Р., січень— IIз'їзд Рад СРСР. Затвердження першої Конституції Союзу РСР. 2 страница

На початку 1920-х pp. серед західноукраїнських комуністів були поши­рені повстанські настрої. Через збройну боротьбу та можливість загального повстання вони сподівались приєднати до УСРР українські галицькі та во­линські землі. З другої половини 1920-х pp., зрозумівши, що в Галичині та на Волині ніякої революційної ситуації немає, галицькі та волинські кому­ністи відмовилися від збройної боротьби з режимом. Разом з тим під їхнім впливом у роки Великої депресії у Львівському, Станіславському, Терно­пільському і Волинському воєводствах відбулися виступи селян із застосу­ванням насильницьких форм боротьби. Селяни виступали проти винищу­вальної податкової системи, на що польський уряд відповів пацифікаційни-ми заходами.

У 1930-ті pp., коли в УСРР здійснювалася масова колективізація, розпо­чалися голодомор, масові репресії, деякі члени КПЗУ виступили проти ан­тиукраїнських акцій сталінського керівництва. У відповідь Й. Сталін відкли­кав значну частину діячів КПЗУ в СРСР і репресував їх. А у 1938 р. Комін­терн розпустив Компартію Польщі та в її складі КПЗУ.

Праворадикальний напрям західноукраїнського руху в 1920—1930-ті pp. представляла насамперед Організація українських націоналістів (ОУН). її утворення зумовлювалося тим, що частина молодих українських політиків почала втрачати віру в досягнення незалежності за допомогою мирних за­собів. Радикальна частина західноукраїнської політично активної молоді схилялася до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи те­рор. Народження цієї течії пов'язане з утворенням 1920 р. у Празі Українсь­кої військової організації (УВО), яку очолив Є. Коновалець. Своє завдання організація вбачала в розгортанні збройної боротьби проти окупації, досяг­ненні Української соборної самостійної держави — незалежно від того, які політичні та соціальні форми ця держава матиме. Незважаючи на вчинені УВО політичні вбивства та терористичні акти на початку 1920-х pp., після включення в 1923 р. з дозволу Антанти Східної Галичини до Польщі ця орга-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

нізація істотно зменшилася. У ній залишилися тільки ті, хто вважав теро­ризм ефективною зброєю.

У січні — лютому 1929 р. на з'їзді УВО за участю радикальних студент­ських груп було утворено Організацію українських націоналістів. Керів­ником ОУН до 1938 р. був Є. Коновалець, а після його вбивства агентами НКВС — А. Мельник.

В основу ідеології ОУН було покладено ідеї інтегрального націоналізму. Націоналісти проголошували виправданими будь-які засоби для досягнен­ня найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище за інтереси партій, організацій чи окремих осіб, висувалося гасло національ­ної солідарності. Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після здобуття незалежності, не да­вали відповіді на питання, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Вони лише заявляли, що нове суспільство спиратиметь­ся на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Го­ловним, на їхню думку, було те, що Україна мала стати етнократичною дер­жавою. Єдиною силою, здатною досягти поставлених завдань, оунівці вва­жали свою партію. Політична система майбутньої держави мала ґрунтува­тися на владі однієї націоналістичної партії. Діячі ОУН, визнаючи індивіду­альний терор як необхідний засіб для досягнення своїх завдань, не переоці­нювали його можливостей. Вони вважали, що шлях до незалежності Украї­ни можуть розчистити лише широкі маси населення, які активно борються проти окупаційних сил.

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мало жорстко централізовану структуру. Виходячи із завдань створення української державності, оунівці закликали до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до націо­нальної революції на всіх українських землях. Вони намагалися стимулю­вати в українському суспільстві стан "постійного революційного бродіння", "постійний дух протесту проти властей". За міжвоєнний період ОУН вчини­ла понад 60 політичних замахів та вбивств. Найбільшого суспільного розго­лосу набули вбивства оунівцями комісара львівської поліції Є. Чеховсько-го, керівника кампанії пацифікації Б. Перацького, директора української гімназії І. Бабія, який загинув тому, що переконував молодь не вступати до ОУН. Національно-демократичний табір українців, греко-католицьке духо­венство засуджували терор націоналістів. Взагалі ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною.

