Найвідоміші середньовічні університети

ЛЕКЦІЯ 3.

 

У ХІІ-XIII ст. виникає велика кількість європейських університетів:

1117 р. – Оксфордський»; 1158 р. – Болонський; 1222 р. – Падуанський;

1224 р. – Неапольський; 1227 р. – Саламанка; 1229 р. – Орлеанський (Тулузький); 1253 р. – Паризький (Сорбонна); 1284 р. – Кембриджський;

1289 р. – Монпельє.

Культуру середньовіччя довгий час розглядали як чисто релігійну, її освітній та науковий аспекти описувалися цілою низкою дослідників негативно. Однак система пріоритетів і цінностей середньовіччя є не менш оригінальною, значимою та закономірною для сучасної людини, ніж культурні досягнення інших епох.

На думку окремих дослідників «самим раннім університетом середньовічної Європи» був Салернский. Він розвивався на основі найдавнішої Салернской медичної школи, перша згадка про яку відноситься до 197 р. до н. е. В період існування Римської імперії невелике містечко Салерно в глибині Пестанского затоки в Кампанії був своєрідні курортом. У ІХ ст. він був столицею лангобардского королівства, а з ХІ ст. став резиденцією норманнского герцога Робера Гюіскара. Тут діяла «Гіппократова громада» (civitas Hippocratica), яка зберігала і розвивала найкраще з античного медичного спадщини.

Саме тут у 820 р. був заснований госпіталь – перша громадянська лікарня в Західній Європі, що фінансувалася за рахунок коштів міста. Історія більшості найдавніших університетів веде свій початок від спеціалізованих шкіл, що з’явилися у XII ст. в Італії. Однією з перших шкіл такого типу була медична школа в Салерно, що була тісно пов’язана з монастирем у Монте-Кассіно. Фактичним засновником вищої медичної школи у Салерно став Константин Африканій (близько 1027-1087), який здійснив переклади на латину численних давньогрецьких, візантійських та арабських текстів з медицини (зокрема, трактати Гіппократа і Галена). В Салерно зародилося і набуло розвитку професійне навчання лікарів, засноване на греко-арабській медицині. Школа уславилася такими видатними вченими як Ніколай Салернський, автор трактату із фармакопеї та Роджер Фурарді, якому належить ґрунтовна праця із хірургії.

Салернская медична школа в якості одного з найбільших центрів освіти була відома аж до 1812 р. Однак університетом вона все ж не стала. По-перше, тому, що крім медицини такого ж високого рівня освіти по інших дисциплінах не давала. По-друге, широке поширення з початку ХІІІ ст. арабської медицини, нових ідей, ліків, створених на основі ідеї хімічного впливу на організм, суміш знань і змов вразили уяву Європи. Ідеї здорового способу життя, фізичного впливу на організм Галена і Гіппократа були витіснені в університетах на другий план. Салернская ж школа зберігала сліпу відданість античним медикам. Студенти почали розбігатися. Прикладом продукції Салернской медиків став написаний у ХІІІ ст. відомим лікарем, поетом і єретиком Арнольдом з Вілланови «Салернский кодекс здоров'я», що вийшов кількома виданнями.

Традиційно першим європейським університетом все ж вважається Болонський університет. Заснування вищого навчального закладу в Болоньї стало логічним продовженням розвитку шкіл правознавства, які були започатковані імператором Лотарем у 825 р. у восьми найбільших містах Ломбардії. Рішення світської влади було підтримане папою Євгенієм II, який зобов’язав увести викладання artes liberales при усіх найбільших церквах. Важливим поштовхом до розвитку юридичного компонента вільних мистецтв у Болоньї стало прибуття в місто близько 1080 р. грецького рукописного тексту Кодексу Юстиніана – найважливішого зведення норм римського права, здійсненого у VI ст. у Візантії. Провідним дослідником юстиніанового законодавства став Ірнерій (бл.1055-1130).

Маркграфиня Тоскани і частини Ломбардії Матильда, власниця більшості земель Північної Італії, проявила інтерес до вивчення римського права, що давало можливість обґрунтувати позицію римського папства, яке вона підтримувала під час конфлікту з престолом Священної Римської імперії. Кращим спеціалістом у цьому питанні був Ірнерій, коментатор і викладач законів імператора Юстиніана в місцевій школі вільних мистецтв. На прохання Матільди в 1088 р. він відкрив у Болоньї спеціальну юридичну школу, де готували легістів, спеціалістів з римського права як опонентів юристам зі звичаєвого права.

Ірнерій, вперше став читати римське право для широкої аудиторії. Це мало принципове значення для тодішньої Європи, де широко розповсюджувався новий тип міста – феодальний. Торгівля і ремесла потребували правового обґрунтуванні свого існування. Саме римське право є універсальним і вже в цьому сенсі підходило для інтегрується християнської Європи. У ньому були розвинені торгове та речове право, чітко сформульовано поняття приватної власності, тобто воно було саме такої правовою системою, яка відповідала складатися товарно-грошового господарства. У «відродженні» римського права і використанні його для виправдання і захисту своїх політичних домагань була зацікавлена королівська влада, особливо в період свого посилення. Лекції Ірнерія виявилися дуже популярні і до нього стали стікатися учні з усіх кінців Європи.

1088 рік вважають датою заснування Болонського університету, а відтак і системи вищої освіти, що отримала назву болонської. В основу цієї системи було покладено певну сукупність принципів, зокрема, закладений професорами Болонського університету принцип суворого дотримання змісту і сутності першоджерел сприяв не лише відродженню творів античних філософів чи істинного римського права, але й формуванню правової культури та високої техніки майбутніх фахівців. Основним змістом навчальної програми університету було безпосереднє вивчення правових актів Римської держави, а провідною формою навчання була «лекція», тобто читання, яке здійснювали шляхом колективного читання тексту першоджерел професором і студентами. Важливо зауважити, що Болонський університет став першим вищим навчальним закладом у Європі, який мав світське спрямування й не перебував під прямою юрисдикцією папської влади. Навіть факультет теології з’явився тут лише у 1364 р.

Болонья приваблювала тисячі студентів з усієї Європи. Уже у середині XII ст. кількість студентів сягала 10 тис., серед яких були як представники церковного кліру, так і люди, що не належали до духовенства. Студенти цієї категорії опинилися в не дуже зручному становищі, адже із середньовічними нормами іноземці (а такими вважали усіх, хто не належав до громади Болоньї, що мала статус вільного міста) були позбавлені фактично будь-яких громадянських прав. При цьому міська громада отримувала величезні прибутки від перебування тут студентів, які зазвичай походили із заможних родин. Ситуацію було врегульовано в 1158 р., коли імператор Фрідріх Барбаросса взяв студентів і професорів Болоньї під особистий захист. В цей час він захопив одне з самих багатих міст Ломбардії м. Мілан і скликав на Ронкальском полі (на р. По, між П’яченцою і Пармою) сейм з метою нав’язати північноіталійським містам новий порядок управління. У подяку за допомогу з боку болонських професорів в цьому ж році він видав спеціальний закон. Студенти відтепер піддягали винятково суду професорів або єпископа, а не міської громади. Права професорів і студентів Болоньї були оформлені у вигляді Costitutio Habita, який вважають першим у Європі університетським статутом. У 1189 р. папа Клемент III своїм рішенням зафіксував орендну платню, яку сплачували студенти та професори в Болоньї власникам будинків, у яких вони проживали.

Відповідно до Costitutio Habita: 1) імператор брав під своє заступництво тих, хто «подорожує заради наукових занять, в особливості викладачів божественного і священного права»; 2) звільняє болонських студенти від кругової поруки у сплаті податків і від підпорядкування міським судам Болоньї.

Досить швидко школа Ірнерія стала популярнішою за Ровенську і завдяки підтримці імператора Фрідріха I Барбаросса вона отримала статус університету. Привілеї посилили приплив слухачів. За свідченнями сучасників у знаменитого болонського професора Ацо ніби було так багато слухачів, що доводилося інколи читати лекції на площі. І саме в Болонському університеті камальдолійскій чернець Граціан створив кодекс канонічного права, який полегшив навчання кваліфікованих правознавців і юристів для потреб Церкви. Серед студентів були представлені майже всі мови Європи. Школа стала називатися генеральною.

