Заснування Української народної партії (УНП). 3 страница

4. Історія України: нове бачення: У 2 т. — Т. 2. — К., 1996.

5. Історія України двадцятого століття. — К., 1993.

6. Новітня історія України (1900—2000 pp.) — К., 2002.

7. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія: У2т. —К., 1997.

8. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999.

9. Реєнт О. Українська революція. — К., 1996.

Тема 7

План семінарського заняття

1. Утвердження Директорії Української Народної Республіки. Політич ний курс та соціально-економічні заходи УНР.

2. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.Акт злу-ки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Респуб­ліки. Проблеми відносин УНР і ЗУ HP.

3. Більшовицька агресія проти Директорії УНР. Політика "воєнного ко­мунізму" в України.

4. Денікінський режим в Україні. Контрнаступ радянських військ і по­разка денікінців. Поразка Директорії У HP. Відновлення радянської влади в Україні.

Методичні рекомендації

Готуючись до семінарського заняття, студентам необхідно звернути ува­гу на взаємозв'язок проблем, які виносяться на обговорення, з питаннями попереднього заняття. Адже утворення Директорії по суті було підготовле­но всім ходом історичного процесу того періоду Української революції і ви­рішальною мірою випливало з успіхів та прорахунків, закладених у діяль­ності Центральної Ради та режиму П. Скоропадського.

Важливо зрозуміти, що П. Скоропадський і його уряд реагували на підго­товку повстання проти проголошеного ними режиму з якоюсь приреченістю і майже нічого не здійснювали для того, щоб запобігти йому та ліквідувати. Тому опозиційні лідери В. Винниченко, М. Шаповал та звільнений із в'язниці С. Петлюра вільно пересувалися по Україні й майже відкрито проводили організаційні заходи з мобілізації повстанських сил. З метою найповнішого відтворення варто звернутися до творів тодішнього студента, який був учас­ником тих буремних подій а потім письменником — Б.А. Антоненка-Дави­довича.

1. Утвердження Директорії Української Народної Республіки. Політич­ний курс та соціально-економічні заходи УНР. Висвітленню питання про утвердження Директорії та її соціально-економічні заходи допоможе вивчен­ня мемуарної літератури, спогадів учасників подій осені — зими 1918 р. — М. Шаповала та С. Петлюри. Вони змальовують досить об'єктивну картину того, що відбувалося в середовищі керівників повстання. Нагадаємо, що С. Петлюра після звільнення із в'язниці від'їхав до Білої Церкви і, незважа­ючи на те, що згадана вище відозва до населення України вже була підготов­лена, видав свою відозву, що свідчить про неузгодженість дій лідерів Дирек­торії і роз'єднаність у її керівництві.

У з'ясуванні сутності політичної програми Директорії варто звернутися до документів, звернень, з якими виступила Директорія, проголошуючи свою

Українська революція (1917—1920 pp.)

владу в грудні 1918 р. (опубліковані в збірнику "Україна в XX столітті"). Серед них треба назвати Декларацію від 26 грудня, в якій вона повідомила народи світу, що Україна стоїть на принципах миру і закликає до невтру­чання у її внутрішні справи, а разом з тим проголошує будівництво суспіль­ства на принципах, обраних самим народом. Відмежовуючись від гетьмансь­кої форми правління, засуджуючи монархічну форму влади, Директорія за­явила про перехід до республіканської форми влади — Української Народ­ної Республіки.

Було обіцяно експропріацію державних, церковних та великих приват­них землеволодінь для перерозподілу їх серед селян, відновлення 8-годин-ного робочого дня, проведення виборів до Трудового конгресу, якому нале­жатиме вища законодавча влада. Того ж 26 грудня призначено Раду Міністрів УНР, котру очолив український соціал-демократ В. Чехівськии. Уряд та його місцеві органи, трудові ради, брали на себе зобов'язання обстоювати інтере­си робітників, селян і "трудової інтелігенції".