У другій половині 1930-х pp. ОУН стала здійснювати більш-менш широке вербування до своїх лав, і її чисельність сягнула 20 тис. Але польська влада посилила боротьбу з оунівцями. Після вбивства Б. Перацького були ув'яз­нені у Березі Картузькій сотні членів організації, у тому числі весь галиць-

Тема 8

кий провід — С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич. Одночасно наростало відчуження між молодими радикально налаштованими бойовиками, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком більш поміркованими функціонерами в еміграції. Після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця розходження між молодими і ветеранами ОУН посилилися і організація розкололася на дві частини.

Буковина і Бессарабія, включені до складу Румунії, з 1918 по 1927 р. пе­ребували на воєнному становищі. За цих умов легальна діяльність українсь­ких громадсько-політичних організацій була неможлива. Разом з тим у ли­стопаді 1918 р. виникла Комуністична партія Буковини. Лідери партії — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. У1926 р. Компартія Буковини уві­йшла до складу Комуністичної партії Румунії. Як автономна крайова орга­нізація, підпорядкована безпосередньо Москві, діяла і Компартія Бессарабії. У 1922 р. її номінально підпорядкували Компартії Румунії, але фактично вона залишилася під управлінням ЦК РКП(б). Комуністичні організації Бу­ковини і Бессарабії уособлювали ліворадикальний напрям політичного руху. Вони діяли нелегально. Вироблений курс передбачав захоплення трудящи­ми влади на місцях, роззброєння жандармів, утворення земельних комітетів і розподіл поміщицьких земель. Кінцевою метою боротьби проголошувало­ся завоювання політичної влади і возз'єднання Буковини і Бессарабії з Ра­дянською Україною.

Період 1928—1937 pp. позначений відносною лібералізацією в Румунії. За цих умов з'явилася Українська національна партія, яку очолив В. Залозець-кий. Це була легальна організація ліберального напряму, яка виступала за "органічну" роботу і компроміс із панівним режимом. Вона розгорнула освіт­ню діяльність, намагалася впливати на вирішення соціальних і національних питань, захищати життєві інтереси населення Буковини. За час існування (1927—1938) партії вдалося здобути кілька місць у румунському парламенті.

Націоналістичний табір сформувався в Румунії у середині 1930-х pp. Він охоплював переважно молодь і студентство, які об'єднувалися в спортивно­му товаристві "Мазепа", студентському товаристві "Залізняк". Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Після встановлення у 1938 р. в Румунії диктатури військових українські організації були розпущені.

Політичне життя у Закарпатті внаслідок виваженості та поміркованості політики уряду Чехословаччини щодо українських земель було різноманіт­ним і активним. Тут вільно діяли українські громадські організації: "Про­світа", "Асоціація українських учителів", "Пласт" тощо. У 1930-х pp. у краї діяли близько ЗО політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток, брали участь у виборах до чехословацько­го парламенту. Великою популярністю серед виборців користувалися украї­нофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні. Воно

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

зосереджувало увагу на пробудженні та підвищенні національної свідомості русинів. Лідером українофілів був А. Волошин.

Проти українофілів боролися русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після революції 1917 р. русофіли орієнтувалися на Прагу і знаходи­ли державну підтримку, а губернатор Закарпаття А. Бескид проводив у 1923— 1933 pp. русофільську політику.

Досить впливовою силою на Закарпатті були комуністи. У 1924 р. на ви­борах до чехословацького парламенту вони отримали 40 % голосів виборців, у 1928 р. — 15 %, а у 1935 р. знову набрали найбільше за всіх голосів — 26 %.

Після офіційного надання урядом Праги автономії Закарпаттю на­прикінці жовтня 1938 р. до влади прийшов українофільський уряд на чолі з А. Волошиним. І хоча 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійсько­го арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км² своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, українофіли почали розбудову державності на урізаній території. 14 березня 1939 р. А. Волошин проголосив самостійність Карпатсь­кої України і сформував тимчасовий уряд. Але 15 березня 1939 р. угорські війська перетнули кордон неокупованої частини Закарпаття. Цей українсь­кий край був приєднаний до Угорщини.

