Територіальна структура економічних районів. Типи територіальних структур

Територіальна структура - це співвідношення між просторовими структурами господарства; розчленовування системи народного господарства по територіальним вічкам (таксонам) – зонам, районам різного рангу, промисловим центрам, вузлам. Вона відображує регіональні пропорції, розміщення центрів економічного тяжіння і активності, співвідношення центру і периферії [45].

Територіально-структурні елементи можуть бути:

1. простими (галузевими) - галузевий промисловий центр, багатогалузевий промисловий центр.

2.складно-галузевими (міжгалузевими) - спеціалізований галузевий район, спеціалізована галузева зона.

3.складно-інтегральні - промисловий вузол, промислова агломерація, багатогалузевий промисловий район.

Територіальна структура дає інформацію про основні риси розміщення продуктивних сил, центри тяжіння суспільного життя, найважливіші шляхи економічних зв'язків, мозаїчність різних ареалів.

Генералізоване вираження територіальної структури економічних районів у вигляді взаємообумовлених об'єднань господарських центрів і ліній називають опорним каркасом. Його конфігурація в районі відображає основні риси територіальної організації суспільства, взаємозв'язку господарських і соціальних центрів різних рангів і територій, суспільних ареалів і ядер, що характеризують міру компактності району.

Виходячи з конфігурації опорного каркаса, виділяють наступних типів територіальної структури:

1.Радіально – кільцева структура характеризуєтьсярівномірним розташуванням опорних господарських центрів, відцентровими тенденціями в соціально-економічних зв'язках і розвитку, різким домінуванням головного центру з чітко позначеним центральним його положенням. Наприклад: Центральний район Росії, Білорусь і обласні комплекси.

2.Прямокутно-регулярний (ґратчастий) тип, при якому соціально-економічні центри і вузли транспортної мережі розміщені в районі більш рівномірно. Він передбачає менші відмінності в рівнях розвитку центрів (ядер), які мають практично однаковий потенціал. Для районів такого типа територіальної структури характерне більш рівномірне розміщення продуктивних сил, поліцентричний характер його територіальної організації. Регіональні лідери суспільного життя (міста) сформовані не лише під впливом вигідного транспортно-географічного положення, а і унаслідок дії адміністративного чинника або давнього історико-географічного розвитку. Наприклад, Казахстан.

3. Лінійно-вузловий тип має витягнуту внутрішню економічну вісь (транспортну магістраль, крупну річку, передгірну рівнину, найбільш сприятливі для життя) і крапки, вузли або смугу інфраструктури. Наприклад, Придніпров'я.

4.Приморськй тип, якщо елементи структури розміщені і сформувалися уздовж морського побережжя, створюючи морський фасад району, держави або крупного міста. Наприклад, Причорноморський район України, крупні порти міст Одеси, С-Петербургу, Владивостоку. Для даного типа характерна наявність декількох витягнутих центрів уздовж побережжя, від яких йдуть зв'язки в глиб території (поперечні зв'язки)

5.Багатоядерний тип з басейновою концентрацією продуктивних сил, характерний для потужних вугільних районів та іншої сировини, високим рівнем освоєнності і переважаючим розвитком важкої індустрії (Донецький і Придніпровський райони України) [47,123-129].

3. Підвищення ролі регіонів в розвитку економіки України

У практиці управління розміщенням продуктивних сил і регіональною економікою необхідно врахувати закономірності функціонування регіону як цінності, яка відособилась у суспільстві, а також подвійну його природу: відносну самостійність і детермінованість суспільством. Недооцінка регіону як відносно самостійного цілісного утворення веде до неефективного використання місцевих ресурсів, викликає диспропорції і ускладнює вирішення соціальних завдань. 3 іншого боку, недооцінка зв'язку регіо­ну і суспільства, абсолютизація його відособлення веде до замкнутості, породжує місницькі тенденції. Тому особливості розвитку регіону, викликані його подвійною природою, необхідно регулювати згідно з інтересами суспільства і регіональної спільності.

Взаємовідносини центру і регіонів слід розглядати в контексті моделі соціальної цілісності, де інтереси центру та інтереси кож­ного з регіонів для країни та її держави є однаково суттєвими і важливими. Оскільки ці інтереси являють собою певну протилежність, то проблема полягає в тому, щоб гармонійно поєднати їх. Це означає — уникати можливості егоцентризму, місництва, хао­су, рівною мірою які прагнення механічно поглинути регіональні інтереси з боку центру.

Одна з головних функцій регіональної влади — регулювання економіки регіо­ну. У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру». Взаємодія загальнодержавних і регіональних влад, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечують функціонування регіональних економік у системі національної економіки.

