	Тираж, млн прим.	Тираж українською мовою, млн прим.
		21,9	11,7

Джерело: Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки XX ст.). — К., 2001. — С. 470.

вперше набули статусу національної меншини на противагу статусу доміну­ючої нації у складі СРСР. На початок 90-х pp. більш ніж 11 млн росіян в Україні за кількістю дорівнювали населенню середньої за територією євро­пейської держави. З них близько 6,5 млн (56,7 %) народилися в України, тому українська культурно-побутова сфера не є для них чужою. За якими ознаками росіяни є меншиною? (Зробіть аналіз: це расова і (чи) етнічна гру­па, що відрізняється чисельно від домінуючої; це мовна група менша за ук­раїнську; це культурне співтовариство чи релігійна група.)

Варто звернути увагу на те, що є міжнародні норми та інституції, які відстежують розв'язання мовних проблем у різних країнах. Тому доречним буде аналіз такого документу, як "Віденська декларація про багатокуль-турність та багатоетнічність у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі" (1998) (див.: Євтух В.Б. Проблеми етнокультурного розвитку: ук­раїнській і світовий контексти. — К., 2001. — С. 88—93), а також "Євро­пейської хартії регіональних мов або мов меншин". Протест росіян проти швидкої українізації і впровадження української мови пов'язаний більше з її темпами і методами, а не з самою суттю.

Особливості україно-російських відносин в Україні пояснюються слаб­кістю і невиразністю національної ідентичності, етнокультурною невизна­ченістю великої частини громадян українського і російського походження, наявністю етнокультурних груп з гібридною самосвідомістю. Щодо мовного критерію, то за даними на 1997 р. налічувалося близько 21 млн україномов­них українців і 17 млн російськомовних українців. Досить толерантно ук­раїнці й росіяни ставляться один до одного, демонструють добрі наміри і на­строї для подальшого проживання в межах України. За даними соціологів, росіяни не відчувають себе чужими в Україні або "діаспорою, яка перебуває у безвиході".

Тема 11

Необхідно ще раз наголосити на тому, що протягом 90-х pp. для більшості українців, на відміну від прибалтійських народів, визначення національної ідентичності шляхом прямого протиставлення і ворожості до росіян було нехарактерним. Зазначимо, що прибалтійське визначення правового стату­су росіян — "нелегальні мігранти". Принциповий антирусизм був ключо­вим компонентом політики незалежності у Прибалтійських державах (хоча в Латвії росіяни становлять 34 % населення, в Естонії — 30,3 %),що впли­нуло на темпи національного і державного будівництва. Варто додати, що в Латвії третина місцевих росіян офіційно визнали себе національною менши­ною, в Естонії таке рішення прийняли 48 % росіян.

Треба чітко усвідомлювати, що наявність в Україні подвійної етнокуль­турної лояльності, з одного боку, протистоїть націоналістичним крайнощам, а з іншого — гальмує державотворчі процеси. Певно, ще довгий час в Украї­ні буде зберігатися стан культурно-розділеного суспільства (як у Канаді чи Бельгії, наприклад). (Див.: Петровський В.В. Українсько-російські взаєми­ни в сучасній західній науковій літературі (1991 — 2001 pp.). — X., 2003).

Процес національно-культурного відродження став реальністю також для представників інших народів, що проживають на території України. Після росіян найбільшою національною спільнотою були євреї, кількість яких за переписом 1989 р. сягала 485 тис, і 99,16 % із них були міськими жителя­ми. За більш ніж 10 років з України емігрувало близько 250 тис. осіб єврейсь­кої національності. За останні роки еміграція єврейського населення дещо зменшилася. Тенденцію до зменшення протягом останніх 30 років зберігаєі польська меншина. Якщо у 1979 р. в Україні її кількість сягала 258,8 тис, то на 1989 р. — 219,1 тис, що пов'язують здебільшого з асиміляцією.

Зростання етнічної самосвідомості, намагання зберегти свою культуру і мову привели до створення національно-культурних товариств і об'єднань. На початок 2000 р. було зареєстровано 450 національно-культурних това­риств, з них 25 мали всеукраїнський статус. В Україні діє 2,5 тис. шкіл з російською мовою навчання, 108 — з румунською, 65 — з угорською, 18 —з молдавською, 5 — з єврейською ІЗ — з польською. Крім того, у 2339 шко­лах викладання здійснюється двома і більше мовами. 8,5 тис. дітей в Україні навчаються у недільних школах.

Важливою складовою етнополітики в Україні є видання літератури мо­вами національних меншин. Вже надруковано до 350 назв книг різних жанрів. Понад 1,4 тис. періодичних видань друкуються мовами національ­них меншин, з них 1,3 тис. — російською. Для більш повного забезпечення потреб національних меншин створено банк даних до Мовної карти України за регіонами.

Важливо звернути увагу на характер і специфіку міграційного процесу в Україні від 90-х pp. XX ст. Потрібно наголосити, що в перші роки після роз­паду СРСР і утворення незалежної України почався процес повернення ук-

Розбудова незалежної України

раїнців з інших країн. Додатне міграційне сальдо початку 90-х pp. станови­ло 282 тис. осіб. З початком економічної кризи, від 1994 p., вперше за п'ят­десят років виїзд населення з України був більшим, ніж в'їзд. Серед тих, хто в'їхав, переважали українці, росіяни, кримські татари. Виїжджали в основ­ному до Росії. Найбільш негативні показники в еміграційному процесі при­падають на 1996 р. (від'ємне сальдо тоді досягло 70 тис. осіб), потім з кож­ним роком потік тих, хто виїжджає, зменшувався: у 1997 р. — 36,4 тис, 1998 р. — 32,5 тис). У 1999 р. до України в'їхало більше людей, ніж виїха­ло. З кожним роком все менше людей емігрує до таких країн, як Ізраїль (по­сідає перше місце за кількістю емігрантів, випереджаючи США і Німеччи­ну). Етнічні причини виїзду з України, які переважали на початку 90-х pp., змінилися на економічні.