4. Культурне життя на українських землях у 1920—1930-ті pp. Під час

підготовки до відповіді на четверте питання необхідно звернути увагу на особ­ливості культурного життя в УСРР і на західноукраїнських землях. У Ра­дянській Україні більшовицька політика у сфері культури мала офіційну назву "культурної революції". Відповідно до неї передбачалося ліквідувати у найкоротший строк неписьменність; створити нову радянську систему на­родної освіти; сформувати кадри нової, відданої ідеям соціалізму інтелі­генції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; поставити наукові досягнення на службу соці­алістичному будівництву.

У культурному процесі Радянської України 1920—1930-х pp. виявилася боротьба двох тенденцій: гуманістичної, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. Остання супроводжувалася уніфікацією, тотальною ідеологізацією сфери культури, загальним зниженням культур­ного рівня. Перша тенденція переважала до кінця 1920-х pp. Це зумовлюва­лося тим, що у 1920-ті pp. комуністична партія лише підпорядковувала собі культурну діяльність і залишався простір для новаторства і пошуку. З іншого боку, позитивний вплив на розвиток культурного і духовного життя справ­ляла українізація. Друга тенденція стала домінувати наприкінці 1920-х — на початку 1930-х pp. Це зумовлювалося утвердженням сталінського тота­літарного режиму, який, здійснюючи політику форсованого будівництва со­ціалізму, забезпечував командними, централізованими методами уніфікова­ний освітній і культурний рівень мас відповідно до змісту більшовицької "культурної революції".

Тема 8

Важливе значення для духовного життя суспільства мала ліквідація не­письменності. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. В УСРР з 1920 р. діяла Над­звичайна комісія для боротьби з неписьменністю, а з 1923 р. виникло добро­вільне товариство "Геть неписьменність". На 1930 р. діяло ЗО тис. пунктів лікнепу, в яких навчалося 1640 тис. учнів. За два десятиріччя в УСРР ліквідували неписьменність 10 млн осіб. На 1939 р. кількість письменних у республіці становила майже 85 %.

До середини 1930-х pp. закінчилося формування радянської системи осві­ти, яка базувалася на єдиних програмах, підручниках і включала початко­ву, середню спеціальну і вищу школу. На кінець 1930-х pp. у містах завер­шився перехід до обов'язкової семирічної освіти, створювалися передумови для реалізації загальної середньої освіти, значно розширилася мережа се­мирічної та середньої освіти на селі.

Але форсована індустріалізація зумовила надмірне захоплення виробни­чим навчанням учнів, що негативно позначалося на їх загальнотеоретично­му рівні. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політех­нізації, а насправді — ремісництва. Це призвело до вихолощування гумані­тарного змісту навчання в школі.

Швидкими темпами в УСРР зростали середні спеціальні та вищі на­вчальні заклади, які формували нову інтелігенцію, спеціалістів для різних галузей народного господарства. Якщо в 1920/21 навчальному році в Україні налічувалося 54 технікуми, то в 1927/28 навчальному році їх стало 131. У 1940 р. в УСРР налічувалося 693 середніх спеціальних навчальних закла­ди, в яких навчалося 196,3 тис. осіб. Схожа тенденція простежувалась і у вищій школі. Мережа інститутів УСРР зросла з 38 у 1920/21 навчальному році до 119 у 1928/29 і 129 у 1938/39 навчальному році. Якщо у 1927/28 в інститутах навчалося понад 29 тис. студентів, то у 1938/39 навчальному ро­ці — близько 125 тис. У роки першої п'ятирічки вищі навчальні заклади й технікуми України підготували 110 тис, у роки другої — близько 196 тис. спеціалістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дорево­люційній Росії. Але кількісні показники у розвитку середньої і вищої спе­ціальної освіти не були підкріплені якісними. У 1920 р. в УСРР були неви­правдано ліквідовані університети, на базі яких утворено вузькопрофільні інститути народної освіти та інші ВНЗ. Ліквідація університетів була спря­мована на професіоналізацію вищої школи і супроводжувалася принижен­ням ролі теоретичних знань і гуманітарної підготовки. Те саме відбувалось і в системі середньої спеціальної підготовки. Крім того, значної шкоди се­редній і особливо вищій професійній освіті завдавав класовий принцип фор­мування студентських колективів, здійснюваний курс на "зробітничення" ВНЗ, наслідком якого було включення до числа студентів непідготовленої молоді із робітників і селян. Вся радянська освіта пов'язувалася з прищеп-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ленням людині комуністичних цінностей та ідеології, що було необхідною умовою формування нової радянської інтелігенції. Часто непродуманими і неефективними були новації у методиці навчання. Великої шкоди творчому процесу освіти завдала її уніфікація в 1930-ті pp.