З організаційного погляду, Studium generale в Болоньї складався із групи університетів, кожен із яких був призначений для студентів однієї дисципліни. Саме в Болоньї виникли перші студентські об’єднання, спрямовані на захист їхніх прав і взаємодопомогу. Спочатку студенти спробували сформувати гільдію або корпорацію за зразком ремісничих об’єднань. Однак у такому праві їм було відмовлено, адже на відміну від справжніх гільдій, до яких входили як учні так і майстри, що опанували певну професію, студенти лише навчалися. Це, однак, не завадило процесу згуртування студентства. Наприкінці XII ст. згадують старостів, які представляли студентський загал, а згодом сформувалися справжні студентські об’єднання, що були організовані за принципом земляцтв. Вони мали назву nationes й об’єднували вихідців із певних регіонів Європи. Що стало особливістю Болонського університету. У 1265 р. налічували 13 «націй», до яких входили студенти з-за меж Італії. Система студентських «земляцтв» була створена для захисту від міських законів, які вводили колективне покарання іноземців за злочини і борги їхніх співвітчизників. Згодом «нації» були зведені до двох великих груп – трансальпійської (ультрамонтанської), до якої належали всі неіталійці, та цизальпійської (цисмонтанської), що об’єднувала італійців. Усередині цих націй поділ на підгрупи зі старостами (консіліаріями) на чолі зберігався. Студенти, які народилися у самій Болоньї не входили до жодної «нації», адже вони мали повні громадянські права й не потребували додаткового захисту. Студентські «нації» прирівняли у правах до товариств взаємної допомоги, які створювали іноземні купці в містах. Очолював «нації» ректор або консул, якого зі студентів обирали члени земляцтва терміном на два роки. Керівництво університетом, таким чином, здійснювали два ректори одночасно, хоча дослідники зауважують, що фактично Studium generale у Болоньї поділявся на два університети. Ректором міг стати кожен, хто мав духовний сан, не був одруженим, досяг 24-річного віку і щонайменше п’ять років студіював право. Статус ректора був надзвичайно високим: під час виконання своїх обов’язків його вважали вищим за єпископів (за винятком єпископа Болоньї), архієпископів і навіть кардиналів. У 1609 р. папська курія на певний час ліквідувала інститут ректорства, однак у 1742 р. його було відновлено. Земляцтва обирали і Генеральну асамблею (congregatio generalis), яка наймала викладачів і професорів, визначала їхню платню та слідкувала за дотриманням викладачами належного навчального процесу.

Законодавча й адміністративна влада у Болонському та інших університетах перебувала в руках Генеральної асамблеї, до складу якої входили зазвичай магістри та студенти, а головування здійснював ректор. Крім того, на всіх рівнях університетської організації існували ради.

Загал викладачів розглядали як окрему професійну корпорацію (collegium doctorum), потрапити до якої студент міг після успішного складання іспиту, який гарантував присвоєння титулу магістра, доктора або професора та проходження спеціальної церемонії, що нагадувала прийняття до ремісничої гільдії. Як викладачі, так і студенти Болонського університету користувалися низкою привілеїв. Вони були звільнені від більшості податків, військової служби, вони мали всі права громадян міста, для якого часто виконували громадські доручення як посланці, представники чи судді, їх не можна було заарештувати, крім того, член університетської спільноти мав право безпосередньо звертатися до папи або його представників.

Іншою особливістю Болонського університету було те, що він тривалий час лишався закладом, де вивчали виключно юриспруденцію. В XII ст. студенти вивчали окрім римського і канонічне право, а з XIV ст. в програмі університету з’явилися такі спеціалізації як медицина, філософія і теологія. Окрім того в Болонському університеті мали можливість навчатись і викладати жінки.

Свого розквіту університет досягнув у XIII ст., після чого почав занепадати. Боротьба за захист своїх прав змушувала гуртуватися студентів і викладачів. Так, обурені образами і утисками, студенти і професори на 10 років покинули Болонью, і місто разом втратило не тільки славу, але і доходи, які приносив йому університет. Урочисте повернення університету відбулося лише після того, як місто визнало його повну незалежність. Це означало, що професори, студенти та службовці університету підпорядковувалися не міській владі, а виборним деканам факультетів і ректору.

Нарешті, регламентації підлягали іспити на отримання ступеня. Тут у кожного університету також були свої звичаї, які змінювалися з часом. Новоспечений болонський доктор отримував свій ступінь в 2 етапи: власне іспит (examen або examen privatum) і публічний іспит (conventus, conventus publucus, doctoratus), які були швидше церемонію вступу в посадою Незадовго до особистого іспиту consiliarius нації, до якої належав кандидат, представляв його ректору. Кандидат клятвено запевняв останнього, що виконав все, що потрібно статутами, і не намагався підкупити своїх екзаменаторів. У попередню іспиту тиждень один з метрів представляв його архідиякона, ручався за його здатність витримати перевірку. Вранці в день іспиту кандидат, прослухавши месу Св. Духа, поставав перед колегією докторів, один з яких давав йому 2 уривка для коментування. Він віддалявся до себе, щоб підготувати коментар, який зачитувався ввечері в громадському місці (найчастіше в соборі) перед журі з докторів, у присутності архідиякона, який, однак, не мав права втручатися. Слідом за коментарем він відповідав на питання лікарів, які потім віддалялися для голосування. Рішення приймалося більшістю голосів, архідиякон повідомляв про результат. Склавши цей іспит, кандидат ставав ліценціатом, але ще не отримував докторського звання і права на викладання: для цього було потрібно пройти публічний іспит. З помпою його супроводжували в собор, де він виголошував промову і зачитував тези про який-небудь з правових положень, а потім захищав їх від нападників на нього студентів. Тим самим він вперше грав роль метра на університетському диспуті. Після цього архідиякон урочисто вручав йому ліцензію, що дає право викладати і відповідні знаки професії: кафедру, розкриту книгу, золоте кільце або суддівську шапочку.

З часом міська влада знову стала втручатись в навчальний процес – спочатку в університеті були створені кілька кафедр, які фінансувалися з міської казни, а не із студентської платні, що привело до зниження якості викладацького складу і навчального процесу та залежності викладацького складу від міського муніципалітету. Згодом в Болоньї було видано розпорядження, яке дозволяло викладати лише громадянам міста, що змусило кращих професорів переїхати в Пізу, Перузу, Падую і Павію. Що значно погіршило якість навчання і авторитет Болонського університету загалом.

У середньовічних школах часто викладали люди різних національностей. Деякі з цих шкіл, організованих на більш-менш інтернаціональній основі, приходили в занепад і припиняли своє існування. Інші стали університетами. З 1150 р. у Парижі діяло три відомі навчальні заклади: школа при соборі Нотр-Дам, яку прославили Гільйом де Шампо, П’єр Абеляр, Пітер Кантор й інші видатні учені; монастирська школа святої Женев’єви, а також школа святого Віктора. Усі вони славилися надзвичайно високим рівнем викладання теології, що значною мірою й визначило, згодом, спрямованість Паризького університету. Особливі права в ХІІ ст. мала Кафедральна школа Нотр-Дам, що збирала під своїм дахом студентів з усіх кінців Європи, і, згодом, стала об’єктом уваги та опіки з боку римської курії. Автономізація навчального закладу відбувалася під безпосередньою опікою короля, місцевого єпископа і канцлера.

Університет дав початок особливому типу освітнього закладу. Тут об’єднання почали не школярі, а викладачі. Але це були не прості викладачі, а студенти старших факультетів, що встигнули закінчити підготовчий факультет. Вони були одночасно магістрами семи вільних мистецтв і студентами. Природно, що вони почали протиставляти себе іншим викладачам, школярам – підготовникам і міщанам, вимагали визначення свого статусу. У Парижі об’єднання отримало назву «Універсітас магістрорум ет сколарум», об’єднана корпорація магістрів і студентів. У Паризькому університеті склалася своєрідна система колегій, контрольованих докторами або викладачами.

