Розділ II. Зовнішня політика Павла І. хіба так звучить назва розділу?

Останні заходи Катерини ІІ в сфері зовнішньої політики були спрямовані на боротьбу з французькою агресією в Європі. На цьому Катерина зупинилася і саме з цього розпочав Павло. В дореволюційній історіографії панувала точка зору, що на першому періоді правління Павло не думав про рішучу боротьбу з Францією. Це, мовляв, було видно з його декларації, повідомленої іноземним державам і по факту відміни походу на допомогу Австрії, який був вирішений і підготовлений Катериною.

У розісланій зразу ж після вступу на престол Павла декларації іноземним державам повідомлялось, про зовсім, нібито, інший зовнішній курс російської дипломатії. “Росія, – говорилось та, – будучи в безперервній війні з 1756 р., є тому єдина в світі держава, яка перебувала 40 років в нещасному становищі виснажувала своє народонаселення. Любляче серце Павла І не могло відмовити люб’язним його підданим в надзвичайно потрібному й бажаному ними відпочинку, після таких довготривалих виснажень”. Але наступні рядки декларації не тільки не заявляють про відхід від політики Катерини, але установлюють повну з нею наступність: «Однак же, хоч російське військо не буде діяти проти Франції через вищезазначену і необхідну причину, государ не менше, як і покійна його мати, залишається в твердому зв’язку з своїми союзниками і відчуває потребу всіма можливими заходами чинити опір неістовій Французькій республіці, що загрожує всій Європі цілковитим винищенням закону, прав, майна і благонравності».[16, 354-358]

Ще під час війни з Туреччиною Катерина намагалась залучити Мальту до союзу з Росією. Проте вплив Франції на орден в цей час був дуже великий, і спроба Катерини успіхом не увінчалась. Безперечно, що всю важливість закріплення впливу Росії на Мальті з метою запобігти протидіянню як Англії, так і Франції посиленню Росії на Близькому Сході Павло розумів. 4(15) січня 1797 р. з мальтійським орденом була укладено конвенція. Павло взяв Мальту під своє покровительство, збільшив доходи ордену і заснував «Російське пріорство», тобто дозволив ордену володіти на російській території землями, що передавалися йому у вигляді пожертвування.

Тимчасом Наполеон, відправляючись в єгипетський похід, по дорозі з Франції в червні 1798 р. без єдиного пострілу оволодів Мальтою. Великий магістр ордену Гомпеш, добившись собі і своїм прибічникам пенсії, поспішив залишити Мальту. Звістка про захоплення Мальти справила в Петербурзі гнітюче враження. В Петербурзі нашвидкуруч був заснований заочний суд над Гомпешем. Магістр Мальтійського ордену був визнаний винним в недбальстві і боягузтві і позбавлений звання гросмейстера. Гросмейстером ордену був проголошений Павло І. Цей, на перший погляд, мало істотний факт, коли: кілька російських придворних з допомогою французьких емігрантів, що перебували в Росії, проголосили православного імператора Росії гросмейстером католицького ордену, мав, однак, велике міжнародне значення. Він свідчив про те, що Росія не збирається так легко розстатися з Мальтою.

Вже в липні 1798 р. російський допоміжний корпус під командуванням генерала Розенберга був направлений в Австрію. Це робилось начебто на підставі оборонного договору між Росією і Австрією, укладеного ще в 1792 р., який, не зважаючи на відверте його порушення австрійським урядом, а також підписання ним Кампоформійського мирного договору з Францією, визнавався Росією діючим.

Добившись союзу з Австрією і давши їй на допомогу корпус Розенберга, Росія намагалась втягнути в коаліцію проти Франції і решту європейських держав. Дуже характерна участь в коаліції проти Франції Турецької імперії. Єгипетський похід Наполеона створив для Туреччини незаперечну загрозу з боку Франції, і в цей момент безпосередньої небезпеки союз з Росією мав для неї величезне значення. Але султан не встиг ще звернутися до Павла з проханням про допомогу, як 23 серпня (3 вересня) 1798 р. російська ескадра під командою адмірала Ушакова прибула до Константинополя. Султана повідомили, що коли він захоче, російська ескадра сприятиме йому в боротьбі з Францією в усіх місцях, де йому буде бажано. 23 грудня 1798 р. (З січня 1799 р.) був укладений союзний договір між Росією і Туреччиною. Туреччина брала на себе утримання ескадри, а Росія, в свою чергу, зобов’язувалася в разі необхідності постачити Туреччині і сухопутні війська. З’єднавшись з турецьким флотом, ескадра під командою Ушакова відправилася до Іонічних островів, зайнятих у цей час французами.[19, 121-234]