Проте здійснювати намічені заходи Директорії доводилось в умовах складної міжнародної ситуації. У листопаді — грудні 1918 р. в чорноморсь­ких портах від Одеси до Новоросійська висадились війська Антанти (фран­цузькі, англійські, грецькі, румунські, польські) загальною чисельністю 60 тис. осіб. Вони мали намір надати військову допомогу антибільшовицьким силам Білої армії під командуванням генерала Денікіна, що готувалася на Дону до війни за відновлення "єдиної і неподільної Росії" і вороже ставили­ся до Директорії. Дедалі виразнішими ставали наміри радянської Росії ви­ступити зі зброєю в руках проти Директорії.

Нелегким було й внутрішнє становище УНР. Селянство висловлювало невдоволення тим, що продекларована ліквідація приватної власності на землю не здійснювалася, опублікований 8 січня 1919 р. відповідний закон не роз'яснював, коли це має відбутися. Земельна власність іноземних по­міщиків (польських, німецьких, австрійських) оголошувалася недоторкан­ною, які 15-десятинні господарства. Проти нової влади виступив Виконком Всеукраїнської ради селянських депутатів ("Спілка"). Не підтримував Ди­ректорію і робітничий клас, для якого проблематичним було впровадження 8-годинного робочого дня. Отамани на місцях часто без узгодження з вищою владою придушували страйки, забороняли робітничі організації політично­го характеру, розганяли профспілки.

Директорія практично не могла ефективно управляти своїми військови­ми з'єднаннями, які були по суті напівпартизанськими загонами. Під час повалення гетьманату в їхніх лавах налічувалося 100 тис. осіб, а наприкінці січня 1919 р. перед здачею Києва — 21 тис. На бік більшовиків перейшли одне з найбільших збройних угруповань під командою М. Григор' діяло в Південній Україні, великий загін під керівництвом Н. Махна, що базувався від Гуляй-Поля до Катеринослава. Ще більше значення мала втра­та Дніпровської дивізії, що стояла під Києвом на чолі з Д. Терпилом (Зеле-

Тема 7

ним). Україну поділили повстанські групи, які не визнавали владу Дирек­торії і діяли самочинно практично в кожній губернії. До того ж вплив голов­ного отамана УНР С. Петлюри на ситуацію був обмежений.

Одним із найбільших проявів безладдя, що охопило Україну в 1919 — 1920 pp., стало поширення кривавих єврейських погромів. За оцінками де­яких істориків, у цей час на території республіки загинуло від 35 до 50 тис. осіб. Десятки тисяч людей у містечках Правобережжя, Чернігівщини та інших губерній залишилися без засобів до існування і були приречені на го­лод, фізичні страждання, поневіряння. Директорія, зокрема Міністерство з єврейських справ у складі її уряду, була неспроможна запобігти цьому ли­хові. Єврейське населення опинилось у безвихідному становищі, почалася хвиля еміграції до інших країн.

У самій Директорії не було одностайності в питанні, якою має бути дер­жавна влада у відновленій УНР. У партіях, які мали в ній своїх представ­ників, з цього приводу теж не було єдності. Так, у травні 1918 р. стався роз­кол серед українських есерів, частина з них утворила партію боротьбистів. А в січні 1919 р. у лавах українських соціал-демократів з'явилися "неза­лежні". 16 січня 1919 р., у розпал компанії виборів до Трудового конгресу України, відбулася нарада за участю членів Директорії та уряду, керівників політичних партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців, щоб визначити лінію щодо організації влади і рекомендувати її Конгресу.

На нараді висловлювалися різні погляди на державний лад в Україні. Так, керівництво січових стрільців пропонувало утворити військовий тріумвірат із С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. М. Порш, український соціал-демократ, виступав за парламент­ський шлях організації влади. М. Шаповал, український есер, висловився за негайне встановлення радянської влади в республіці, наголошуючи на значній ролі селянства в її громадському, соціально-економічному житті.

За таких умов з 23 по 29 січня 1919 р. у Києві працювала сесія Трудового конгресу, яка вирішила до скликання парламенту Великої Соборної Украї­ни доручити законодавчу владу в ній та її оборону Директорії УНР.

2. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Акт злу-ки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Респуб­ліки. Проблеми відносин УНР і ЗУНР. Національно-визвольний рух на за­хідноукраїнських землях необхідно розглядати не як самодостатній процес, а у зв'язку з подіями, які передували йому, створили передумови для його розгортання. Це перш за все геополітична належність західноукраїнських земель до різних країн європейської спільноти і у зв'язку з цим залежність від політики, яка ними проводилася щодо населення цього регіону. Слід мати на увазі, що політичні умови, в яких проживало населення західноукраїнсь­ких земель, суттєво відрізнялися, хоч вони й належали до Австро-Угорської

Українська революція (1917—1920 pp.)

імперії. Важливо зазначити, що українці Австро-Угорщини зазнавали на­ціонального гніту, постійно вели боротьбу проти місцевої влади й утисків з боку поляків, які також намагалися панувати над українством. Усі ці обста­вини об'єднували український національно-визвольний рух і спрямовували його в єдине річище, стратегічного метою якого було створення незалежної, самостійної держави.

Висвітлюючи це питання, важливо підкреслити, що зазнавши поразки у Першій світовій війні, "клаптикова" Австро-Угорська імперія восени 1918 р. почала розпадатися. Національно-визвольний рух, який охопив також за­хідноукраїнські землі, зумовлювався бажанням місцевого населення ство­рити власну державу. Його надихав приклад єдинокровних братів на Над­дніпрянщині. Але на перешкоді стали поляки, які теж претендували на Східну Галичину й робили все можливе, щоб утвердитися на її території і, зрештою, приєднати до Польщі.

18 жовтня 1918 p., коли Габсбурзька імперія розвалилася, загальні збо­ри політичних і громадських діячів Східної Галичини і Буковини, церковні ієрархи на чолі з А. Шептицьким утворили Українську національну раду як представницький орган майбутньої держави. Вони оголосили про намір об'єд­нати в одне ціле Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття, тобто споконвічні українські землі в межах Австро-Угорщини. Вже тоді висловлювалася думка про майбутню злуку з Україн­ської Народною Республікою.

Але здійснювати задумане доводилось у запеклій боротьбі з відродженою Польщею, що готувалася захопити Східну Галичину. Коли 1 листопада 1918 р. українські військові заволоділи Львовом, між ними і створеними польськи­ми загонами почалися запеклі бої, і не тільки в місті, а й на значній частині Західної України. В такій складній обстановці Національна рада 9 листопа­да призначила тимчасовий уряд — Державний секретаріат — на чолі з К. Ле-вицьким, а 13 листопада було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

22 листопада 1918 р. молода держава, що тільки-но народилася, зазнала могутнього удару від поляків. Галицькі вояки були змушені здати їм Львів. Уряд переїхав спочатку до Тернополя, а потім наприкінці грудня — до Ста­ніслава. 22—23 листопада відбулися вибори депутатів до Української націо­нальної ради у складі 150 осіб. Вони представляли інтереси інтелігенції, міщанства, духовенства, селянства, абсолютна більшість із них були україн­цями і займали помірковано-національні позиції. Президентом республіки став Є. Петрушевич.

Новій державі на своїй території вдалося забезпечити певний порядок і стабільність, створити органи місцевого управління, залучити до роботи в них фахівців різних спеціальностей. Важливим здобутком у галузі соціаль­но-економічної політики її уряду було розв'язання земельного питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, екс-

Тема 7

пропріювалися і розподілялися між бідним селянством. Ефективним зако­нодавчим актом Національної ради було надання гарантії виборчих прав усім громадянам ЗУНР, широких прав національним меншинам, включаючи за­безпечення їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Керівництво держави послідовно заявляло про своє рішення "перестати існувати як окрема дер­жава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республі­кою". 4 січня 1919 р. Українська національна рада ухвалила проект відпо­відного договору, а 22 січня в Києві, на Софіївській площі, було проголоше­но злуку Галичини, Буковини, Угорської Русі й Наддніпрянської Великої України з Українською Народною Республікою. ЗУНР з того часу прийняла назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). До скла­ду Директорії увійшов Є. Петрушевич.