Після ліквідації (у 1920 р.) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У 1920-ті pp. в Академії наук діяло три секції — історико-філологічна, фізико-матема-тична та суспільно-економічна, функціонували десятки кафедр, лабораторії, комісії, інститути. В історико-філологічній секції Академії наук особливо плідно працювали відомі вчені М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, С Єфремов, А. Лобода, А. Кримський та ін. На світовому рівні проводили дослідження представники фізико-математичної секції Д. Граве, М. Крилов, І. Шмальгаузен та ін. В соціально-економічній секції дуже плідно працював під керівництвом М. Птухи Демографічний інститут. У 1929 р. відбулася комунізація ВУАН. Дійсними членами Академії обрали представників ком­партійно-радянського керівництва: В. Затонського, Г. Кржижановського, М. Скрипника, О. Шліхтера та ін. Розпочалися переслідування науковців старої формації. На початку 1930-х pp. була змінена структура ВУАН, ка­федри, лабораторії ліквідовувалися, основними осередками наукової робо­ти стали інститути. З одного боку, це сприяло концентрації наукових сил, а з іншого — посилювало централізацію і контроль. Академія почала працю­вати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання плано­вих завдань, що призводило до бюрократизації науково-дослідної роботи.

Складні та неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Увагу потрібно звернути на те, що непівський плюралізм 1920-х pp. зумовив виникнення серед українських літераторів різних ху­дожніх напрямів і стилів: революційного романтизму (В. Блакитний, Г. Ми­хайличенко, В. Сосюра, В. Чумак), який поклав в основу світоглядної кон­цепції ідею провідної ролі пролетаріату в боротьбі за соціальне визволення; футуризму, що відображав новітні тенденції розвитку європейської літера­тури і проголошував модерн основним мистецьким критерієм (М. Семенко, Г. Шкурупіи, Ю. Шпол, І. Слісаренко, М. Бажан та ін.); символізму, який тяжів і змістом, і формою до нових зразків європейської літератури, зберіга­ючи кращі традиції українського бароко (О. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянсь-кий, А. Савченко та ін.); неокласицизму, що переосмислював і використо­вував класичну культурну спадщину, протистояв низькопробній і недостат­ньо естетичній революційно-масовій літературі (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович). Творче багатоголосся літератури 1920-х pp. доповнювалося організаційним згуртуванням літераторів відповідно до їх художніх стилів, мистецьких та ідеологічних орієнтирів. Виникла ціла низ­ка літературних об'єднань: "Пролеткульт", "Гарт", "Вапліте" (Вільна ака­демія пролетарської культури), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарсь­ких письменників), "Плуг", "Асоціація панфутуристів", "Нова генерація",

Тема 8

"Авангард", "Аспис" ("Асоціація письменників"), "Ланка", "Марс" ("Май-стерня революційного слова") та ін. Оскільки літературні групи та органі­зації видавали свої журнали, в яких висловлювали власні погляди і крити­кували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії, серед яких особливе місце посідає дискусія 1925—1928 pp., започаткована М. Хвильо­вим. Під час неї робилися спроби визначити орієнтири подальшого розвит­ку національної культури, створити естетичну концепцію, яка б ґрунтува­лася на єдності традицій і новаторства. У 1920-ті pp. з'являються літературні твори високого ґатунку (П. Тичина — "Вітер з України", М. Рильський — "Синя далечінь", "Тринадцята весна", М. Хвильовий — "Сині етюди", "Осінь", Г. Косинка — "В житах", Ю. Яновський — "Чотири шаблі"). На особ­ливу увагу заслуговують твори М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Є. Плужника, М. Бажана та ін. Але на початку 1930-х pp. радянський ре­жим покінчив із розмаїттям літературних організацій, поставив письмен­ників та митців під власний контроль. У 1934 р. було оформлено Спілку пись­менників України, яка стояла на соціалістичних пролетарських засадах. Літературний процес повністю опинився під контролем партійних чинов­ників. Домінуючим методом творчості в літературі став метод так званого соціалістичного реалізму, який у 1930-ті pp. зводився до художнього звели­чення і прославлення радянської дійсності. Проти письменників, які не до­тримувалися цього методу, розпочалися гоніння та репресії.