Новий університет розвивався бурхливо, Об’єднання з іншими факультетами відбувалося поступово. Могутність університету виросла в запеклій боротьбі з духовними та світськими властями. Створення університету датують 1200 р., коли вийшли указ французького короля Філіпа II Августа і булла папи Інокентія III, які визволяли університет від підпорядкування світської влади. Автономія університету була остаточно закріплена буллами пап 1209, 1212, 1231 рр. Інколи датою його заснування називають 1215 р., коли його статути були затверджені папським легатом Робертом де Курконом, але зрозуміло, що ці статути існували і раніше.

Відкриття Паризького університету мало велике освітнє значення, сюди стікалися студенти і викладачі всіх станів. Університетське товариство з самого початку не знало станових відмінностей, швидше, воно утворювало нову касту різних соціальних елементів. І, якщо в наступні епохи університет набуває окремих аристократичних рис, то спочатку він був «народним» середньовічним навчальним закладом, в якому діти селян і ремісників через систему привілеїв (у вигляді низьких цін за навчання і безкоштовного житла) ставали студентами, брали на себе ношу суворіших зобов'язань, неминучих на цьому тернистому шляху.

«Місто Париж», – пише наприкінці століття домініканець Фома Ірландський, – «подібно Афінам розділений на 3 частини: перша з них складається з торговців, ремісників і простолюду, її називають великим містом; до іншої належать благородні, тут знаходяться королівський двір і кафедральний собор, її іменують Сіте; третю частину складають студенти і колегії, вона називається університетом».

Уже наприкінці XII ст. сформувалася структура Паризького університету, що охоплювала чотири факультети – вільних мистецтв, права, медицини та теології. Оскільки Паризький університет із самого початку свого існування був тісно пов’язаний із церквою, то провідну роль у ньому відігравав факультет теології. На юридичному факультеті викладали винятково канонічне або церковне право. Первинно під факультетами розуміли лише напрями навчання: кожен викладач із певної дисципліни об’єднував навколо себе колектив учнів, які постійно відвідували його лекції. Однак уже в наступному столітті структура університету отримала чітку формалізацію, закріплену в низці документів статутного характеру. Права та привілеї університету були закріплені папською буллою Parens Scientarum у 1231 р. Факультети права, медицини та теології вважали вищими і управлялися титулованими метрами, або регентами, на чолі з деканом. Викладачі кожного факультету обирали декана, який представляв колектив на університетському рівні. Декан був головою ради факультету, до якої входили усі магістри, він відповідав за адміністрування та навчальний процес.

Незважаючи нате, що факультет вільних мистецтв був свого роду підготовчим, його становище в університетській структурі було ключовим. Це визначалося, насамперед, кількістю студентів і викладачів. Наприклад, у 1348 р. у Парижі теологію викладали 32 професори, право – 18, медицину – 46, а вільні мистецтва – 514.

Факультет мистецтв, зважаючи на значну кількість викладачів та студентів, поділявся з 1240 р. на нації (земляцтва утворені відповідно до місця народження). У Парижі було 4 таких нації – галльська (французька), пікардійская, норманська та англійська. На чолі кожної нації стояв куратор. На чолі націй стояли виборні проктори (інспектори, що обирався регентами). До обов’язків прокторів входило обрання ректора. У середині XIII ст. між найбільшою галльською нацією та трьома іншими спалахнув конфлікт, який призвів до двовладдя на факультеті мистецтв.

Нарешті, протягом століття з’являється голова всього університету: ним ставав ректор факультету мистецтв. Він розпоряджався фінансами університету і головував на генеральній асамблеї. У 1266 р. інститут ректорства отримав остаточне оформлення. Ректор представляв університет як юридичну особу, а також мав судові повноваження щодо студентів у цивільних справах. Формально ректор не мав широких адміністративних повноважень, однак його фактична влада була доволі помітною. Не в останню чергу це пояснювали тим, що кожен студент присягав на вірність ректору, перше ніж отримати допуск до іспитів. Первинно термін повноважень ректора обмежували 6 тижнями, але поступово його було збільшено до року. Ректор мав представляти студентську громаду, але обирали його серед викладачів факультету мистецтв. Пояснювали це тим, що особи, які викладали вільні мистецтва, самі були студентами одного із трьох вищих факультетів.

Сорбонна (фр. Sorbonne) – інша назва університету в Парижі. Спершу Сорбонна існувала як інтернат (згодом колегія – коледж) для незаможних студентів теології, проте завдяки великим пожертвам та відомими вченими, що тут викладали Сорбонна ставала дедалі престижнішим науково-освітнім закладом. У Сорбонні проходили засідання теологічного факультету Паризького університету (заснований у 1253 р. теологом Робером де Сорбоном, духівником Людовика IX Святого), тож з XV ст. сам теологічний факультет стали називати Сорбонною. З XIII до XV ст. загальні збори Сорбонни проходили в церкві Сен-Жульєн-ле-Повр, на яких також відбувалися вибори ректорату.

З часом назва «Сорбонна» в розмовній мові стала синонімом всього Паризького університету. Приміщення Сорбонни знаходиться на лівому березі Сени, неподалік від пагорба Святої Женев’єви, у V адміністративному окрузі Парижа. Сорбонна є центром Латинського кварталу, де здавна проживали паризькі студенти. У Паризький університет входили близько 7 тис. викладачів і студентів, а крім них були членами союзу – книготорговці, переписувачі рукописів, виробники пергаменту, пір’я, чорнильного порошку, аптекарі і т.п. У довгій боротьбі з міською владою, яка йшла з перемінним успіхом (іноді викладачі та школярі залишали місто в знак протесту), університет домігся самоврядування: він отримав виборних керівників і власний суд.

Зазвичай перші університети не мали визначених приміщень, де здійснювали викладання й навіть адміністративні будівлі були великою рідкістю. Єдиною власністю Паризького університету був Пре-о-клер – луг у Парижі, який використовували для прогулянок студентів і викладачів. Роль місць для зібрань університетської громади виконували церкви, яких зазвичай було кілька (для кожної студентської нації). Викладачі читали лекції у власних будинках або винаймали відповідні приміщення. Єдиним обладнанням у таких аудиторіях зазвичай була кафедра та стіл, на якому викладач розкладав книжки. Студенти сиділи на підлозі та зрідка на простих лавах. Столи для студентів були лише на вищих факультетах. Навчання зосереджувалося переважно в певних частинах міста, внаслідок чого виникали своєрідні університетські квартали (як, наприклад, Латинський квартал у Парижі, де свого часу розмішувався факультет мистецтв).

На відміну від Болоньї, де студенти переважно були вихідцями із суспільної верхівки європейських країн, типовим паризьким студентом був молодий клірик, який мав амбіції до зайняття високих посад у церковній ієрархії, але, зазвичай, не міг похвалитися значними матеріальними статками. Молоді люди, попри свій духовний сан, часто вступали в конфлікт із місцевими мешканцями, причому останніх обурювало те, що студенти перебували під юрисдикцією церкви та підлягали тільки церковному суду. На відміну від Болоньї, де студенти сплачували своїм викладачам безпосередньо за відвідування лекцій, паризькі професори, що належали до чорного духовенства, викладали фактично безкоштовно. Єдиною можливістю заробити додаткові кошти для них було приватне викладання. Оскільки до цього ж удавалися й студенти, то церковна влада розпочала видачу спеціальних дозволів на викладання, що мали назву licentia docendi.

Навчальний курс був розрахований на довгий термін. Однак у ті дні в університет приходили більш молоді студенти, ніж сьогодні. Так в XIII ст. в Парижі студенти спочатку шість років навчалися на факультеті мистецтв. У цей період студент міг стати «бакалавром» і допомагати на другорядних ролях у навчанні інших. Але він не міг почати вчителювати, поки йому не виповниться двадцять років. Зміст навчального курсу становили «вільні мистецтва»; література практично не вивчалася, зате велика увага приділялася граматиці. Логіка була, звичайно, головним чином логіку Аристотеля, хоча вивчався також і «Вступ» Порфирія.