18 (29) листопада 1798 р. був укладений союзний договір між Росією і неаполітанським королем. Через місяць, 18 (29) грудня, Росія підписала союзний договір з Англією. Укладаючи цю угоду, обидві договірні сторони, Росія і Англія, все ще вважали необхідним залучити до союзу Пруссію. Але новий натиск на Пруссію, як і всі попередні, ні до чого не привів. Довелося відмовитись і від диверсії в сторону Пруссії і поки задовольнятися її дуже хитким “нейтралітетом”.

Війна 1798-1799 рр. була вершиною творчості двох видатних представників російського воєнного мистецтва – фельдмаршала О. В. Суворова і віце-адмірала Ф. Ф. Ушакова. Ушаков і Суворов не знали поразок, бо в своїх діях вони спиралися на національні особливості російської армії і флоту і в людині бачили головну зброю війни. «Мені солдат найдорожчий за все», постійно повторював Суворов.

На першому етапі війни 1798-1799 рр. активні дії вели моряки Чорноморського флоту, керовані віце-адміралом Ф.Ф. Ушаковим. Характерно, що Чорноморському флотові довелося вести боротьбу не проти флоту противника, а проти його сильних фортечних споруд, широко використовуючи при цьому висадку десантів. Все це вимагало інших методів планування операції, яка на довершення всього проводилась на театрі, надто віддаленому від основних баз.[36, 272-277]

План операції, запропонований Ф.Ф. Ушаковим, був обговорений і прийнятий під час перебування ескадри в Босфорі. З’єднана російсько-турецька ескадра повинна була звільнити Іонічні острови, що були в руках французів, перешкодити посиленню їх гарнізонів на албанському березі, і, по можливості, подавати допомогу англійській ескадрі під командуванням адмірала Нельсона, що блокувала в цей період береги Єгипту, також зайнятого французами.

20 вересня (1 жовтня) 1798 р. російсько-турецька ескадра, що була під загальним командуванням Ушакова, вийшла в море. Турецькою ескадрою командував адмірал Кадир-Абдул-бей, якому було “наказано іменем султана, поважати російського віце-адмірала, як учителя”.

Операцію по звільненню Іонічних островів Ушаков вирішив вести в напрямку з півдня на північ – почати її взяттям островів Церіго і завершити вигнанням французів з острову Корфу. Фортеця Корфу, розташована на горі і обнесена могутніми гранітними стінами, безперечно була однією з найпотужніших в Європі. її укріпленні, висічені в скелі, складались з так званих старої й нової фортець. З моря Корфу захищався двома островами — Відо з фортом і фортецею і Лазаретто, на якому були споруджені батареї. На острові Корфу французи зосередили 3 тис. чоловік, до 650 гармат з боєприпасами і продовольство, достатнє на півроку. Ф.Ф. Ушаков вперше в історії морських війн повинен був оволодіти фортецею, оснащеною передовою технікою озброєння фортифікаційними спорудами, лише розраховуючи на сили флоту.

В кінці січня 1799 р. до Корфу були стягнуті майже всі морські сили союзників. Тепер у розпорядженні Ф.Ф. Ушакова було 12 лінійних кораблів, 11 фрегатів і кілька дрібних суден. Замість захопленої французами однієї із батарей на Корфу була створена друга; посилена була батарея, що збереглася і діяла проти нової фортеці. На середину лютого підготовка до штурму була закінчена. Моряки були навчені діям на суші, ретельно було розроблено план операції. Головний удар було вирішено завдавати по острову Відо з боку моря. Проте для того, щоб змусити противника розосередити свої сили, одночасно з атакою острова Відо. Ф.Ф. Ушаков передбачав атакувати і зовнішні укріплення нової фортеці безпосередньо на острові Корфу.