Таким чином, на зламі тисячоліть відбувається своєрідний етнічний ре­несанс як українського народу, так і різних етнічних спільнот, що утворю­ють багатобарвну національну палітру сучасної України. Поки що на її тере­нах не спостерігається гострого протистояння, домінує розв'язання проблем мовно-культурного характеру. Організації і рухи з відвертими сепаратистсь­кими програмами перших років незалежності, типу "Демократичного союзу Новоросії і Бессарабії", нечисленний рух за відродження Донецько-Криво-різької республіки та ін. не знайшли підтримки серед громадськості. Найбільш політизованими сьогодні є рух кримських татар, а також політич­не русинство на Закарпатті. Як і кожна держава з розмаїттям етнічного скла­ду, Україна навряд чи уникне гострих проблем у міжнаціональних відноси­нах, але економічний добробут всіх громадян, піднесення авторитету дер­жави на міжнародній арені, розв'язання гострих проблем шляхом домовле­ностей і переговорів сприятимуть стабільності, миру і злагоді.

2. Основні засади державної етнополітики. Політико-правовий статус національних меншин. Розпочинаючи вивчення цієї теми, перш за все вар­то з'ясувати, що мається на увазі під етнополітикою держави; в чому поля­гає її мета. Етнополітика — це система концептуальних положень, програм і організаційних заходів у сфері етносоціального, етнокультурного та етно-політичного розвитку суспільства, метою яких є вільний соціально-еконо­мічний, культурний і духовний розвиток етнічних спільнот держави. Завдан­ня державних інститутів, насамперед законодавчих, полягає у створенні правових, економічних, політичних передумов для цього. Державна етно­політика — це регулювання етнічного життя у всіх його проявах, урахуван­ня етнонаціонального фактора в усіх сферах соціального буття.

Радимо обговорити рівні етнонаціональної політики, представлені у Кон­ституції України, зокрема це: 1) політика щодо української етнічної спільно­ти, яка є основою українського етнополітичного організму; 2) політика щодо корінних народів та національних меншин, які є складовою українського етнополітичного організму, але становлять його окремі структурні елемен-

Тема 11

ти; 3) політика щодо представників українського етносу, які мешкають у близькому і далекому зарубіжжі.

Реалії сьогодення є такими, що етнонаціональний фактор має бути прак­тично у всіх сферах життя суспільства. Необхідно привернути увагу слухачів до змісту етнонаціонального фактора у політико-правовій сфері. Зокрема, це об'єднання зусиль представників усіх етносів в Україні задля спільної співпраці у розбудові незалежної України; формування законодавчих норм для регулювання етнонаціональних процесів і самоорганізації етнічних спільнот; створення законодавчих можливостей для участі етнічних спільнот у державотворенні, надання їм права законодавчої ініціативи; формування законодавчої бази та морально-психологічного клімату в суспільстві, який би сприяв непоширенню ідей національної виключності, шовінізму, ксено­фобії та інших проявів міжнаціональної ворожнечі; захист інтересів пред­ставників української діаспори.

Важливо вирізняти етнонаціональний фактор у соціально-економічній сфері, спрямований на збереження в сучасних умовах традиційних систем життєзабезпечення етнічних спільнот, розвиток соціально-економічної інфра­структури територій компактного проживання національних меншин. Зва­жаючи на перехідний характер економічної структури суспільства, на поря­док денний стає питання про необхідність урахування економічних інтересів не окремих осіб, а представників етнічних спільнот, дотримання паритетності у процесі реформування відносин власності; важливого економічно-соціаль­ного значення набула за роки незалежності проблема облаштування і соціаль­ного захисту народів-репатріантів, особливо кримськотатарського.

У духовній сфері державна етнонаціональна політика спрямована на підтримку національно-культурного розвитку, створення умов забезпечен­ня їх функціонування. Велике значення має створення необхідного інфор­маційного простору для різнобічного висвітлення життя етнічних спільнот, сторінок їх історії та культури. Відносно новим завдання для держави є ство­рення всіх ланок національної освіти корінних народів та національних груп. Загальнодержавним є завдання створення в суспільстві атмосфери сприй­няття цінностей інших народів, досягнень їхньої культури.

Слухачі мають усвідомити, що трансформація цих завдань і положень щодо кожної етнічної спільноти буде мати свою специфіку й особливості. Для української спільноти — це подолання історичного розколу, об'єднання на­вколо державотворчих процесів, просування вперед, і все це на ґрунті гли­бинних історико-культурних традицій. Це великий обсяг складних і супе­речливих проблем, пов'язаний із поверненням історичної пам'яті народу, формуванням державної нації. Особлива увага приділяється створенню ме­ханізму накопичення та трансляції етнокультурної інформації через систе­му національної школи, засобів масової інформації, широкого україномов­ного середовища. Часом це відбувається як повернення до традиційних форм селянської етики, необґрунтованого відокремлення, "відособлення" відко-