Оскільки навчання в основному зводилася до коментування текстів, то статути вказують на праці, які включалися в університетську програму. На факультеті вільних мистецтв переважають логіка і діалектика, принаймні, в Парижі, де коментувався майже весь Аристотель, тоді як в Болоньї він представлений лише в уривках, зате програми приділяють велику увагу риториці, у тому числі робіт Цицерона, а також математичним та астрономічним наук, включаючи Евкліда і Птоломея. Для вивчали право основним підручником був Декрет Граціан.

Як вже говорилося, курс теології викладався спершу протягом восьми років, проте мав тенденцію збільшуватися. Після завершення курсу на факультеті мистецтв і декількох років викладання студент присвячував 4 роки вивчення Біблії і 2 – вивчення «сентенцій» Петра Ломбардського. Після цього він міг стати бакалавром і на протязі 2 років читати лекції з Біблії, а на протязі 1 року – «Сентенції». Ступінь магістра або доктора він отримував ще через 4-5 років.

Деякі студенти, звичайно, витримували таке довге навчання сподіваючись на просування по церковній ієрархії. Однак сам навчальний курс був явно орієнтований на викладання і випуск вчителів або професорів. І оскільки навчання «мистецтва» готувало до вивчення більш високих наук і теології, яка вважалася царицею всіх наук, то отримання ступеня магістра або доктора теології, що давало право на викладання, природно, розглядалося як вершина академічної кар’єри.

Після від’їзду багатьох англійців під час Столітньої війни і численних німців у період Великої схизми Паризький університет стає все більш французьким за своїм складом. Принаймні, з часу правління Філіпа Гарного він відіграє значну політичну роль. Карл V називав його «старшою дочкою короля». Університет офіційно представлений в національних соборах французької церкви, на асамблеї Генеральних штатів. Він виступає як посередник під час боротьби двору і парижан, очолюваних Етьєном Марселем, під час повстання майотенів; підпис представника університету стоїть під договором в Труа.

Регламентації підлягали іспити на отримання ступеня. У кожного університету також були свої звичаї, які змінювалися з часом. Від юного паризького артиста вимагали отримання попередньої ступеня. Важко стверджувати з повною впевненістю, але найімовірніше він отримувався після складання першого іспиту: determinatio, в результаті якого студент ставав бакалавром. Determinatio передували ще два іспити. Спочатку кандидат повинен був витримати дискусію з метром під час responsiones. Дебати відбувалися в грудні перед постом (під час якого відбувався іспит). Якщо кандидат успішно проходив цю перевірку, то його допускали до examen determinatium або buccalariandorum, де він повинен був довести, що задовольняє вимогу статутів, і продемонструвати знання включених в програму авторів, відповідаючи на запитання журі метрів. Слідом за цим слід determinatio: під час посту він читав ряд курсів, щоб показати свою здатність до університетської кар’єрі.

Другим етапом був власне іспит, який давав ліцензію і ступінь доктора. Він також підрозділяються на кілька етапів. Найважливіший з них полягав у серії коментарів і відповіді на питання перед журі з чотирьох метрів під головуванням канцлера. Кількома днями пізніше канцлер урочисто вручав кандидату ліцензію під час церемонії, що включала в себе лекцію (collatio), яку він повинен був прочитати, але вона була чистою формальністю. Приблизно через півроку кандидат дійсно ставав доктором під час inceptio, відповідного болонському conventus. Напередодні цього дня він брав участь в урочистій дискусії, що отримала назву вечірні. У день inceptio він виголошував перед факультетом інавгураційну промову, після чого йому вручалися відзнаки, відповідні його ступеня.

У XII ст. у традиційному для того часу університетському диспуті проти професора Паризького університету Гільома Шампо виступив молодий вчений П’єр Абеляр. У гострих суперечках професору ніяк не вдавалося взяти гору над юним суперником. Шампо зажадав вигнати Абеляра з Парижа, що, однак, не зупинило Абеляра. Він влаштувався в передмісті Парижа і продовжував стежити за кожним словом професора. Після кожної лекції в холоднечу і дощ, взимку і восени невтомні студенти долали за добу не менше 30 км, пробиралися з Парижа в передмістя і назад, щоб повідомити Абеляру все сказане Шампо і поставити останнього у глухий кут перед новими запереченнями Абеляра. Ця суперечка, що тривав місяцями, закінчився блискучою перемогою Абеляра. Посивілий професор визнав як правоту молодого супротивника і вважав за необхідне передати йому свою кафедру.

Окрему групу учнів в університеті становили голіарди (ваганти) і клерки. «Благородство» їх не визначалося становим походженням, а залежало від напрацьованого культурного та освітнього багажу знань. З’явилися нові тлумачення таких понять як «благородство» і «витонченість» їх розуміли як аристократизм розуму і поведінки, тонку психіку і рафінований смак.

У Західній Європі студенти та викладачі носили особливий одяг, який сформувався на основі костюму білого духовенства. У Болоньї, Парижі й Оксфорді накидка із капюшоном сарра clausa була визнана за офіційний університетський одяг для магістрів і докторів. В епоху Відродження цей костюм доповнили світські елементи – берети, шарфи тощо. Наприкінці середньовіччя загальноприйнятою стала практика, коли студенти різних факультетів носили одяг особливого покрою та кольору. У Центральній Європі студенти зазвичай були вільні у виборі кольору та фасону одягу, за умови, якщо костюм був не дорогим і відповідав нормам моралі.

З Сорбонною пов’язують численні рішення, що визначили характер католицизму у Франції та інших країнах Європи. З 1500 р. тут запанувала тенденція до ізоляції від нових віянь та несприйняття гуманізму, який поширювався у Франції з Італії. Остаточно авторитет Сорбонни був підірваний у XVIII ст., коли її представники різко виступили проти руху Просвітництва у Франції.

Протягом тривалого часу Паризький університет був найбільш великим у Європі навчальним закладом і науковим центром теології й юриспруденції. Престиж університету пояснювався не стільки кількістю студентів і викладачів, скільки магістрами-випускниками, які займали першорядні посади по всій Франції та за її межами, і, які зберігали тісні зв’язки з навчальним закладом.

У часи Революції рішенням Конвенту університет було закрито, а на початку XIX ст. відновлений на новій основі у якості вищої школи.

У 1970 р. Паризький університет було реорганізовано в тринадцять незалежних університетів, деякі з яких зберегли назву Сорбонна й розташовані в історичних будівлях Сорбонни.

Вираз «вчитися в Сорбонні» означає сьогодні не зовсім те, що в недавніх, здавалося б, шістдесятих роках. Едгар Фор, міністр національної освіти за генерала де Голля, зробив в 1968-1969 рр. реформу вищої освіти, і стародавню систему факультетів замінили окремими університетами з викладанням різних дисциплін. Сьогодні Сорбонна – це чотири університети: Париж I – Пантеон-Сорбонна, Париж III – Нова Сорбонна, Париж IV – Париж-Сорбонна і Париж V – Університет імені Рене Декарта. Всі вони утворені в 1970-71 рр., і кожен має юридичну самостійність. Студенти ж іменують університет просто «Санс» – за назвою найближчої станції метро.

Ці чотири паризьких університету в основному спеціалізуються на викладанні літератури і юриспруденції, але студенти, звичайно, вивчають також філософію, історію, географію та іноземні мови. Париж-Сорбонна пропонує своїм студентам освіту і в таких областях, як мистецтво, економіка і теорія управління, і разом з Пантеоном-Сорбонною вважається найпрестижнішим університетом у Франції.

З університетом пов’язана діяльність видатних вчених, імена яких відомі всьому світу: Лавуазьє, Гей-Люссак, Пастер, Кюрі, Перрен, Ланжевен.