Настало 18 лютого, день, намічений для штурму. Західний вітер дув прямо від російських кораблів на острів Відо. О 7 годині ранку сигналом із флагманського корабля розпочався штурм. Фрегати і дрібні кораблі, що були в першій лінії, знялися з якоря і рушили до острова Відо, змітаючи своїм вогнем берегові батареї, траншеї і окопи. Слідом за ними рушили лінійні кораблі. Розгорнувшись бортом до берега, вони відкрили згубний вогонь, точно виконавши дану їм інструкцію: “очистити на березі місця для висадки десанту”.[31, 45-49]

Турецькі кораблі стояли далеко позаду ескадри Ушакова, побоюючись вогню берегових батарей. Стріляли вони рідко, через голову російської ескадри і при цьому дуже неточно. Так, флагманський корабель Кадир-Абдул-бея ухитрився навіть всадити два ядра в борт корабля «Св. Павло» керований віце-адміралом Ф.Ф. Ушаковим.

На 11 годину ранку вогонь берегових батарей ослаб, і за сигналом Ушакова на острів Відо в трьох місцях був висаджений десант загальною чисельністю понад 2 тис. чоловік. Успішно подолавши передові укріплення, російські війська швидко досягли середини острова. «Хоробрі війська наші, -доносив Ушаков, – миттю кинулися в усі місця острова, і ворог скрізь був розбитий і переможений…». посилання

На 2 годину дня на Відо вже були підняті союзні прапори. Тепер Ушаков дістав можливість сконцентрувати всі сили безпосередньо проти фортеці на острові Корфу, дії проти якої з самого початку операції розвивалися дуже успішно.[30, 104-106]

Російські війська вже готувалися до рішучого штурму останнього оплоту противника на острові Корфу, але генерал Шабо, що командував французькими військами, і генеральний комісар Дюбоа цілком справедливо визнали дальший опір безкорисним. Ввечері французи прислали парламентерів з пропозицією почати переговори про умови капітуляції, на що Ушаков з іронією відповів: «Я завжди на приємні договори згоден». Наступного дня капітуляція про здачу острова Корфу була підписана. У полон здалося понад 2 тис. чоловік, було захоплено 636 гармат і багато припасів.

Але та обставина, що всі ці успіхи були досягнуті вихованням і навчанням військ на принципах російської національної школи, тобто на принципах свідомості, викликала велике занепокоєння Павла. Характерно, що, надавши Ушакову звання повного адмірала, він не нагородив більшості його соратників. Підозру в Петербурзі викликала й «Республіка семи островів», яка була заснована Ф.Ф. Ушаковим на Іонічних островах. Всі стани, з тому числі і селянство, при наявності майнового цензу від 100 до 180 червінців щорічного доходу і проживання на островах не менш 15 років мали право брати участь в обранні найвищого законодавчого органу республіки -Великої Ради, причому так званим «сільським жителям» у Великій Раді належала половина всіх місць; всі питання тут вирішувалися більшістю голосів. На кожному острові були утворені місцеві орган» управління. Були утворені республіканська армія і флот.[24, 48-51]

Що стосується сухопутної війни, то до прибуття Суворова на театр військових дій австрійці діяли повільно. 25 березня 1799 р. вони здобули перемогу над французами біля Маньяно, але розвинути успіху не змогли. Прибувши 4 квітня в армію, Суворов вже 8 квітня розпочав наступ на рубіж р. Адда, де 16 квітня відбулась битва між союзними військами та французькими військами генерала Моро, який був поставлений на пост головнокомандуючого замість генерала Шерера. Розбивши французів, Суворов на чолі російсько-австрійських зайняв м. Мілан.

Таким чином, до кінця 18 червня російсько-австрійські війська потіснили французів до р. Треббія, а правий фланг союзників навіть закріпився на протилежному березі. Проте ця частина військ опинилася майже в ізольованому положенні від основних сил. Враховуючи це, генерал Розенберг наказав своїм військам утворити велике каре і в напрузі провів тривожну ніч.[24, 48-50]

Ніч з 18 на 19 червня дійсно була тривожною. Близько 9 годин вечора підняті по помилковій тривозі французи поспішно кинулися до пересохлого русла Треббії. Прийнявши цей рух за атаку, союзники відкрили артилерійський вогонь, а деякі батальйони рушили назустріч ворогу. Почався рукопашний бій, який, у міру вливання в нього все нових і нових сил, загрожував відновити битву. Лише до 11 годин вечора вищому командуванню протиборчих сторін вдалося припинити кровопролиття і відвести війська на колишні позиції.