Регіональна економіка повинна конструктивно підтримувати регіоналізацію і просторову інтеграцію заходів економічної рефор­ми. Регіоналізація реформ означає врахування її особливостей у регіонах різних типів, їх специфіки в здійсненні загальноукраїнської структурної, інвестиційної, фінансової, соціальної, зовнішньоекономічної політики, перенесення ряду напрямів реформи в основ­ному на регіональний рівень, особливо в деяких сферах підприємництва, соціальній сфері, охорони природи і використання природних ресурсів.

Слово регіоналізація відображає різке підвищення ролі регіонів, регіонального чинника у житті країни. Регіоналізм і регіоналізація — антоніми централізму і централізації, але не синоніми се­паратизму і дезінтеграції. 3 останніми держава повинна вести боротьбу, а з регіонами і регіоналізмом корисніше співробітничати, знаходити спільну мову.

Поряд з регіоналізацією необхідні територіально-інтеграційні заходи реформування економіки, що сприяють закріпленню її єдності:

- створення механізму не лише вертикальних, але і горизонтальних взаємодій суб'єктів господарювання і органів управління;

- сприяння розвитку загальноукраїнського територіального поділу праці і єдиного ринкового простору;

- розроблення заходів із запобігання і подолання розпаду міжрегіональних господарських зв'язків, економічного і політичного сепаратизму.

Інтеграційні процеси в економіці регіонів виступають як тенденція у вигляді сучасної форми поглиблення і розширення територіального поділу праці, розвитку виробничої і науково-технічної кооперації регіонів, їх господарських, торгових, фінансових та інших зв’язків.

Формування тісних економічних зв'язків регіонів усередині країни протидіє гіпертрофії зовнішньоекономічних зв'язків, що може призвести до небезпечних соціально-економічних деформації, руйнуванню єдиного економічного простору. Експертні оцінки показують, що рівень міжрегіональної інтеграції низький і міжрегіональні зв'язки становлять 20—25 % у кінцевому споживанні.

Регіони зацікавлені тільки у такому економічному співробітництві, коли воно забезпечує їм додатковий ефект. Економічний ризик інтеграції визначається насамперед масштабністю господарсько-коопераційних комплексів, що формуються, широтою її складу і тісними зв'язками. Відособлені невеликі території у господарському відношенні нежиттєздатні, нестійкі у розвитку і не здатні до самостійного прогресування. Зовсім інша справа — ве­ликі, потужні виробничі комплекси.

Тому міжрегіональна економічна інтеграція, залучаючи чинник об'єднання інтересів і вигід суб'єктів економіки, є дієвою підоймою подолання автаркічних і сепаратистських центробіжних тенденцій різних територій. Вона сприяє зміцненню економічних і політичних засад державних відносин, а отже, і гарантії територіальної цілісності держави, її економічної і національної безпеки.

У методичному відношенні під час аналізу інтеграційних явищ і процесів особлива увага звертається на формування всього економічного простору України, ступінь і форми економічного згуртування суміжних регіонів у єдині господарські комплекси, на створення коопераційними регіонами цілісних виробничо-збутових зон, виявлення груп економічних районів за ступенем інтеграції у них відповідних суб'єктів економіки тощо.

При цьому розрізняють напрями, масштаби і потенційну результативність консолідації регіонів у такі різноцільові господарсько-територіальні утворення:

- комплекси економічних районів для доцільного створення і кооперування потужних виробничо-комерційних структур (корпорації, концерни, включаючи транснаціональні і міжтериторіальні), формування ефективних зональних ринків з виробництва і збуту товарів масового споживання, утворення єдиної інституціональної основи ринку і його інфраструктури, потужної ресурсної, у тому числі фінансової, бази, підвищення рівня державного управління щодо умов регулюємого ринку;

- комплекси виробничо-збутових зон (паливно-добувні і переробні, металургійно-машинобудівні, агропромислово-споживчі та ін.) у цілях ефективної взаємодії регіонів, профільованих за окремими видами продукції великотоварного виробництва, з великоспоживчими регіонами, успішного формування спеціалізованих зональних товарних ринків;

- комплекси зональних комунікаційних систем (магістрального транспорту, енергетичних, інформаційних тощо), формування яких сприяє підвищенню стійкості і безпечності функціонування всіх сфер і галузей національної економіки, структур державного і регіонального управління.

Як бачимо, на території України сформувалась складна система по­будови регіональної економіки, яка характеризується як просторово-горизонтальними відносинами, так і просторово-вертикальною супід­рядністю, яка притаманна адміністративно-територіальним таксонам.