Наприкінці XIV ст. у паризькій Сорбонні згадують "ліценціата мов і бакалавра рутенської нації з Києва Германа Вілевича" та "магістра з Рутенії Петра Кордову", у XV ст. "докторів рутенської нації" Бенедикта Сервінуса та Івана Тишкевича, студентів із Рутенії – Івана (1369), який 1391 р. здобув ступінь магістра, Самійла Линкевича (1419), Адріана Загорикуса тощо.

У ХІІІ ст. виникає Оксфордський університет. Як і Паризький університет, причиною заснування були конфлікти з міською та церковною владою. Ніхто не знає точно, коли і з чого «розпочався» Оксфордський університет. Відомо тільки, що лекції тут читали вже з 1117 р. Створений університет мав за мету дати повнішу освіту священнослужителям. Вибір впав на Оксфорд, одне з найбільших міст королівства. Але тільки за правління Генріха II Оксфорд став справжнім університетським містом. В 1167 р. король заборонив англійським студентам навчатися в Парижі. Якщо з часом через Оксфорд майже в обов’язковому порядку проходили члени вищого світу Англії, то в середньовіччі до цього ще було далеко. Тоді там навчались тільки священнослужителі, які знімали кімнати у місцевих жителів і часто були бідними.

Студенти – в основному молоді люди не старше 20 років – жили там, де могли влаштуватися, і нерідко учиняли бійки з городянами. Наставляли студентів вчені мужі, які трималися спільно і, коли їм вдавалося зібрати гроші, будували собі житло за образом і подобою монастирів. З XV ст. і донині багато студентів живуть у коледжах пліч-о-пліч з вчителями. Найстарішій будівлі університету майже сімсот років, але при цьому Оксфорд аж ніяк не музей – у всіх його стародавніх будівлях живуть і працюють люди.

Оксфорд – це свого роду федерація автономних республік-коледжів із загальною зовнішньої політики, визначальною відносини з урядом та іншими університетами, загальним бюджетом, до із державних субсидій і інших джерел, загальною системою цінностей і правилами, що стосуються науково дослідницької роботи, навчання студентів та аспірантів. У той же час кожен коледж затято відстоює свою незалежність, має власні фонди, власних студентів, власні плани та інтереси.

В Оксфорді не було єдиного ректора. Головою університету вважався канцлер, який обирався своїми колегами. У 1274 р. тут зникає система націй. Це пояснюється регіональним характером набору. Тепер вже немає сіверян (включаючи шотландців) і жителів півдня (включаючи галлів і ірландців), що раніше становили основні групи студентів.

У першій половині XII ст. школа в Оксфорді процвітала, в навчальному закладі читав лекції з теології Роберт Пуллен (згодом став кардиналом), пізніше він перебрався до Парижу. Правознавець Вакар Ломбардський, який у середині століття приїхав в Йорк, згодом теж викладав в Оксфорді.

Але найголовніше, мабуть, те, що в університеті та його коледжах панує справжня демократія. Кожні чотири роки 3200 викладачів вибирають віце-канцлера, який не може переобиратися на новий термін. Крім того, щорічно відбуваються вибори адміністрації, факультетських та бібліотечних комітетів. У «своїх» коледжах вони спільно вирішують питання про прийом нових викладачів і наукових співробітників, проводять вступні іспити для абітурієнтів, займаються фінансовими питаннями і виконують безліч інших обов’язків.

У жовтні-листопаді перед початком навчання, абітурієнти подають заяви в коледжі, які після розгляду оцінок і рекомендаційних листів проводять співбесіди – і, в деяких випадках, письмові тести. (Шкільні іспити у Великобританії стандартизовані та проводяться не вищими школами, а центральними екзаменаційними комісіями (англ. examination boards), акредитованими державою). Оскільки місця в університет пропонуються до того, як більшість абітурієнтів закінчить шкільні екзамени, студенти, як правило, приймаються під тією умовою, що їхні оцінки до початку навчального року будуть не менші домовленого бала (англ. conditional offer). Не допускається подача заяв, в один і той же рік, одночасно в Оксфордський і Кембріджський університети.

Як і всі британські університети, Оксфорд – державний навчальний заклад. Його студенти відбираються за результатами або загальнонаціональних іспитів, яких спеціальних вступних іспитів, які здаються безпосередньо в оксфордських коледжах. За конкурсом студенти потрапляють у той коледж, куди подавали заяви. Він стає їх будинком на три роки – (звичайний термін для ступеня бакалавра) або довше, якщо вони мають намір отримати вищий вчений ступінь.

Навчання ведеться в невимушеній обстановці і індивідуально: зазвичай студент годину в тиждень спілкується зі своїм викладачем, якого, втім, доречніше назвати «наставником». Одна з традиційних форм навчання виглядає так. Студент приносить своєму наставнику письмову роботу (передбачається, що вона є «результатом серйозної підготовки і напружених роздумів»), і складає основу для подальшого діалогу, обґрунтування своєї точки зору, розкриття ідей і методів. Наприкінці годинної бесіди студент отримує нову тему і список літератури, яка може стати в нагоді при підготовці. Зазвичай студенти вивчають природничі науки, а також часто цілі дні проводять у лабораторіях. Інші форми навчання – університетські лекції та семінари – зазвичай факультативні.

Лектори, що користуються популярністю, збирають деколи повну аудиторію студентів різних спеціальностей; до інших же ходять всього два-три відданих студента. Так що теоретично, якщо студент швидко читає, пише і схоплює все на льоту, він може п’ять днів на тиждень нічого не робити: спати, займатися спортом, просиджувати в студентському клубі, пробувати себе на сцені студентського театру або в оркестрі, сперечатися та приймати гостей. Але це лише теоретично, насправді ж більшість студентів Оксфорду із задоволенням і багато вчаться, а найтерплячіші можуть просиджувати ночі безперервно над черговим письмовим завданням, обмотавши голову мокрим рушником. Адже коли минуть три роки, їм належить пройти серйозне випробування – випускні іспити. На цей випадок «жертви» храму науки зобов’язані одягнутися в чорне і біле – старомодний звичай, який, можливо, частково допомагає заспокоїти нерви. Студенти набиваються у величезний холодний екзаменаційний корпус і три години пишуть письмову роботу. Після обіду вони збираються знову, щоб провести ще три години за тим же заняттям. Після чотирьох-п’яти днів таких тортур, похитуючись від знемоги, вони виходять на волю і, мружачись від сонячного світла, відправляються веселитися. Для всіх це воістину грандіозне свято.

Що ж стосується аспірантів, то вони, звичайно, зайняті в основному своїми дисертаціями і цілими днями просиджують в бібліотеках свого коледжу, або в загальноуніверситетської (Бодлеанській) бібліотеці, що володіє багатющим книжковим фондом, зібраним за 400 років (зберігається бл.5 млн. 600 тис. томів). Це одна з найбільших бібліотек в Британії, але до самого останнього часу її каталог був складений досить примітивно: у вигляді карток з бібліографічними даними, наклеєних на сторінки гігантських обтягнутих шкірою старовинних облікових книг аж ніяк не в строгому алфавітному порядку.

Першого травня в Оксфорді – особливе свято. Щороку тут вшановують весну, і о 6 год. ранку з вежі коледжу Магдалини чується спів латинського гімну у виконанні хору хлопчиків. Внизу збираються тисячі людей, хтось займає місця ще з вечора. І в туманній прохолоді раннього травневого ранку на вежі разом з хором завжди стоять кілька співробітників коледжу.

Академічно, Оксфорд вважається одним з найкращих університетів світу. Зараз університет складається з факультетів і 39 коледжів, а також 7 так званих гуртожитків – закритих навчальних закладів, які не мають статусу коледжу і належать, як правило, релігійним орденам. Всі іспити, як і більшість лекцій і лабораторних занять організовані централізовано, в той час як коледжі проводять індивідуальні заняття із студентами і семінари.

У ХХІ ст. Оксфорд об’єднує 14500 студентів та аспірантів, 3200 викладачів, наукових і адміністративних співробітників, 18 загальноуніверситетських бібліотек та 4 музеї.