Наступного дня Макдональд вирішив атакувати війська Суворова. Він мав намір охопити праве крило союзників і ударами в лоб і в бік розгромити його. У диспозиції Суворова, прийнятій напередодні 19 червня, головнокомандуючий відтворював у загальних рисах тактичний задум попереднього дня, припускаючи завдати основного удару по лівому флангу супротивника. Резервна група військ, що знаходилася в центрі позиції союзників, повинна була у відповідальний момент прийти на допомогу атакуючим силам.[26, 203-207]

У 11 годині ранку французи першими рушили в атаку. Проти дивізії Домбровського, яка обходила правий фланг союзників, Суворов кинув батальйони і кінноту Багратіона. Після запеклої сутички Домбровській втратив 3 тисячі чоловік з 5 тисяч і відійшов за р. Треббія. Обернувшись проти Домбровського, Багратіон відхилився вправо від основних сил, і між ним і дивізією Швейковського утворився розрив. Відмітивши це, Макдональд направив туди дивізії генерала Віктора.

Користуючись чисельною перевагою, французи стали тіснити російські полиці. Цей момент був найкритичнішим за всі три дні битви. Росіяни билися відчайдушно, але були вимушені відступити. Ніколи ще французи не зустрічали такого наполегливого опору. Московський гренадерський полк, затиснутий французами в кільце, відстрілювався на всі боки. Ворог так і не зміг нічого з ним поробити. Пам’ятаючи заповіти Суворова, солдати постійно переходили в штикові атаки або зустрічали французів вогнем впритул. Проте чисельна перевага ворога і його хоробрість брали своє. Генерал Розенберг, прискакавши до Суворова, особисто доповів, що необхідний відступ. Схопившись на коня, Суворов пострибав на важку ділянку бою. Назустріч фельдмаршалу валили натовпи засмучених солдатів. Своєю появою Суворов зупинив відступ. Оточивши свого улюбленого полководця, солдати підпустили нападаючих і, коли ті наблизилися на достатню відстань, відкрили вогонь. У ту ж мить по французах ударила картеччю викликана Суворовим і захована в кущах резервна батарея. Скориставшись замішанням ворога, російські війська під керівництвом фельдмаршала перейшли в настання. В цей час підішли резерви, і французи, прийнявши тільки що відступаючі війська за підкріплення, що підійшло союзникам, тікали. Настання французів було відбито на всіх напрямах. Обидві армії знов зайняли свої колишні позиції, на яких їх застала ніч.[27, 95-99]

З настанням темноти Суворов одержав звістку, що в його тилу з’явилися кінні роз’їзди армії Моро. Над союзними військами, нависнула загроза оточення. На військовій раді фельдмаршал ухвалив рішення завдати Макдональду четвертого, остаточного удару. Всім генералам було зроблене розпорядження приготуватися до переходу через Треббію. Та французькі війська вже не могли чинити опору: армія понесла величезні втрати, не вистачало людей та боєприпасів. Генерал Макдональд поранений та морально розбити віддав наказ про відступ.

Так закінчилася знаменита триденна битва на р. Треббія. В результаті цієї битви з 35 тисяч, французи втратили 16 тисяч солдатів, у тому числі 4-х генералів. Втрати 30-тисячної союзної армії склали 6 тисяч чоловік. Перемога Суворова при Треббії мала величезне стратегічне значення. її наслідком став перелом всього ходу війни на італійському театрі військових дій. Тепер французькі гарнізони виявилися заблокованими і позбавленими підтримка і підкріплення. Ще раніше відхід армії Макдональда з Неаполя привів до втрати французами Південної Італії. Незабаром вся Італія, за винятком вузької смуги Генуезької Рив’єри і декількох фортець, опинилася в руках союзників.[37, 200-203]

За перемогу при Треббії Павло І прислав Суворову свій портрет, обсипаний діамантами, і утішний рескрипт, в якому виражав свою подяку. Всім солдатам було вислано по рублю, і тисяча відзнак для найбільш гідних. Сам Суворов надзвичайно гордився, що йому вдалося завдати поразки ворогу майже в тих же місцях, де за 2 тисячі років до цього великий полководець Ганнібал розбив римлян.

Після перемоги на Треббії Суворов наполягав на переслідуванні ворога, та Австрійський імператор прямо забороняв йому будь-які активні дії проти Французької Рив’єри. Таким чином, дорогоцінний час було втрачено. Французи, скориставшись наданим їм відпочинком, відновили боєздатність своєї італійської армії. В зв’язку з тим, що над Францією нависла небезпека прямого вторгнення, Директорія доклала всіх зусиль, щоб виправити ситуацію. Було вирішено сформувати нову армію – “Альпійську”, яка нараховувала 32 тис. чоловік і повинна була прикривати проходи в Францію через Альпи.