Перші збройні сутички з поляками примусили західноукраїнський уряд подбати про створення власної Галицької армії. Завдяки проведеній за­гальній мобілізації в її лавах налічувалося 100 тис. осіб, до них приєднали­ся солдати, що служили в австрійських військах і поверталися з італійсько­го фронту. Для розв'язання проблеми офіцерських кадрів доводилося звер­нутися за допомогою до уряду УНР, частково призначити на посади коман­дирів колишніх офіцерів австрійської, німецької, а також царської армій. Відчувалася скрута з постачанням військових зброєю, набоями та іншими боєприпасами, яких постійно не вистачало.

Війна ЗУНР з поляками тривала зі змінними успіхами. Переломний пе­ріод настав, коли проти Галицької армії виступив 60-тисячний корпус, сфор­мований у Франції з польських військовополонених для боротьби з більшо­виками, але використаний Польщею у боротьбі з українцями. На початку липня 1919 р. знекровлені галицькі вояки змушені були відступити до Збру­ча. Є. Петрушевич, призначений диктатором держави, та уряд ЗУНР всту­пили до Східної України, а Галицька армія злилася з військовими частина­ми Директорії. Відтепер чисельність зведеної армії УНР і ЗУНР досягла 80 тис. осіб, що за належного командування значно зміцнювало її здатність воювати проти ворогів української державності.

Перехід галичан на територію УНР не привів до повного об'єднання їхніх сил. Розбіжності між двома урядами були настільки значними, що про плідну спільну роботу з утвердження української державності не могло бути й мови. Галицькі службовці, які увійшли до адміністративного апарату Директорії, викликали певне роздратування вихідців з Наддніпрянської України. По­чалися звинувачення перших у консерватизмі, других — у "напівбільшо-визмі" тощо.

На більш високому, державному, рівні конфлікт зводився до серйозних непорозумінь між двома главами держави. С. Петлюра вважав обрання Є. Пет-рушевича диктатором ЗУНР недемократичним, незаконним, а Петрушевич та його прихильники доводили, що керівництво Петлюри об'єднаною армією шкодить справі, й кожна опозиція проти головного отамана знаходила у них

Українська революція (1917—1920 pp.)

підтримку. Але потрібно було домовлятися, з ким воювати: з відступаючими червоноарміицями чи наступаючими білогвардійцями. Врешті-решт у серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР почали похід проти більшовиків.

ЗО серпня 1919 р. до щойно покинутого більшовиками Києва увійшли галицькі формування, а війська Директорії готувалися це зробити наступ­ного дня, на який були призначені парад та урочистості з приводу цієї події. Проте 30 серпня до міста вступили передові частини Білої армії Денікіна, під тиском яких галичани залишили столицю. Через кілька днів відвойову­вати Київ було вже пізно. Обидві армії, незадоволені одна одною, почали відступати на захід.

24 вересня 1919 р. керівництво ЗУНР і УНР у підписаній ним декларації закликало український народ до боротьби з Денікіним. Бої з частинами дені-кінської армії йшли зі змінним успіхом, але на початку листопада 1919 р. керівництво Галицької армії припинило воєнні дії і підписало договір з дені-кінцями. Відповідно до нього галичани у повному складі переходили у роз­порядження головного командувача Збройних сил півдня Росії (так назива­лася посада Денікіна), за умови, що вони не будуть воювати з іншими україн­цями і що їм дадуть можливість поновити свої лави. 6 грудня 1919 р. С. Пет­люра виїхав до Варшави, а Є. Петрушевич — до Відня. Практично Директо­рія розпалася.

Тим часом поляки окупували майже всю Галичину, Західну Волинь, при-_ч душуючи будь-який опір місцевого населення. На Паризькій мирній конфе­ренції, де вирішувалася доля Європи після Першої світової війни, завдяки підтримці Франції 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини. Втім, про включення її до складу Польщі не йшлося. Полякам давався дозвіл правити цим краєм тим­часово за умови, що польська влада поважатиме права місцевого населення й надасть йому певну автономію.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка існувала вісім місяців. її населення продемонструвало багато прикладів національної свідомості й розуміння передусім інтересів держави. У боротьбі за становлення ЗУНР практично об'єдналися всі політичні сили й громадські угруповання, різні за своїми поглядами і переконаннями. Заради утвердження державності на певний час відкладалося розв'язання найгостріших проблем, скажімо, на­ділення селян поміщицькою землею, не було значних соціальних суперечок, великих виступів чи повстань.