Вартість навчання (для іноземців крім громадян ЄС) – від 6820 до 16830 фунтів на рік залежно від обраної галузі знань.

Відомі випускники: Томас Гоббс – філософ; Джонатан Свіфт – письменник; Джон Локк – філософ; Оскар Вайльд – поет, прозаїк, драматург, есеїст, естет; Джон Рональд Руел Толкін – лінгвіст, письменник; Олдос Гакслі – письменник; Стівен Гокінг – фізик; Тім Бернерс-Лі – винахідник Світової павутини; Едуард VII – король Великої Британії з 1902 до 1910; Едуард VIII – король Великої Британії в 1936; Тоні Блер - прем'єр-міністр Великої Британії з 1997 до 2007 та ін.

Кембриджський університет – один з найстаріших та найвідоміших університетів у світі. Університет в Кембриджі – це незалежна самоврядна корпорація, що складається з низки установ (коледжі та університет у тісному сенсі), що не одержує від уряду ніякої допомоги і що не підлягає ніякому нагляду; вона обирає до парламенту двох депутатів.

В 1209 р. через сутичку між студентами та міським населенням, викликану стратою двох студентів-ченців, звинувачених у вбивстві, із Оксфорда втекла група студентів і професорів, які незабаром заснували Кембриджський університет. Більшість студентів добровільно покинули Оксфорд і попрямували продовжувати освіту в Парижі, Рідінзі та Кембриджі. Така міграція з одного навчального закладу до іншого була, втім, справою звичайною для того часу. П’ять років потому багато студентів повернулися в Оксфорд, але деякі залишилися в Кембриджі, натхненні серед іншого можливістю потрапити в оточення єпископа кафедрального собору в Елі. З того часу два університети весь час знаходяться в конкуренції один з одним.

Початок університету дали мандруючі вчителі. Ці люди бродили містами й країнами та розповсюджували знання, переважно з теології, церковним й громадянським (у той час римським) законам, логіці. Вони-то, власне, й, визначили долю міста. Це сталося на самому початку XIII ст. Як основу взяли оксфордську модель (університет в Оксфорді з’явився раніше) – це коли університет має у своєму складі кілька автономних коледжів, кожен з яких є навчальним, науковим й адміністративним центром й нікому не підкорюється. Сам університет – як середньовічний замок (він, власне, так і будувався): за кам'яним муром – свій світ, чужих туди не пускають, навіть натепер всюди стоять таблички «Private».

До 1225 р. з’являється канцлер університету, який призначається єпископом. По ряду практичних міркувань, однак, університет частіше звертався за сприянням і привілеями не до церкви, а до короля. Королівська влада, у свою чергу, потребувала здатних адміністраторів і дипломатів, тому вже 1231 р. Генріх III видав три укази, що забезпечили привілеї університету.

Папа Іоанн XXII офіційно визнав університет в 1318 р., але до того моменту це було вже цілком усталений навчальний заклад.

Університетові та його учням постійно потрібні були кімнати і будинки для проживання і проведення занять. З боку студентів очікувалося, що при цьому, оплата за них буде максимально низькою. Ті ж умови висувалися щодо їжі, напоїв і свічок. Тому, часто виникали конфліктні ситуації і навіть бійки між студентами і міщанами. Доходило навіть до вандалізму, коли обурені городяни на чолі з мером, не підтримуючи вимоги присягати канцлеру університету, бувало що спалювали університетські книги на багатті.

До середини ХV ст. у відносинах університету з церквою, королівською владою і містом, був досягнутий певний баланс. Він зберігався майже в незмінному вигляді до ХІХ ст.

Рушійною силою університету була гільдія викладачів. Кожен випускник, закінчивши основний факультет зі ступенем «майстра» або доктора, повинен був залишитися на факультеті і, принаймні, два роки займатися викладацькою роботою. Теоретично ніхто (крім «братів-ченців») не міг продовжити здобувати освіту в галузі теології або права, не віддавши викладанню частину свого часу.

Базовий курс в середньовічному університеті складався з граматики і «ліберальних» мистецтв (риторики, логіки, арифметики, музики, геометрії та астрономії). Навчання складалося в основному з лекцій та «диспутів», і студенти мали відвідати, принаймні, три «обов’язкових» лекції на тиждень. Цікаво, що музика викладалася як галузь математики чи фізики, а не як виконавське мистецтво. Кульмінацією освіти вважалося вивчення теології та права. Присутність релігійних орденів забезпечувала і чисельну перевагу теологів над студентами права, аж до початку ХV ст. теологи становили близько 40% всієї академічного спільноти.

Отримання освіти тривало довгі роки. Щоб отримати ступінь доктора наук потрібно було навчатися майже сімнадцять років. Провести такий довгий термін в університеті і знімати житло було, звичайно не зовсім зручно, тому з самого початку студенти з’їжджалися в «хостел», що здавався викладачем. Викладач надавав їм кімнати і гарантував власнику або канцлеру університету своєчасну річну оплату. Деякі з хостелів були настільки великими, що мали свої каплиці і бібліотеки. Важливо відзначити, що засновники коледжів були зацікавлені не тільки в тому, щоб випускники вступали потім на службу держави або церкви, але і молилися за процвітання їх та їхніх сімей.

До кінця ХV ст., коли з’явилися відносно дешеві друковані книги, рукописні тексти передавалися від одного покоління до іншого, часто в вигляді уривків або витягів. Середньовічний студент, як правило, не мав навіть постійного доступу до першоджерел, не кажучи про те, щоб володіти книгами. Тільки наприкінці ХVІ ст. більшість базових підручників вже друкувалося в Англії, а до ХVІІІ ст. будь-який студент міг їх придбати.

До середини ХVІІ ст. відбулися значні зміни в розкладі. Більше уваги приділялося риториці, введені давня історія і географія як необхідні для розуміння класичної літератури і подій у світі. Викладалася анатомія. У 1649 р. була заснована кафедра математики, яку потім з таким успіхом очолював з 1669 р. Ісаак Ньютон. Вікторіанський дух реформ сприяв тому, що в 1869 р. був заснований Girton, перший коледж для жінок. Приблизно в цей же час була скасована і релігійна «повинність» для студентів, вони вже не були зобов’язані щодня відвідувати службу в соборі (за винятком студентів Selwyn College, яким це ставилося в обов’язок аж до 1957 року).

Згідно з прийнятими в 1570 р. «Правилами», всі студенти повинні бути членами одного з коледжів. Цього правила дотримуються і донині. Університет організовує публічні лекції, а індивідуальні заняття є відповідальністю коледжів. Вони ж надають проживання та харчування. Хоча коледжі та університет формально незалежні один від одного, вони при цьому пов’язані один з одним на багатьох рівнях, і чіткого поділу між працюючими там немає. За довгі роки своєї історії, завдяки щедрим пожертвам царствених осіб і власних випускників (спочатку це були ченці, які не мали нащадків, кому можна було заповідати нажите), багато коледжі обзавелися величезними статками, деякі з них є найбільшими власниками нерухомості в Англії. Вони часто надають фінансову допомогу менш забезпеченим коледжам.

Найзнаменитіша споруда Кембриджа – собор Королівського коледжу, який будувався майже сто років: з 1446 р. – і став найбільшою архітектурною спорудою. Виступ хору хлопчиків собору Королівського коледжу щороку традиційно транслює телебачення на Різдво.

Папа Іоанн XXII офіційно визнав університет в 1318 р., але до того моменту це вже був навчальний заклад, який цілком утвердився. Освіта в Кембриджі триває довгі роки, а після закінчення навчального закладу необхідно ще провести в ньому не менш двох років у якості викладача.