Вирішальна битва відбулась при Нові 15 серпня 1799 р. Битва тривала з 5 год. ранку (правий фланг союзників під командуванням австрійського генерала Края почав атаку проти генерала Пастурано) і до 8 год. вечора. Ніч припинила переслідування відступаючих, запобігши їхньому повному знищенню. Французька армія була розгромлена: 7 тис. вбитих, 3 тис. полонених, 37 захоплених гармат. В той же час союзники втратили близько 6-7 тис. осіб пораненими і вбитими.

Павло І не жалів похвал. Всім учасникам битви при Нові були пожалувані щедрі нагороди, сім’ям вбитих офіцерів було призначено щорічну пенсію. Суворову ж цар написав, що своєю перемогою він поставив себе “вище нагород”.

Італійський і швейцарські походи Суворова, виконані у виключно скрутних умовах, збагатили російське національне і світове військове мистецтво новими формами і методами війни. У першій же крупній битві на р. Адда в Італії Суворов показав блискучий зразок форсування річки, завчасно підготовленої супротивником до оборони. Ще видатнішою є битва на р. Треббія. У цій битві вперше в історії військового мистецтва абсолютно виразно виявилися основні елементи стрічного бою. Не менший інтерес представляє і битва біля Нові.[8, 23-24]

Французькі генерали використали обстановку, що склалася, і зайняли Швейцарію. Перед Суворовим встало складне завдання з 20-тисячним військом відновити положення. Правда, там знаходився російський корпус Римського-Корсакова (27 тис.) і залишалося декілька австрійських загонів (20 тис), але вони були розкидані на великому просторі. їм протистояла французька армія генерала Массена. Задум Суворова полягав в тому, щоб ударом по правому флангу військ Массена не допустити поразки російського корпусу Корсакова і австрійського загону Готце, а потім всіма силами провести «стрімко і рішуче загальний напад на всьому протязі ворожої позиції». Це була зухвала стратегічна ідея. У ній були закладені основи оперативного мистецтва.

Прагнучи забезпечити раптовість здійснення свого задуму, Суворов виступив в кінці серпня з Італії і, виконавши за 5 днів 150-кілометровий перехід, прибув в Таверно. Але австрійці не приготували тут ні запасів продовольства, ні мулів, таких необхідних для руху військ в горах. Суворов, справедливо вказав, що всі вигоди стрімкого переходу були втрачені для майбутніх важливих дій.

Потрібно було чекати прибуття австрійського транспорту. Суворов ще раз переконався в лукавстві австрійської політики. Він одержав звістку від лорда Мюльграва, підтверджену Тугутом, що «ерцгерцог нині ні в якому разі з Швейцарії не виступив з надією, що про цей предмет буде писати до ерцгерцога. Але цими самими посвідченнями обдурив, – писав Суворов, — і дав ерцгерцогу виграти час виходу його з Швейцарії».[2, 27-32]

В цей час Суворов склав знамениті правила гірської війни. Основними формами дій в горах Суворов рахував обходи і обхвати в поєднанні з фронтальними ударами.

Тільки 10 вересня до Таверно прибула частина обіцяних мулів, і нарешті Суворов зміг виступити до Сен-Готардському перевалу, де було зосереджене сильне угрупування французьких військ Лекурба.

13 вересня росіяни атакували перевал. Наступного дня узяли Чортовий міст. Лекурб поспішно відступив. «Головна тепер мета при всіх тісних наших обставинах є та, щоб з’єднатися з Корсаковим, поправити зіпсоване», -писав Суворов.

Переслідуючи війська Лекурба, суворовські війська вийшли до Альтдорфу біля Люцернського озера і вибили звідти супротивника. Залишалося небагато для з’єднання двох російських корпусів. Але зробити це було неможливо. На північ до Цюріха дороги не було. Австрійський штаб дав Суворову явно невірні карти. Залишалася одна дорога через Росштокській хребет. По цьому шляху не проходила жодна армія. 16 вересня Суворов почав свій знаменитий перехід через Росшток. Виступаючи до Муттенської долини. Суворов дізнався про поразку від французів військ Римського-Корсакова і Готце, відході інших австрійських загонів Елачича і Лінкена і підході армії генерала А. Массени. Армія Суворова опинилася під загрозою оточення в Муттенської долині. Тут Массена вирішив атакувати армію Суворова з фронту і тилу і знищити її.[38, 15-20]

На військовій раді, зібраній Суворовим, полководець поставив завдання розбити супротивника і вийти з оточення. «Допомоги нам чекати не від кого…- сказав Суворов, – ми на краю загибелі… Тепер одна залишається надія… на хоробрість і самовіддання військ! Ми росіяни».