Але протриматися тривалий час ЗУНР не вдалося. Вона не змогла проти­стояти Польщі, яка в цілому мала перевагу в політичному і соціально-еко­номічному розвитку. ЗУНР не отримувала належної матеріальної і військо­вої допомоги від українців Наддніпрянщини, формальним актом була їх злу-ка. Звичайно, не досить активним у своїй діяльності було керівництво ЗУНР, неефективною виявилася його дипломатична діяльність. Не на користь за­хідних українців закінчилися дискусії між країнами Антанти з приводу по­дальшої долі їхньої державності.

Тема 7

3. Більшовицька агресія проти Директорії У HP. Політика "воєнного комунізму" в України. При висвітленні третього питання слід акцентувати увагу на тому, що більшовицька агресія проти України була закладена в природі російського більшовицького керівництва із самого початку, а саме ґрунтувалася на тезі про непорушність єдності території Росії. Радянське керівництво не уявляло існування Росії без України, тому що вона спокон­вічно була сировинною базою і виходом до чорноморських портів, які були воротами до транспортних морських торгових шляхів. У зв'язку з цим вар­то згадати численні висловлювання і заяви більшовицьких вождів — В.І. Ле­ніна і Л. Д. Троцького з приводу ролі України в складі Росії. Хоча більшо­вицькі лідери на словах постійно заявляли, що українці отримають неза­лежність, насправді така незалежність не надавалась, лише декларувалась і було черговим пропагандистським заходом ленінців.

У листопаді 1918 р. після того, як Німеччина підписала акт про переми­р'я, а радянська Росія анулювала Брестський мир з нею, більшовики стали готуватися до чергового вторгнення в Україну, яка вже не розглядалася ними як самостійна держава. Для цього була створена Українська революційна військова рада у складі Й. Сталіна, Г. П'ятакова, В. Затонського і В. Анто-нова-Овсієнка, щоб "голими руками брати те, що потім доведеться брати ло­бом". До групи військ, які мали це зробити, входили дві українські по­встанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні на кордоні між УНР і Ро­сією. 28 листопада 1918 р. за ініціативою ЦК РКП(б) було утворено Тимча­совий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.

На початку грудня 1918 р. українські повстанські дивізії розпочали на­ступ на Чернігів, Київ, Бєлгород і Харків, поступово просуваючись уперед. На запитання голови уряду УНР В. Чехівського, чому російські частини без оголошення війни рушили в Україну, народний комісар закордонних справ радянської Росії Г. Чичерін відповів, що цю акцію збройні сили його держа­ви не проводять, а воєнні операції здійснюються між арміями Директорії і незалежним Тимчасовим робітничо-селянським урядом України.

16 січня 1919 р. уряд УНР оголосив війну радянській Росії, але це не впли­нуло на перебіг воєнних дій. З січня радянські війська увійшли до Харкова, де перебував уряд Г. П'ятакова, 12 січня — до Чернігова, 19 січня — до Пол­тави, 27 січня — до Катеринослава, а 5 лютого вступили до української сто­лиці. Директорія змушена була покинути Київ і переїхати до Вінниці, потім вона переїжджала з одного українського міста в інше.

За таких умов Директорія мала виробити свою позицію щодо військ Франції, які перебували на півдні України, з урахуванням їхнього негатив­ного ставлення до самостійності України. Під час переговорів, які після ви­мушеного переїзду з Києва до Вінниці розпочала Директорія з представни­ками цієї держави, французьке командування висунуло низку ультиматив­них вимог: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучити з її адмі­ністративного апарату членів соціалістичних партій, реорганізувати респуб-

Українська революція (1917—1920 pp.)

ліканську армію, підпорядкувати її союзному командуванню поряд з Доб­ровольчою армією Денікіна.