Розквітом природничих наук Оксфорд зобов’язаний насамперед Роберту Гроссетесту (1175-1253), магістру, а згодом канцлеру цього університету. Гроссетест відомий як один із засновників принципу пізнання на основі індивідуального досвіду, а не схоластичного диспуту, а також як один із перших європейських авторів природничих наукових трактатів. Започатковані Гроссетестом студії в Оксфорді продовжував Роджер Бекон (близько 1214-1294), а на початку XIV ст. – науковий гурток Мертон-коледжу, до якого входили Томас Брадвардайн, Вільям Гейтсбері, Ричард Свайнсхед, Джон Дам- блтон. На континенті центром природничо-наукових досліджень став Паризький університет, де над розв’язанням проблеми відносності переміщення працював Жан Бурідан разом з учнями.

До середини XIX ст. в Кембриджському університеті велика увага приділялася математиці: випускний екзамен із цієї дисципліни був обов’язковим для всіх студентів. Проте університет дав світу також відомих гуманітаріїв і представників творчих професій. Серед найвідоміших вихованців Кембриджського університету Олівер Кромвель, Чарльз Дарвін, Ісак Ньютон, Андрій Бороздін.

На теперішній час університет складається з центральної адміністрації та 31 коледжа. Серед них три приймають лише жінок (Нью-Хол, Ньюнам, Люсі Кавендіш). Крім того шість коледжів (Клер-Хол, Дарвін, Х’юз-Хол, Люсі Кавендіш, Св. Едмунда, Вулфсон) приймають лише студентів, що, хочуть отримати свій перший ступінь (бакалавра), і є старшими за 21 рік, або тих, хто отримує другий ступінь (магістра) або здійснює дослідження.

Кожен коледж міста відомий чимось своїм. Так, найперший коледж Кембриджа – Пітерхаус – був заснований у1284 р. У бібліотеці Коледжа Корпус Крісті, заснованому у 1352 р., міститься незрівнянна колекція манускриптів. Квінс Коледж відомий своєю чудовою баштою головних воріт й дивовижним сонячно-місячним циферблатом XVII ст. Гонвілль єнд Кіз Колледж відомий своїми трьома воротами, які символізують академічні стадії життя студента: він входить у Ворота Смирення, проходить крізь Ворота Доброчинності й виходить крізь Ворота Честі.

У Кембриджі є кілька теологічних коледжів, наприклад Вестмінстерський коледж і Рідлі-Хол, пов’язані з університетом через Кембриджську теологічну федерацію.

Університет має власну конституцію і є самокерованим утворенням зі своїм законодавчим органом (Regent House), в який входять 3 тисячі викладачів і адміністративних працівників. Адміністративним органом Кембриджа є Рада, а Генеральне правління факультетів координує навчальну політику університету, в який входить більше 100 відділень, факультетів і шкіл. На 2008 р. в Кембриджі навчалося понад 18000 студентів, близько 17% з яких – іноземці. Більше половини студентів віддає перевагу гуманітарним наукам.

Оксфорд і Кембридж настільки тісно пов’язані один з одним, що часто об'єднуються під загальною назвою «Оксбрідж». Тут в меншій мірою були представлені богословські проблеми, зате набагато більшу увагу приділялася природничим наукам. Особливістю Оксбриджа є і наявність так званих коледжів (від слова «колегія»), де студенти не тільки вчилися, але й жили. Освіта в гуртожитках призвело до появи такого феномена децентралізованого університету.

Разом з Оксфордським університетом Кембридж є найпрестижнішим університетом Великобританії. Університет входить в п’ятірку найпрестижніших навчальних закладів світу. Станом на 2009 р. випускниками Кембриджа є 83 нобелівські лауреати – за цим показником він лідирує серед інших університетів світу.

Один з найстаріших у Франції – університет Монпельє на півдні Франції. У 1180 р. Гійом VIII, що був правителем Монпельє, дозволив практикувати й викладати в місті медицину. Утворена вища медична школа стала конкурентом подібного навчального закладу у Салерно. Потужного імпульсу для її розвитку надавала близькість до центрів арабської освіченості в Іспанії та наявність єврейських медичних шкіл у деяких містах Провансу. Саме в Монпельє вперше в навчальному процесі почали використовувати переклад Медичного канону Ібн Сіни (Авіценни), що дозволило вивести медичну освіту в Європі на якісно вищий рівень.У 1220 р. кардинал Конрад, легат папи Гонорія III, заснував у Монпельє перший у Франції медичний факультет. У 1242 р. єпископ Магелона підтвердив статут новоствореної Школи вільних мистецтв (école des arts libéreaux). Близько 1260 р. в Монпельє почали організовуватися правники.

Нарешті 1289 р. папа римський Миколай IV буллою «Quia Sapientia» проголосив заснування в Монпельє університету. Тут можна було вивчати медицину, право, теологію та філософію.

Невдовзі університет розвинувся до високої школи з неабияким інтелектуальним рівнем. У 1531 р. на медичний факультет університету записався відомий, згодом, гуманіст і письменник Франсуа Рабле.

Гугенотські війни поклали край процвітанню університету. Теологічний факультет було закрито, загалом діяльність університету зосередилася у цей час переважно на медицині. Університет став гідною конкуренцією Сорбонні: більшість особистих лікарів французького короля закінчили саме університет Монпельє.

У часи Французької революції університет було ліквідовано. Проте багато викладачів продовжили викладати підпільно. Потреба в лікарях змусила владу в 1794 р. відкрити три «Школи здоров'я» (фр. Écoles de Santé): у Парижі, Страсбурзі й Монпельє.

У 1808 р. відбулося нове заснування університету, до якого долучили медичний факультет. У 1816 р. було засновано факультет літератури. 1838 р. – факультет природничих наук, згодом – школу фармації. Юридичний факультет з’явився в 1878 р.

Сьогодні універститет Монпельє поряд з Паризьким, Тулузьким та університетом Екс-ан-Провансу є одним з найбільших у Франції. На факультетах трьох сучасних університетів навчається понад 60 тис. осіб. Таким чином, кожен четвертий мешканець Монпельє – студент.

Найвідоміші студенти та випускники: Петрарка (навч.1317-1320), Нострадамус (навч. 1529-1530), Франсуа Рабле (навч. 1530) та ін.

До заснування університету в Падуї вже існували церковні школи, що належали переважно монастирям і де вивчали канонічне право і теологію. Існували також приватні школи вільних мистецтв, а з XII ст. – правничі й нотаріальні школи.

У 1222 р. Єпископ Джордано та міський староста Джованні Руска надали в місті притулок викладачами та студентами, які залишили Болонський університет через конфлікт з керівництвом (домагалися більших академічних свобод – Libertas scholastica). Цього ж року болонці заснували в Падуї університет. До них долучилися також викладачі з Віченци, де в 1209 р. було закрито високу школу. Завдяки духу свободи, що панував у Падуї, а також відкритості й заможності городян університет швидко утвердився. Розвиткові університету сприяли також домініканці, які в 1226 р. заснували в місті свій монастир.

В середні віки в Падуї вчилися студенти з усієї Європи, розділені на «нації» (земляцтва) за місцем походження. З 1339 по 1813 рр. університет складався з двох частин – Universitas Iuristarum (Університет юристів), де викладалося цивільне і канонічне право і богослов'я, та Universitas Artistarum (Університет художників (гуманітаріїв)), де викладалися астрономія, діалектика, філософія, граматика, медицина і риторика.

Падуанський університет став одним із центрів науки (астрономія, медицина, право) епохи Відродження, йому протегувала Венеціанська республіка, яка забезпечувала дух незалежності від схоластичної догматики і впливів Риму.

У 1592 р. на місце Джузеппе Молетті на кафедрі математики прийшов викладати Галілео Галілей. Галілей працював в університеті 18 років й незадовго до того, як полишив Падую, він опублікував першу серію своїх робіт з астрономії. У 1872 р. університет зайняв приміщення колишнього монастиря Святої Марії. З часом окремо розмістилися й університетські клініки.

У епоху Відродження та раннього Нового часу в університеті навчалися й викладали численні видатні постаті італійської та європейської культури, окрім вже згаданого Галілея, Піко делла Мірандола, Микола Кузанський, Копернік, один із засновників італійської літературної мови П’єтро Бембо, Торквато Тассо, Везалій, білоруський першодрукар Франциск Скорина. У 1678 р. ступінь доктора філософії вперше у світі отримала жінка – Елена Корнаро Піскопія.