Коли Суворов сказав, згадує Багратіон, що «нас чекають праці найбільші, небувалі в світі», то «у мене відбувалося надзвичайне хвилювання, що від народження не бувало, в крові; мене трясла від темряви до ножних нігтів якась могутня сила, я був в якомусь незнайомому мені положенні, в змозі захопленому… Ми вийшли… із захопленим відчуттям, з самовіддачею, з силою волі духу: перемогти або померти, але померти із славою – закрити прапори наших полків тілами нашими».

Сила суворовського слова була дивовижна. Його дія була чарівна. І це позначилося відразу ж на ході боротьби. Вихід з тяжкого положення був один. Потрібно було пробитися через гори. І це було зроблено.

14 вересня авангард П. І. Багратіона вийшов до містечка Гларус, де протягом двох днів вів бій з авангардними частинами армії Массени. Тим часом російський ар’єргард А. Г. Розенберга бився з частинами генерала Э,-А. Мортьє, що висадилися на східному березі Люцернського озера. Французи хоробро атакували росіян, але ті «ударили на ворога пострілами і багнетами і прогнали верст за шість від Муттенталя по дорозі до Швіцу». Незабаром на поле бою пришли головні сили армії Массени, але французи знову зазнали поразки, сам Массена поспішно відступив. «Всі ці перемоги, – писав Суворов, – будуть новими вічними пам’ятниками невтомної хоробрості російського війська».

Подальший шлях росіян проходив через перевал Паніці. Сильні снігопади і морози, що наступили, утрудняли рух військ. Проте російські війська подолали цей перевал і 26 вересня вийшли до Іланцу. У Ліндау до них приєдналися залишки корпусу Римського-Корсакова. «Я був відрізаний і оточений, – докладав Суворов, – день і ніч ми били ворога і в хвіст і в гриву… Ворог втратив в 4 рази більше за нас. Ми скрізь проходили з перемогою і з’єдналися в Курі».[23, 300-333]

Значення Швейцарського походу Суворова 1799 р. неможливо переоцінити. До цього походу вважалося, що вести війну в умовах високогірного театру неможливо. Так вважав і Бонапарт, направляючи для дій в горах в 1796-1797 рр. тільки невеликі загони. Суворов же довів, що війну можна вести в самому труднодоступному гірському районі, тільки для цього треба мати добре підготовлені війська, що володіють високими морально-бойовими якостями. Наполеон І навіть після Швейцарського походу Суворова не зважився на ведення у високогірних районах бойових дій головними силами.

Суворов зробив все для того, щоб знищити супротивника, що займав Швейцарію. Проте з вини австрійців, що не підготували ні продовольство, ні в’ючний транспорт у Белінцоні, що вони зобов’язані були зробити, Суворов почав Швейцарській похід на п’ять днів пізніше наміченого їм терміну. Ця затримка виявилася вирішальною. Супротивник, скориставшись затримкою Суворова, завдав поразки Римському-Корсакову, а потім і Готце. Після цього 20-тисячний загін Суворова виявився оточеним в Мутенської долині 85-тисячною армією Массена, що захопила всі скільки-небудь зручні для руху гірські стежини. Але Суворов не визнав себе переможеним. Втративши дещо більше, чим його супротивник, Суворов вийшов з оточення, отримавши блискучу перемогу не тільки над сильнішим ворогом, але і над самою природою. Надзвичайно важливо відзначити, що навіть під час відступу війська Суворова зберегли 1500 полонених французів.

Велич подвигу військ і полководця в Швейцарському поході настільки була очевидна, що Павло І, при всій його ворожості до Суворова і суворовського військового мистецтва, вимушений був провести фельдмаршала Суворова в генералісимуси.[30, 47-48]

Таким чином, Павло І проводив досить активну зовнішню політику. Більшість значних перемог російської армії періоду правління Павла були здобуті завдяки військовому та дипломатичному таланту О.В. Суворова. Однак, будучи людьми харизматичними Павло І і О. Суворов не змогли знайти спільних поглядів на зовнішню політику Росії.