Директорія вимушена була прийняти ці умови. В. Винниченко відмовився від посади її голови і передав свої повноваження С. Петлюрі, який припинив своє членство в соціал-демократичній партії і сконцентрував усю владу у своїх руках. В. Чехівський подав у відставку, а на посаді голови несоціалістичного уряду його замінив С. Остапенко, прихильник зближення з Антантою.

С. Петлюра продовжував безкомпромісну боротьбу з більшовиками, але успіхів йому досягти не вдалося. Сили Директорії танули, в її армії зростало дезертирство, занепадала дисципліна. В лютому — березні 1919 р. радянські формування, що наступали, відрізали частину УНР від військ Антанти. На початку березня Директорія переїхала з Вінниці до Жмеринки, потім до Проскурова, Рівного, Радзивілова, Красного, Тернополя, а на початку лип­ня 1919 р. — до Кам'янця-Подільського, де почав працювати новий соціалі­стичний уряд на чолі з Б. Мартосом.

На початку лютого 1919 р. радянська влада в Україні розпочала свою діяльність з розв'язання організаційних питань під безпосереднім керівниц­твом ЦК КП(б)У. Передусім Тимчасовий радянський уряд відмовився від назви держави УНР, а за аналогією з Росією встановив нову — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), яка існувала до прийняття Конституції 1936 р. (УРСР). 11 лютого 1919 р. уряд переїхав з Харкова до Києва. Його головою замість Г. П'ятакова став X. Раковський, відряджений з Москви В. Леніним. Відбулися зміни в структурі уряду: його відділи стали називатися народними комісаріатами, а їх керівники — наркомами.

У березні 1919 р. відбувся III Всеукраїнський з'їзд рад, який прийняв першу радянську Конституцію республіки, а також рішення щодо органі­зації державних органів УСРР. Було обрано Центральний виконавчий комі­тет рад України на чолі з Г. Петровським, затверджено уряд — Раду народ­них комісарів. У цілому структура державної влади була такою: в губернсь­ких центрах працювали ради, в більшості міст і сіл створювалися ревкоми, які офіційно проголошувалися органами диктатури пролетаріату, що прак­тично означало встановлення панування більшовицької партії. В сільській місцевості значні повноваження мали комітети бідноти. "Караючим мечем революції" для її ворогів виступала Всеукраїнська надзвичайна комісія (ЧК).

Радянський уряд України в січні 1919 р. офіційно задекларував програ­му політичних та соціально-економічних перетворень у республіці. Головне завдання полягало в тому, щоб "довести соціалістичну революція до кінця". Вважалося за необхідне визволити трудящих з-під гніту експлуатації через націоналізацію промисловості, вироблення всеохопного законодавства з охо­рони праці, страхування й пенсійного забезпечення робітників. Проголошу­валася ліквідація поміщицького, а також куркульського й монастирського землеволодіння. Передбачалися також заходи щодо реорганізації культур­но-освітніх установ. Судячи з перелічених заходів, вони мали сприяти

Тема 7

зміцненню держави, посиленню її авторитету серед робітників і селян, які, у свою чергу, повинні були надавати їм всебічну допомогу.

Але радянський уряд України, очолюваний X. Раковським, у своїй діяль­ності припустився низки помилок. Українська мова вилучалася з ужитку не тільки в державних, а й у культурно-освітніх установах, що негативно сприйняла місцева інтелігенція. Боротьбу з контрреволюційними елемен­тами провадила ЧК — чекісти робили обшуки, розстрілювали за доносами, без суду та слідства, арештовували за належність до "колишніх", до "бур­жуїв", до офіцерів і т. ін., що викликало обурення місцевого населення.

У цей період соціально-економічні перетворення радянської влади в Украї­ні, як і в Росії, здійснювалися на основі політики "воєнного комунізму", для якої були характерними заміна ринкової економіки директивно керованим з одного центру виробництвом. Держава централізовано вказувала, що, де і скільки виробляти, а потім розподіляла продукти серед тих, хто їх потребу­вав. Звичайно, в умовах війни йшлося про мінімальне забезпечення потреб населення. Вважалося, що саме такі заходи сприяють утвердженню дикта­тури пролетаріату, будівництву нового, комуністичного суспільства.