У XVII-XVIII ст. університет пережив період занепаду. У XIX ст. число студентів знову стало зростати. Старий корпус – Палац дель Бо – вже не вміщав усіх, хто навчався в університеті.

У XIX-XX ст. спостерігалася тенденція до децентралізації університету й до виникнення лабораторій і кампусів за межами Падуї. 8 лютого 1848 р. під час революції 1848–1849 рр. відбулося повстання студентів проти австрійського панування, після чого університет був закритий до 1850 р.

У 1995 р. прийнято новий статут, який дає університету більше незалежності. Зараз університет вважається одним з найпрестижніших в Італії. У 2001-2007 рр. Падуанський університет шість разів поспіль був визнаний найкращим італійським університетом. Особливо сильними є факультети економіки, математики, фізики, природничих наук та сільського господарства.

Університет пропонує широкий спектр навчання на 13 факультетах:

Сільськогосподарський факультет; Факультет економіки; Фармацевтичний факультет; Юридичний факультет; Факультет машинобудування; Факультет гуманітарних наук; Факультет медицини та хірургії; Факультет ветеринарної медицини; Факультет психології; Факультет педагогічних наук; Факультет математичних, фізичних і природничих наук; Факультет політології; Факультет статистики.

Студентів – 61 тис., викладачів майже 2400.

Відомі студенти: Томазо Кампанелла, Миколай Коперник, Ян Кохановський, Станіслав Морозенко, Франциск Скорина та ін.

Гордістю Іспанії є університет у Саламанці (1227). Про його заснування остаточно було заявлено в грамоті короля Альфонса X в 1243 р.

Перша теологічна школа була заснована в Саламанці ще 1134 (за іншими даними 1130) року. В 1218 р. король Альфонс IX видав указ про створення Універсальної школи в Саламанці. За цим указом була об'єднана мережа вже існуючих шкіл, які вивчали Святе Письмо та канонічне право. На відміну від інших країн Європи, наприклад від Італії, де ініціатива створення університетів належала в першу чергу містам, перший іспанський університет зобов’язаний своїм народженням саме королівській владі.

Королівський указ залучив до Саламанки вчених з усієї Іспанії, а також з Італії та Франції. Католицька церква також сприяла створенню університету, адже в той час без папської булли не було статусу університету, тобто Estudios Generales (загального навчання). На початку більшість професорів і студентів належали католицькому кліру.

Фернандо III Святий в 1243 р. підтвердив указ свого попередника про статус університету, а онук Альфонса IX Альфонс Х Мудрий в 1254 р. закріпив за ним особливі привілеї та джерела фінансування. У 1255 р. папа Олександр IV дарує Універсальній школі право власної печатки, а його випускникам право повсюдного викладання.

У 1401 р. благодійник і меценат дон Дієго де Аная-і-Мальдонадо заснував при університеті коледж Святого Варфоломія й домігся для його студентів права безкоштовно відвідувати будь-які заняття усіх факультетів і працювати в унікальній професорської бібліотеці.

Незважаючи на терор інквізиції, в Університеті Саламанки відкрито вивчали повсюдно прокляту католицькою церквою геліоцентричну систему Коперника. Саме тут було розглянуто проект Христофора Колумба про його подорожі, тут же після відкриття Америки були визнані у всій повноті права місцевого населення, що було нечуваним для тих часів.

У XVI ст. університет перетворився на центр європейського лібералізму й продовжував інтенсивно розвиватися. У 1566-1567 навчальному році кількість студентів досягла 7 863 осіб, у той час як все населення Мадрида становило всього 11 000.

Розквіт університету тривав до кінця XVII ст. Серед знаменитих випускників того часу – драматург Кальдерон де ла Барка, поети Хуан де ла Крус і Луїс де Гонгора, белетрист і музикант Вісенте Еспінель, письменник і математик Дієго Торрес Вільяроель.

Після десятиліть спаду на початку XVIII ст., в 1750-х рр. університет одержав новий імпульс розвитку, пов'язаний з реформаторською діяльністю Карлоса III. Метою реформ стало ослаблення впливу церкви в університеті і зростання авторитету королівської влади. Таке спрямування реформ відповідало духові освіти, головним символом якого вважали абсолютну монархію. Вперше були розроблені навчальні плани, впорядкована державна система контролю над вищою освітою, з'явилися цензори, куратори університету, відповідальні за фінансове забезпечення. Навчальний заклад з автономного організму перетворювалося на частину централізованої державної машини.

Розквіт Саламанки у ХХ ст. припадає на його першу половину, коли в навчальному закладі працював великий іспанський філософ Мігель де Унамуно. Унамуно був професором античної філософії та філології, а також ректором університету в 1901-1914 і 1930-1936 рр.

Освітній бум, що охопив Європу 15 роками раніше, почався в Саламанці тільки в 1970-х рр., коли була остаточно демонтована франкістська диктатура. З’явилося конкурентне середовище не відоме дотепер іспанським університетам. У привілейованому становищі опинилися насамперед столичні вузи, тож університетові Саламанки в національному рейтингу стало надто важко змагатися з Мадридом і Барселоною.

Проте за рядом наукових дисциплін, наприклад за філологічними науками, університет Саламанки утримав першість і до сьогодні. Всі, хто вивчав іспанську в університеті, знають курси іспанської для іноземців, які пропонує університет Саламанки, та словник іспанської мови Саламанки (ісп. Diccionario Salamanca de la lengua española), який вважається одним з найкращих в іспаномовному світі.

Університет складається з 16 факультетів та 10 університетських центрів, де можна набути понад 80 спеціальностей. Університет Саламанки єдиний в Іспанії видає офіційний державний диплом на знання іспанської мови як іноземної.

Факультети: Факультет красних мистецтв, Біологічний, Аграрний, Факультет природничих наук, Хімічний, Факультет соціології, Юридичний, Економічний, Педагогічний, Фармацевтичний, Філологічний, Філософський, Історико-географічний, Медичний, Факультет психології, Факультет перекладу та архівознавства

Навчається 28 тис. студентів (іноземних 4 тис.), працює більше 2400 викладачів.

Протягом XІІ-XVІІ ст. нові університети зароджуються на інших територіях Європи.

Багато університетів з'явилося в 14-15 ст.: 1347 р. – Празький; 1364 р. – Краківський; 1365 р. – Віденський; 1386 р. – Гейдельберзький; 1409 р. – Лейпцизький.

Близько 1500 р. в Європі існувало 65 університетів, а наприкінці століття – уже 75-80 (різні цифри у науковій літературі). У ХІІ-ХV ст. з’являються численні бібліотеки при кафедральних школах і університетах, багато з яких збереглося до наших днів.

У паризькому університеті в середині ХІV ст. навчалося близько трьох тисяч людина, в празькому до кінця ХІV ст. – 4000, в краківському – 904 людини.

Перші слов’янські університети з’явилися у Празі (Карлів університет, 1348 р.) і Кракові (Ягелонський університет, 1364 p.). Трохи пізніше були відкриті перші німецькі університети – Гейдельберзький (1385 р.) і Кельнський (1388 p.).

Карловий університет, Празький університет. Заснований 7 квітня 1348 р. у Празі (Чехія) німецьким імператором і чеським королем Карлом IV Люксембургом, колишнім учнем Паризького університету. На думку імператора, Прага мусила стати для Східної Європи тим, чим був Париж для Західної Європи. Видаючи установчу грамоту, він прийняв за зразок хартію Фридріха II для Неаполя та Конрада IV для Салерно. Докторам були даровані привілеї Парижу і Болоньї й наказано організувати університет «за зразком і звичаями Studii Parisiensis». Протягом століть у ньому викладали та навчалися не лише піддані Чеського королівства, а й жителі інших земель Центральної Європи, серед них і русини-українці. На той час це був єдиний університет у слов’янській країні. Так, уже наприкінці ХІV ст. у списках студентів університету є записи про вихідців з українських з