У 1920-ті pp. динамічним був розвиток українського театру. Наприкінці 1925 р. в УСРР діяли 45 театрів. Кращі театральні сили зосереджувалися в театрі Леся Курбаса "Березіль", театрі імені І. Франка, Державному драма­тичному театрі. На театральній сцені втілювалися різні підходи щодо бачен­ня шляхів національного театрального розвитку. З'явилася когорта тала­новитих артистів: Г. Юра, А. Бучма, О. Добровольський, О. Сердюк, Н. Уж-вій, О. Юра-Юровський та ін.

Новим явищем української культури 1920—1930-х pp. став кінемато­граф. Тут світової слави досяг Олександр Довженко, який зняв фільми "Зве-нигора" (1927), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Відомими кіномитцями в УСРР стали І. Кавалерідзе, Д. Вертов, О. Соловйов. Але в театральному і кіно­мистецтві, як і в інших галузях культури, на початку 1930-х pp. розпочала­ся "колективізація" творчої праці, яка придушувала будь-яке відхилення від офіційної ідеології, уніфікувала і ці галузі мистецтва за ідеологічними стандартами соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система пар­тійно-радянського контролю над духовною творчістю, яка в деталях регла­ментувала та регулювала культурний процес, супроводжувалася репресія­ми проти творчо налаштованих представників українського театру та кіно.

Прагнення до національного самовияву відбилися в 1920-ті pp. і на цер­ковному житті. У жовтні 1921 р. національно налаштована частина україн­ського духовенства створила Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським, яка стала серйоз-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

ною перешкодою впливам російської православної церкви в УСРР. У 1924 р. УАПЦ уже мала ЗО єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба в новій церкві відправлялася українською мовою. Українська церква здійснила багато демократичних нововведень, в основі яких лежало прагнення церкви наблизитися до віруючих українців. Авто­ритет УАПЦ швидко зростав, до неї стали приєднуватись українські парафії США, Канади, Європи. Все це не влаштовувало радянський режим, який дозволив діяльність УАПЦ лише сподіваючись на занепад релігійного жит­тя внаслідок церковних розколів. У 1926 р. проти УАПЦ розпочався широ­кий наступ. Радянська влада наклала високі податки на українські парафії. Митрополита В. Липківського та більшість священнослужителів звинува­тили в українському націоналізмі та заарештували. Всеукраїнська право­славна церковна рада була розпущена. А у 1930 р. під тиском ДПУ близько 50 єпископів та священиків автокефальної церкви провели "Надзвичайний собор" і оголосили про ліквідацію УАПЦ.

Отже, у 1930-ті pp. культура та мистецтво в УСРР значною мірою були знекровлені, але вони ще зберігали можливість свого відродження у май­бутньому.

Розкриваючи культурний стан західноукраїнських земель у 1920— 1930-ті pp., варто звернути увагу на те, що Польща та Румунія здійснювали асиміляторську політику. І це відповідно позначилося на всіх сферах куль­турного життя, насамперед на стані народної освіти, яку поляки прагнули полонізувати. Закон від 24 липня 1924 р. проголосив польську мову держав­ною, і українські школи були переведені на навчання двома мовами, а ви­вчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох школах учителів-укра-їнців замінили учителі-поляки. Оскільки останні не знали української мови, то викладали предмети польською, і двомовні школи все більше полонізува­лися. Так офіційна влада ліквідовувала українську школу. Якщо в 1922/23 на­вчальному році в Східній Галичині було 1859 українських шкіл, то в 1926/ 27 — вже 845, а в 1937/38 — лише 360. Натомість з'явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Разом з тим кількість польських майже не зменшилася. Отже, двомовні школи утворювались, як правило, на базі українських. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українсь­ких шкіл, а в 1932/33 — лише чотири. Проти полонізації української шко­ли виступали усі українські партії. Щоб спинити полонізацію освіти, гро­мадськість Західної України прагнула розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Зокрема товариство "Рідна школа" до кінця 1930-х pp. створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. Крім того, без дозво­лу і проти волі польського уряду свідома українська інтелігенція заснувала у Львові два заклади вищої освіти — Український університет (1921 —1925) і Вищу політехнічну школу ("катакомбні" навчальні заклади). Український університет мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів.