Надзвичайно жорсткою була політика радянської держави щодо села. В резолюції "Про земельну політику" III з'їзду КП(б)У, що відбувся 1919 p., підкреслювалося, що "найголовнішим завданням земельної політики є пе­рехід від одноосібного до товариського господарства. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі та інші види товариського землекори­стування є найкращими засобами досягнення соціалізму в землеробстві". Такі заходи проводилися відповідно до схваленого III з'їздом рад "Положен­ня про соціалістичне землевпорядкування і заходи переходу до соціалістич­ного землеробства".

Неприйнятним для села заходом стало впровадження декретом уряду УСРР від 12 квітня 1919 р. продовольчої розкладки із селянських госпо­дарств. Для кожного з них визначалася кількість зерна, яку необхідно зда­ти державі. Базарна торгівля хлібом заборонялася. Вважалося, що селяни повинні продавати за твердими цінами лишки своєї продукції безпосеред­ньо державі, а собі залишати норму, необхідну для власного харчування та ведення господарства. Йшлося не про справжні лишки, а про ту кількість зерна, якої потребувала держава.

Продрозкладку здійснювали робітничі продовольчі загони, для чого в Україну з Москви і Петрограда було відряджено 3 тис. робітників. Цією ж справою займалися комітети бідноти, військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом за нормальними ціна­ми, що давало можливість селянинові купити хоча б якісь промислові това­ри, створювалися загороджувальні загони на залізницях і водних шляхах. Але 1919 р. зі 140 млн пудів хліба, які планувалось вилучити з українського села, до серпня цього року вдалося зібрати лише 8 млн пудів. Як свідчив нар-компрод УСРР О. Шліхтер, кожен із них "забарвлений краплями крові".

Українська революція (1917—1920 pp.)

Вже з березня — квітня 1919 р. в Україні починаються виступи селян проти політики воєнного комунізму під гаслами "Геть комуну!", "За радянсь­ку владу без комуністів!". У середині 1919 р. повстаннями були охоплені Киї­вська, Катеринославська, Херсонська, Чернігівська та інші губернії респуб­ліки. Якщо у квітні їх було зареєстровано 93, то в липні — 207. До селян приєднувалося чимало колишніх партизанських загонів, включених до скла­ду Червоної армії, на чолі з такими отаманами, як Д. Терпило, М. Григор'єв та ін.

ЦК КП(б)У оцінив селянський повстанський рух як прояв куркульської контрреволюції, яку необхідно придушити. В липні 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову "Про придушення куркульсь­ких і білогвардійських заколотів на селі", визначила низку заходів, спря­мованих проти селянських виступів. Зокрема пропонувалося запроваджу­вати кругову поруку серед мешканців села чи району, репресувати їх за пе­реховування зброї, застосовувати військову блокаду тощо. Проти повстанців діяли регулярні військові частини.

Але повстанський рух селян в УСРР не вдалося придушити. В грудні 1919 р. В. Ленін назвав серед регіонів, де є найбільше надлишків хліба, й Україну, селянство якої повертало до Денікіна, а отже, відверталося від радянської влади, позиції якої тут були хиткими. Сприятливими для себе обставинами скористалася Добровольча армія генерала Денікіна, яка влітку перейшла в активний наступ.

4. Денікінський режим в Україні. Контрнаступ радянських військ і по­разка денікінців. Поразка Директорії УНР. Відновлення радянської влади в Україні. Висвітлюючи цю сторінку української історії, слід звернути ува­гу, що великі надії на денікінську армію покладала Антанта, вважаючи її головною опорою в боротьбі з більшовизмом на півдні Росії та надаючи їй необхідну матеріальну й фінансову допомогу, спорядження та зброю. Біла армія швидко поповнилася новими силами добровольців, у тому числі вна­слідок мобілізації на контрольованій нею території, і навесні 1919 р. пере­йшла в наступ. Протистояння білогвардійців та частин Червоної робітничо-селянської армії зосередилося в Донбасі.