Тема 8

Студенти університету отримували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехословаччині, Австрії. Важливим центром національної культури в захід­ноукраїнських землях було в 1920—1930-ті pp. Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівськии, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, еко­номіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український уні­верситет та НТШ стали важливими осередками розвитку української куль­тури, центрами формування національної інтелігенції. З ініціативи митро­полита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний ви­щий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 1930-х pp. в академії навчалося понад 600 студентів.

Практично за декілька років були ліквідовані українські школи в Ру­мунії. Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи.

Позиція чехословацького уряду на Закарпатті у сфері культури та осві­ти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут ко­жен мав право посилати дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою. Тому з 803 шкіл, які працювали в 1938 р. на Закарпатті, 463 були українсь­кими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У Чехословаччині діяло кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції. Це Український вільний університет у Празі, Ук­раїнська господарська академія у Подебрадах. Але ці вищі навчальні закла­ди створювалися для українців-емігрантів, яких у 1920-ті pp. налічувалося 50 тис. На самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей.

У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігра­вав журнал "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. — "Вісник"), навколо якого гуртувалися найвизначніші літератори: В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У літературному журналі "Дзвони" вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонима. Група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським гуртувалася навколо літературно-мистецького місячника "Назустріч". У журналі "Ми" (1934) друку­валися твори письменників-емігрантів: Ю. Міни, Є. Маланюка, О. Теліги.

Серед художників вирізнялися постаті пейжазиста І. Труша, прихиль­ника експресіонізму О. Новаківського, П. Холодного, який уславився іко­нописними працями.

Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині та на Закарпатті налічувалося 3,7 млн віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Але у житті церкви чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який підтриму-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вав національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василі­анського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з като­лицькою. А. Шептицький засуджував колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки конфісковували церковні землі та руйнували храми (знищили майже 200 церков) і домігся припинення ванда­лізму польських властей.

Отже, польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їх культурний розвиток, а внутрішня політика Чехословаччи-ни в українському питанні давала українцям Закарпаття змогу задовольня­ти певним чином свої культурні потреби.

Основні терміни і поняття

Автокефальна церква — (у православ'ї) адміністративно самостійна, самоуправна церква, незалежна від інших церков у вирішенні організацій­них питань, яка діє в певній країні, має власну ієрархію, дбає про задово­лення духовних потреб свого народу, його релігійну освіту та культуру, збе­рігає національні особливості церкви, з особливою повагою шанує святих, що вийшли з її народу. Створена в УСРР 1921 р. "Саморозпустилася" під тиском сталінських репресивних органів у 1930 р. Відновлена з проголошен­ням суверенітету України.

Авторитаризм — антидемократична та антиправова концепція і практи­ка здійснення влади; політичний режим, якому притаманні зосередження в руках однієї людини або невеликої групи осіб необмеженої влади, повна відсутність або абсолютна фіктивність представницьких інститутів та сис­теми поділу влади.

Асиміляція — добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, звичаїв, мови тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу (етно­су); засіб для досягнення етнічної однорідності.

Державна мова— мова, що обслуговує поліетнічне суспільство в усіх сферах його життєдіяльності, в його офіційному спілкуванні (письмовому й усному), в діяльності законодавчої, виконавчої й судової влади, в освіті, науці, культурі, засобах масової інформації. Захищається державою. В Україні державною мовою є українська, її всебічний розвиток забезпечуєть­ся державою. Це зафіксовано в Конституції України (ст. 10).